Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

«Червона рута». Ведеться активний пошук власного національного стилю виконання рок-музики.

Значного розквіту досягла українська виконавча культура. Поряд з видатними майстрами оперного співу Дмитром Гнатюком, Євгенією Мірошниченко, Анатолієм Солов’яненком, Марією Стеф’юк, корифеями балету стали Валентина Калиновська, Валерій Ковтун, Тетяна Таякіна, сформувалося диригентське мистецтво С. Турчака. Саме завдяки Стефану Турчаку (1938—1988) українська опера вперше заявила про себе на європейському рівні. За його наполяганням на фестивалі в німецькому місті Вісбаден у 1982 р. прозвучала українська оперна перлина «Тарас Бульба» М. Лисенка. Тріумф опери став тріумфом С. Турчака-диригента та всього українського мистецтва.

Середвиконавців-інструменталістіввисокоюмайстерністюінепо- вторною індивідуальністю виділяються піаністи М. Крушельницька, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Которович, О. Криса, О. Пархоменко; віолончелісти М. Чайковська і В. Червов; баяніст М. Ризоль.

Великою популярністю користувалася українська пісня і танок у виконанні Українського народного хору ім. Г. Верьовки, Заслуженого академічного ансамблю танцю України, Буковинського ансамблю пісні і танцю, Подільського ансамблю пісні і танцю «Льонок», Капели бандуристів України та ін. Для майстерності цих колективів характерна народність, емоційність і постійне вдосконалення жанрів.

Помітний слід в музичній творчості залишив молодий композитор В. Івасюк та співаки В. Зінкевич і Н. Яремчук. Володимир Івасюк (1949—1979) дав крила українській естрадній пісні, вивів її на світові обрії. Його пісні «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969), «Я піду в далекі гори» (1968), «Пісня буде поміж нас» (1971) та інші стали естрадною класикою. В. Івасюк мав великі набутки не лише в естраді, але й у класичній музиці, писав оперу, працював над твором, призначеним для виконання камерним оркестром. Величезну популярність у 70—80-ті роки також здобула співачка Софія Ротару (нар. 1947).

Період другої половини 60-х — 70-ті роки став справжнім проривом у розвитку вітчизняного поетичного кіно — унікального культурного явища, що було започатковане О. Довженком (фільми «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна»). В умовах застою цей прорив виявився одним з найпотужніших чинників відродження українського національного духу.

Початок відродженню поетичного кіно поклав вихід у світ (1965) фільму Сергія Параджанова (1924—1990) «Тіні забутих предків»

521

Історія української культури

(оператор Юрій Іллєнко, в головній ролі Іван Миколайчук) за однойменним твором М. Коцюбинського. У цьому фільмі режисер через міфологічну символіку та карпатську екзотику життя гуцулів звернувся до вічних тем любові і самотності, пам’яті і забуття, життя і смерті. Завдяки акцентуванню уваги на внутрішньому світі людини, осмисленню сьогодення з позицій глобального охоплення історії та залученню фольклорних джерел творцям фільму вдалося проникнути в глибинні пласти історії українського народу в пошуках синкретично вираженого філософського смислу буття. Такий підхід відразу привернув увагу до фільму, зацікавив нову генерацію творчої інтелігенції, яка шукала шляхи до етнічних і національних джерел, прагнучи кращого розуміння вітчизняної історії та сьогодення.

Фільм швидко став символом нового жанру в українському мистецтві, тріумфально демонструвався у багатьох країнах світу, здобуваючи славу вітчизняному кінематографу. На Міжнародному кінофестивалі в Аргентині «Тіні забутих предків» були удостоєні другої премії «Південний хрест».

Невдовзі на екранах з’явилися нові, глибокі за змістом стрічки «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1972) Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1972) Леоніда Осики, «Анничка» Бориса Івченка (1968), «Комісари» Миколи Мащенка (1969) і, нарешті, іронічний «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука (1979). Згодом фільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» був нагороджений Золотою медаллю на VІІ Міжнародному кінофестивалі в Москві.

