Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

ня зберегти високі класичні літературні стандарти та відчуття неприязні до радикальної футуристської лівиці. Ці прагнення передавалися багатьом не заангажованим представникам інших течій української культури, справжнім інтелігентам.

Проблеми української культури займали одне з провідних місць серед завдань, які вирішувала ВУАН. Тому її керівництво було добре обізнано в них. Високим художнім смаком вирізнявся академік Сергій Єфремов (С. Охріменко; 1876—1937), з оцінками якого М. Зеров в багатьох випадках був солідарний. Однак їх розділяло різне ставлення до культури села. С. Єфремов вважав, що українське село є невичерпною скарбницею народного духу. М. Зеров ці погляди не поділяв і віддавав перевагу урбаністичній культурі. Такі оцінки культури згодом негативно позначаться на долі і С. Єфремова, і М. Зерова.

Усередині 20-х рр. у бурхливому процесі літературного розвитку сталася подія, яка мала великі наслідки для української культури. 30 квітня 1925 р. в літературно-мистецькому додатку до урядової газети «Вісті» була опублікована стаття Миколи Хвильового (М. Фітільова; 1893—1933) «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян», котра по суті започаткувала політичну дискусію про національну політику в Україні. М. Хвильовий різко критикував «червоне просвітництво» літераторів «Плуга», доводив, що неприпустимо ототожнювати сількора з письменником. Спроби лідера «Плуга» С. Пилипенка відстояти творчі позиції своєї організації виявилися малопереконливими.

М. Хвильовий також стверджував, що українським письменникам необхідно рішуче позбавлятися російської залежності і орієнтуватися на кращі літературні зразки Європи. Його пристрасний заклик (як зазначав сам письменник проти «хуторянства» і провінціалізму, породжених пригнобленим становищем української культури в системі духовного життя колишньої імперії) було витлумачено владою намаганням відірвати Україну від Росії. Так, під впливом чинників, далеких від літератури, дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, при чому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль над літературною діяльністю, за створення єдиної, спільної для всіх поетів і письменників, організації.

Уцей час розпадається «Гарт». В. Еллан-Блакитний помирає. З метою консолідації літературних сил восени 1925 р. М. Хвильовий створює ВАПЛІТЕ — Вільну академію пролетарської літератури, котра об’єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіона-

481

Історія української культури

лізм, новаторство, ідеологічну розкутість. До її складу ввійшли провідні українські літератори, у тому числі драматург М. Куліш, поети

П.Тичина і В. Сосюра, письменники Г. Епік і О. Досвітній, прозаїки

П.Панч і Ю. Яновський. Хоча не завжди цим літераторам вдавалося бути до кінця послідовними, проте всі вони намагалися відстоюва-

ти культуру української нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу. Цю організацію очолив М. Хвильовий, а її першим президентом став М. Яловий.

«Ваплітян» підтримували представники інших спілок націо- нально-культурної орієнтації, зокрема неокласики, які вважали європейський вектор у розвитку української літератури за правильний шлях до національного відродження. Виступаючи на підтримку позиції М. Хвильового, М. Зеров писав: «Ми повинні широко і ґрунтовно знайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу в … її основах, бо без розуміння основи ми лишимось «вічними учнями», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися… Тож освоюймо джерела європейської культури, щоб не залишитися провінціалами». Ці витоки і джерела «ваплітяни», і неокласики шукали в культурі античності. При цьому вони розглядали світову культуру як суму національних культур, тому що все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, на їх думку, стає надбанням культури всього людства. Стверджуючи цю тезу, М. Хвильовий, М. Зеров та їх послідовники були далекі від ідеалізації як тогочасного культурного стану української нації, так і її минулого.

На противагу ВАПЛІТЕ, за ініціативи радянського керівництва було ініційовано створення ВУСПП — Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, аналога російського РАППу — Російської асоціації пролетарських письменників. Почалася серія спроб приборкати непокірних «ваплітян», не припиняючи процесу українізації і беручи його під партійний контроль. Тим, хто обстоював свої власні погляди, поступово інкримінували «сповзання з класових позицій», «вихваляння західних цінностей», «поетизацію селянської стихії», «відступ від партійності в літературі» і т. д. Звинувачення, що посипалися на М. Хвильового за памфлет «Україна чи Малоросія?» (1926) та роман «Вальдшнепи» (1927), не оминули й інших «ваплітян» — М. Ялового, О. Досвітнього, М. Куліша, О. Слісаренка, М. Йогансена. Неокласики теж зазнали гострої критики, а згодом і гонінь, осо-

482

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

бливо їх лідер М. Зеров. За таких умов літературна дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. Письменники не утрималися від взаємних образ, звинувачень. У практику літературної критики все більше входило навішування ярликів, необґрунтованих звинувачень, наклепів та доносів. Тенденція до монополізації істини, вульгарна політизація проблем художньої творчості, помножена на прагнення ідейно знищити опонента, не тільки завели літературну дискусію у глухий кут, але й спричинили численні трагедії й жертви. У 1933 р. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі організації були поставлені під суворий партійний контроль, «хвильовізм» було розгромлено, ВАПЛІТЕ розпущено.

Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за творчістю літераторів з боку влади, переважно силове укорінення в суспільну свідомість етичних цінностей більшовизму сформували певний тип поведінки митця, орієнтованої на спрощені критерії літературної творчості. Все це вело до штучного виключення з їхніх творів змальовування віковічних традицій українського народу, його національних особливостей, загальнолюдських цінностей. Як наслідок утверджу-

вався пріоритет класового над національним і загальнолюдським, унітарного над особистим. Провідною в літературі й мистецтві стає так звана виробнича тематика. На ідеологічну аксіому перетворилося сталінське визначення суті соціалістичної культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, виходило за його межі, оголошувалося ворожим, а тому зазнавало утисків і переслідувань.

Почалося силове запровадження в літературу, як і в інші види мистецтва, методу соціалістичного реалізму. Цей термін став широко використовуватися в радянському мистецтвознавстві з 1930-х рр. для позначення «основного методу» творчості в різних видах мистецтва, який вимагав від художника нібито «правдивого, історично конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку та виховання трудящих у дусі соціалізму». Однак реальність свідчила про інше. Поєднання естетичного поняття «реалізм» з терміном «соціалістичний» на практиці призвело до підпорядкування мистецтва принципам ідеології і політики. Головним постулатом соціалістичного реалізму стала партійність, соціалістична ідейність. Його вимоги фактично перетворилися на заборони, які гальмували творчий процес, на довгі роки усували з духовного життя народу здобутки та-

483

Історія української культури

лановитих письменників та стимулювали створення посередніх, конформістських творів, автори яких дотримувалися пропагандистських настанов, «штампів».

Але було б великою помилкою зводити весь літературний процес 20—30-х років лише до негативних явищ. Українськими поетами і письменниками тих часів написано багато творів, які й сьогодні залишаються зразками літературної майстерності.

20-ті роки ХХ ст. позначилися бурхливим розвитком театрального мистецтва. В нових українських театрах продовжували працювати корифеї реалістичної сцени М. Садовський (повернувся з еміграції в 1926 р.) і П. Саксаганський. Їм на зміну йшла плеяда майстрів молодшого покоління — О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, В. Василько, І. Замичковський, І. Мар’яненко, О. Ватуля, К. Осмяловська, П. Нятко та інші актори. Репертуар театральних колективів становила українська, російська і зарубіжна класика — п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова, У. Шекспіра. Все більш вагоме місце в репертуарі починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга («Фея гіркого мигдалю»), Є. Кротевич («Син сови», «Сентиментальний чорт»), Я. Мамонтов («Веселий хам», «Коли народ визволяється», «До третіх півнів») тощо.

Найвидатнішим театральним діячем нової генерації, справжнім реформатором театру став Олександр (Лесь) Курбас (1887—1937), який у 1922 р. заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (назва походить від місяця березень). У 1926 р. цей театр було переведено з Києва до тодішньої столиці України — Харкова.

На початку свого творчого шляху О. Курбас ідейно наближався до футуристів. Як і АСПАНФУТ, «Березіль» був непримиренний до академічного мистецтва, народництва і психологізму. Вихований на традиціях віденської опери та польського театру у Львові, прекрасно володіючи українською, російською, польською і німецькою мовами, орієнтуючись в англійській, французькій, італійській і норвезькій мовах, О. Курбас був послідовником європейського авангарду. Проте постановку своїх вистав він здійснював у різних стилях: традицій- но-реалістичному («У пущі» Лесі Українки, 1918), психологічному («Чорна Пантера і білий Ведмідь» та «Гріх» В. Винниченка, обидва — в 1917 ), символістському («Драматичні етюди» О. Олеся) та імпресіоністському («Йола» Є. Жулавського, 1918).

