Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

спрямування освіти, використанню новітніх технологій навчання, зокрема комп’ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню грома- дянина-патріота з усталеним почуттям особистої відповідальності за стан справ в Україні. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За перші 10 років незалежності (з 1991 р. по 2001 р.) більшість учнів (67,4 відсотка в 2001 р. проти 47,3 відсотка в 1991 р.) переведена на українську мову навчання.

Унормативно-правових документах, що регламентують діяльність вищої школи України, акцентується увага на актуальність постійного оновлення змісту вищої освіти та організації навчально-ви- ховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. В державі поступово складаються умови для особистісного росту і творчої самореалізації студентської молоді. Відбувається інтеграція України в європейський освітній простір. Цей процес передбачає впровадження європейських норм і стандартів у вищу освіту з урахуванням позитивного досвіду і національних традицій вітчизняної вищої школи. Визначальними критеріями оцінки освіти в рамках Болонського процесу (в 2005 р. Україна приєдналася до Болонської конвенції) є висока якість підготовки фахівців, відповідність рівня їх знань вимогам європейського ринку праці, довіра між суб’єктами освіти, відповідність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки фахівців, конкурентоспроможність європейської освіти. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та стажування за кордоном, що є результатом міждержавних угод про співпрацю в галузях освіти та науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.

У2011—2012 навчальному році в Україні існувало 846 вищих навчальних закладів: з них 345 закладів ІІІ та ІV рівнів акредитації і 501 — І та ІІ рівнів акредитації. Це на 8 закладів менше ніж у 2010 р. В них навчалося близько 2,5 млн студентів.

Великою подією в житті незалежної України стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України. Основний закон держави підтвердив зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови, гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосив пріоритетними завданнями держави забезпечення свободи у всіх галузях,

531

Історія української культури

видах і жанрах літературної, художньої, наукової і технічної творчості та захист інтелектуальної власності і авторських прав. В ньому зазначено, що культурна спадщина українського народу охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам’яток та повернення в Україну культурних цінностей, які перебувають за її межами. Деталізація цих положень прописана в проекті Закону України «Про охорону культурної спадщини», який був розглянутий і загалом схвально оцінений у 2011 р. на громадській Гуманітарній Раді при Президентові України.

За роки незалежності України ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правові відносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності (Закони «Про музеї та музейну справу» (1995), «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (1997). З січня 2011 р. почав діяти новий Закон України «Про культуру», прийняття якого суттєво поліпшило правові умови функціонування культурно-мистецької сфери суспільства. У 2011—2012 роках Верховною Радою України проведені два Парламентські слухання на теми: «Стан суспільної моралі України» та «Етнонаціональна політика в Україні: здобутки і перспективи».

Культура суспільства пов’язана не лише з рівнем освіти у ньому, але й зі станом науки. Головним науковим осередком України є Академія наук, яка має статус національної (з 1994 р.). У 2008 р. Національна академія наук України (НАН України) відзначила 90-річ- чя від часу свого заснування. Її наукові підрозділи проводять дослідження в усіх галузях сучасної науки, в тому числі й з проблем історії і теорії культури, активно співпрацюють із зарубіжними колегами. Вони не тільки вивчають сучасне й минуле української культури, але й намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку (Інститут філософії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут археології та ін.).

Значною мірою саме завдяки зусиллям колективів цих установ у нашу культуру повертаються забуті імена — величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різні часи або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю В. Антоновича, І. Багряного, В. Винниченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Костомарова, М. Куліша, П. Куліша, Є. Маланюка, І. Огієнка, В. Підмогильного, У. Самчука,

532

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

М. Хвильового, Д. Чижевського та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори О. Гончара, І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Сосюри, В. Стуса та інших літераторів, що раніше були заборонені, а тому не друкувалися.

