Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

лише підготовки викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних закладів, але й підвищення їх теоретичного рівня та методичної майстерності.

Починаючи з 1929 р. в Україні було проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а середньої — технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалося програмно-мето- дичне керівництво навчальним процесом.

Позитивні зрушення відбувалися і в культурному житті національних меншин України. У місцевостях, де компактно проживали їхні представники, утворювалися національні адміністративно-те- риторіальні одиниці. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку, а в 1924—1925 рр. були сформовані 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський і 1 єврейський автономний район. Тоді ж почали активно діяти 954 сільські ради національних меншин та відкриватися національні школи. Вже у 1925—1926 навчальному році в Україні існувало 1214 російських, 625 німецьких, 457 єврейських, 337 польських, 74 болгарських, 31 татарська, 17 чеських, 5 вірменських шкіл та 1 шведська школа1. Підготовку вчителів та інших спеціалістів для національних утворень здійснювали кілька національних інститутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної освіти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарських технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культурно-освітню роботу серед населення проводили понад 600 національних бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мовами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме державне видавництво — Держнацменвидав. У системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури2.

Зовсім інша ситуація склалася після завершення Громадянської війни у Західній Україні, зокрема, на землях, що входили до складу Польщі. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні

1 Остафійчук В. Ф. Історія України: сучасне бачення. — К.: Знання-Прес, 2007. — С. 245.

2Бокань Володимир, Польовий Леонід. Історія культури України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 3-тє вид., стереотип. — С. 154.

471

Історія української культури

з перевагою викладання навчальних предметів польською мовою. Справа дійшла до того, що у 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «Україна», «українець» та «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. спілкування українською мовою було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Як наслідок, в Галичині кількість українських шкіл зменшилася з 2,6 тис. в 1920 р. до 690 в 1930 р., а на Волині — відповідно з 443 до 8. В українських школах у цей період навчалося лише 7 відсотків українських дітей. У змішаних школах, кількість яких значно збільшилася, переважали вчителі-поляки, які не знали української мови. Все це негативно відбивалося на духовному стані українців.

Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Були скасовані українознавчі кафедри у Львівському університеті. За таких умов на початку 20-х років у Львові був створений таємний Український університет (1921—1925), в якому працювали такі відомі постаті, як І. Крип’якевич, В. Левицький, Р. Цегельський, М. Кордуба та ін. До його складу входило 3 факультети та 15 кафедр. Викладання вели 54 професори, навчалося 1500 студентів. Навчальний процес здійснювався конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнавали Український університет рівноправним із західноєвропейськими і зараховували студентам роки навчання в ньому, якщо вони переводилися до них для продовження навчання. Водночас існувала у Львові і таємна Політехніка. Проте внаслідок переслідувань з боку польської влади таємні Університет і Політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Позитивні наслідки українізації в УСРР виявилися небажаними і навіть небезпечними для сталінського керівництва, адже вони стимулювали розвиток національної самосвідомості українського народу і утверджували його прагнення реального суверенітету. Тому поступово під тиском Й. Сталіна та його оточення українізація стала розглядатися як прояв націоналізму, що обумовлювало вороже ставлення до неї. Під виглядом боротьби з українським буржуазним націоналізмом та націонал-ухильництвом в Україні було розпочато репресії проти інтелігенції і тих партійних та державних працівників, котрі гаряче сприймали процес українізації і впевнено його реалізовували. Завзятим провідником сталінської національної політики в Україні став Л. Каганович, якого у 1925 р. було обрано генеральним секрета-

472

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

рем ЦК КП(б)У. Спираючись на підтримку Й. Сталіна, він привніс у політику українізації властиві його стилю керівництва елементи адміністрування, шельмував авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських діячів, намагався знайти так звані націоналістичні ухили там, де їх не було. Однією з перших жертв цієї кампанії став тодішній нарком освіти УСРР О. Шумський, який ніколи не виступав проти національної політики ВКП(б), але мав свою точку зору на неї і твердо відстоював її стосовно темпів, шляхів і засобів вирішення національних проблем. Зрештою О. Шумського було усунено з посади наркома освіти і вислано за межі України, а на його місце в 1927 р. призначено М. Скрипника, якого пізніше спіткала така ж трагічна доля.