У70-ті роки український кінематограф збагатили роботи відомого режисера й актора Леоніда Бикова (1928—1979) «В бій ідуть тільки старики» (1974) та «Ати-бати, йшли солдати» (1977), присвячені героїчному подвигу радянських воїнів у Великій Вітчизняній війні. Щирий патріотизм, непідроблена любов до української культури і поважливе ставлення до культури інших народів, утвердження добра і заперечення зла, досконале знання акторами тонкощів військової справи, глибокий і добрий гумор — усі ці якості роблять названі фільми незамінним підручником з гуманістичного виховання української молоді.

Певних успіхів досягло також мультиплікаційне кіно, особливо серія фільмів про пригоди козаків і високохудожні стрічки «Лікар Айболить та його друзі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо» та ін.

У80-ті роки українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Америки і Канади. Це знайом-

522

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

ство було успішним. Стрічка Ю. Сонцевої (за сценарієм О. Довженка) «Повість полум’яних літ» (1961) отримала визнання на фестивалях у Каннах, Лондоні та Сан-Франциско, а фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті з 1987) і «Вечір на Івана Купала»

(1968) викликали захоплення на престижному кінофестивалі у СанФранциско. В 1990 р. кінострічка Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1889—1990) на Канському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Таке високе визнання досягнень українського кінематографу є свідченням досконалого професіоналізму його режисерів, сценаристів та операторів, праці яких позначені щирою любов’ю до історії українського народу, його культури, національним характером, поетичною піднесеністю та вмінням відстоювати свої творчі принципи.

У духовних надбаннях 60—80-х років гідне місце посідає образотворче мистецтво. Художники продовжували розвивати тематику героїзму українського народу в роки Великої Вітчизняної війни, відбувалося художнє освоєння різних сфер післявоєнного матеріального і духовного життя, відроджувалися давні традиції народного живопису.

Загострення кризи тоталітарної системи в СРСР та переслідування художників відбилося на їх творчості, породило в малярстві й скульптурі, як і в інших складових духовної культури, появу провладних, заідеологізованих течій, позначених догматизмом, з одного боку, та мистецтва, що в різних формах, але об’єктивно, відстоювало загальнолюдські цінності, національні пріоритети та право художника на вільну творчість, з іншого. Високу оцінку дістали роботи «Кроки історії» (1985), «Село Вербівка. За колоски», «Моє дитинство. Голод» (обидві — 1988—1989) Олександра Лопухова, «Вечір в провінції» (1982—1983), «Степова балка» (1983), «Ранок в полі» (1985), «Тиждень в Києві» (1986) Тетяни Яблонської, «Апасіоната» (1973— 1977), «Травень» (1981—1982) Михайла Божія, «Кримські виноградники» (1974), «Блакитний березень» (1975), «Українські квіти» (1977)

Миколи Глущенка та ін.

Зачаровують своєю досконалістю і доступністю образи діячів науки і культури, людей праці, що відбиті в творах знаменитих портретистів Вілена Барського (нар. 1930), Михайла Антончика (нар. 1921), Сергія Григор’єва (1910—1988), Віктора Зарецького (1925—1990).

Поряд з полотнами вже відомих митців, з’явилися цікаві роботи молодих майстрів: І. Григор’єва, О. Дубовика, А. Лимарєва, Ю. Луцкевича, А. Суммара та ін. Характерним для їх творчості є

523

Історія української культури

різнобарв’я відтінків, різноманіття напрямів і шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, і постекспресіоністські портрети Є. Тополєва, і смілива та вивірена просторова композиція О. Петрової, і ліричні пейзажі та психологічні уявлення О. Гальковського, і поетика життя та смерті у величному проекті А. Рибачук і В. Мельниченка — «Стіні пам’яті» на Байковому кладовищі в Києві. Все це розширювало виражальні можливості малярства, вело до поглиблення художнього мислення, до нових світоглядних уявлень. Митці дедалі більше переконувалися у необхідності творчого підходу до осягнення фундаментальних таємниць буття та в непродуктивності догматичних уявлень про нього. Тому, на їх погляд, художні твори повинні не лише ілюструвати загальні істини, але й навчати людину мислити.

