Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

го інтересам українського і всього радянського народу. Цього було достатньо, щоб робота над фільмом припинилася, а режисер став об’єктом постійної критики, що відбилося на його моральному і фізичному стані. О. Довженко був звільнений з посади художнього керівника Київської кіностудії, виведений зі складу редакції журналу «Україна» та з Комітету зі Сталінських премій. Останні роки життя він працював над сценарієм фільму «Поема про море» (1955—1956), присвяченого будівельникам Каховського водосховища та перетворенню природи України, за який йому посмертно була присуджена Ленінська премія. В 1958 р. дружина і співрежисер О. Довженка — Юлія Сонцева поставила фільм за цим сценарієм. Вона здійснила також постановку фільмів за його сценаріями «Повість полум’яних літ» (1961) та «Зачарована Десна» (1964).

Важливу роль в інформуванні населення України відіграло хро- нікально-документальне кіно. Цей жанр кіномистецтва став справжнім літописом боротьби українського народу з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи, зусиллями яких було випущено 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема, «День війни», «Народні месники», «Чорноморці» та ін.

Вагомий внесок в мистецтво «вогненних сорокових» здійснили композитори. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні, яка в роки війни зазвучала по-новому. Завдяки своїй мобільності цей жанр став одним з провідних. Пісні лунали по радіо, безпосередньо під час концертів на фронтах, у шпиталях, у найвіддаленіших куточках тилу, надихаючи воїнів на перемогу, а працівників тилу на ратний труд. У перші дні війни російський композитор

Олександр Александров написав пісню «Священная война». Вона облетіла весь СРСР, вселяючи в людей віру в перемогу над ворогом. Щиро полюбилися народові «Пісня про Дніпро» Марка Фрадкіна (1941), «Ой туманы мои» Володимира Захарова (1942), «Катюша» Матвія Блантера (1938), «Соловьи» Василя Соловйова-Сєдого

(1942) та багато інших. Великої популярності набули і пісні українських композиторів. Лише за два перших місяці війни ними було створено понад 40 пісень і кілька похідних маршів. Це «Клятва» Григорія Верьовки на вірш Миколи Бажана, «За Батьківщину» та «Пісня кіннотників» Левка Ревуцького на вірші Дмитра Луценка, «Пісня про Гулю Корольову» Пилипа Козицького на вірш Євгена Ільїна, «Що за вітер з-за гори?» Андрія Штогаренка на вірш Андрія Малишка та ін. Поряд з похідними урочисто-патріотичними та сати-

501

Історія української культури

ричними піснями повсюдно звучали й задушевні ліричні. Тієї суворої пори почався процес створення ліричної масової пісні, який тривав і в повоєнні роки.

Ідея єднання народів, укріплення їх віри в перемогу над ворогом, втілилася у цілій низці хорових та вокально-симфонічних творів воєнних років. Серед них своєю оригінальністю виділялися кантата — симфонія А. Штогаренка «Україно моя» (1943, на слова А. Малишка і М. Рильського) та ораторія Михайла Скорульського «Голос матері» (1943). Як етапні здобутки періоду війни увійшли до репертуару музикантів-виконавців камерно-інструментальні композиції великих форм. Прикладом є драматичний «Український квінтет» Б. Лятошинського (1926) .

Мужність і героїзм народу стають провідною темою в українському живописі. Війна вимагала перебудови художнього життя. Митці оперативно відгукнулися на її вимоги. Бригади художників постійно перебували на фронтах, у колгоспах і на заводах, збирали матеріали для своїх майбутніх творів, вели серед воїнів і трудівників тилу художню пропаганду. Багато з них працювали кореспондентами у фронтових та армійських газетах, а часто зі зброєю в руках боролися з ворогом. Тернистими дорогами війни пройшли відомі українські художники І. Макогон, С. Григор’єв, О. Любимський, С. Єржиковський та ін. Смертю хоробрих полягли за Батьківщину живописці Ф. Кличко, П. Сударик, О. Нестеров, скульптори Б. Іванов та Г. Пивоваров, графіки Л. Вербицький, П. Горілий, В. Нерубенко.

Як і в роки Громадянської війни, в цей період провідне місце в

образотворчому мистецтві посідає графіка, особливо плакат і сатиричний малюнок. Відомими представниками сатиричного жанру були художники-фронтовики К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. Їх сатиричні плакати не просто викликали сміх, але й утверджували впевненість у перемозі над ворогом.