Боротьба проти «націоналістичного ухилу» О. Шумського мала важкі наслідки для всієї української культури. Вона призвела до згортання українізації, яка була остаточно припинена на початку 1933 р., а з 1937 р. сам термін «українізація» зовсім зникає з офіційних документів. Квітнева 1938 р. постанова ЦК КП(б)У констатувала, що створення навчальних закладів національних меншин призвело до насадження вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на молодь. Подальше функціонування таких закладів визнавалося «недоцільним і шкідливим». Їх закрили, а в 1939 р. було ліквідовано національні райони, сільські та селищні ради. Стрімко скоротилося видання літератури українською мовою. Якщо в 1930 р. в Україні рідною мовою було видано 6344 назви книжок, то в 1939 р. — лише 1835 назв.

Таким чином, національно-культурне відродження, яке набу-

ло особливого розвитку в 20-х роках, в 30-х роках було жорстоко придушене. Тому воно ввійшло в історію як «розстріляне відродження». Це мало катастрофічні наслідки для українського народу. Помітно впав престиж української мови та культури.

У 20-х роках українська влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. На початок 1922 р. в країні налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовувалися дитячі будинки, притулки. Так, якщо в 1921 р. в Україні існувало 806 дитячих будинків, то в 1923 р. їх вже було 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тис. дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час з безпритульністю в Україні було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-си-

473

Історія української культури

ріт. Зразком творчої праці з цією категорією дітей стала діяльність видатного педагога і письменника А. Макаренка (1888—1939), основи якої він виклав у своїх знаменитих творах «Педагогічна поема» (1935) та «Книга для батьків» (1937). 15 років А. Макаренко керував дитячими навчально-виховними закладами — трудовими колоніями ім. М. Горького під Полтавою та ім. Ф. Дзержинського у передмісті Харкова і досяг у цій справі блискучих результатів. Він став автором теорії і методики виховання в колективі і через колектив та теорії родинного виховання.

Результативно в 20-ті роки розвивалася й українська наука. Для організації наукової роботи у складі Наркомату освіти було створено окремий комітет, якому підпорядковувалися всі наукові установи республіки. Як і в попередні роки, координацію наукових досліджень в усіх установах держави здійснювала УАН. В 1921 р. її було перейменовано у Всеукраїнську академію наук (ВУАН).

Основними структурними підрозділами ВУАН продовжували залишатися три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Однак відбулися і певні організаційні зміни: в її відання було передано всі науково-дослідні інститути (НДІ) та установи, що діяли в Україні, зазнали певних змін самі відділи. Крім того, академії надавалося право присвоювати вищі на-

укові звання.

Ефективно працював історико-філологічний відділ, до складу якого в 1921 р. ввійшов щойно створений Археологічний інститут. Ряд комісій цього відділу очолив М. Грушевським, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції і був обраний дійсним членом ВУАН. Поряд з організаційними питаннями та плановими науковими дослідженнями він у цей час продовжував працювати над багатотомною «Історією України-Русі». Провідними вченими відділу були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гермайзе, Д. Яворницький; літературознавці С. Єфремов та В. Перетц; етнограф А. Лобода; філолог і сходознавець А. Кримський; мистецтвознавець О. Новицький. Головним виданням цього відділу став журнал «Україна».

Найбільш численним залишався фізико-математичний відділ. Одних академічних кафедр він нараховував 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах математичної фізики (М. Крилов), прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) тощо. У відділі плідно працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

474

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Світового визнання набули наукові досягнення вчених соціальноекономічного відділу, до складу якого ввійшов очолений М. Птухою

Демографічний інститут — перша у світі науково-дослідна установа з вивчення проблем демографії. В інституті творчо працювали видатні вчені К. Воблий, який започаткував системні дослідження економічної географії України, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Ці вчені вивчали природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою піднесення економіки держави.

Успішно розвивались медична та біологічна науки. Новими теоретичними дослідженнями збагатили ці галузі науки О. Богомолець, Д. Заболотний, В. Воробйов, О. Палладін, М. Стражеско, В. Філатов,

М.Холодний. Великим практичним досягненням вітчизняної медицини стала ліквідація в середині 20-х років холери, віспи, чуми. У листопаді 1922 р. у Києві було відкрито Науково-дослідний інститут туберкульозу, вчені якого, зокрема Феофіл (Теофіл) Яновський (1860—1928), завдяки вакцинації населення в короткий термін добилися успішної профілактики цього захворювання.