Помітного розвитку в Україні набуло декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створювали художні килими, вишивки, гончарні і різьблені вироби з дерева, що також сприяло піднесенню образотворчого мистецтва.

Вагомий внесок у розвиток та збереження культурних надбань українського народу здійснювала українська діаспора. Цей внесок полягав у матеріальній і духовній підтримці культурних процесів в Україні та ознайомленні з ними світової громадськості. Так, у 60—80-х роках зусиллями українських зарубіжних громад було проведено низку наукових досліджень, за результатами яких видано фундаментальну працю «Енциклопедія України», опрацьовано величезний масив історичних документів з трагічних подій — голодомору в Україні 1932—1933 рр. та політичних репресій 30-х рр. В цих дослідженнях взяли активну участь українські історики зі світовими іменами:

Омелян Пріцак (1919—2006), Борис Кравченко (1929—1979), Юрій Шевельов (1908—2002). Результатом досліджень стало створення широковідомого документального фільму про голодомор та публікація численних фактів і матеріалів стосовно масових репресій в Україні.

Чимало зусиль для збереження традицій української культури докладають художньо-мистецькі колективи «Дніпро» та «Україна» (США), «Трембіта» (Канада), «Гомін» та «Орлик» (Великобританія), «Степ» і «Запорожці» (Франція) тощо. За кордоном систематично видаються українською мовою журнали, газети та книги. З отриманням Україною незалежності культурні зв’язки з діаспорою набули більш сталого характеру. Українська культура збагачується як за змістом, так і за формою. В ній з’являються нові віяння часу — стилі, жанри, напрями. Одним з них є постмодернізм.

524

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

7.5.1. Постмодернізм як культурне явище

Питання про зміст і час виникнення постмодернізму досить складне. Вперше термін «постмодернізм» використав німецький філософ Р. Панвіць у своїй праці «Криза європейської культури» (1914). Однак поширився постмодернізм наприкінці 60—70-х років спочатку для позначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації житлових споруд і ствердження необхідності підпорядкування архітектури довкіллю, включення до неї елементів минулого та орнаменту. Згодом його ідеї стали використовуватися в літературі, малярстві, музиці, науці та філософії. Сьогодні постмодернізм — це широке і ємке культурне явище, в орбіту якого попадають не тільки література, мистецтво й естетика, але й фундаментальні і прикладні науки та філософія. Настрої представників цієї течії позначені есхатологічними відчуттями, розчаруванням в ідеалах і цінностях епох Відродження і Просвіти з їх вірою в силу розуму і прогресу. Твори постмодерністів — це мутація естетичних стилів,

суміш художніх мов.

На думку фахівців, визначальними причинами зародження по-

стмодернізму були епохальні зміни в свідомості світової спільноти — утвердження поліцентризму замість європоцентризму та деконструкція («удосконалення», реконструкція заради з’ясування того, як була створена певна цілісність) традиційних цінностей (влади, грошей, виробництва). Ці зміни стали наслідком появи постколоніального світу та вступу провідних держав у постіндустріальний етап свого розвитку з розгалуженою системою практично безмежних інформаційних можливостей.

