Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

І.Бокшай, А. Ерделі, А. Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович. Так, Іван Труш (1869—1941) став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму. Ним було написано майже 300 картин з мотивами Дніпра під Києвом. Скульптор С. Литвиненко створив погруддя І. Мазепи, В. Кричевського, А. Шептицького. Чільне місце у творчості західноукраїнських художників посідав іконопис.

Складну еволюцію переживав наприкінці 20-х і в 30-ті роки український авангард. Радянська влада не поділяла естетичні погляди авангардистів, тому розпочалося їх переслідування. Україна стала останнім пристанищем російського авангарду. Київський журнал «Альманах-Авангард» і харківський — «Нова генерація» наприкінці 20-х років ще продовжували друкувати вже переслідуваних у Москві та Ленінграді російських авангардистів, але незабаром українські авангардисти самі опинилися в становищі гнаних. Дехто з них, не витримавши гонінь, помер (О. Богомазов, К. Малевич, В. Пальмов), хтось емігрував (О. Екстер), багатьох засудили, а то й стратили (М. Бойчук,

І.Падалка, В. Седляр, С. Налепинська-Бойчук та ін. ), і лише невеликій частині митців пощастило вижити і продовжити творчість.

Потяг до монументальності яскраво віддзеркалився у змісті скульптури цього часу. Встановлюються погруддя Т. Шевченка у Києві (роботи Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи І. Кавалерідзе). За проектом відомого скульптора Матвія Манізера (1891—1966) споруджуються пам’ятники-монументи Т. Шевченкові у Харкові (1935), Каневі (1935) та Києві (1939). Було також встановлено пам’ятники Т. Шевченку і Г. Сковороді у Москві та Ленінграді, відповідно.

У20—30-ті роки в жанрі декоративно-прикладного мистецтва особливої популярності набула творчість народних майстрів П. Верна, Я. Халабудного (різьба по дереву), Д. Головка, І. Гончара, Є. Железняка, П. Цвілика (кераміка), А. Саєнка (інкрустація з соломи), П. Василенка, М. Вовка, Г. Вереса (ткацтво, у тому числі килимарство). Розвивалися вибійка й вишивка. З кінця 20-х років починають відроджуватися численні традиційні народні промисли — виробництво кераміки (Косів, Опішня), художнього скла тощо.

Архітектурна творчість 20—30-х років теж позначилася суттєвими здобутками. В середині 20-х років були складені генеральні плани реконструкції великих міст: Харкова, Запоріжжя, Сталіно (Донецька), Краматорська, Катеринослава (Дніпропетровська) та інших, висунуто низку пропозицій щодо планування житлових кварталів і типізації житлових будинків та громадських споруд, розгорнуто будівництво

491

Історія української культури

шкіл, клубів, палаців культури, лікарень і поліклінік. В архітектурі цього періоду використовувалися як форми українського національного стилю (комплекс будівель з елементами козацького бароко, що пізніше ввійшли до складу Української сільськогосподарської академії, архітектор Д. Дяченко; Центральний залізничний вокзал у Києві в стилі українського модерну, архітектор О. Вербицький), неокласицизму (Будинок рад у Первомайську, архітектор В. Естерович), так і — західноєвропейського конструктивізму (ансамбль площі Ф. Дзержинського в Харкові, архітектори С. Серафимов, Ф. Фельгер, С. Кравець). Небувалого розмаху набуло промислове будівництво, зразком якого став комплекс Дніпрогесу ім. В. Леніна (архітектори брати Весніни, Н. Келлі, Г. Орлов, С. Андрієвський, інженер І. Александров). У 30-х роках були зведені Криворіжсталь, Азовсталь, Краматорський машинобудівний та Луганський паровозобудівний заводи, металургійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську.

Почалася інтенсивна реконструкція і забудова Сталіно (Донецька), Запоріжжя, Києва, Вінниці, Полтави та інших міст. Значну роль у вигляді міст набули монументальні громадські споруди, зведені у змішаному стилі (будівля Ради Міністрів, архітектори І. Фомін, П. Абросімов та будівля Верховної Ради, архітектор В. Заболотний, обидві — в Києві). Серед інших значних громадських споруд цього періоду помітне місце посідають театр опери і балету в Сталіно (архітектор Л. Котовський), центральний універмаг в Дніпропетровську (архітектор А. Красносельський), комплекс другої черги Харківського тракторного заводу (архітектор В. Богомолов) і т. д. Найбільш відомими архітекторами того часу стали П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, І. Фомін.