Отже, Велика Вітчизняна війна стала великим випробуванням для української культури. Ніколи до того часу перед наукою, освітою та мистецтвом не стояли такі складні і відповідальні завдання, ніколи їх представникам не доводилося працювати в таких екстремальних умовах, в які поставила їх війна. Українська культура і її діячі виявилися на висоті свого положення: вони зробили все залежне від них для наближення перемоги над ворогом. Вітчизняна культура вийшла з важких воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою.

502

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Розпочався період повоєнного часу в житті українського народу, який тривав близько 15 років — з середини 40-х до кінця 50-х років. Історики його поділяють на дві частини, що істотно різняться. Перша

характеризувалася мобілізацією сил народу на відбудову зруйнованої матеріальної бази культури та відновленням з боку влади морально-політичних репресій, друга — розвитком відбудованої матеріальної бази та лібералізацією духовного життя народу після смерті Й. Сталіна (березень 1953 р.). Ця (друга) частина відбудовчого періоду ввійшла в історію як час хрущовської «відлиги», початок якому поклав виступ Генерального секретаря ЦК КПРС М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС (1956) з критикою культу особи Й. Сталіна.

1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни дорого коштували українському народові. Загальні демографічні втрати України у війні склали близько 8 млн загиблих, з яких 5,5 млн становило цивільне населення (кожен шостий громадянин України) і 2,5 млн — військові1. Війна забрала життя тисяч учених, діячів літератури і мистецтва, викладачів вищих навчальних закладів, учителів, культосвітніх працівників. Їм була необхідна заміна. Прямі матеріальні збитки, нанесені війною, дорівнювали 285 млрд карбованців, а загальна сума втрат, завданих населенню та економіці республіки, склала 1,2 трлн карбованців.

Відбудова матеріальної бази української культури та її подальший розвиток ускладнювалися міжнародною обстановкою. Поглиблювався розкол світу, загострювалася боротьба між двома протилежними соціально-економічними системами, воєнно-полі- тичними блоками, розгоралася «холодна війна», нагніталися атомний психоз та ідеологічно-культурне протистояння. Замість того, щоб заліковувати духовні рани та піднімати з руїн заводи і сільськогосподарські підприємства, освітянські й культурні заклади, держави витрачали величезні матеріальні й інтелектуальні ресурси на гонку озброєнь. Проте і за таких умов українська культура продовжувала розвиватися (дедалі проникаючи за межі України і заявляючи про свою самобутність) та сприймати духовні цінності інших народів.

Першочерговим завданням післявоєнних років стало налагодження роботи закладів освіти як невід’ємної складової нормалізації духовного життя. Виняткова увага приділялася відбудові

1Бокань Володимир, Польовий Леонід. Історія культури України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 3-тє вид., стереотип. — С. 194.

503

Історія української культури

шкіл, більшість з яких під час бойових дій та окупації були зруйновані. Якщо на кінець 1943/44 навчального року в Україні діяли лише 12802 початкові, семирічні та середні школи, де навчалось 1770 тис. учнів, то із завершенням Великої Вітчизняної війни, тобто на початок 1945/46 навчального року в Україні вже працювало 30512 шкіл, у яких навчалося 1851 тис. дітей. За роки четвертої п’ятирічки (1946—1950) практично повністю було відновлено діяльність закладів освіти. Це результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали йому інші народи СРСР.

Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 р. до обов’язкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за навчання. Велика увага приділялася наданню можливості здобути освіту тим, хто був позбавлений її під час окупації чи з інших причин. Для цього відкривалися вечірні школи робітничої та сільської молоді. Так, у 1948 р. без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників, а

в1950—1951 рр. їх вже нараховувалося 343,3 тис. У зв’язку зі збільшенням чисельності учнів та кількості шкіл гостро постала проблема педагогічних кадрів. У 1945/46 навчальному році у школах України працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40 відсотків з них взагалі не мали педагогічної освіти. В результаті вжитих заходів уже на початок 1950 р. у загальноосвітніх школах працювало 291,3 тис. вчителів, а в 1960 р. — близько 408 тис. У 50-х роках педагогічні кадри в Україні готували 7 університетів, 36 педагогічних інститутів, 43 педучилища. З 1956 р. ці заклади почали готувати вчителів широкого профілю, які могли викладати не лише основні, але й споріднені дисципліни.

Набуло актуальності і питання про відновлення діяльності вищих навчальних закладів. На кінець 1943/44 навчального року було

восновному завершено їх реевакуацію. На час повного визволення України від ворога, тобто у жовтні 1944 р., вже працювали 113 ВНЗ і 455 технікумів, у яких на денній формі навчання здобували освіту 101 тис. студентів.