На підставі ідей постмодернізму відбувається переосмислення традиційного способу життя, причому цей процес здійснюється не через ігнорування досягнень попередніх культур (як це мало місце в модернізмі), а, навпаки, вбираючи в себе всі їхні здобутки й проблеми. Тому постмодернізм — це не новий напрям в культурі, що прийшов

на зміну модернізму, а творче опрацювання вже створеного, реакція на кризу ідей епохи модернізму. Його прихильники вважають марною спробу змінити на краще існуючий світ, прогрес визнається ілюзією. Звідси випливає деклароване ними відчуття вичерпаності можливостей мистецтва й естетики. Реальним вважається лише варіювання та співіснування усіх (і давніх, і новітніх) мистецьких форм

525

Історія української культури

буття. Тому принцип повторюваності та сумісності абсолютизуєть-

ся представниками постмодернізму та перетворюється на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики1, цитування, ремінісценції2, алюзії3. Постмодерністи вважають, що митець має справу не з «чистим» матеріалом (об’єктами), а з матеріалом культурно освоєним попередниками, тому, на їх думку, існування творів у постіндустріальному суспільстві, з його принципово іншою парадигмою4 та необмеженим потенціалом серійного відтворення і тиражування, у класичних формах неможливе.

Характерними рисами постмодернізму в мистецтві є: культ незалежної особистості; втрата особистого «Я»; потяг до всього архаїчного, міфу колективного підсвідомого; прагнення поєднати несумісні істини (часом протилежні), еклектика; бачення повсякденного життя як театру абсурду; використання підкреслено ігрового та карнавального стилів, їх химерне переплетіння; іронічність та пародійність; невизначеність; фрагментарність і засилля монтажу; відсутність ієрархії цінностей; прагнення до комерційного успіху і т. д.

У культурі постмодернізму ці риси завжди поєднуються суперечливим чином — відкритість, толерантність, плюралізм думки, заперечення тоталітарної влади над особистістю і природою — химерно переплітаються з втратою ціннісних критеріїв та емоційності, поверховістю, естетичною вторинністю і навіть цинізмом. Це ускладнює сприйняття постмодерністських творів, а значить — і ставлення до них. Для більш глибокого усвідомлення змісту й специфіки постмодернізму доцільно провести порівняння його основних світоглядних

імистецьких постулатів з принципами класицизму та модернізму. Так, модернізм обстоює стохастичну (ймовірнісну) модель світу

інамагається за допомогою різноманітних прийомів і засобів виразити його приховані глибинні основи. Реакцією постмодернізму на концепцію світу як хаосу стало опанування цього хаосу з метою його художнього перетворення на середовище існування людини. Якщо

1Еклектика (від грец. eklektikos — об’єднання) — неорганічне, зовнішнє об’єднання поглядів, точок зору, які не можуть бути поєднаними.

2Ремінісценція (від лат. reminiscentia — пригадування) — 1. Невиразне пригадування, відгук. 2. Риси поетичних та музикальних творів, що наводять на пригадування інших творів.

3Алюзія (від лат. allusio — жарт, натяк) — стилістична фігура, натяк за допомогою схожого слова чи загальновідомого реального факту.

4Парадигма (від грец. paradeigma — приклад, зразок) — система уявлень, основних концептуальних настанов, характерних для певного етапу розвитку науки, культури, цивілізації в цілому.

526

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

основою класики у мистецтві є образність та ієрархічність цінностей в творчості, то постмодернізм відштовхується від конструювання предмета чи явища та заперечення ієрархії цінностей. Якщо ідеалом модерніста була свобода самовираження, то постмодерніст, упевнений в хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами1. Тому в постмодернізмі авангардистській установці модернізму на новизну культурних явищ протистоїть бажання опанувати досвід попередньої культури шляхом її іронічного цитування. Наприклад, простором перетворень українського постмодернізму стає передусім відроджений зміст національних традицій, зокрема, барокових, класицистичних, романтичних, авангардистських. В цьому плані є показовою діяльність літературних гуртів «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Сад», «Нова дегенерація» та інших, у процесі якої іронічній трансформації піддаються усталені цінності споконвічних традицій українців. Однак іронія постмодерністів породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, що позитивно сприймається глядачем.

