36. Сучасний філософський ірраціоналізм та його течії.

На початку XX ст. у філософії виник ще один впливовий напрям— ірраціоналізм(лат. ірраціоналізм — нерозумний, несвідомий). На відміну від раціоналізму, філософи — ірраціоналісти обмежують або заперечують можливості розуму у пізнавальному процесі, вважають основою світорозуміння дещо недоступне розуму або неприродне йому — волю, безпосереднє споглядання, інтуїцію, містичне "осяяння", уяву, інстинкт, несвідоме.

Ірраціоналізм був особливою реакцією на надмірний гегелівський логізм, який поширювався і на розуміння людини. Філософи — ірраціоналісти протиставили йому глибокий психологізм, виявлення пластів людської психіки (пристрастей, емоцій, хвилювань), які важко піддаються раціональному аналізу. Концентрація уваги на різноманітті і багатоплановості внутрішнього життя людини, виявлення у ньому таких важливих аспектів, які могли не розглядатися за раціонального підходу, значною мірою зумовлювало тривалий і стійкий вплив у суспільстві цього філософського напряму.

Попередником ірраціоналізму у філософії вважається датський теолог, філософ і письменник Серен К'єркегор (1813—1855). "Де Я? — запитував себе мислитель. — Що означає сказати "світ"? Яке зпачення має це слово? Хто заманив мене сюди і залишив тут? Хто Я? Як Я опинився в цьому світі? Чому в мене не запитали, чому не познайомили з його правилами і звичаями, а просто впхали в нього, ніби мене було куплено у продавця душ? Як Я опинився втягненим у це велике підприємство, яке називають дійсністю? Хіба це не справа вибору?.. Кому Я можу поскаржитись?.. Провина — що вона означає? Чи це невідомо, як виходить, що людина буває винною?".

Зрозуміло, що К'єркегор на перший план своїх роздумів ставив тему особистості, її долю, проблему людської суб'єктивності, що саме по собі було традиційними для філософії проблемами. Але він немовби ізолював людину від суспільства і світу та поставив завдання пізнати її у цій ізоляції, як дане, конкретне, рідкісне існування шляхом занурення всередину самого себе. Раніше найбільш надійним способом пізнання людини вважався раціональний метод науки, а К'єркегор такими способами визнавав саморефлексію і відчуття, як дещо абсолютно недоступне науці.

К'єркегор був одним із перших філософів середини XIX ст., який відкрито відмовився від об'єктивної істини. Для нього істина завжди суб'єктивна: дещо є істинним тому, що людина завзято вірить у те, що вона засвоїла цю ідею, всім єством; впевненість — тільки в суб'єктивності, шукати об'єктивність означає помилятися. Разом з тим К'єркегор виявив проблему людської індивідуальності. Крім того, філософ був першим мислителем, який надав проблемі вибору набагато глибшого і більш принципового значення, ніж інші його сучасники. Стиль його філософствування у XX ст. став прикладом ірраціональної думки, а до його вчення звернулись протестантська діалектична теологія, екзистенціалізм і "філософія життя".

Основоположником некласичної філософії і попередником ірраціоналістичності "філософії життя" став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788—1860). Головний філософський твір "Світ як воля і уявлення" він опублікував 1819 р. У його вченні були використані ідеї і положення, запозичені у Платона, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, у німецьких романтиків, індійських і буддистських мислителів. Шопенгауер створив суперечливе, але послідовне і цілісне вчення, яке стало особливо популярним у XX ст.

У Фрідріха Ніцше (1844—1900) світ є становленням і волею до влади. Ніцше — основоположник "філософії життя". На формування його світогляду значний вплив справили ідеї Шопенгауера. Проте шопенгауерівський моністичний волюнтаризм він замінив плюралізмом воль, визнанням численності "центрів" духовних сил, які конкурують у боротьбі, а волю перетворив на волю до влади. Власну філософську концепцію він виклав у працях "Так говорив Заратустра", "По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Антихрист", "Сутінки кумирів", "Воля до влади", центральне місце в яких займають поняття "воля до влади", "надлюдина", "вічне повернення", "нігілізм".