Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

не тільки свою прихильність до класики, про що свідчить вистава «Назар Стодоля» (за Т. Шевченком) режисера П. Колісника (глядачі схвально сприйняли цей спектакль, а критика назвала його театроммузеєм). Більше того, вони виявили намагання відкрити ті сторінки драматургії, що були дотепер заборонені. Це їм вдалося. Прикладом є спектаклі «Момент» (1989, за В. Винниченком) Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка, режисер Андрій Жолдак та «Мина Мазайло» (1989, М. Куліша) Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, режисер Олександр Бєляцький. Єдиною виставою, яка була поставлена

вдусі постмодернізму, стала «Археологія» (Олексія Шипенка) режисера Київського молодіжного театру Валерія Більченка (на фестивалі «Золотий лев» (1989) вона була відзначена ІІ премією).

Таким чином, уже перші театральні фестивалі продемонстрували розмаїття художніх орієнтирів українських режисерів і різне бачення ними шляхів розвитку національного театру. Ця тенденція закріпилася в наступні роки.

Так, в репертуарах українських театрів посідає чільне місце тематика, якій в минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Наприклад, в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка режисерами Степаном Пасічником і Сергієм Бережком у 1992 р. була поставлена п’єса «Таємниця» В. Винниченка. У Сумському театрі драми та музичної комедії ім. М. Щепкіна в цьому ж році відбулася прем’єра забороненої у 30-ті роки п’єси М. Куліша «Хуліо Хурина» (режисер Сергій Кузик). На фестивалі «Березіль — 93» Харківським академічним українським драматичним театром ім. Т. Шевченка були продемонстровані вистави «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка

впостановці режисера Алли Бабенко та «Маклена Раса» М. Куліша (режисери С. Пасічник і С. Бережко). Новаторське бачення драматургії В. Винниченка відзначили критики у спектаклі «Пророк»

Харківського театру юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на пластичному началі.

Бурхливий розвиток духовного життя та намагання критично переосмислити його вимоги знайшли вияв у формуванні неофіційного, карнавально-сміхового стилю театрального мистецтва. Його ґрунтом стали анекдоти, пародії, тобто те, що раніше не відтворювалося на професійній сцені і було специфічним «побутовим» шаром мистецтва, андеграундом культури. Показовою у цьому плані є поезо-опе-

541

Історія української культури

ра Сергія Проскурні «Крайслер-імперіал» (1992), яка в дусі постмодернізму об’єднала класичну музику, виступи авангардних поетів, звучання хору з 240 співаків, перформанси1.

Прагнення оновити принципи і мову театрального мистецтва, знайти власного глядача обумовили формування нового художнього явища — мюзиклу2. Першість на цьому шляху належала Одеському музично-драматичному театру ім. В. Василька. У 1991 р. на його сцені режисер Ігор Равицький поставив «Гамбрінус» за О. Купріним. Цього ж року на сцені Київського театру ім. І. Франка відбулася прем’єра першої української рок-опери «Біла ворона» Г. Татарченка і Ю. Рибчинського в постановці Сергія Данченка.

Цілком природно, що українські театральні митці 90-х років , відчуваючи необхідність змін, адекватних перемінам у духовному житті суспільства, не могли обмежитися використанням лише сучасного театрального надбання. Тому не дивно, що ці роки позначилися пробудженням у них інтересу до скарбниці світової драматургії, до творів, в яких віддзеркалювалися доленосні проблеми людини і людства. Виявом цієї тенденції став справжній «шекспірівський бум» на українських сценах. У репертуарах багатьох театрів з’явилися спектаклі за творами В. Шекспіра. Так, великий інтерес у глядача викликала інтерпретація «Короля Ліра» у постановці молодого режисера Ігоря Бориса на сцені Харківського академічного українського театру ім. Шевченка (1991). Схвально був сприйнятий «Гамлет», постановку якого здійснили режисери Едуард Митницький у Запорізькому театрі ім. М. Щорса (1984) та Ярослав Маланчук — у Ровенському театрі ім. М. Островського.