Отже, культура постмодернізму — це суміш, або нашарування деталей, невеликих нюансів та епізодів. Вона чимось нагадує мініатюру, яка багата на почуття, пристрасті, примітивні думки. Замість величного і героїчного, постмодерністи віддають перевагу гротеску, пародії, жарту. Для них не існує жодних правил (жанрових та стильових) творення. Проте, на відміну від незрозумілого, іноді абсурдного, модерністського твору, витвори постмодерністів мають привабливий вигляд. У постмодернізмі головним є не сам твір, не процес

його творення, а сприйняття твору людиною (споживачем), вплив на неї. Для цього споживач повинен мати певний рівень інтелектуальної підготовки та досвід розуміння множинності смислів твору. Прикладом постмодерністської літератури стали твори «Маятник Фуко» У. Еко, «Хазарський словник» М. Павича, «Білий альбом» Дж. Дідона, «Чапаєв і Пустота» В. Пелевіна, «Блакитне Сало»

В. Сорокіна, «Рекреації», «Перверзія» Ю. Андруховича.

Аналіз постмодернізму як культурного явища був би не повним без виявлення його точок зіткнення з наукою, що дає змогу більш реально оцінити його місце і роль у тій духовній трансформації, яку

1Код (від лат. codex — книга) — 1. Система умовних позначень чи сигналів. 2. Сукупність знаків (символів) та система певних правил, за допомогою яких інформація може бути представлена у вигляді набору з таких символів для передачі, обробки чи збереження.

527

Історія української культури

переживає сучасний світ. З 70-х років ХХ ст. некласичну науку, що склалася на межі ХІХ — ХХ століть, змінила постнекласична наука. Виник новий тип знання, принципово відмінний від того, який прийнято називати класичним, або наукою Нового часу. Цей тип знання характеризується підвищенням ролі суб’єктивності, гуманізму, самокритичності, переглядом таких класичних характеристик знання, як його об’єктивність та істинність.

У класичному типі науки критерієм наукового пізнання є зосередженість уваги дослідника на характеристиках об’єкта за умови елімінації1 всього того, що пов’язано із суб’єктом. Некласичний тип науки враховує співвіднесеність характеристик об’єкта і засобів пізнання, що використовуються суб’єктом. Постнекласичний тип науки співвідносить знання про об’єкт не тільки із засобами, але й із цільовими настановами суб’єкта, який здійснює пізнавальний процес.

Постнекласична наука досліджує не лише складно організовані, але й найскладніші системи, відкриті і здатні до самоорганізації. Об’єктом цього типу науки стають комплекси, невід’ємним компонентом яких є людина (глобально-екологічні, біотехнологічні, медико — біологічні і т. д.). Для осягнення таких об’єктів потрібен принципово інший рівень розумової культури дослідника, тому що його увага переноситься з повторюваних і регулярних явищ на «відхилення» всіх видів, на побічні і невпорядковані явища, вивчення яких вимагає здатності вченого до формулювання нестандартних висновків. На зміну таким канонам класичної науки, як простота, стійкість, детермінованість висуваються постулати складності, ймовірності, нестійкості. У результаті вивчення різних складно організованих систем, здатних до самоорганізації (від фізики і біології до економіки, соціології і культури), формується нове нелінійне мислення, нова

«картина світу», основними характеристиками якої є нерівновага, нестійкість, незворотність. Разом з поняттями флуктуації2, біфуркації3 і когерентності4 ці категорії утворюють, по суті, нову базову модель світу і його пізнання, дають науці нову мову. Вирішити всі ці проблеми засобами і методами класичної науки неможливо.

1Елімінація (від лат. eliminare — виносити за поріг, виключати, усувати) — виключення, усунення, вилучення.

2Флуктуація (від лат. fluctuation — коливання) — випадкове відхилення величини, що характеризує систему, утворену з великої кількості елементів, від її середнього значення.