Українську літературу років незалежності репрезентують різні покоління митців. Так, у 90-ті роки продовжували творити відомі майстри слова старшого покоління: Роман Андріяшик, Олесь Гончар, Євген Гуцало, Анатолій Дімаров, Іван Драч, Володимир Дрозд, Павло Загребельний, Роман Іваничук, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук, Юрій Щербак, Володимир Яворівський та ін. Творче становлення цих письменників припало на кінець 50—поч. 60-х років ХХ ст., що ввійшли в історію, як відомо, під назвою періоду «відлиги». Проте у 90-ті роки на авансцені вітчизняної культури з’явилася і нова генерація українських прозаїків та поетів, які сповідували новітні європейські літературні цінності. Серед них — Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Назар Гончар, Володимир Діброва, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Кость Москалець, Євген Пашковський, Степан Процюк, Тарас Прохасько, Олесь Ульяненко та ін.

На творчу діяльність представників нової генерації митці старшого покоління впливу майже не мали. Молоді літератори прагнули

всвоїх творах відображати духовну розкутість та реалії тогочасного життя. З одного боку вони сповідували ідеали «шістдесятників», з іншого — не мали довіри до них. Тому існував певний розрив між цими двома літературними таборами, який усвідомлювали їхні представники. Однак нові культурні реалії доби незалежності викликали потребу в змістовному й образному оновленні української прози та поезії. Це розуміли і представники старшого покоління митців, і нова генерація літераторів; вони не лише розуміли, але й сповна занурилися у вирішення цієї проблеми.

Слід зазначити, що оновлюючі процеси розпочалися в українській літературі ще в 80-ті роки, під час так званої перебудови, а

в1990—2000-ні роки вони набули характеру нестримної лавини. Тематика художніх творів суттєво розширилася, поняття «забороненої теми» перестало існувати, інакше стали трактуватися традиційні теми, з’явилися нові літературні жанри. Були відкриті такі пласти літератури, які в радянські часи залишалися або невідомими, або про них не можна було писати — це й існування усталеного вітчизняного

533

Історія української культури

модернізму, в формування якого вагомий внесок здійснили українські митці, і наявність неперекладеної, а тому й невідомої раніше для українського читача зарубіжної модерністської та постмодерністської літератури.

Крім того, останнє десятиріччя ХХ ст. позначилося формуванням нових способів інтерпретації вже відомої літератури, утвердженням нових поглядів на неї — передусім це стосувалося класичної літератури. Наочним прикладом є постмодерністський підхід до неї літераторів молодого покоління, коли будь-який текст розглядався ними відкритим, незамкненим, своєрідним полем мовних і смислових ігор, за допомогою яких класика часто спрощувалася, немов би «сходила з п’єдесталу». Ця тенденція в українській літературі зберігається і сьогодні.

Про розгалуженість і строкатість літературного процесу в незалежній Україні свідчить також поява великої кількості літературних гуртів, об’єднань, форумів та фестивалів, які ґрунтуються на різних філософських засадах та естетичних принципах. Це не тільки вже згадуваний гурт «Бу-Ба-Бу» (1985), назва якого, згідно з задумом авторів, відсилає до форм бурлеску-балагану-буфонади (саме через карнавал і карнавальний кітч бубабісти відвойовували простір свободи в пізньому тоталітарному соціумі), але й об’єднання «Червона Фіра1», «Нова література», «Пси святого Юра» та інші. Почалося видання незалежних літературних часописів, газет, антологій сучасної української літератури: зокрема, були засновані часописи «Сучасність», «Гігієна», «Український засів», «Київська Русь»; газети «Слово», «Поступ»; з’явилися нові видавництва, що орієнтувалися на сучасну літературу: «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», «Смолоскип», «Ранок», «Фоліо» тощо. У різних форматах почали проводитися літературні фестивалі та форуми.