Отже, у важких і тривожних буднях та радощах звершень закінчувався короткий, але буремний період 20—30-х років ХХ ст.. У цей час істинно ренесансного злету Україна переконливо та всебічно продемонструвала багатство талантів і обдарувань нашого народу. Митці й науковці натхненно і наполегливо працювали у різних умовах — і страшенної розрухи, голоду та холоду, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки, і в жорстокі часи тоталітарного режиму, творили надзвичайно інтенсивно і плідно науку й мистецтво найвищого рівня. Однак, попри великі досягнення, стало ясно, що життя не складається так, як було обіцяно п’ятирічними планами й резолюціями партійних з’їздів, сталінською

492

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Конституцією 1936 р. Проте український народ надіявся, що найважче вже позаду. Нехтуючи негаразди, люди мріяли про одне — мирне, спокійне життя, відвернення загрози нової війни. Та події у світі, особливо в Європі, розвивалися не так, як сподівався народ. Усе найважче було попереду.

7.5. Українська культура кінця 30—90-х років ХХ ст.

На зламі 30—40-х років західноукраїнські землі, які після Першої світової війни, згідно з договорами Паризької мирної конференції, відійшли до Польщі, Румунії і Чехословаччини, стали предметом політичної гри між європейськими державами — Німеччиною, СРСР, Великобританією, Францією та Італією. Радянський Союз, Польща, Румунія та Чехословаччина намагалися втримати вже підвладні та приєднати до себе нові українські землі тоді, як Англія, Франція і США втручанням у розв’язання українського питання або дипломатичним нейтралітетом прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси. Ці держави не хотіли допустити возз’єднання українських земель на базі Радянської України (як і білоруських — навколо Радянської Білорусії), побоюючись, що це стане чинником ще більшого зміцнення СРСР. Тому вони залишилися байдужими до проблем соборності українських земель і в 1919—1920 рр., і в 1939 р. Власними зусиллями український народ об’єднати свої споконвічні території в єдиній державі на той час ще не міг. Отже, все залежало від балансу інтересів, насамперед Німеччини та Радянського Союзу. В цьому полягав драматизм тодішньої ситуації.

Фашистська Німеччина, прагнучи перерозподілу Європи на користь рейха, особливе значення надавала завоюванню України. «Хто володіє Україною, той володітиме і Європою», — заявляв А. Гітлер. Згодом апетити фашистських лідерів зросли. Вони вже стали претендувати на всю європейську частину території СРСР. Цьому значною мірою сприяла капітулянтська політика керівників західних держав, що виявилося наочно в процесі підготовки та підписання Мюнхенської угоди (30 вересня 1938 р.). Як наслідок, відбулося насильницьке приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини та захоплен-

493

Історія української культури

ня останньою Чехословаччини. Розпочався черговий перерозподіл території Закарпаття. У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі зовнішньої політики Берліна і Москви.

Готуючись до нападу на Польщу і прагнучи будь-якою ціною запобігти зближенню СРСР з провідними західноєвропейськими державами, фашистський уряд Німеччини запропонував керівництву Радянського Союзу укласти пакт про ненапад. Й. Сталін на це погодився. 23 серпня 1939 р. такий договір був підписаний. Він увійшов в історію як пакт Молотова — Ріббентропа. Укладення цього договору можна розглядати як цілком законну спробу керівництва СРСР відвернути війну від своєї країни. Саме так і тлумачили його офіційні радянські політики. Однак подальший розвиток подій спростував ці надії.

Слід мати на увазі ще один важливий чинник, пов’язаний з підписанням пакту про ненапад. І при укладенні договору, і під час його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з пактом було підписано таємний протокол, за яким розмежовувалися «сфери інтересів» сторін від Балтійського до Чорного морів, від Фінляндії до Бессарабії. Зміст цього протоколу (можливість введення радянських військ у прибалтійські країни, Польщу і Бессарабію, а в перспективі — і в Фінляндію) продемонстрував імперські амбіції тодішнього радянського керівництва. Саме розподіл сфер впливу на інші країни і став «ахіллесовою п’ятою» пакту. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Так вибухнула Друга світова війна.

Возз’єднання українських земель в єдиній державі в контексті «пакту Молотова — Ріббентропа» означало для західних українців зміну не тільки в їх державно-правовому і політичному статусі, але й у сфері культурного життя. Передусім трансформувалася сама модель культурного розвитку в Західній Україні. На зміну утискам, яких зазнавала західноукраїнська культура від польських, румунських та інших поневолювачів, тепер прийшла необхідність її пристосування під політико-ідеологічні постулати більшовизму, що позбавляло культуру можливості розвиватися на основі власних закономірностей з максимальним врахуванням національно-етнічних особливостей. Це виявлялося в ігноруванні новою владою багатьох усталених традицій і норм культурного буття і запровадженні інших, які відповідали соціалістичному способу життя. Перші з них сприймалися українцями позитивно, другі — з настороженістю, а то й вороже, що суперечливо відбивалося на характері культурних перетворень у Західній Україні з осені 1939 р. і до нападу Німеччини на СРСР.