Також гостро постало питання про формування освітньої системи у Західній Україні. З цією метою сюди було направлено наприкінці 40-х років 35 тис. учителів зі Східної України. У 1946—1947 рр. тут було створено 22 ВНЗ, серед яких Ужгородський університет, Чернівецький та Івано-Франківський медінститути, де навчалося понад 30 тис. студентів.

504

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

У період з 1950 по 1959 рр. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис. Було проведено укрупнення ВНЗ, в результаті чого їх чисельність зменшилася зі 160 до 140, що позитивно відбилося на ефективності їх діяльності. В 1958 р. у вищій школі України працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. Для порівняння: у 2010 р. в українських ВНЗ, кількість яких складала близько 850 закладів, трудилося приблизно 7300 докторів і майже 40, 3 тис. кандидатів наук.

Великих досягнень у повоєнні роки набула українська наука, яка розвивалася як складова союзного наукового комплексу, а тому перебувала під впливом загальної державної політики СРСР у науковій сфері. Визначальним для цієї політики було залучення всіх інтелектуальних можливостей суспільства до прискореного розвитку передових наукових напрямів та вкладення величезних матеріальних ресурсів у становлення базових галузей виробництва, що забезпечували в той час науково-технічний прогрес — в ядерну енергетику, електроніку, дослідження космосу, створення засобів для його підкорення. В умовах протистояння двох світових соціально-економічних систем зазначені галузі складали основу їх оборонного потенціалу, що, мабуть, стало головною з причин надання їм пріоритетного режиму розвитку. Тому відповідним було і їхнє фінансування. Частка загальних витрат СРСР на науку в цей час досягла 11,2 відсотка союзного бюджету. Це був дуже високий показник.

Провідну роль в організації наукових досліджень в Україні, як і раніше, відігравала АН УРСР, президія якої повернулася з евакуації до Києва ще в березні 1944 р., а у вересні 1944 р. у складі академії вже працювало 29 науково-дослідних інститутів. За період з 1945 по 1950 р. кількість наукових установ Академії наук зросла з 267 до 462. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки великий внесок здійснили вчені зі світовими іменами, президенти АН УРСР

Олександр Богомолець (до 1946 ), Олександр Палладін (з 1946 ) і

Борис Патон (з 1962 ), видатні вчені — академіки: авіаконструктор Олег Антонов (1906—1984) , математик і фізик — теоретик Микола Боголюбов (1909—1992), хімік Анатолій Бабко, механік Олександр Динник (1876—1950), математик Володимир Левицький, гідродинамік Георгій Проскура, ботанік і мікробіолог Микола Холодний

(1882—1953), біолог Іван Шмальгаузен (1884—1963), теплофізик

Олександр Щербань (1906—1992), медики Микола Амосов (1913— 2002), Олексій Коломійченко (1898—1974), Андрій Ромаданов

(1920—1993), селекціонери Прокопій Гаркавий (1908—1984), Василь

505

Історія української культури

Ремесло (1907—1983), Федір Кириченко (1904—1988 ) та ін. Завдяки їх дослідженням були отримані важливі результати в галузі фізики різних напрямів, у математиці, механіці, гідробіології, у царині хімічних наук і сучасної біології, в науках про Землю і Всесвіт. Зросла чисельність наукового персоналу академії. Професія науковця стала престижною.

Українськими вченими багато зроблено для створення ракетної техніки, розвитку космонавтики, використання атомної енергії за різним призначенням. Вони брали безпосередню участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р. та першого космічного польоту Ю. Гагаріна у квітні 1961 р. Особливо велика заслуга в цьому напрямі досліджень належала вихідцю із Житомирщини, Генеральному конструктору космічних кораблів (з 1956) Сергію Корольову (1906/1907—1966), а також конструктору першого в світі електротермічного ракетного двигуна та перших рідинно-реактивних двигунів, що були встановлені на всіх радянських ракетах, уродженцю Одеси, академіку Валентину Глушку (1908—1989). Широке визнання здобули конструктор ракетно-космічної техніки академік Михайло Янгель (1911—1971), який був тісно пов’язаний з Україною (тут, на Чернігівщині, колись жили його діди, а потім він сам очолив СКБ «Південне» в Дніпропетровську), та творець турбореактивних двигунів академік Архип Люлька (1908—1984), який теж народився, навчався і тривалий час працював в Україні. Значний поступ здійснила Україна і в галузі кібернетики. Він був пов’язаний з іменем академіка Віктора Глушкова (1923—1982), першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора Інституту кібернетики АН УРСР.

Великі досягнення продемонстрували колективи інших інститутів, створених у повоєнні часи, а саме, радіофізики та електроніки і фізико-технічного інституту низьких температур (обидва в Харкові), машинобудування та автоматики, геології та корисних копалин (обидва у Львові), металофізики, металокераміки та сплавів (у Києві).