«Шекспірівський бум» триває і в наші дні. 2 жовтня 2010 року на Х-му Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев — 2010» у Львові Луганський обласний академічний український музично-дра- матичний театр представив прем’єру трагедії «Гамлет». Текст діалогів був узятий з перекладу «Гамлета» Юрієм Андруховичем. Вистава справила велике враження на глядача. У цьому ж році режисер Петро Ластівка ставить «Гамлета» в Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка.

1Перформанс —1. Вид акціонізму (акція — це короткий виступ одного чи декількох учасників у художній галереї або в музеї; живі композиції з символічними атрибутами, жестами, позами, що демонструються публіці). 2. Різновид візуального мистецтва в ХХ ст., в якому твором є будь-які дії художника, що спостерігаються в реальному часі.

2Мюзикл (від англ. musical comedy — музикальна комедія) — музикально-сценічний твір або фільм комедійного характеру з використанням елементів оперети, балету, естради.

542

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Репертуар 88-го сезону (2013 р.) Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька теж представлений «Гамлетом» (режисер-постановник Дмитро Богомазов), кожен спектакль якого завершується бурхливими оплесками. Подібна ситуація спостерігається і в інших театрах України.

Слід зазначити, що схвальне сприйняття творів світової класики та напруження пристрастей у глядача під час перегляду класичних спектаклів досягається не тільки за рахунок високої майстерності акторів, але й завдяки новому баченню режисерами задуму автора вистави. Такий підхід особливо характерний для творчості Сергія Данченка та Роберта Стуруа на сцені Національного академічного театру ім. І. Франка, Станіслава Мойсеєва — у Київському Молодому театрі, Андрія Жолдака — в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка та ін. Показовою у цьому плані є антична трагедія Софокла «Едіп», поставлена режисером Дмитром Богомазовим (м. Київ) на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.

Сьогодні серед театральних митців побутує думка, що ставити класику без ризику скучно, оскільки вибагливий і навчений досвідом сучасний глядач може не сприйняти спектакль; він прагне побачити і відчути щось нове. Тому на сцені одеського театру вистава «Едіп» максимально метафорична. Світ спектаклю постає перед глядачем своєрідним садом воскреслих стародавніх статуй. На сцені звучать голоси воскреслих героїв. Прозвучала фраза — і знову застигла поза. Обличчя героїв теж — застиглі маски. До того ж, ще й стилізація традицій античного театру вміло поєднується у спектаклі з елементами сучасного світосприйняття. Завдяки такому синтезу всі образи — символи наповнюються високим градусом внутрішньої енергії, яка «пробивається» крізь призму «мармурових» тіл, «висічених» автором вистави та режисером спектаклю. Найдений принцип гри акторів тримає високу мистецьку планку аж до фіналу цієї вистави, а сам спектакль є зразком вдалого поєднання його форми і змісту.

Невипадково спектакль «Едіп» став переможцем VІ-го Міжнародного фестивалю античного мистецтва «Боспорські агони»1 і отримав

1Агон (від грец. agon — боротьба) — 1.Характерна риса давньогрецького життя — нестримне прагнення будь-яких змагань майже в усіх сферах суспільного життя. Головну роль відігравали спортивні (гімнастичні), художні (поетичні і музичні) та кінні змагання. 2. Агоністикою називалося просто прагнення до спортивних успіхів на відміну від атлетики, професійного спорту, які, починаючи з V– ІV століть до н. е., стали часто визначати характер великих спортивних змагань.

543

Історія української культури

«Гран-прі фестивалю» (м. Керч, 2005) та диплом конкурсу «Твої імена, Одесо!» в номінації «Кращий театральний спектакль» (2006).

Українську театральну спільноту приваблювала не тільки світова класика, але й вітчизняна. Одвічна значущість вітчизняного класичного надбання у сфері драматургії завжди була переважною для українських митців. Не став виключенням і сучасний етап розвитку національного театру. Вже на фестивалі ім. І. Карпенка-Карого (1995) у Львівському театрі ім. М. Заньковецької набули сценічного втілення класичні твори І. Карпенка-Карого «Хазяїн», «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Суєта». В Національному академічному театрі ім. І. Франка здійснені постановки «Зимового вечора» М. Старицького, «Боярині» Лесі Українки. Твори Ю. Федьковича і С. Воробкевича були поставлені на сцені Чернівецького музичнодраматичного театру ім. О. Кобилянської.