494

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

У цей період уряд УРСР приймає постанову про організацію наукових установ у західних областях України. Академії наук УРСР було доручено організувати у Львові відділи ряду своїх установ, зокрема Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Інституту мовознавства, Інституту історії України, Інституту економіки та деяких інших академічних підрозділів українознавчого профілю. Почали працювати філіал бібліотеки АН УРСР, ряд музеїв та інші культурно-освітні заклади. Особливе значення надавалося розбудові української школи. Уже до кінця 1939 р. в цьому регіоні було відкрито близько 400 нових шкіл, а їх загальна кількість на середину 1940 р. склала майже 7 тис., з них 6 тис. — з українською мовою викладання, та засновано 7 українських вищих навчальних закладів. Усі ці заходи позитивно сприймалися місцевим населенням.

Негативний аспект культурного будівництва на західноукраїнських землях полягав передусім у тому, що воно запроваджувалося виключно в межах канонів радянської системи, випробуваних в інших регіонах України. Це означало, що національна форма культури, яка дійсно набувала масового поширення, мала узгоджуватися, навіть в деталях, з її соціалістичним змістом у його радянсько-біль- шовицькій інтерпретації. Звичайно, така культуротворча діяльність нової влади викликала непорозуміння й конфлікти між нею та інтелігенцією і чим далі, тим більше. Проти тієї частини інтелігенції, яка не сприймала постулатів комуністичної ідеології, влада почала вдаватися до репресивних заходів, що ще більше загострило ситуацію в регіоні. Наприклад, західноукраїнський культурний соціум украй негативно поставився до закриття «Просвіт», ліквідації низки краєзнавчих та етнографічних об’єднань, «саморозпуску» Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Він не сприйняв превалювання соціалістичної ідеології у діяльності новостворених культурно-освітніх установ. Невдоволення творчої інтелігенції викликала також ліквідація приватних видавництв і запровадження жорсткого партійного контролю за діяльністю державних видавництв. Схожа ситуація склалася у взаємовідносинах влади з греко-католицькою церквою. Все це круто змінило ставлення місцевого населення до нової влади. Якщо в перші дні після введення радянських військ у Західну Україну її населення зустрічало їх з радістю, то згодом розпочав зростати рух опору, активізувалася і навіть отримала нових прихильників підпільна мережа ОУН (Організація українських націоналістів).

Таким чином, попри всю суперечливість та неоднозначність культуротворчої політики тоталітарного режиму на західноукраїнських

495

Історія української культури

землях, об’єднання в межах однієї держави (вперше за багато років) більшості українських етнічних територій стало визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. поклав початок найтрагічнішій сторінці в історії українського народу і його культури. Для українців ця війна стала вітчизняною, бо вона як ніколи гостро поставила питання про врятування своєї Батьківщини і збереження себе як нації. Цим пояснюється вражаюча реальність тієї грізної доби — черги добровольців біля військоматів. Перед загрозою поневолення здійнялася могутня хвиля патріотичного почуття народу, прийшло розуміння необхідності консолідації суспільства, згуртування всіх його сил. В основі цих високих якостей українських людей корінилося багатовікове надбання вітчизняної культури — душевна причетність кожного покоління українців до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі. Велику роль у пробудженні патріотичних почуттів відіграла системна робота з їх реанімації та укріплення.

Україна одягла солдатську шинель на довгі «вогненні сорокові». Так влучно назвав народ страшні роки воєнного лихоліття.

Фашисти масово знищували цивільне населення на окупованих землям, примусово вивозили на каторжні роботи до Німеччини сотні тисяч людей. Було зруйновано 714 міст, понад 28 тис. сіл, знищено 17 тис. промислових підприємств, ліквідовано майже всі колгоспи і радгоспи, позбавлено оселі близько 10 млн людей. Колосальних втрат зазнали наукові, культурно-освітні, медичні установи, заклади культури. Найбільше постраждали відомі художні музеї і картинні галереї Києва, Одеси, Львова, Харкова та інших міст України. Практично всі особливо цінні експонати, які не встигли евакуювати у радянський тил, стали здобиччю загарбників. Лише з Музею українського мистецтва (Київ) окупанти викрали (а що не можна було вивезти, знищили) майже 56 тис. експонатів — 90 відсотків усіх його фондів. Такого ж пограбування й руйнації зазнали культурні заклади і установи інших міст України. Наприклад, тільки з бібліотек і музеїв Львова фашисти вивезли понад 5 тис. рукописів і більше 3 тис. стародруків, 300 інкунабул1, близько 40 тис. томів раритетної літератури. Всього ж протягом окупації постраждало приблизно

1Інкунабула (від лат. incunabula — раннє дитинство, початок) — книга, що була надрукована в початкову епоху створення книг і схожа за оформленням з рукописними книгами.