Важливих результатів у своїх дослідженнях досягли мовознавці, етнографи, літературознавці, економісти, правознавці, філософи. Робота останніх зосередилася у створеному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права. Вчені-філософи здійснили посильний внесок в осягнення низки загально-філософських проблем. Високим науковим рівнем позначилися їх праці з дослідження проблем людини і людської діяльності, логіки і методології наукового пізнання, культурології, етики і естетики. Філософи багато зробили

506

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

для осмислення історії української філософської думки. Ними було видано зібрання творів Г. Сковороди, підготовлено до виходу в світ філософські твори Ф. Прокоповича (у 3-х томах), систематизовано філософську спадщину інших професорів Києво-Могилянської академії — унікальне явище в історії української духовної культури.

Вгалузі історії плідно працювали відомі вчені І. Крип’якевич,

Є.Слабченко, В. Шевченко та ін. Центральними проблемами в їх творчості залишалося дослідження героїчного досвіду українського народу, аналіз причин трагічного поневолення українців у різні епохи та застереження нащадків про недопустимість помилок минулого тощо. Помітними подіями в культурному житті республіки в даний період стало видання «Української радянської енциклопедії» в 17 томах, «Радянської енциклопедії історії України» в 4 томах та завершення публікації 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Свою лепту в дослідження творчості українських класиків та сучасних письменників і поетів внесли літературознавці. Ними було зібрано рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних письменників, продовжено випуск 10-том- ника спадщини Т. Шевченка. У 1949 р. розпочалося видання 20-том- ного зібрання творів І. Франка, а на початку 50-х років було видане повне зібрання творів І. Котляревського у 2-х томах і підготовлене до виходу в світ 5-томне зібрання творів Лесі Українки. Набутий досвід літературознавців став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т. Шевченка, виданні літературної, наукової та епістолярної спадщини І. Франка в 50 томах, низки інших ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

У цей же час вченими Інституту мовознавства ім. О. Потебні проводилися дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної української літературної мови, збиралися матеріали для видання атласу української мови.

Не стояли осторонь від наукових пошуків і представники мистецтва. Вони намагалися осягнути глибинні підвалини теорії та історії образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно.

Творча активність українських вчених, літераторів і митців викликала занепокоєння у представників певних владних структур, а тому їх керманичі намагалися спрямовувати її в русло псевдо-патріотичної помпезності й декларативності, гальмувати індивідуально-художнє новаторство та вільне змагання різних стильових течій в мистецтві.

507

Історія української культури

Все частіше стали практикуватися ідеологічні кампанії проти вчених, які нібито «схилялися» перед західною наукою і культурою, запроваджувалося гоніння на генетику, кібернетику, розцвіла так звана «лисенківщина». Все це вкрай негативно позначилося як на долі окремих учених, літераторів і митців, так і на розвитку української науки, літератури й мистецтва. Особливо пильно «оберігало» партійне керівництво «чистоту» української історії. 29 серпня 1947 р. ЦК КП (б) У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», в якій піддав критиці практично весь науковий доробок інституту за воєнний період, зокрема «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, однотомний «Нарис історії України», підготовлений під керівництвом К. Гуслистого, перший том чотиритомної «Історії України» за редакцією М. Петровського. Українських істориків звинувачували в націоналістичних перекрученнях історичних фактів і відродженні «реакційних вигадок» М. Грушевського та В. Антоновича. Невдовзі Інститут історії України було реорганізовано в Інститут історії. Відтепер вся історія українського народу, починаючи від найдавніших часів і до сучасності, мала розглядатися лише в контексті світової історії.

Подібні звинувачення було висунуто і проти багатьох діячів літератури й мистецтва. Тільки протягом 1946—1948 рр. приймається низка партійних постанов: «Про спотворення та помилки у висвітленні історії літератури в книзі «Нариси історії української літератури», «Про журнал «Вітчизна», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» Вано Мураделі» та ін.