Намаганням надати класиці «нового дихання» відзначена вистава «Український vaudeville, або Вип’ємо й поїдемо» режисера С. Мойсеєва на сцені Національного академічного театру ім. І. Франка (1996). Вистава стала експериментальним синтезом двох творів М. Кропивницького — комедії «На руїнах» і водевілю «По ревізії», об’єднаних за принципом лінійного монтажу. Синтезом двох п’єс — «Ревізора» М. Гоголя й «Хуліо Хурини» М. Куліша — також став спектакль «Рехувілійзор» (1999, у тому ж театрі). У такий спосіб режисер С. Мойсеєв поєднав в одному спектаклі окремі епізоди з життя українського народу, його історію та сучасність.

Експериментальним характером теж позначена постановка «Ревізора» Ігорем Афанасьєвим в Національному академічному театрі ім. І. Франка (2003). У цьому спектаклі класика злилася з виражальними засобами масової культури, що підкреслювалося двомовністю різних персонажів. Такі ж риси були притаманні постановці «PeVІзoPa» режисера Юрія Одинокого в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка (2006) та «Шельменку-2» — спектаклю, який був поставлений на зразок комедії дель-арте1. Остання вистава значною мірою «отримала життя» зусиллями режисера Андрія Приходька в Київському Молодому театрі. Гра акторів, задіяних у цьому спектаклі, приваблює елегантністю

1Дель-арте, або комедія масок (від іт. commedia dell’arte — професійна комедія) — різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження, що успадкував традиції римської доби. З цього жанру виросла традиція пантоміми (мімічна вистава без слів).

544

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

та майстерністю загострення ігрових ситуацій, подається у народному дусі, і позначена використанням прийомів прямого звернення героїв до глядача й зали.

Наведені художні засоби і прийоми з використанням елементів модернізму та постмодернізму активно пробивають дорогу в українській драматургії нашого часу, проявляючи та заповнюючи «порожнечі» вітчизняної класики. Вони особливо характерні для творчості одеських театральних митців, серед яких помітно виділяються пошуки колективу Академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.

Сьогодні на афіші цього театру — більше двох десятків назв вистав. Національну класику в репертуарі 2013 р. представлено 50-ма відсотками спектаклів і сучасних п’єс, драматургічними світовими шедеврами. Васильківців в останні роки вирізняє сміливе прагнення вийти за межі традиційних прочитань класики, своє бачення тем і сюжетів. Їм це вдається. Наближення давнини українського народу до сучасності, пошуки особливої театральної лексики пожвавлюють вітчизняну класику, представлену в їх репертуарі, проявляють її позачасовий характер. Особливо виділяються своєю вишуканою естетикою такі спектаклі, як: «Щастя поруч» І. Франка (режисер-постановник Дмитро Богомазов), «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці» — обидва Г. Квітки-Основяненка (режисер-постановник Володимир Туманов), «Сорочинський ярмарок» (режисер-постановник Костянтин Пивоваров), «Ревізор» (режисер-постановник Юрій Одинокий), «Ранок ділової людини» (режисер-постановник Микита Гріншпун) — всі за М. Гоголем, «Кайдаші» І. Нечуя-Левицького (режисер-постанов- ник Костянтин Пивоваров), «За двома зайцями» М. Старицького (ре- жисер-постановник Володимир Туманов), «Запорожець за Дунаєм»

С. Гулака-Артемовського (режисер-постановник Лев Силаєв) та ін. Всі ці спектаклі одеських акторів поєднують народний фольклор,

національну міфологію, дивовижну поетичну образність з високою професійною майстерністю акторів, що забезпечує їм успіх.

У 2012 р. в театрі відбулася прем’єра спектаклю «Терористи» за п’єсою Ганни Яблонської «Язичники». Авторка загинула 24 січня 2011 р. в аеропорту «Домодєдово» (м. Москва) під час терористичного акту. З її загибеллю національний театр втратив яскравого драматурга. Сьогодні в Одеському театрі ім. В. Василька триває прем’єра вистави «Сімейні сцени» Г. Яблонської (режисер-постановник художній керівник театру Ігор Равицький).

