Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Євген Сверстюк, критики Іван Дзюба, Олег Бабишкін, Василь Яременко, Іван Світличний, публіцист В’ячеслав Чорновіл та ін.

Проте, коли реформи М. Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування та окриків у стосунках з творчою інтелігенцією (а вона, в свою чергу, розчарувалася в його щирості), коли знову активізувалася політична цензура і посилились переслідування творчої інтелігенції, ситуація в суспільстві погіршилася, стала напруженою. Віра в можливість суттєвих змін на підставі владних заходів була підірвана.

Благотворний вплив «відлиги» позначився і на пожвавленні театрального життя. На сценах Київської, Одеської, Львівської, Харківської опер та академічних драматичних театрів було поставлено низку нових спектаклів, у чому велика заслуга їх режисерів Ф. Верещагіна, В. Оглобліна, С. Данченка, С. Сміяна. Поряд з уже відомими майстрами сцени Наталією Ужвій, Поліною Нятко, Ольгою Кусенко, Поліною Куманченко, Аркадієм Гашинським з’явилися і нові імена — Ади Роговцевої, Богдана Ступки, Федора Степанкова, Юрія Мажуги, Лариси Кадирової, Степана Олексенка та ін.

Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні — травні 1958 р. фестивалю «Перша українська театральна весна», участь в якому взяли всі провідні театри України, активно включившись у творче змагання за право показу свого мистецького доробку. Високу оцінку дістали спектаклі «Веселка» М. Зарудного (Вінницький обласний музично-драматичний театр ім. М. Садовського), «Мій друг» М. Погодіна (Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка), опера «Лісова пісня» В. Кирейка (Львівський академічний театр опери та балету ім. І. Франка). Ці спектаклі одержали дипломи лауреатів фестивалю.

Вцейчасвеликоюпопулярністюкористувалисяп’єсаО.Коломійця «Фараони» (1961) та спектакль О. Сандлера у постановці творчого колективу Одеського музично-драматичного театру «Даруйте коханим тюльпани» (1958). Помітним стало відродження театральних традицій М. Садовського, Л. Курбаса і М. Терещенка, хоча за еталон все ще бралися зразки російської театральної школи.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, в якому виразно заявила про себе тенденція повернення до витоків національної народної музики й пісні. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка, М. Колесси. Новими барвами зазвучала

511

Історія української культури

українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Юрій

Гуляєв, Лариса Руденко, Бела Руденко, Анатолій Солов’яненко, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Діана Петриненко. Популярними в народі стали «Пісня про рушник» (1959) на вірші А. Малишка, «Впали роси на покоси» і «Два кольори» (1964) на слова Д. Павличка, «Марічка» (1954) — М. Ткача, «Чорнобривці» (1960) — М. Сингаївського та ін.

Поряд з неперевершеним талантом оперних та естрадних співців зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Полісся, Гуцульщини та інших регіонів. Усе частіше почало звертатися до традицій народного танцю хореографічне мистецтво. На цих засадах у єдності з модерними прийомами народився Художньо-спортивний ансамбль балету на льоду.

«Відлига» торкнулася і створення цілої низки аматорських колективів, які за своєю виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним. Це насамперед було притаманно таким ансамблям, як «Дніпро», «Ятрань», «Веснянка», «Дарничанка» тощо. Взагалі роки «відлиги» дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, число колективів якої на початку 60-х років сягнуло 200 тис., а кількість учасників перевершила 3,5 млн осіб. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив справили творчі колективи західних областей, які щиро ділилися своїми багатовіковими аматорськими традиціями з усією Україною.

Певне потепління суспільного клімату в Україні позитивно відбилося на розвитку образотворчого і монументального мистецтва. Однак у цих видах мистецтва більше, ніж в інших, панував принцип партійно-державного контролю за діяльністю художників та розміщенню замовлень. Попри це багато полотен, створених Аллою Горською («Автопортрет з сином», 1960; «Азбука», 1960; «Біля річки», 1962—1963; «Портрет В. Симоненка», 1963; Шевченківський вітраж для вестибюля Київського університету, 1964), Михайлом Божиєм («Медсестра», 1955; «Дівчина в синій хустці», 1955; «Думи мої, думи…», 1959—1960; «Двадцяте століття», 1964—1967), Тетяною Яблонською («Над Дніпром», «Святковий вечір», «Разом з батьком»),

512

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Олександром Лопуховим («Арешт Тимчасового уряду», 1955—1957; «Київські комунари. Арсенальці», 1956—1960), Миколою Глущенком («Відлига», 1956; «Весна на перевалі. Карпати», 1967), Василем Бородаєм («Іван Богун», 1953) та іншими митцями, що присвячувалися перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, героїчному минулому, шевченківській тематиці, відзначалися високими естетичними й художніми цінностями.