У названих постановах тенденційно, у перекрученому вигляді характеризувалося культурне життя в Україні, зокрема стан літератури й мистецтва. Авторам «Нарису історії української літератури» М. Плісецькому, Є. Кирилюку, І. Пільгую, С. Шаховському та іншим вченим інкримінувалося намагання відірвати українську літературу від творчості російських письменників і поетів і в такий спосіб позбавитись їхнього впливу, висувалося звинувачення в ігноруванні марксизму-ленінізму та замовчуванні класової боротьби. Близько сотні українських літераторів і митців отримали «тавро» буржуазних націоналістів та звинувачення в інших «гріхах». 111 назв книг, які були видані у 1925—1953 рр., було вилучено з бібліотек у 1954 р. Під

508

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

заборону потрапили твори багатьох політичних діячів та письменників: М. Скрипника, С. Єфремова, П. Любченка, О. Олеся, В. ЕлланаБлакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка та ін. Почалися «розноси», спрямовані проти найпомітніших творів відомих письменників:

Максима Рильського («Мандрівка в молодість», 1944), Володимира Сосюри («Любіть Україну», 1944), Юрія Яновського («Жива вода», 1947), Петра Панча («Голубі ешелони», 1928), Івана Сенченка («Його покоління», 1947) і т. д. Причина критики знаходилася на поверхні — в цих творах пріоритети віддавалися не класовим, не корпоративним інтересам, а загальнолюдським цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Змальовуючи життя, названі вище письменники зверталися до українських народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували у сучасників національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно, саме ці мотиви творів і викликали невдоволення у можновладців, заражених духом великодержавності. Апогеєм критики українських літераторів стала публікація в «Правді» (1951) статті зі звинуваченнями на адресу В. Сосюри у нехтуванні принципів реалізму. Насамперед йшлося про його вірш «Любіть Україну». Кожне слово цього твору було оповите відчуттям приналежності автора до великого світу духовності українського народу, його минулого і сучасності, що час від часу викликало гнів влади. Сталінські ідеологи не могли простити великому майстру і слів з його віршу: «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну». Тому вся критика творчості В. Сосюри нагадувала примітивний повтор звинувачень, які висувалися раніше (1948) українським композиторам Костянтину Данькевичу (опера «Богдан Хмельницький») та Герману Жуковському (опера «Від усього серця») і торкалися нібито ігнорування ними народності в музиці. До цього подібної критики зазнали композитори й музиканти Борис Лятошинський, Михайло Вериківський, Гліб Таранов та ін. Все це свідчить про ідеологічні причини гонінь українських літераторів і митців.

Наближався 1953 р., а з ним й очікувані зміни в радянській моделі соціалізму, в тому числі у її культурно-ідеологічній складовій. Певною мірою так і сталося. За влучним висловом російського письменника Іллі Еренбурга, після смерті Й. Сталіна в СРСР настала «відлига», яка торкнулася й сфери культури.

У духовному житті України, як й інших республік СРСР, хрущовська «відлига» виявила себе через культурно-національне пробудження народу, очищення від найбільш негативних явищ сталін-

509

Історія української культури

ського режиму. Під натиском громадськості почали переглядатися деякі стереотипи культурної політики, став помітним інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулася реабілітація репресованих діячів науки, культури і мистецтва. Одними з перших були реабілітовані письменники В. Еллан-Блакитний, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, В. Чумак, З. Тулуб, драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на поетів А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, було знято звинувачення з композиторів Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси та ін.

Лібералізація духовного життя позитивно вплинула на моральну атмосферу в українському суспільстві, стимулювала наукову і культурну творчість інтелігенції, викликала справжній сплеск інтересу до історії свого народу, його традицій, звичаїв, мови. Арсенал літературної і мистецької творчості став поповнюватися новою тематикою, жанрами та прийомами філософського осмислення минулого і сучасного. Значного поширення набули історичний роман і документальна повість, однак догматизм мислення ще залишався помітним у творчості багатьох митців. І все ж певна розкутість, хоч і жорстко обмежена ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. Резонансним явищем в прозі стала поява романів «Правда і кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Прапороносці» (1947), «Таврія» (1952), «Людина і зброя» (1960) Олеся Гончара, «Гомоніла Україна» (1954) Петра Панча. Романом «Вир» (перша книга вийшла у світ в 1959 р., друга — в 1962 р.) назавжди вписав своє ім’я в історію української літератури Григір Тютюнник. Примітною подією в літературі була публікація в 1956 р. кіноповісті Олександра Довженка «Поема про море». Суттєво збагатили поезію збірки «Троянди й виноград» Максима Рильського (1957), «Проміння землі» Ліни Костенко (1957), «Правда кличе» Дмитра Павличка (1958), низка поезій Павла Тичини, Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Платона Воронька та інших вітчизняних поетів.

На духовну атмосферу в суспільстві значний вплив справила нова генерація талановитих літераторів і митців — «шістдесятників». Це був рух творчої молоді, який заявив про себе в 60-ті роки ХХ ст. і розробляв нові ідеї, відмінні від офіційних, та став ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Ліна

Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Василь Стус, Віталій Коротич, Микола Вінграновський, Віктор Некрасов,

510