496

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

150 музеїв України, з яких лише до Німеччини було вивезено понад 330 тис. експонатів.

На окупованій території фашисти встановили справжній терор. Будь-яка непокора каралася стратою. Особливо пильно контролювали окупанти форми організації національного життя українців. Наприкінці 1941 р. вони заборонили публічні зібрання, створення товариств, встановили жорсткий контроль за діяльністю засобів масової інформації, запровадили пильний нагляд за письменниками і художниками. Школи закривались, дозволялося працювати лише початковим класам. Набули масового характеру розстріли інтелігенції.

Втаких умовах сформувалася головна ідея життєдіяльності народу

вдобу воєнного лихоліття — «Вистояти і перемогти!», — об’єднавча сила якої цементувала ментальність фронтовиків, підпільників, партизанів і працівників тилу. Вирішальна роль у розробці змісту цієї ідеї належала інтелігенції. Тому в культурі, особливо художній, провідними стають теми порятунку Вітчизни, героїки народу, всенародної непокори окупантам, трагедії і жертовного подвигу, варварства нищення і високої місії гуманізму та ін. Для їх реалістичного, об’єктивного осмислення й висвітлення з перших днів війни пішли на фронт близько 80-ти письменників, майже третина українських літераторів. Пізніше в діючій армії перебували дві третини письменників.

Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, Л. Первомайський, М. Стельмах, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин та багато інших діячів культури. Дехто з письменників очолив партизанські загони (П. Вершигора, Ю. Збанацький), інші боролися у підпіллі чи просто зі зброєю в руках захищали Вітчизну на фронті. Смертю хо-

робрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.

Вже першого дня війни Україна слухала натхненне звучання поетичної «Клятви» М. Бажана. Хвилюючі і суворі її слова: «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів» були почуті і сприйняті людськими серцями. Ці слова надихали воїнів, уселяли впевненість у перемозі. Актуальність цього твору була настільки великою, що того ж 1941 року «Клятва» стала піснею композитора Г. Верьовки, а в повоєнний час — основою однієї з частин ораторії К. Данькевича «Жовтень».

Поступово, від побіжних нарисів перших днів війни та публіцистичних виступів, літератори переходять до широкого висвітлення по-

497

Історія української культури

дій,поглибленогорозкриттягероїкивійни(поемаП.Тичини«Похорон друга»). Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами, висвітлюються події, активними учасниками яких були Я. Мудрий, Д. Галицький, П. Конашевич-Сагайдачний, Б. Хмельницький (поема М. Бажана «Данило Галицький», оповідання із збірки «Земля батьків» Ю. Яновського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги та ін.). З’явилися високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (М. Рильський «Слово про рідну матір», П. Тичина «Голос матері», В. Сосюра «Любіть Україну»). Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний у 1944 р., став одним з кращих на цю тематику. Зразком відображення героїчного опору українського селянства фашистам є

повість В. Василевської «Райдуга». Тему героїзму воїнів на фронті у своїх творах розкривали А. Головко, М. Малишко, О. Гончар, О. Довженко, Н. Рибак, Ю. Смолич, С. Скляренко, О. Ільченко, А. Шиян, О. Копиленко та інші митці.

Неоціненний внесок у перемогу над ворогом здійснила академічна та вузівська наука України. Спочатку війни більшість інститутів АН України та її президія були евакуйовані в Уфу. Там, а також в інших промислових районах СРСР, науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи евакуйованих заводів і фабрик, випуску зброї. Так, співробітники Інституту електрозварювання, очолюваного академіком АН УРСР Є. Патоном, впроваджували нові методи електрозварювання у виробництво танків та авіабомб. Вчені Українського фізико-технічного інституту працювали над створенням радіолокаційних станцій та засобів захисту кораблів і підводних човнів від ворожих мін. Під керівництвом академіка О. Богомольця були створені ефективні препарати для лікування поранених бійців. У цьому ж напряму інтенсивно працював відомий медик М. Стражеско, створюючи методики лікування інфекцій і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав поверненню зору пораненим воїнам знаменитий хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана на прикладах героїчного минулого українського народу роз’яснювати широким масам справедливий характер визвольної війни проти фашизму. За час евакуації вченими було видано перший том чотиритомного підручника «Історія України» для

498

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

вищих навчальних закладів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 р., науково-популярний «Нарис історії України» та інші наукові і навчальні праці.