Узв’язку зі створенням у 1925 р. Академії наук СРСР, ВУАН втратила свою самостійність і перетворилася на її філію. У 1929 р. відбулися вибори нових академіків ВУАН. Ними стали О. Богомолець — за спеціальністю патофізіологія, О. Динник — механіка, Є. Орлов — хімія, О. Леонтович — фізіологія, О. Палладін — біохімія, Є. Патон — електрозварювання, Г. Проскура — аерогідродинаміка, А. Сапєгін (колишній завідувач кафедри генетики і селекції Одеського сільськогосподарського інституту) — ботаніка, Д. Третьяков — зоологія,

М.Федоров — гірнича техніка, О. Шліхтер — економіка, П. Тичина — літературознавство, Д. Яворницький — етнографія. У 1930 р. президентом ВУАН став Олександр Богомолець (1881—1946).

Індустріалізація народного господарства обумовила широке розгортання науково-дослідної роботи в галузях технічних наук — металургії, машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці, що викликало створення низки наукових установ. Так, Євген Патон (1870—1953) у 1928 р. організував кафедру інженерних споруд, яка поклала початок науковим дослідженням в галузі електрозварювання, що зрештою привело до заснування (1932) у Києві всесвітньо відомого Інституту електрозварювання, створюються Всесоюзний на-

475

Історія української культури

уково-дослідний інститут кам’яновугільної промисловості в Харкові з філіями в Донецьку, Тулі, Свердловську та Новосибірську, Науководослідний інститут промислової енергетики та автоматизації електричних установок, засновуються науково-дослідні інститути металів у Харкові та Дніпропетровську.

Схожі проблеми перед наукою поставила також колективізація сільського господарства. Для забезпечення механізації сільськогосподарського виробництва в 1929 р. у Харкові було відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогосподарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. — Український науково-дослідний інститут механізації сільського господарства. Розгорнулися роботи в галузі генетики і селекції. Великих успіхів у цій справі досягли відомі вчені Андрій Сапєгін (1883—1946) та Василь Юр’єв (1879—1962), які вивели цінні сорти пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи.

З вагомими результатами продовжували дослідження українські вчені в царині фундаментальних наук. У 30-ті роки стала широко відомою в світі вітчизняна математична школа, насамперед такі її представники, як Дмитро Граве (1863—1939), Микола Крилов (1879—1955), Микола Боголюбов (1909—1992). Два останніх заклали фундамент теорії нелінійної механіки. Одним з найбільш знаних спеціалістів у галузі статистики став відомий український математик Михайло Кравчук (1892—1942), який, доречно зазначити, був організатором першої математичної олімпіади учнів (1935) у Києві. З його «легкої руки» цей захід набув розповсюдження по всій Україні і перетворився на добру освітянську традицію.

Великих успіхів досягли фізики. В 1928 р. у Харкові був відкритий Український фізико-технічний інститут (УФТІ). У ньому в 1931 —1932 рр. працював Ігор Курчатов (1902/1903—1960), тут Лев Ландау (1908—1968) написав свою класичну працю з кінетичної теорії плазми, що стала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу, а група українських вчених у складі Кирила Синельникова (1901—1966), Олександра Лейпунського (1903—1972), Антона Вальтера (1905—1965) і Георгія Латишева

(1907—1973) вперше здійснила штучне розчеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

Українськими вченими також проводилися дослідження з проблем теорії космічних польотів. Результати напрацювань відомого

476

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

вітчизняного вченого Юрія Кондратюка (1897—1942) широко використовувалися іншими науковцями в проведенні космічних досліджень. У наші дні вони залишаються затребуваними як у вітчизняному ракетобудуванні, так і в теоретичному обґрунтуванні космічних польотів ученими держав, що займаються вивченням космосу.

УГаличині вся українська наука зосереджувалася в основному у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (НТШ). В 30-ті роки зв’язки товариства з Києвом практично припинилися. Це негативно вплинуло на стан наукових досліджень у НТШ. Крім того, фінансові труднощі змусили скоротити чисельність адміністративного персоналу товариства та гонорари науковцям. Однак провідні вчені М. Возняк,

І.Зелінський, Я. Пастернак, І. Витанович, Ф. Колесса, В. Левицький, Ю. Полянський, В. Кубійович, М. Панчишин та інші продовжували плідно працювати над вирішенням актуальних наукових проблем.