Після ХХ з’їзду КПРС замість знесених скульптур Й. Сталіна почали масово з’являтися монументи на честь В. Леніна. Водночас було встановлено пам’ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання — це пам’ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (скульптори М. Вронський та О. Олійник), Нью-Йорку (скульптори О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (скульптор Г. Кальченко) та ін.

Певні ознаки пробудження культурного життя відбувалися і на селі, де виник рух жінок-художниць з народу (А. Собачко-Шостак, К. Білокур, М. Примаченко, В. Павленко та ін.), творчість яких справляла велике враження навіть на фахівців — мистецтвознавців. Щоправда, цей рух так і не став широким, як намагалися представити його функціонери від культури. Проте твори жінок-художниць насправді є скарбницею народного мистецтва.

Новим явищем культурного життя стало телебачення, перша передача якого з республіканського телецентру відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися лише в 150-ти квартирах киян, але це був тільки початок великого прориву в інформаційному мовленні. В 1968 р. розпочалися трансляції кольорового телебачення.

У 60-ті роки відбулися суттєві зміни і в архітектурі України. Виникла нова хвиля функціоналізму як архітектурного стилю. Найбільш яскраво цей стиль виявився у зведенні житла. Зростання кількості міського населення вимагало забезпечення його житлом, тому що місто ще зі сталінських часів перебувало в стані гострої житлової кризи. Влада намагалася вирішити цю проблему шляхом будівництва малогабаритного житла. Архітектори і будівельники шукали оптимальні шляхи її розв’язання. Для цього було розроблено типові проекти, за якими почалася масова забудова «спальних» мікрорайонів спочатку п’ятиповерховими будинками, а потім дещо просторішими і комфортнішими дев’ятиповерховими.

513

Історія української культури

Позитивним у підході до вирішення житлової проблеми стало швидке і відносно недороге зведення будинків, негативним — естетична невиразність споруд. Типова забудова кварталів і цілих районів міст відносно швидко зняла гостроту житлової проблеми, однак ігнорування принципу неповторності архітектурних споруд призвело до втрати архітектурою національної своєрідності. За офіційними даними, 90 відсотків житлових і 80 відсотків культурно-побутових споруд тих часів зводилися за типовими проектами.

Однак державі були потрібні і репрезентативні споруди з ідеологічним навантаженням. В Києві першою такою будівлею став Палац спорту (1960, архітектори М. Гречина та В. Заваров), згодом був зведений Палац піонерів та школярів (нині — Палац дітей та юнацтва, 1965, архітектори О. Мілецький, Е. Більський), ще пізніше — Палац «Україна» (1970, архітектори Є. Маринченко, І. Вайнер, П. Жилицький). За індивідуальними проектами також були зведені: готель «Тарасова гора» в Каневі (1961, архітектори М. Чмутина, О. Гусева, А. Зубок та ін.), кіноконцертний зал «Україна» в Харкові (1963, архітектори В. Васильєв та ін.), морський вокзал в Одесі (1966, архітектори В. Головищ та ін.) тощо. Ці споруди були побудовані з використанням останніх досягнень української та зарубіжної архітектурної думки, завдяки чому подекуди контрастували з існуючим архітектурним середовищем. Однак усім їм була притаманна функціональна чіткість планування, лаконізм форм, використання мону- ментально-декоративних композицій (мозаїчних панно, майоліки, анодованого алюмінію), що привертало увагу до них.

Непослідовність і суперечливість лібералізації духовного життя

вСРСР, у тому числі і в Україні, ускладнили економічну і соціальнополітичну ситуацію в державі, що призвело до відставки М. Хрущова (1964), а разом з нею і до припинення реформаторського курсу перетворень. Настала нова хвиля заборон та утисків. Це безпосередньо відбилося на стані культури. Розпочалися 70-ті роки, котрі ввійшли

вісторію як початок «періоду застою». Його причиною було збереження авторитаризму в системі політичного керівництва, бюрократизація економіки та некомпетентне втручання партійних органів у її сферу. Так, середньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР у 1961—1965 рр. складав 6,9 відсотка, а в 1976—1980 рр. — 3,4 відсотка. Тільки за 15 років (з 1965 по 1980р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР знизились більше ніж в 2 рази. Уповільнення темпів економічного зростання, невиконання планових завдань, топ-

514

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

тання на місці відбивалося на стані справ у всіх інших сферах суспільного життя в тому числі і в культурі, фінансування якої традиційно здійснювалося за залишковим принципом.