545

Історія української культури

Великий внесок у розбудову духовності нашої держави, окрім театрів української драми, вносять театральні колективи, які представляють російську драму, музичне та хореографічне мистецтво. Так, лише у 2011—2012 рр. за підтримки влади було проведено понад 40 фестивалів, конкурсів та інших масштабних заходів загальнодержавного значення з виконанням творів мовами народів, які проживають в Україні. В них взяли участь представники всіх основних видів театрального мистецтва. Відбулося чимало міжнародних фестивалів та конкурсів академічного музичного мистецтва, що здобули міжнародний резонанс, зокрема, «Київ мюзик фест», «Музичні прем’єри сезону», «Контрасти» та ін.

Великими подіями на шляху інтеграції театрального мистецтва у світовий театральний процес стали: участь Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки у Міжнародному фестивалі «Театральний дивертисмент»1 в Ізраїлі (2011) та участь представників Виконкому Міжнародної асоціації театрів для дітей і молоді

уВідкритому фестивалі театрів для дітей і юнацтва «ТЮГ — 2011»

ум. Макіївці. Прикладом умілої організації театрального життя та ефективного менеджменту може служити Донецький оперний театр ім. А. Солов’яненка, художнім керівником якого є Вадим Писарєв. Тут не припиняються прем’єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організуються національні і міжнародні гастролі.

Таким чином, сучасному вітчизняному театральному мистецтву притаманні наступні характерні риси:

широкомасштабний студійний процес, орієнтація на створення невеликих, мобільних театральних колективів;

активний фестивальний рух, спрямований на пожвавлення театрального життя, налагодження мистецького спілкування;

збереження традиційних основ національного театру і водночас спрямованість на оновлення накопичених засобів виразності театрального мистецтва, тяжіння до експерименту, нового трактування класичних творів, опанування досвіду новітнього світового мистецтва, різноманітних систем акторської гри;

орієнтація на формування нових жанрів театрального мистецтва; прагнення оновлення репертуару, в якому, крім одвічно значущої вітчизняної класики, чільне місце посідають новітня світова драма-

тургія, а також п’єси сучасних українських авторів.

1Дивертисмент (від фр. divertissement — розважання) — 1. Розважальна вистава, яка включає в себе танцювальні номери та пісні. 2. Легка, іноді віртуозна п’єса.

546

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

На 1 січня 2012 р. в Україні діяло понад 130 драматичних театрів різних форм власності, 25 філармоній, 7 театрів опери та балету, 2 театри музичної комедії, 1 театр опери, 11 національних художніх колективів, а також 8 державних концертних підприємств.

Одним з найбільш актуальних завдань у сфері вітчизняної культури, яке вимагає невідкладного вирішення, є виведення з кризи національної кінематографії. Загальновідомо, що всі роки незалежності вітчизняна кінематографія перебувала в хронічній кризі. Фільмів знімалося дуже мало, їх практично не було в широкому прокаті. Це пов’язано як з відсутністю належного фінансування вітчизняної кіноіндустрії, так і з засиллям низькопробних зарубіжних фільмів.

В останні роки, попри економічні проблеми, фінансові передумови для розвитку національного кіно значно поліпшилися: по-перше, обсяги бюджетного фінансування на створення та розповсюдження національних фільмів суттєво зросли. Так, у 2011 р. вони склали 95,9 млн грн., що є рекордним показником за всі попередні роки незалежності. По-друге, Податковим кодексом України, що набув чинності 1 січня 2011 р., запроваджено пільги стосовно національної кінопродукції — від її виробництва до показу на екранах.