Процес зміни духовних ідеалів і прагнення внутрішнього розкріпачення, розкутості людини знайшов віддзеркалення в художніх творах, присвячених філософським, психологічним, побутовим проблемам не тільки сучасності, але й минулого: теперішній час літератори стали досліджувати й аналізувати крізь призму минулого, шукати в ньому ґенезу багатьох сучасних проблем. Тематика творів почала розширюватися завдяки таким актуальним для сьогодення проблемам, як самоідентифікація нації, національного менталітету, мови тощо. Надзвичайно важливим літератори вважали питання духовного буття особистості, виховання і самовиховання молодої людини в умовах зміни соціо-

1 Фіра — підвода, хура, віз.

534

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

культурної парадигми та ціннісної орієнтації. Важливого значення, гострого і актуального звучання в роки незалежності набула тема долі України й українського народу, історичного шляху нашої країни, її права на існування. Цій проблематиці присвячують твори як письменники старшого покоління, так і молоді митці, котрі демонструють самобутній погляд на неї, свою точку зору, яку пропонують у вигляді, що суттєво відрізняється від змісту і форми думок старших колег.

Свідченням змін в українській літературі слугує також професійна діяльність багатьох її старших представників. Так, наскрізною ідеєю творів Романа Іваничука (нар. 1929) «Бо війна — війною» (1991) та «Орда» (1992) є любов до свого народу і рідної землі, яка становить сенс життя людини. Проблемі збереження історичної пам’яті народу, його духовного буття присвячений твір Романа Федорова (1930—2001) «Єрусалим на горах» (1993). Прозі цього письменника взагалі притаманна схильність до фольклорних аналогій, метафоричної стилістики і прийомів казкової фантастики, що значною мірою закарбовано як в «Єрусалимі на горах», так і в більш пізніх його творах — «Чудо святого Георгія о зміє» (1996) та «Лисиці брешуть на щити» (1997).

Трагічна і в той же час героїчна українська історія розкривається і в романі Миколи Вінграновського (1936—2004) «Наливайко»

(1991), який є основним прозовим твором письменника. Стоїчна сила духу українського народу, любов до рідної землі, прагнення свободи — теми, які пронизують оригінальну за стилем творчість цього літератора. Звернення до історії, що ґрунтується на сумлінному опрацюванні історичних документів, є для автора приводом зв’язати минуле нашого народу з його сучасним і майбутнім, а для читача — підставою для роздумів над ставленням до свого життя і власної гідності.

Особливе місце серед творів майстрів слова старшого покоління посідають романи Юрія Мушкетика (нар. 1929) «Яса» (1990) та «На брата брат» (1995), які присвячені складному і надзвичайно суперечливому періоду української історії — часам Руїни. Добра обізнаність автора з історичним матеріалом дозволила йому детально і правдиво висвітлити тогочасні події, чи не вперше в українській літературі створити об’єктивний образ гетьмана І. Виговського. Письменник з болем пише про недостатню згуртованість козацьких ватажків перед загрозою поневолення, звеличує рятівників України, достовірно оцінює історичні події. В обох романах пристрасно звучить тема вірності Батьківщині, що робить їх особливо актуальними в наш час.

535

Історія української культури

Історична тематика в останні роки життя продовжувала цікавити визнаного майстра слова Павла Загребельного (1924—2009). Більша частина його своєрідних романів, з яких особливо виділяються «Гола душа» (1992), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Юлія» (1997) позначені новаторським духом і темпераментом автора, а тому істотно вплинули на сучасний літературний процес в Україні.

Духовні проблеми (особливо моральні), доля народу, його історія (роман «Берестечко», 1999), мова посідають центральне місце у творчості «цариці» українських поетів Ліни Костенко (нар. 1930). «Я знаю свій народ. Кляну його пороки. Але за нього Господа молю!» — вигукує поетеса, творчість якої вийшла за межі української літератури

інабула світового масштабу. Своєю поезією і активною громадською позицією вона стверджує високе призначення поета, наголошує на необхідності боротьби проти виявів духовного здичавіння і руйнації історичних традицій українського народу: «Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв. Ми нищим ліс. Ми з матер’ю на «ти», — з тривогою говорить поетеса. Водночас Л. Костенко вірить в історичну і духовну перспективи України, а тому наголошує: «Нема нам щастя — мусить бути диво. Ми ще постанем зі своїх руїн!».