Однак, незважаючи на існуючі проблеми, культурне життя в Україні розвивалося, хоч і суперечливо, але рухалося вперед, мало певні здобутки. Насамперед це стосувалося народної освіти, підвищенню рівня якої радянська влада, як і раніше, приділяла велику увагу. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної середньої освіти, яке завершилося в 1976 р. Розширювалася мережа шкіл-інтернатів, груп продовженого дня, дитячих позашкільних закладів: палаців і будинків піонерів і школярів, станцій і клубів юних техніків та юних натуралістів, музичних шкіл. Значна увага приділялася також удосконаленню різних форм відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних та піонерських таборах.

Економічні реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток нових галузей науки і культури вимагали збільшення кількості спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, що обумовило створення нових ВНЗ, технікумів і професій- но-технічних училищ (ПТУ). Крім низки інженерних та економічних ВНЗ, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами, відкриваються інститути культури у Києві, Сімферополі та Запоріжжі. Раніше (у 1963 р.) було створено Харківський інститут мистецтв.

У 1984/85 навчальному році в Україні функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них, відповідно, навчалося близько 878 тис. студентів і 810 тис. учнів, які здобували фахову підготовку з 360 спеціальностей.

Певні зміни відбувалися і в українській науці. Базовим центром наукових досліджень залишалася республіканська АН. Наукові пошуки здійснювалися в межах тематики трьох її секцій: фізико-техніч- них і математичних, хіміко-технологічних і біологічних та суспільних наук. З метою піднесення рівня регіональної науки та підвищення її впливу на стан економіки в 70—80-ті роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Південний (Одеса), Північно-Західний (Київ) та Харківський. Цей організаційний крок виявився своєчасним і ефективним.

Працюючи у плідній співдружності з вченими інших республік, вітчизняні науковці здійснили низку важливих відкриттів, які збагатили українську і світову науку. Так, вчені Харкова, досліджуючи

515

Історія української культури

фізичні процеси, що відбуваються в ядрі атома, вийшли на нові гіпотези, здатні дати відповідь на питання про походження Всесвіту. Ці відкриття в наші дні виявилися затребуваними європейською науковою спільнотою, яка плідно працює в зазначеному напряму.

Вчені Інституту кібернетики АН УРСР під керівництвом академіка В. Глушкова вперше розробили систему автоматизації проектування схемного і програмного обладнання електронних обчислюваних машин (ЕОМ) методом формалізованих технічних завдань — «Проект». Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами досліджень посіла провідне місце у світі. Важливе теоретичне і практичне значення мали дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, Є. Патона, П. Копніна — директора Інституту філософії АН УРСР, одного з ініціаторів розробки в СРСР проблем логіки наукового дослідження. Помітний внесок у розвиток науки здійснили також вчені вищої школи — математики М. Богомолов і Ю. Митропольський, хіміки А. Купріянов і А. Пилипенко, біологи П. Богач і О. Маркевич та ін.

Однак за офіційними даними лише 15—20 відсотків зареєстрованих у СРСР наукових винаходів впроваджувалися у виробництво. Причина такого становища полягала у відсутності необхідних стимулів для їх запровадження. Крім того, значна кількість розробок радянських вчених не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому приховувалася одна з основних причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу з питань технічного переозброєння промислового виробництва.

Тотальне одержавлення суспільних відносин негативно позначилося і на творчості багатьох істориків, економістів, філософів. Як наслідок, вони не могли говорити і писати те, що хотіли, і не хотіли писати і говорити те, що від них вимагалося. Посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість стосовно інакомислення набула найбільш виражених авторитарних форм. Це, зокрема, було відчутно в обмеженнях і, навіть, у забороні наукових досліджень, особливо, таких періодів історії української культури, як козаччина, Гетьманщина та ін., що породжувало догматизм, схематизм, певне порушення історичної правди.

В умовах тоталітарного режиму цілком підконтрольними опинилися література та мистецтво. В ці часи ЦК КПРС та ЦК Компартії

516

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

України прийняли низку постанов з питань літератури, в яких від партійних організацій вимагалося посилити контроль за діяльністю письменників і поетів. Особлива увага приділялася недопущенню виявів буржуазного націоналізму та місництва в їх творах. У той же час повсякденно утверджувалося зневажливе ставлення не лише до української мови й традицій народу, але й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, в яких розповідалося про найбільш яскраві епізоди боротьби українського народу за свою незалежність.

