33. Історична доля марксистської філософії

Як уже підкреслювалося, сучасний капіталізм докорінно змінився. В ньому пом'якшилися суперечності між суспільним характером праці і

приватнокапіталістичним характером привласнення його результатів. Змінився й статус найманого робітника. Сьогодні він у розвинутих країнах може стати акціонером, співвласником майна. Певною мірою забезпечується правовий статус людини, пом'якшуються умови використання найманої праці. Розвиток матеріального чинника продуктивних сил і посилення розриву між розвинутими країнами й тими, що розвиваються, послабили тотальність відчуження. Проте глобальні проблеми сучасності свідчать, що це суспільство далеке від гармонії у системі "людина—суспільство— природі". З іншого боку, в останні десятиріччя в соціалістичних країнах відбувся відрив теорії від практики соціалістичного будівництва, знизилися темпи його розвитку, а з ними й рівень жита трудящих.

Почався серйозний перегляд теоретичних положень марксизму і ленінізму. Виявлено, що ряд їх перестали "працювати. Зокрема вчення про суспільно-економічну формацію, теорія імперіалізму і соціалістичної революції, положення про сучасну епоху, ідеї про роль слов'янських народів, зокрема українського в історії людства тощо.

Найбільше деформацій зазнали економічна й соціальна теорії. І хоча деякі положення діалектичного матеріалізму були значно задогматизовані, більшість продовжують виконувати велику методологічну й пізнавальну роль. Серед них теорія пізнання, зокрема вчення про практику, істину, роль діалектичного методу (основні принципи діалектики, закони, категорії тощо), місце і роль діалектичної логіки, їі основні вимоги, аналіз революції у фізиці, перспективи та шляхи розвитку сучасного природознавства тощо.

В умовах сучасник глобальних зрушень змінилось обличчя планети й суспільства, визначальною стала ринкова економіка, яка увібрала в себе позитивні риси капіталістичного ладу та деякі завоювання соціалізму (право на охорону здоров'я, безплатну освіту тощо). На перший план виступають загальнолюдські моральні цінності та сучасні глобальні проблеми. В цих умовах філософія набула планетарного характеру, не втратила свого значення й марксистська методологія.

34. Напрями та течії у сучасній емпіричній філософії

Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму тамістицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм  — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в XVII—XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний (Девід Г'юм, Джордж Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний емпіризм (Френсіс Бекон, Томас Гоббс,Джон Локк, Етьєн Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивний світ.

У метафізиці цей напрям охоплює різноманітні точки зору, переходячи як в догматичні системи відомого типу, так і перетворюючись у скептицизм. Це пояснюється різноманітністю тлумачень, які нерідко той самий міркувач може придавати поняттю «досвід».

Під досвідом у вузькому сенсі цього слова розуміють пізнання одиничого, окремого (Арістотель: ή μέν έμπειρία τών χαθ ' έχαστόν εστι γνώσις — singularium cognitio). Але одиничне можна розуміти:

1. як суб`єктивне відчуття, якщо мова йде про зовнішній досвід, або як «одиничне представлення», якщо мова йде про внутрішній досвід;

2. як сприйняття чогось одиничного, що має незалежне від свідомості існування у вигляді частини зовнішнього світу і продовжує існувати, незважаючи на свідомість і у той самий час, коли сприйняття переривається.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.