На відміну від літераторів старшого покоління художні пошуки митців нової генерації своєю строкатістю, різноспрямованістю та сміливістю викликають асоціації з творчістю поетів «розстріляного відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (колаж, монтаж кадрів, фрагментація тексту тощо), орієнтація на експеримент стали характерними ознаками літератури молодих майстрів. Все це вони демонструють у поетичних збірках, що побачили світ протягом 1991—2013 рр.: «Екзотичні птахи і рослини» Юрія Андруховича (1991), «Діти трепети1» Василя Герасим’юка (1991), «Млеко хронопів гласолалійне» Юрка Гудзя (1993), «Пепсі» (1998) та «Балади про війну

івідбудову» (2001) Сергія Жадана, «Вірші» Івана Малковича (1992), «Літаюча голова» (1993), «Alter ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994) Віктора Небораки, «Химера» Юрія Покальчука (1994), «Апологетика на світанку» Степана Процюка (1996) та ін.

Одним з найбільш талановитих та сміливих реформаторів поетичного слова вважається Юрій Андрухович (нар. 1960), який порушив сталі поетичні уявлення і стандарти в поезії. Його поетична

1 Трепета — осика мовою населення Карпат.

536

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

збірка «Пісні для мертвого півня» (2004) демонструє пошуки нової естетики, особливої фоніки1, виразного інтонаційного звучання слова, являє собою гру смислами створеного автором художнього світу. Назви віршів збірки написані англійською та німецькою мовами, що розмиває межі простору його поезії і дозволяє встановлювати асоціативні зв’язки з надзвичайно широким масивом образів, наповнених загальнолюдськими смислами. Ця риса постмодернізму називається інтертекстуальністю2 і є однією з його головних ознак.

Естетика карнавалу, маскараду та іронічної гри з її видовищністю, що була так характерна для молодих українських постмодерністів, наочно виявилася у вербальних іграх. Об’єктом маніпуляції в них стали текст і мова, а засобами гри — принципи повтору та фрагментація дискурсу, наслідування реамінованого барокового стилю, гра слів, тасування цитат, переписування текстів минулого, використання сленгу, тавтології, маргінальних словників, мовних гібридів тощо. У зв’язку з цим відомий представник львівсько-івано-франківської школи молодих літераторів Юрій Іздрик (нар. 1962) констатує: «Суттю моїх книжок є такі собі змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, спроба керувати нею». Інший представник модернізму, але вже київської іронічної школи, Богдан Жолдак (нар. 1948) пише прозу суржиком, що є сумішшю українських і російських слів та граматичних форм, тобто перекрученням мови з погляду її норм. Порушує норми традиційної літературної мови і Лесь Подерв’янський (нар. 1952), створюючи гібридну форму «новомови». У такий спосіб письменник фіксує парадокси сучасного життя, в якому панує безвір’я, намагається осмислити і виразити його за допомогою «чорного гумору», пародій-колажів, бурлескних інверсій, використання художніх образів «низького» і «високого» мистецтва. Неоднорідність, своєрідна рельєфність притаманна також прозі Оксани Забужко (нар. 1960), знаної української письменниці постмодерністського спрямування. Її повісті «Дівчатка» (1998), «Інопланетянка» (1992), «Казка про калинову сопілку» (2000), «Я, Мілена» (2004) містять поетичні строфи,

1 Фоніка (від грец. phonikos — те, що звучить) — звукова організація поетичної мови.

2Інтертекстуальність — термін, який введений для позначення спектру міжтекстуальних відношень, і постулює, що будь-який текст завжди є складовою більш широкого тексту. Вільне оперування текстами, стилями, цитатами в постмодерністській літературі пов’язане з особливим ставленням до літератури як до «архіву» або «бібліотеки», де зберігається масив текстів «зараз», «тут» і «одночасно», тому література в цьому контексті не сприймається авторами-постмодер- ністами процесом, не є сталим каноном.