Незважаючи на посилення ідеологічного тиску, некомпетентне втручання партійних організацій у творчу діяльність митців, в Україні продовжувала створюватися реалістична література, з’являлися високохудожні твори, що поповнювали скарбницю вітчизняної і світової літератури. Серед них особливе місце посідають романи, повісті і новели видатного українського письменника Олеся Гончара (1918— 1995) «Собор» (1968), «Під далекими соснами», «Циклон» (1970), «Бригантина» (1972), «Пізнє прозріння» (1974), «Берег любові»

(1976), «Твоя зоря» (1980) та збірка літературно-критичних статей «Письменницькі роздуми» (1980).

Книги О. Гончара перекладено на 67 іноземних мов. В них особливе місце посідають проблеми національного відродження, почуття гордості за історію свого народу, любові до рідної мови, культури, народних традицій, органічно поєднуються ліризм і романтична окриленість з глибоким реалізмом в зображенні людей та явищ життя. В своїх творах патріарх української літератури, котрому судилося стати совістю народу, відважно і на повну силу свого таланту викрив культ особи, спрогнозував шляхи і напрями розвитку сучасної цивілізації, окреслив духовний світ людини, з яким вона підійшла до третього тисячоліття. Та найбільше захоплення українського читача викликав роман «Собор» — новаторський за тематикою, публіцистично гострий

ісміливий. У цьому творі змальована правдива картина культурного зубожіння і деформацій духовного життя на селі за радянської доби. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури

іприродного середовища в сучасній йому Україні. Ним об’єктивно розкрито причини масового виїзду молоді із села, проаналізовано екологічні наслідки утворення штучних «морів», показано згубність результатів засилля бездумного кар’єризму та волюнтаризму.

Невдовзі після публікації (1968) роман «Собор» було піддано нищівній критиці і вилучено з бібліотек аж до початку процесів

517

Історія української культури

перебудови. Це була не просто критика, а справжнє шельмування письменника, оскільки дехто з тодішніх можновладців упізнав себе в негативному герої цього твору. Роман довго обговорювався і засуджувався на партійних зборах творчої інтелігенції, партійна номенклатура мстилася авторові за його правдиве слово. Однак істина й правда перемогли.

Новаторськими підходами до висвітлення різних аспектів життя українського села просякнуті романи Юрія Мушкетика (нар. 1929 ) «Позиція» (1979) і «Рубіж» (1986). Ознайомленню сучасників з історією та культурою часів Київської Русі присвятив Павло Загребельний (1924—2009) цикл своїх романів «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Євпраксія» (1975). Проблеми культури більш пізнього періоду історії українського народу розкриті ним у романах «Роксолана» (1979), «Я, Богдан» (1982), «Розгін» (1976). До цих проблем зверталися також Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко, Р. Іваничук, О. Іваненко, С. Плачинда та ін.

Українську поезію 60—80-х років не можна уявити без творчості молодих, талановитих поетів В. Стуса, В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, Д. Павличка, П. Осадчука, І. Римарука, Р. Лубківського.

Василь Стус (1938—1985) все своє коротке життя присвятив захисту права людини на вільну творчість, яку майстерно оспівував у своїй поезії. Його перші збірки віршів «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар» були видані (1970) за кордоном, де отримали високу оцінку. Тому німецький письменник, лауреат Нобелівської премії 1972 р. Генріх Белль у 1985 р. висунув кандидатуру поета на здобуття міжнародної Нобелівської премії в галузі літератури, але цього року В. Стус помер. У 90-ті роки в Україні вийшов у світ збірник його віршів «Поезії», були надруковані три томи «Творів» та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню». В. Стусу присуджена (посмертно) Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 року. Твори В. Стуса також виходили в багатьох країнах і перекладені різними мовами народів світу.

Гучно і професійно про свою громадську позицію заявив молодий поет Василь Симоненко (1935—1963), який теж став лауреатом Шевченківської премії. Палітра його поезії багата на різні жанри. Прикметними ознаками творчості В. Симоненка є дошкульні сатиричні епітафії, байки, оповідання, жарти та цікаві казки для дітей. З-під його пера вийшли відомі твори «Скільки в тебе очей», «Україно, п’ю твої зіниці», книги «Вино з троянд», «Земне тяжін-

518

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

ня», «Подорож в країну Навпаки». Всі вони надруковані після смерті автора. Поетичною класикою стали вірші В. Симоненка «Чую, земле, твоє дихання», «Варвари», «Прокляття», «Моралісти нас довго вчили», «Тиша» та ін. Провідною ідеєю всієї творчості поета була палка любов до рідної землі.