Відродженню кіноіндустрії також сприяло створення окремої Державної агенції України з питань кіно (2011), що відразу позначилося на стані справ у цій сфері духовного життя. Вже у 2011 р. нею було підготовлено масштабний конкурсний відбір кінопроектів. За результатами конкурсу до розробленої агенцією «Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів на 2011—2012 рр.» увійшло 37 кінопроектів, з них 30 отримали державне фінансування і сьогодні перебувають у стадії завершення виробництва. Крім того, агенцією започатковано роботу з реставрації української кінокласики. У 2011 р. відновлено 28 класичних українських фільмів. Проте фахівців на цьому шляху чекає величезна робота. Відомо, що у кінофондах України зберігається багато фільмів, більшість з яких потребують реставрації. Так, лише на Одеській кіностудії ім. О. П. Довженка за часи її існування (з 1919) було створено понад 600 фільмів, серед них такі шедеври, як: «Два бойца», «Жажда», «Броненосец Потемкин», «Танкер Дербент», «Зеленый фургон», «Весна на Заречной улице», «Два Федора», «Капитан Немо», «Робинзон Крузо», «Я — Черноморец» та ін. Всі ці чудові кінострічки без глибокої реставрації не можуть сьогодні демонструватися на екранах. У подібному стані знаходиться багато й інших відомих фільмів.

547

Історія української культури

Українське кіно презентувалося на Берлінському і Каннському міжнародних фестивалях. В Україні набули системного проведення міжнародні кінофестивалі «Молодість», «Крок», «Одеський міжнародний кінофестиваль», «Відкрита ніч» та «Українські альтернативи». Є позитивні результати. Так, 22 травня 2011 р. фільм «Крос» українського режисера Марини Вроди отримав нагороду «Золоту пальмову гілку» в конкурсі короткометражного кіно 64-го Каннського кінофестивалю. Це п’ятнадцятихвилинна стрічка спогадів авторки про свої заняття фізкультурою, хоча картина не зводиться до звичайної оздоровчої пробіжки. Це вже другий український фільм, що одержав вищу нагороду в Каннах. Першим українцем, який отримав «Золоту пальмову гілку», був Ігор Стрембицький. Йому нагорода була присуджена в 2005 р. за короткометражний фільм «Подорожні».

Також схвально сприйняли глядачі та кіноспільнота фільм режисера Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи», що отримав «Срібного леопарда» на 65-му ювілейному Міжнародному кінофестивалі в Локарно (2012). Фільм знято в Чорнобилі й Прип’яті. За словами режисера, «це камерна історія про чоловіка і жінку, які працюють в зоні відчуження». М. Слабошпицький два роки поспіль брав участь з фільмами «Діагноз» (у 2009 р.) і «Глухота» (у 2010 р.) в іншому престижному кінофестивалі — Берлінському.

Отже, українське кіно почало активно заявляти про себе на міжнародних фестивалях.

Нові історичні реалії поставили неординарні проблеми і стосовно

формування в Україні власного телевізійного простору — вільного від диктату держави, демократичного й оперативного, незаангажованого, спрямованого на правдиве висвітлення всього розмаїття актуальних подій в Україні і світі, такого, яке б спиралося на здобутки зарубіжного і вітчизняного телемистецтва. Для їх вирішення владою було прийнято низку законодавчих актів, що регулюють діяльність у сфері телебачення, та створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення (1993). Відповіддю на актуальні проблеми часу став масштабний рух за зміцнення кадрового складу та матеріально-технічної бази державних телекомпаній і утворення на регіональному рівні недержавних телекомпаній, незалежних у формуванні сітки мовлення, естетичних вподобань, тематичних орієнтирів. Як наслідок, з’явилися певні позитивні зрушення в діяльності телебачення (підвищилася змістовність багатьох програм, набула більш чіткої визначеності орієнтація каналів на створення власного твор-

548

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

чого іміджу, окреслилася їх спрямованість на акцентування гострої соціальної проблематики державного і місцевого значення), хоча висвітлилися і суттєві недоліки. Негативними явищами цього процесу стали: надмірне залучення реклами, широке запозичення з інших каналів розважальних програм, захоплення трансляцією фільмів закордонного виробництва (при цьому далеко не кращого ґатунку). На жаль, поза увагою вітчизняного телебачення перебуває тематика світоглядного і культурного життя України як минулого, так і сучасного її етапу, що, безперечно, звужує філософські, наукові, моральні та естетичні горизонти телебачення.