537

Історія української культури

цитати, англомовні та російськомовні залапковані фрази, курсив, підкреслення. Все це створює відчуття різнорідності тексту, а велика довжина фраз і речень ускладнює їх осмислення. Теж слід зазначити і стосовно твору «Перверзія»1 (2001) Юрія Андруховича, який є суцільним текстом текстів, де кожна сторінка заполонена цитатами та грою слів.

Ще однією з особливостей літературного процесу в Україні 90-х років ХХ ст. — початку ХХІ ст. став розвиток масової літератури — детективу, фентезі2, любовного жіночого та молодіжного романів, готичної повісті3 і т. п. Українські постмодерністи продемонстрували прихильність до масової культури, часто базуючи сюжети своїх творів на її формах і символах (поп-арт4, поезо-опера5 тощо). Так, в жанрі фентезі продовжує активно працювати Галина Пагутяк. Читачу запам’ятався не лише її роман «Записки Білого Пташка» (1999), але й більш пізні твори: «Слуга з Добромиля» (2006, за цей роман письменниця стала лауреатом Шевченківської премії 2010 р.), «Книгоноші з Королівства» (2007) , «Зачаровані музиканти» (2010). Два останні романи принесли Г. Пагутяк звання двічі лауреата літературної премії «Портал».

Фантастику репрезентує творчість Марини та Сергія Дяченків, у якій вони досягли великих успіхів, ставши лауреатами багатьох міжнародних фестивалів. Їх роман «Дика енергія. Лана» (2006) за своєю суттю є фантастичною казкою, що написана під враженням від артистизму вітчизняної співачки Руслани, і їй же присвячена. Цей твір отримав нагороду «Бронзовий кадуцей»6 на міжнародному фестивалі «Зоряний міст — 2006». У 2007 р. роман Дяченків «Vita Nostra» був визнаний кращим на фестивалі фантастики «Роскон /Інтерпрескон/

1Перверзія (віл лат. perversion — «перегортання», збочення) — термін, що характеризує відхилення від норми сексуальної поведінки, яка склалася у суспільстві.

2Фентезі (від англ. fantasy — фантазія) — жанр фантастичної літератури, заснований на використанні міфологічних та казкових мотивів. У сучасному вигляді сформувався на початку ХХ ст.

3Готична повість (повість жахів) — твір, у якому зображено незвичні ситуації, страхіття пекла, жахливі події, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил.

4Поп-арт (від англ. pop-art — популярне мистецтво) — напрям у сучасному образотворчому авангардистському мистецтві, представники якого використовують реальні предмети, речі, фрагменти газет, плакати тощо для створення певних композицій, які претендують на загальнодоступність.

5Поезо-опера — сучасний музично-драматичний жанр, що ґрунтується на синтезі музики, дії та художньо-образної словесної творчості.

6 Кадуцей (від лат. caduceus) — міфічний жезл, обвитий двома зміями, атрибут Гермеса (Меркурія).

538

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Єврокон — 2008» і був удостоєний І премії «Роскон» у номінації «роман» та окремої нагороди «Премія премій», виявившись абсолютним лідером фестивалю за кількістю нагород.

Молодіжна повість і роман приваблюють Світлану Пиркало, про що свідчать її твори «Зелена Маргарита» (2000), «Не думай про червоне» (2004). Прикладом готичної повісті стала «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко (2000), трилера1 — «Культ» Любомира Дереша (2001).

Багато українських митців працюють у жанрі, який сьогодні прийнято називати «повістями та романами жахів». Проте глибоке і неупереджене вивчення змісту цих і подібних їм творів засвідчує, що в здобутках сучасних літераторів жанри масової культури часто стають своєрідною оболонкою, яка наповнюється інтелектуальними колізіями і високими студіями, а вся літературна практика цих поетів і прозаїків демонструє злиття «високих» і «низьких» її форм.