У30-х роках відбулося нове реформування ВУАН. На базі її кафедр були створені науково-дослідні інститути. В 1938 р. ВУАН була

перейменована на Академію наук УРСР.

Незважаючи на великі досягнення українських вчених, розпочалися переслідування діячів науки, а згодом і фізичне знищення найбільш відомих і активних її представників. Перші арешти вчених були проведені в 1929 р. Їх звинуватили у належності до вигаданої таємної націоналістичної організації — Спілки визволення України. На лаві підсудних опинилися 45 діячів української культури, з-поміж яких академіки С. Єфремов і М. Слабченко, одинадцять професорів, у тому числі О. Черняхівський, М. Івченко та ін. Звинувачених засудили до різних строків ув’язнення. Цей судовий процес став початком розгрому українського національного відродження. Проте і за таких надзвичайно складних умов розвиток науки в Україні не припинявся, як і поступ художніх процесів взагалі.

Особливо наочно віддзеркалилося культурне піднесення в 20-ті роки на літературному процесі. Специфікою цього процесу було розмаїття літературних напрямів, ідеологічна боротьба між ними і в той же час прагнення до об’єднання мистецьких сил. Природне бажання літераторів об’єднуватися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів у той період проявлялося занадто гостро. Це обумовлювалося жагою самоутвердження літераторів, пошуком однодумців у прагненні осягнути історію, своє місце в ній, дати адекватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемогти в ідеологічній і естетичній конкуренції. Спочатку

477

Історія української культури

влітературній діяльності домінував «Пролеткульт» — літературнохудожня та просвітницька організація, для представників якої було характерне негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу літературу.

Згодом масовими літературними організаціями більшовицького типу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських літераторів «Гарт» (1923).

Декларуючи, що для селянських мас, як основної соціальної верстви українського суспільства, необхідно створювати доступну літературу, орієнтовану на масовість і народну традицію, «Плуг» заснував мережу письменницьких гуртків, яка незабаром охопила майже 200 досвідчених письменників і тисячі початківців, а також залучила до роботи з населенням сільських учителів і сількорів. «Плуг» був створений в Харкові, його керівником став Сергій Пилипенко (1891— 1934), а членами — А. Головко, П. Панч та інші відомі письменники.

Фундатором «Гарту» став обдарований літератор Василь ЕлланБлакитний (1894—1925). Він же очолив і редакцію однойменного журналу. До складу цієї спілки ввійшли М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Куліш, П. Тичина та багато інших знаних письменників. «Гарт» також прагнув до створення нової літератури, проте дуже обережно ставився до ідеї «масовості», побоюючись зниження естетичного рівня всіх жанрів цього виду мистецтва.

У1924 р. в Києві Б. Антоненко-Давидович заснував літературну спілку «Ланка», в якій плідно працювали Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Її платформу організатор спілки визначив таким чином: «…література УСРР повинна бути позбавлена халтури, просвітянщини і … макулатури». При цьому він допускав створення літературно-мистецьких організацій з різними платформами, однак, на його погляд, всі вони повинні мати високий художній рівень. Цій точці зору на зміст літератури протистояла інша думка, представники якої обстоювали необхідність суворої уніфікації та регламентації при виборі літераторами ідей і художніх засобів. Так намітилася конфронтація у таборі українських письменників, котра

внедалекому майбутньому трагічно відіб’ється на розвитку української літератури. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до «Гарту» і «Плуга».

Крім зазначених вище спілок, існували групи письменників закоханих у світову й національну культурну спадщину. Це, в першу чергу, стосувалося неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен,

478

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

М. Драй-Хмара, П. Филипович). У дусі віянь новітньої епохи діяли неосимволісти (П. Тичина, Д. Загул, Є. Плужник, Д.Фальківський, Ю. Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням панфутуристи (М. Семенко, Г. Шкурупій, ранні М. Бажан, Ю. Яновський, О. Слісаренко, М. Ірчан і т.д.) та конструктивісти (В. Поліщук). Ці та інші літератори настійливо шукали шляхи мистецького розв’язання художніх проблем в межах певної літературної платформи, однак часто переходили з об’єднання до об’єднання, що свідчило про поверховість їхніх смаків і уподобань. Найбільш аморфною була платформа неосимволістів, які попри настроїв туги і пригніченості, творили різні за напрямом і рівнем поетичні явища. Одним з найвизначніших представників цього напряму був О. Олесь (О. Кандиба; 1878— 1944). В руслі неосимволізму відбувалася професійна еволюція поетів різних напрямів, у тому числі майбутнього футуриста М. Семенка. Його перехід від млявого символізму до епатажного футуризму не відразу виявив прихований потенціал цього молодого поета, але згодом талант митця розкрився.