Необхідність формування духовності нового українського суспільства зумовила появу складних завдань, що постали перед майстрами образотворчого мистецтва. Першочерговим з них є створення полотен, картин, гравюр, скульптур, які б надихали український народ на розбудову незалежної держави, формували в особистості почуття патріота, гідного своєї Батьківщини. Разом з тим, перед художниками відкрилися широкі можливості щодо реалізації своїх творчих здібностей.

Завдяки плідній співпраці з європейською та світовою художніми спільнотами сучасне образотворче мистецтво в Україні швидко змінюється, збагачується і за формою, і за змістом. Причому цей процес відбувається без втрати ним власного національного колориту і самобутності. Результатом зазначених змін стало зростання інтересу українських художників до осягнення загальнолюдських проблем та осмислення власної історії і художніх традицій як способу утвердження своєї національної ідентичності.

Вихід на принципово новий рівень художнього осягнення проблем постіндустріального, інформаційного суспільства, в якому сьогодні живе світ, зумовив утвердження різноспрямованої картини розвитку українського образотворчого мистецтва. В Україні склалося декілька художніх напрямів зі своїми творчими пріоритетами. Найбільший з них представлений визнаними майстрами з багатим професійним досвідом — це живописці Володимир Гольба, Володимир Гончаренко, Адольф Константинопольський, Віктор Сидоренко, Володимир Сингаївський, Максим Титов, Віктор Чаус, Владислав Шаламов, Тетяна Яблонська; графіки — Олег Векленко, Віктор Ігуменцев, Олександр Мартинець, Євген Надєждін, Андрій Чебикін; скульптори — Леопольд Бавер, Володимир Михалевич, Вячеслав Одрехівський, Олег Табатчиков, Михайло Федик, Семен Якубович, Ігор Ястребов та інші художники. Їх творчість за-

549

Історія української культури

требувана суспільством і високо цінується, постійно дивує своєю майстерністю, широтою тематичного кругозору, оригінальністю самовираження. Всіх цих художників об’єднує довершене володіння рисунком, колоритом, композицією, а також визнання достовірності відтворення дійсності і професіоналізму основним критерієм свободи творчості майстра. На їх переконання, маляр, який задовольняється лише витвором власної уяви і нехтує осягненням довкілля, приречений на творчу деградацію. Бажання всебічно і глибоко пізнати світ, відкритість новим реаліям життя і відповідальність за їх правдиве зображення є головним у творчості представників цього напряму. Тому цей напрям називається «неореалістичним», традиціоналістичним.

Слід зазначити, що в наш час, унаслідок поширення модерністських та постмодерністських ідей, вплив традиційної школи в образотворчому мистецтві поступово зменшується. Іноді навіть визнані майстри неореалістичної школи використовують свої професійні напрацювання для створення медіа-проектів, вдаючись до засад, відмінних від реалістичних. Прикладом може слугувати проект Віктора Сидоренка «Жорна часу», представлений на Венеціанському бієналє1 в 2005 р. Філософська суть цього масштабного проекту пов’язана з ідеєю протистояння людини і незворотного плину часу. Втілюючи її, автор проекту і його помічники використали елементи перформансу, надаючи можливість глядачеві у такий спосіб відчути себе повноправним учасником інтегральної дії. Своєрідність творчої реалізації проекту полягає в поєднанні живопису, фрагментів кінофільму, документальних фотографій, геометричних фігур, а також звукових ефектів. Як результат, виникло щось більш змістовне, ніж окремий твір, зорієнтований на статичний показ.

Отже, «Жорна часу» є розгорнутою в просторі й часі речовинною композицією (асамбляжем2), наповненою багатозначними асоціатив- но-смисловими узагальненнями. Сукупність її натуралістичних й уявних прийомів дозволяє глядачеві впевнено відчувати поступ часу, що здатний не тільки «створювати», але й «руйнувати» існуюче.

У сучасному образотворчому мистецтві України також широко представлена творчість представників інших течій, зокрема проти-

1Бієналє (від іт. biennale — дворічний) — захід (виставка, кінофестиваль тощо), який проводиться регулярно раз на два роки.

2Асамбляж (від фр. assemblage) — термін, запозичений з виноробства, де він означає операцію, яка передує купажу і полягає у змішуванні молодих виноматеріалів, що виготовлені з винограду, зібраного з різних ділянок винограднику.

550