Отже, літературний процес в незалежній Україні наочно підтверджує активне формування нового етапу в розвитку української літератури, який характеризується, з одного боку, збереженням і досить помітним укріпленням та удосконаленням вітчизняних літературних традицій, а з іншого — появою нової, відмінної від попередньої, поезії й прози, представленої творчістю молодих літераторів. Різноспрямований пошук, сміливі експерименти в змістовній, образній і композиційній сферах, у царині мови і тексту свідчать про внутрішню духовну і творчу розкутість митців нової генерації, яка є надбанням культури років незалежності. Стрімкий і бурхливий розвиток сучасної української літератури швидко виплеснувся за межі національної культури, а художні досягнення літераторів, про які свідчать численні міжнародні премії і нагороди, дозволяють констатувати про яскравий феномен української літератури в європейському і світовому контекстах.

На рубежі 80—90-х рр. ХХ ст. нові тенденції, що віддзеркалювали зміни в духовному житті країни, почали формуватися і в українському театрі. Перед національним театральним мистецтвом постали проблеми творчої мобільності, швидкого оновлення репертуару, насичення його творами вітчизняної і світової класики, сучасною

1Трилер (від англ. thriller — сильно хвилювати, викликати трепет) — п’єса, книга, фільм, що розраховані на захоплення читача, глядача гострим, часто детективним сюжетом, описом незвичайних подій.

539

Історія української культури

драматургією, визначення мовного статусу вистав. Загострилися фінансові проблеми існування театрів. Особливої актуальності набуло питання формування засад, на яких український театр повинен існувати, зберігаючи свої власні, неповторні вікові традиції.

Склалася парадоксальна ситуація, коли за умов значного недофінансування, численних організаційних проблем, майже повної відсутності нової вітчизняної драматургії, національний театр переживав не просто нове народження, а справжній підйом у творчому житті. Можливе пояснення цієї ситуації приховується у своєчасній орієнтації митців сцени на нового глядача.

Українське суспільство не могла більше задовольняти драматургія, що орієнтувалася лише на принципи соціалістичного реалізму (в їх радянському трактуванні), воно прагнуло повернення до одвічних духовних цінностей, чекало оновлення духовної культури. Театральна спільнота своєчасно помітила ці зміни в суспільній свідомості і оперативно відреагувала на них створенням «малих»

сцен, експериментальних і камерних театрів, мистецьких колективів на засадах антрепризи, тобто пошуком «свого» глядача. Зорієнтованість на «власну» аудиторію була характерна для багатьох колективів, особливо для таких, як: Київський театр пластичної драми на Печерську (1989, засновник — сценарист і режисер-постанов- ник Віра Мішньова), Київський драматичний театр «Браво» (1991, художній керівник Любов Титаренко), Київський експериментальний театр (1993, засновник — режисер Валерій Більченко), Київський театр «Актор» (1995, художній керівник Валентин Шестопалов) і т. д. Загальновизнаним «майданчиком» для експериментів молодих митців у цей час став заново сформований театр «Березіль» у Харкові, що перетворився на місце творчих пошуків Алли Бабенко, Сергія Бережка, Бориса Варакіна, Ганни Воротченко, Володимира Оглобліна, Ігоря Шнейдермана, Миколи Яремківа та ін. Тяжіння до експресивності, певних виявів містерії відзначало також відроджений театр у Коломиї (грудень 1989), який очолив Дмитро Чиборак. Прем’єра першої вистави цього театру «Камінний хрест» за твором В. Стефаника відбулася вже в червні 1990 р.

Віддзеркаленням активного пошуку митцями театру шляхів виходу зі скрутного становища було започаткування в Україні фестивального руху. Перші фестивалі — «Золотий лев» (1989) та «Березіль» (1990) відбулися у Львові та Івано-Франківську, відповідно. На цих мистецьких форумах українські театральні діячі продемонстрували

540