Особливе місце в поезії другої половини ХХ — початку ХХІ ст. посідає творчість Ліни Костенко (нар. 1930). Лейтмотивом усіх її творів є вболівання за долю українського народу, оспівування людських почуттів, високих морально-етичних і громадянських якостей, творчої праці та природи рідного краю, вимогливе ставлення до себе та свого оточення. Для неї служити своєму народу, своїй Батьківщині — високе покликання, честь і моральний обов’язок. Тому філософські роздуми Л. Костенко проймають душу, хвилюють своїм ліризмом і щирістю, внутрішнім драматизмом, міркуваннями про людину, яка опинилася на перехрестях національної та всесвітньої історії. Найбільш відомими її поетичними творами є: «Промінь землі» (1957), «Вітрила»

(1958), «Зірковий інтеграл» (1962), «Поезії» (1969), «Над берегами вічної річки» (1977), «Неповторність» (1980), а історичними романами

увіршах — «Маруся Чурай» (1979—1982), «Берестечко» (1999) та ін.

Упостійному пошуку відповідей на проблеми, які висувало суспільство в 60—80-ті роки, знаходилися українські драматурги. Потяг до сучасної тематики, утвердження принципів творчої праці, формування всебічно розвиненої і гармонійної особистості відбивалися

уп’єсах «Фараони» (1961), «Планета надій» (1965), «Дикий Ангел»

(1978) Олексія Коломійця, «Веселка» (1959), «Сині роси» (1966), «Мертвий бог» (1960), «Бронзова фаза» (1985) Миколи Зарудного, «У золотій рамі» (1958), «Дівоча доля» (1959) Любомира Дмитерка тощо. Ці твори стали прикрасою театрального репертуару не лише в Україні, але й у деяких сусідніх державах.

Велике значення для збагачення української літератури, зокрема драматургії, мало наукове опрацювання та видання раніше заборонених творів В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, В. Еллан-Блакитного та ін. Все це свідчить про те, що українські письменники, поети, драматурги, всупереч труднощам, своїми творчими здобутками здійснювали вагомий внесок у літературний процес, сприяли формуванню національної свідомості народу, вивільняючи її від догм тоталітарної ідеології.

Долаючи всі перепони, у дружній співпраці з драматургами, розвивалося театральне мистецтво. В період застою в Україні діяло

519

Історія української культури

близько 90 професійних театрів, об’єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких налічувалося понад 220 художніх колективів, а також приблизно 290 народних самодіяльних театрів1. За цей час в театрах України було поставлено майже 100 нових п’єс. Схвалення громадськості дістали вистави «Фауст і смерть» Олександра Левади (1960), «Антей» Миколи Зарудного (1961), «Де ж твоє сонце» (1963, інша назва «Чебрець пахне сонцем») Олексія Коломійця, «Мої друзі» Олександра Корнійчука (1967), «Відкриття» Юрія Щербака (1975), «Хто за? Хто проти?» Павла Загребельного (1977) і т. д. На українській сцені плідно працювали актори Богдан Ступка, Олександр Голобородько, Валерія Заклунна, Михайло Задніпровський, Ада Роговцева, Микола Рушківський, Володимир Дальський, Віктор Добровольський, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Мокренко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко, Микола Кондратюк та ін.

Важливою, а часто і визначальною складовою театру, що надавала всьому творові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризувався створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень, а також вдосконаленням усіх існуючих жанрів. Великою популярністю у глядачів користувалися опери «Ярослав Мудрий» Георгія Майбороди (1973), «Назар Стодоля» Климентія Домінчина (1960), «У неділю рано зілля копала» Віталія Кирейка (1966), «Ольга» Євгена Станковича (1981), «Либідь» Вадима Гомоляки (1973).

СхвальнозустрілагромадськістьДругусимфоніюБ.Яровинського, цикл «Батьківщина» М. Дремлюги, сюїту «Король Лір» Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Ляпинського.

Пошуками загальнолюдських ідеалів споконвічної боротьби добра і зла, життя і смерті позначилася «неокласична» хвиля у творчості українських композиторів, що по-різному віддзеркалюється у складних жанрових синтезуваннях барочних, класичних і сучасних форм (ця тенденція особливо помітна в трансформації принципів тематичного розвитку одночастинних симфоній Є. Станковича та В. Сильвестрова), в методах полістилістики і колажу (у симфонічних творах Є. Станковича, Б. Буєвського, М. Скорика, В. Бібіка та ін.).

У цей час з’являються рок-групи («гурти»), що співають українською мовою, проводяться фестивалі, з яких найвідомішим став

1Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / С. М. Клапчук, Б. І. Білик, Ю. А. Горбань та ін.; За ред. С. М. Клапчука. — 6-те вид., випр.. і доп. — К.: Знання-Прес, 2007. — С. 328.

520