484

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Славу О. Курбасу принесла постановка «Гайдамаків» Т. Шевченка (1920), музику до якої написав К. Стеценко. Як режисер з тонким відчуттям стилю, він не раз ставив спектаклі, що не вписувалися в рамки жодного з існуючих напрямів. Наприклад, у «Гайдамаках» режисер виявив себе неперевершеним майстром масового дійства, яке викликало і в акторів, і в глядачів стан справжнього трансу. Дивним було те, як О. Курбасу вдалося у цьому спектаклі використати багату палітру національного і народницького театру і при цьому надихати зал по-авангардистськи масовим почуттям. Подібні підходи були характерними і для його спектаклів експресіоністського плану (п’єса німецького драматурга Кайзера «Газ», 1922).

Наприкінці 1930 р. О. Курбас став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар». Раніше за його ініціативи в Харкові були створені театри для дітей і української опери. Активна діяльність О. Курбаса на ниві української національної культури ще в 1927 р. викликала необґрунтовані нападки і звинувачення режисера в націоналізмі, формалізмі, відхиленні від реалій радянського життя. Була заборонена п’єса А. Берга «Войцек», не допускалася до постановки і п’єса М. Куліша «Патетична соната». Керівництво республіки вимагало від О. Курбаса зречення від своїх «помилок» та осудження діяльності М. Хвильового і М. Скрипника. Однак майстер це зробити відмовився. У 1933 р. О. Курбаса було усунено від виконання обов’язків творчого керівника театру «Березіль», заарештовано, засуджено і заслано на Соловецькі острови, де він був страчений (за іншими даними — помер).

Під впливом новаторських ідей О. Курбаса в Україні працювало багато театральних колективів. Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Одеська держдрама (сучасна назва — Одеський академічний український музичнодраматичний театр ім. В. Василька), Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка та ряд ін.

Одним з кращих в Україні став колектив Київського театру опери та балету, в якому сформувалися такі видатні майстри оперного співу як М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, І. Паторжинський, М. Донець, З. Гайдай, М. Гришко. В його репертуарі була широко представлена оперна класика — «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Мазепа» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Снігуронька» М. Римського-Кор-

485

Історія української культури

сакова. Театр здійснив постановку опер «Трагічна ніч» К. Данькевича, «Тихий Дон» І. Дзержинського та інших, в яких виявилося намагання відобразити історичну тематику і сучасність. Але поява нових об- разно-тематичних настанов відбивала не стільки реальний пафос так званого соціалістичного творення, скільки ілюзорний світ бажаного.

У30-ті роки також робилися спроби осучаснити балет, увести

вйого зміст національну, виробничу тематику, зокрема у спектаклях «Дніпрельстан» А. Рудницького (1930) та «Пан Каньовський»

М. Вериківського (1930). Проте їх рівень виявився не досить високим, що не викликало позитивних відгуків ні у представників владних структур, ні у глядачів.

Значну роль у розбудові українського театру в Західній Україні відіграв відомий актор і режисер, керівник театру «Заграва» В. Блавацький. Театр знаходився у провінційному на той час містечку Коломия, проте його репертуар був сучасним, затребуваним: від «Слова про Ігорів похід» і «Мини Мазайло» М. Куліша до західноєвропейської класики. Наприкінці 30-х років цей театр було переведено до Львова, але там він працював уже під іншою назвою. Такі приклади були непоодинокі.

Ускладних умовах відбувалося становлення кіномистецтва 20-х років. Навколо шляхів його розвитку точилися різні дискусії, заклики до експериментаторства, пошуків нового, що починалося, як правило, з відмови від старого. На характер цих дискусій, безперечно, мали вплив літературні і мистецькі угрупування, організації, особливо «Гарт», який тоді відігравав провідну роль у творчому житті і впливав на формування проблематики в кіно.

Українське радянське кіно починалося з хроніки. В 1919—1921 рр. було створено більше 50-ти агітаційних фільмів: «Усе для фронту», «Мир хижам — війна палацам», «Революційний тримайте крок», «Два світи», «Це буде останній і вирішальний бій» та ін. За участю політорганів Червоної Армії випускалася пропагандистська хроніка, ставилися документальні фільми: «Взяття Одеси червоними військами», «Звільнення Криму від Врангеля», «Відправка на фронт Першого інтернаціонального полку», «Перший випуск радянських лікарів». Тоді ж з’явилося українське науково-популярне кіно (сільськогосподарські та санітарно-просвітницькі фільми). Розпочався випуск художніх фільмів. Була реорганізована Одеська кіностудія, а

всередині 20-х років почалося будівництво кінофабрики в Києві. У витоків українського радянського кіно стояли такі відомі режисери,

486

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

письменники, актори, оператори та художники як О. Довженко, І. Кавалерідзе, Г. Стабовий, Ю. Яновський, А. Бучма, Н. Ужвій, Д. Вертов, М. Охлопков, П. Чардинін та ін.