3 Біфуркація (від лат bifurcus — роздвоєний) — роздвоєння, розгалуження чогось. 4 Когерентність (від лат. cohaerentia — зв’язок, зчеплення) — узгодження за часом.

528

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Необхідні нетрадиційні підходи. В їх реалізації є місце і для постмодернізму, якими б суперечливими та екстравагантними на перший погляд не здавалися його ідеї і пропозиції.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов’язує майбутнє

звизнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку Всесвіту й відкритості людини, як його унікальної і невід’ємної частини, до постійних трансформацій. У ХХ — ХХІ століттях мільйонне тиражування творів мистецтва, виникнення «віртуальних музеїв» на сайтах Інтернету, розвиток міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу культури масового споживача, що водночас перетворює наш світ на «бібліотеку, музей і театр без стін». Це, з одного боку, посилює релятивістське наповнення змісту традиційних культурних орієнтирів, породжує неоднозначне, а іноді й хибне, тлумачення їх, але, з іншого, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу особистості шляхом прилучення її до багатобарвного світу людських цінностей. Культурологічна освіта та вивчення історії вітчизняної культури в цьому контексті виступають засобом і шляхом опанування унікальної неповторності розмаїття культурних досягнень українського народу. Залучення постмодерністських підходів до вирішення названої вище проблеми, разом

зіншими мистецькими, науковими і філософськими засобами і прийомами, значно підвищить ефективність цієї роботи.

7.6. Культура України часів незалежності

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України, яка була визнана референдумом українського народу, що відбувся 1 грудня 1991 р. В ньому взяли участь 84,2 відсотка виборців, з них 90,32% відсотка висловилися за незалежність держави, засвідчивши в такий спосіб своє прагнення бути господарями на власній землі. В Україні почався новий історичний період, який триває й сьогодні. Він характеризується переходом від командно-адміністра- тивної економіки до ринкової з множиною форм власності, від політичного тоталітаризму до демократії, від партійного та ідеологічного монополізму до плюралізму політичних партій та ідеологій, від все-

529

Історія української культури

бічного контролю за основними сферами життя особистості до свободи слова і гласності, від підпорядкування України союзному центру до самостійності в прийнятті рішень та їх реалізації. Розпочалося формування правової держави, відбуваються якісні зміни в базисі і надбудові суспільства.

Незважаючи на певні кризові явища в економіці України, намітилися помітні зрушення в її культурному житті. В українському суспільстві стала формуватися думка, що розвиток культури (поряд з економікою і наукою) може долучити Україну до загальноєвропейської спільноти, виведе її на демократичний шлях становлення всіх сфер свого життя, сприятиме всебічному розвитку особистості. В державі почали складатися управлінсько-адміністративні та фінансо- во-господарські умови для збереження й удосконалення культурних надбань українського народу. Україна стала активно формувати законодавчу базу, яка б забезпечила розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла програмний документ — «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані фундаментальні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на її відродження і розвиток. В «Основах…» зазначені також пріоритети в становленні української культури, права і обов’язки громадян у цій сфері, регламентована професійна діяльність творчої інтелігенції, акцентується увага на необхідності розширення міжнародних культурних зв’язків.

Першочергову роль у вирішенні проблем культури держава покладає на модернізацію освіти. Для цього ухвалено національну програму «Освіта України в ХХІ ст.» (1993), Закони України «Про освіту» (1991) і «Вищу освіту» (2002), останній у нових редакціях сьогодні обговорюється вузівською спільнотою та фахівцями і готується до прийняття Верховною Радою України. Зазначені документи передбачають демократизацію, гуманітаризацію і безперервність освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства. Крім традиційних шкіл в Україні з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. Для активізації пізнавальної діяльності учнів та підвищення об’єктивності оцінювання їх навчальних досягнень запроваджено дванадцятибальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного

530