Швидко відновили навчальний процес на нових місцях базування понад 30 українських університетів та інститутів. В тилу працювали також школи і класи з українською мовою навчання, евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Величезне значення в мобілізації населення на боротьбу з фашистами відіграли засоби масової інформації. Ще наприкінці 1941 р. вони були евакуйовані в східні райони Росії, де випускали українську політичну і художню літературу, газети, журнали та листівки для бійців. Особливо плідно працювали колективи журналів «Українська література», «Україна» та «Перець», в яких друкувалися романи, драматичні твори, новели, оповідання, поеми та вірші. В тилу ворога розповсюджувалися газети «Радянська Україна» та «Література і мистецтво». Крім центральних, свої газети видавали партизанські об’єднання і загони та підпільні організації.

Надзвичайної актуальності для населення окупованих українських територій набуло радіомовлення. Вже в листопаді 1941 р. розпочали роботу радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві. В їх передачах розповідалося про становище на фронті, героїзм радянських воїнів, перемоги над ворогом, транслювалася музика, читалися літературні твори. Цей своєрідний «фронт в ефірі» мобілізовував населення України на боротьбу проти загарбників. Тому окупанти боялися його впливу на народні маси. Наприклад, німецька комендатура в Житомирі сповіщала населення: «За слухання радіостанції ім. Т. Шевченка — смерть через повішання». Така реакція ворога свідчила про ефективність роботи українського радіомовлення.

Найбільш наближеним до умов фронту, а тому й найвпливовішим на воїнів, було театрально-сценічне мистецтво. Діяльність театрів зводилася в основному до виступів акторів на імпровізованих майданчиках у різних жанрах — від драми і комедії — до виконання пісень та декламації віршів. У драматичному репертуарі переважала воєнно-патріотична тематика. Популярними були п’єси Олександра Корнійчука «Фронт», Костянтина Симонова «Російські люди», Леоніда Леонова «Навала» тощо. З величезним ентузіазмом сприймалися солдатами й командирами героїчні сторінки минулого, що висвітлювалися в творах сценічної драматургії «Ярослав Мудрий» Івана

499

Історія української культури

Кочерги, «Маруся Богуславка» Михайла Старицького, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та ін.

Особливої популярності у роки Великої Вітчизняної війни набула така форма взаємодії армії та митців театральної сцени як постійна відправка на фронт артистичних бригад. Українські бригади й ансамблі брали активну участь у цій благородній справі, надихаючи воїнів на боротьбу з ворогом. Так, Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька (колишня Одеська держдрама) зіграв близько 500 спектаклів, більшість з них на передових позиціях фронту, в шпиталях та військових частинах, Київський драматичний театр ім. І. Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів. У складі фронтових бригад виступали такі видатні майстри української сцени, як Гнат Юра,

Амвросій Бучма, Олександр Сердюк, Олексій Ватуля, Мар’ян Крушильницький,ПолінаКуманченко,МиколаЯковченко. В музичному жанрі демонстрували свою майстерність Іван Паторжинський,

Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, Лариса Руденко, Петро Білинник та ін. Їх патріотична діяльність увійшла в літопис України кращими сторінками театрального мистецтва.

Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над створенням художніх фільмів, серед яких особливо популярними стали «Олександр Пархоменко» режисера Леоніда Лукова (1942), «Як гартувалася сталь» режисера Марка Донського (1942), «Партизани в степах України» Ігоря Савченка (1942). Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час стає фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який був тріумфально визнаний кращим за 1944 р. і отримав приз Академії кіномистецтва США — «Золотий Оскар». У 1946 р. фільм «Райдуга» удостоївся Державної (Сталінської) премії. Інший фільм М. Донського — «Нескорені» (1945) — одержав Золоту медаль на 7-му Венеціанському міжнародному кінофестивалі.

Менше пощастило в творчості воєнних років О. Довженку. Його документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945) стали важливою подією у кіномистецтві і були схвально зустрінуті глядачем. Проте написаний в 1943 р. сценарій фільму «Україна в огні» зазнав нищівної критики з боку партійних функціонерів. В одному зі своїх виступів Й. Сталін оцінив його як вияв буржуазного націоналізму, ворожо-

500