Поряд з ідеологічними поступово утверджувалися реалістичні тенденції в кінематографі, про що свідчать сюжети фільмів «Два дні» (1927, режисер Г. Стабовий), «Нічний візник» (1928, режисер Г. Тасін), «Тарас Шевченко» (1926, режисер П. Чардинін) тощо.

Безперечно, визначальною постаттю в українському кінематографі наприкінці 20-х — на початку 30-х років був Олександр Довженко (1894—1956), який вивів його на високий рівень розвитку і став засновником поетичного напряму в світовому кіномистецтві. Поставлені ним фільми «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Звенигора» (1927), «Аероград» (1935) та ін. увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був занесений до списку 12 найкращих кінострічок. У ньому режисер оспівував перемогу колгоспного устрою, нового життя радянського села. З цієї причини фільм «Земля» був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасника- ми. Але попри всі полярні оцінки фільмів О. Довженка, вони і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

У 30-ті роки українське кіно, як й інші види мистецтва, потрапило під жорсткий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми «Кармалюк», «Тарас Трясило», «Аероград» і «Земля», в яких нібито «біологічні моменти переважали над соціальними». О. Довженко — співець романтики життя й краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так і не зумів вирватися.

Період 20-х років був також одним із найінтенсивніших у розвитку української музики. У великих містах України створювалися оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зусиллями композиторів молодого покоління в цей час вирішується одне з нерозв’язаних завдань попередніх століть — вокальна однобічність української музики. Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко. Провідними стали масові пісні і хорові жанри, в яких розкривалися теми, народжені революцією і радянською дійсністю, розпочався процес формування нового інтонаційного ладу на основі синтезу українського фольклору та революційної пісні (В. Борисов, Ф. Попадич, Ф. Надененко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький та ін.). Нову тематику відобразили хори М. Леонтовича «Криголам», «Літні тони» та ін. У 1920 р. створюєть-

487

Історія української культури

ся капела «Думка», колектив якої об’їздив усю Україну, Дон, Кубань, Кавказ , виїжджав на гастролі до європейських країн, де його концерти пройшли з величезним успіхом.

Наприкінці 20-х років були написані симфонічні твори, що стали класичними, — 2-а симфонія Л. Ревуцького та увертюра Б. Лятошинського, майстра композиції та аранжувань, представника модерного напряму в українській музиці. Він написав три симфонії, опери «Золотий обруч» та «Щорс», два концерти для фортепіано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Франка,

М.Рильського, обробляв народні пісні, створював музику до фільмів, здійснив інструментовку опери М. Лисенка «Тарас Бульба», як педагог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.

Серед творців модерної музики плідно працювали професор Київської консерваторії, композитор і піаніст В. Косенко, автор опер «Кармалюк», «Кочубеївна», «Карпати»; професор Київської консерваторії, композитор та диригент М. Вериківський , автор першого українського балету «Пан Каньовський», який писав також кантати й сюїти. У ці ж роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський,

М.Фоменко.

Провідною у творчості багатьох українських композиторів стає

обробка народних пісень. З’являються перші українські романси. У цьому жанрі формувався новий для української музики різновид твору — балада, над становленням якої успішно працювали Б. Лятошинський, К. Данькевич, А. Штогаренко та ін.

На початку 30-х років формується українська оперета, переважно зусиллями композитора А. Рябова («Сорочинський ярмарок», «Весілля у Малинівці» та ін. ). У ці ж роки зароджуються нові для української музики симфонічні жанри — поеми (В. Борисов, Г. Майборода, К. Данькевич) та концерти для інструментів з оркестром (Л. Ревуцький, В.Косенко, Д. Клєбанов, Г. Таранов). У камерному жанрі виступали Д. Клебанов, М. Колесса, А. Філіпенко.

Плідною виявилася також творчість композитора П. Козицького, автора кількох вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших поетів, симфонічного твору-сюїти «Козак Голота», присвяченої народному героєві Устиму Кармалюку.

У 1939 р., з приєднанням західноукраїнських земель до Радянської України, Спілка українських композиторів УСРР поповнилася групою музичних фахівців на чолі з С. Людкевичем — В. Барвінським, М. Колессою, О. Кос-Анатольським, Р. Сімовичем та ін.