Особливе місце в українському неосимволізмі посідає творчість раннього Павла Тичини (1891—1967). Цей поет органічно сприймав різні літературні впливи, в тому числі символістські, сюрреалістичні, футуристські, фольклорні, скрізь виявляючи своє неповторне поетичне «Я». Його ранні твори вирізняються почуттям власної гідності й елітарності, характеризуються драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю та експресивністю, а ліричні збірки «Сонячні кларнети» й «Плуг» — музикальністю, розмаїттям поетичних прийомів, близькістю до фольклорних традицій. За це молодого П. Тичину часто називають головним представ-

ником українського поетичного необароко.

Літературним об’єднанням, яке беззаперечно підтримало курс більшовицької партії в галузі культури, стала група футуристів, що створила Асоціацію панфутуристів (АСПАНФУТ). Як і російські футуристи, АСПАНФУТ належала до органічно революційної літературної лівиці, тому владні кола відносили її представників до своїх «попутників».

Усі зазначені вище літературні угрупування називали себе пролетарськими. Їх зусилля були спрямовані не стільки на запровадження нових художніх прийомів відображення дійсності, скільки на пошуки нових способів налагодження контактів з пролетаріатом і селянами, вигадування нових форм спілкування з читачем і масових дійств (імі-

479

Історія української культури

тація «юрб, площ, демонстрацій і штурмів»). Кожен з літераторів шукав своє місце в житті, творив нове в мистецтві, яке, на його думку, могло б збагатити українську літературу неординарним змістом і новими формами. Так з’явилися прозові твори «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) М. Хвильового; «Блакитний роман» Г. Михайличенка;

«Сонячна машина» (1921—1925) В. Винниченка; «Діти Землі і Сонця» (1922), «Червона хустина» (1924), «Можу» (1926) А. Головка; «Вальдшнепи» (1927) М. Хвильового; п’єси М. Куліша тощо. Всім їм притаманна експресіоністична образність, глобальність поставлених проблем, ускладненість художньої мови, динамізм дії.

Одним з найпопулярніших поетів того часу був Володимир Сосюра (1897/1898—1965). Його поезія виразно національна за своїм характером — він далі розвиває традиції Т. Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. В. Сосюра привніс в українське письменство колорит рідного краю — Донеччини, саме того регіону, що був мало оспіваний у вітчизняній поезії. Поет звертається і до історичних тем (роман у віршах «Тарас Трясило», 1926; поеми «Мазепа», 1930, «Махно», 1929—1960, опублікована в 1988, тощо). Багато його віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель»

та ін. Але найбільш яскраво талант В. Сосюри розкрився в інтимній ліриці: «Коли потяг у даль загуркоче» (1926), «Марія» (1941), «Люблю» (1939).

Вагомий внесок у розвиток української поезії в 20—30-ті роки здійснив Микола Бажан (1904—1983). Коло літературних інтересів поета було широким. В історичних і сучасних епічних сюжетах його творів центральне місце посідали теми протистояння добра і зла, конфлікт творця й суспільства (збірка «Будівлі», 1924; поеми

«Гофманова ніч», 1929, «Сліпці», 1931).

Окремого аналізу заслуговує творчість неокласиків і їх лідера Микола Зерова (1890—1937 ). Ще молодим шкільним вчителем-лати- ністом М. Зеров увійшов у культурне життя Києва насамперед тому, що прекрасно знав теорію поетики і світову літературу від її класичних європейських коренів до сучасності, досконало володів провідними іноземними мовами, мав прекрасний естетичний смак і сам був талановитим поетом. Саме в цій високій культурі і полягали ціннісні основи платформи його групи — неокласиків. Усі її представники трепетно ставилися до класичних надбань світової та української літератури і прагнули їх примножити. Як згадував на схилі життя Максим Рильський (1895—1964), неокласиків об’єднувало прагнен-

480