488

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Як література, музика, театр і кіно, образотворче мистецтво на початку 20-х років було відносно вільним і не зарегламентованим. Комуністична партія намагалася поступово підпорядковувати діяльність художників. Першим кроком у цьому напрямі стало створення при Наркоматі освіти Всеукраїнського відділу мистецтв, який відав проблемами образотворчого мистецтва та охорони пам’ятників старовини. У його підпорядкування перейшла Українська академія мистецтв, художні училища, технікуми і промислові школи.

В цей час поряд з опануванням здобутками класичного мистецтва та вирішенням проблем його подальшого розвитку набуло розповсюдження мистецтво пропаганди, яке слугувало виключно інтересам партії. Йдеться про створення політичних плакатів, сатиричної графіки та наочної агітації.

Значний вплив на розвиток образотворчого мистецтва справила

Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), яка ставила своєю метою об’єктивне відображення дійсності. На аналогічних позиціях стояло Товариство ім. К. Костанді в Одесі. Інше спрямування мала Асоціація революційних митців України, що була створена в 1921 р. і об’єднувала художників різних напрямів, які орієнтувалися на новітнє західноєвропейське мистецтво. Подібні позиції займало активне в 1928—1930 рр. Об’єднання мистецької молоді України (ОММУ). Його членами були переважно студенти художніх інститутів. Спілка художників на чолі з А. Петрицьким насамперед цікавилася передовим модерним малярством і називалася «Об’єднанням сучасних митців України» (ОСМУ).

Найбільш колоритною постаттю монументального живопису того часу був Михайло Бойчук (1882—1939), який у пошуках нового монументального стилю, гострої виразності звертався до традиції мистецтва раннього Відродження, українського іконопису та стилізації образів. Разом зі своїми учнями він здійснив монументальнодекоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві в 1923 р., Одеського санаторію «Куяльник» тощо.

З 1920-х років в Україні набуває інтенсивного розвитку театраль-

но-декоративне мистецтво з елементами конструктивізму та кубізму (А. Петрицький, В. Меллер, О. Хвостенко-Хвостов), книжкова (І. Іжакевич, Г. Нарбут та ін.) і станкова (В. Заузе, В. Касіян) графіка та плакат (А. Страхов). В цей же час розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці формалістичного спрямування ста-

489

Історія української культури

вилися негативно. Одним з кращих творів цього роду зображувального мистецтва є триптих1 «Життя» (1927) Федора Кричевського

(1879—1947), який приніс художнику визнання на Міжнародній виставці у Венеції.

У 30-ті роки стає помітною еволюція в образотворчому мистецтві, що відбувалася під знаком гострої ідейної боротьби з «формалістичними тенденціями», спрямована на поглиблення його «громадянського змісту». Вона торкнулася творчості художників-реалістів як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Їжакевич, К. Трохименко, М. Самокиш, О. Шовкуненко, А. Петрицький та ін.), так і митців молодшої генерації (М. Бурачек, В. Касіян, М. Дерегус, В. Костецький, О. Довгаль, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). Напрям агітаційно-по- літичного плакату, що був характерний для 20-х років, поступився своїм місцем. Під тиском комуністичної ідеології провідне місце в живопису посіла тематична картина, яка віддзеркалювала пафос революційної боротьби та соціалістичного перетворення дійсності. Найпомітнішими з цього типу картин стали полотна «Довбуш» (1932) та «Переможці Врангеля» (1934—1935) Ф. Кричевського; «Бій Богуна з польським магнатом Чарнецьким» (1931), «Бій за прапор. Атака»

(1922) М. Самокиша; «Дорога в колгосп» М. Бурачека (1937), «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка і т. д. Багато було зроблено художниками України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це і графічні твори Василя Касіяна (1896—1976) «Шевченко на Україні» (1939), «Шевченко серед селян» (1939); Михайла Дерегуса (1904— 1997) «Катерина» (1936—1938) і серія «Дорогами України» (1940— 1941), а також цикл ілюстрацій до ювілейного видання «Кобзаря» (1939), що були створені Іваном Їжакевичем (1864—1962).

Життєстверджуючі та гуманістичні настрої посилилися у жанрі портрету, де значне місце посіла творчість Анатоля Петрицького (1895—1864). Йому належать близько 150 портретів українських письменників та діячів культури й мистецтва. У жанрі пейзажу особливо плідно працювали митці старшого реалістичного покоління. Багато зробив для його розвитку й представник молодшого покоління М. Бурачек, якого називали «співцем української природи».

Образотворче мистецтво Галичини в 20—30-ті роки представляли насамперед художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний,

1Триптих (від грец. triptychos — складений втричі) — твір зображувального мистецтва з трьох картин, рисунків, об’єднаних однією ідеєю, темою і сюжетом.

490