Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

час навіть у таких економічно розвинутих губерніях, як Харківська, Катеринославська, Одеська, одна бібліотека або хата-читальня припадала на 12—15 населених пунктів. Ці читальні, як правило, мали від 400 до 1000 примірників переважно російськомовної літератури. Тому створенню мережі бібліотек і наповненню їх україномовною літературою влада, «Просвіти» й інші громадські та політичні організації надавали значну увагу.

У 1917—1920 рр. тривало становлення українського професійного і народного театру, музики та кіномистецтва. Восени 1917 р., згідно з рішенням Центральної Ради та Генерального Секретаріату,

вКиєві було засновано Український національний театр. До складу його трупи ввійшли М. Садовський, П. Саксаганський, О. Курбас, І. Мар’яненко та інші українські актори. Театрам виділялися кошти для розвитку матеріальної бази та практикувалося звільнення їх від оподаткування. У селах і містах створювалися аматорські колективи. Для підготовки організаторів театрального мистецтва, режисерів та акторів Генеральний Секретаріат відкрив у Києві спеціальну школу і налагодив випуск тижневика «Театральні вісті». Практикувалося запрошення для роботи на українській сцені російських діячів культури. Це був певною мірою обмін творчими напрацюваннями між театральними колективами, в якому взяли участь відомі російські актори і режисери Є. Богословський, В. Войтенко, В. Мейєрхольд, О. Бенуа та інші театральні митці з Петрограду й Москви.

Формування національного сценічного мистецтва Центральна Рада пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. Так, з ініціативи уряду було створено Український народний хор (1918) під керівництвом К. Стеценка, що стало значною подією в сценічному мистецтві, засновано в Києві курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів, а в губернських центрах і великих містах — мережу музичних шкіл. Навесні 1918 р. уряд УНР виділив кошти на відкриття в Києві Українського національного оперного театру і призначив його керівником М. Садовського. Це була ще одна історична віха на шляху становлення українського театрального мистецтва.

Значну підтримку професійному театру надавав уряд Гетьманату. Завдяки їй стало можливим створення в Києві другого Українського драматичного театру і «Молодого театру» Л. Курбаса, відкриття

вКатеринославі Українського губернського театру, а в Полтаві — «Вільного театру».

461

Історія української культури

Розвиток театрально-музичного мистецтва постійно перебував і в центрі уваги Директорії УНР. Її голова В. Винниченко, будучи сам талановитим драматургом, надавав професійним і народним театрам максимально можливу допомогу. За його участю були засновані нові театри в Херсоні, Катеринославі, Проскурові, Могилеві-Подільському. В їх становленні брали активну участь М. Садовський, Л. Курбас,

М.Куліш та інші відомі майстри сцени і драматурги. На сценах цих театрів з великим успіхом йшли вистави «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» М. Старицького, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Украдене щастя» І. Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сава Чалий», «Суєта» І. Карпенка-Карого.

Значним був внесок Директорії УНР і в підтримку розвитку му- зично-хорового мистецтва та художньої самодіяльності. Завдяки цій підтримці були організовані десятки національних професійних і народних хорів у Київській, Полтавській, Волинській, Подільській губерніях. У цей час була заснована Українська республіканська хорова капела (1919), яку очолив відомий диригент і композитор О. Кошиць. Її гастролі по Європі принесли велику популярність українській музиці, пісні і цьому славетному колективу.

Вагому допомогу в становлення драматичних та оперних театрів надавав Раднарком УСРР. За його підтримки було відновлено діяльність багатьох театральних колективів, які були ліквідовані чи самі припинили своє існування під час денікінської та польської інтервенції в Україну, створювалася мережа нових професійних та аматорських театрів, в тому числі Державний драматичний театр ім. Т. Шевченка під керівництвом П. Саксаганського. Активну участь у розбудові національного театру брали П. Саксаганський,

М.Заньковецька, Г. Борисоглібська, Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучма, О. Сердюк, Б. Романицький, І. Мар’яненко та інші видатні майстри театральної сцени.

Помітний внесок у зародження та розвиток українського му- зично-хорового й хореографічного мистецтва цієї пори зробили Я.Степовий,К.Стеценко,М.Леонтович,Г.Верьовка,Б.Лятошинський, Л. Ревуцький, П. Козицький.

Розвиток українського театру позитивно вплинув на формування кіно, перетворення його з технічного дива у справжнє мистецтво, доступне для широких народних мас. Особливий внесок у становлен-

462

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

ня українського кіно здійснила Людмила Старицька-Черняхівська

(1868—1941), яка очолювала секцію кіно Міністерства народної освіти та мистецтва Гетьманату. Під її керівництвом були створені перші режисерські й акторські групи. Ними були відзняті десятки українських художніх, наукових, документальних кінофільмів і казок для дітей, екранізувалися театральні спектаклі («Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм» та ін.). Вся ця робота здійснювалася колективом новоствореної Одеської кіностудії (1919), а згодом і майстрами Київської кіностудії (1928). Першими українськими фільмами стали «Вітер з Півночі», «Червоний Кобзар», «Шевченкове свято», «Сон Тараса», «Життя Донбасу» тощо. За цей час у містах України відкрилося 320 постійно діючих кінотеатрів, селами мандрувало 160 кінопересувок. У 1920 р. лише стаціонарні кінотеатри відвідало 9,6 млн осіб.

Не залишилася осторонь від культурно-творчого процесу спільнота українських майстрів живопису та скульптури. Підтримуючи її ініціативу, уряд Центральної Ради восени 1917 р. профінансував створення в Києві Української національної картинної галереї. До її фондів було зібрано численні твори видатних українських та зарубіжних майстрів. Багато картин подарували зі своїх колекцій вітчизняні художники В. Кричевський, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Жук, Г. Дяченко, М. Самокиш. Передали галереї власні колекції живопису М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Антонович, інші державні діячі, меценати.

У ці роки набули популярності пересувні і постійно діючі виставки художніх творів українських та зарубіжних митців, насамперед, представників різних модерністських шкіл кінця ХІХ — початку ХХ ст.: фовістів, кубістів, експресіоністів, сюрреалістів, абстракціоністів тощо.

Становленню національного образотворчого мистецтва сприяло створення Української академії мистецтв, навколо якої єдналися всі відомі художники, скульптори, архітектори України та члени різних художніх шкіл, що на той час існували в державі. В академії плідно працювали О. Мурашко, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, А. Маневич, В. Кричевський, М. Жук, І. Труш, О. Архипенко, В. Заузе та інші митці. Ними було написано багато картин, які відображали визвольну боротьбу українського народу, Громадянську війну, життя, побут і мрії українців, наприклад, В. Кричевський створив художньоетнографічні павільйони для таких кінофільмів, як «Назар Стодоля»,

463

Історія української культури

«Сорочинський ярмарок», «Тарас Трясило», М. Бурачек написав полотно «Дахи Софійського собору», оформив зали Української національної картинної галереї, декорації до вистав київських театрів,

М.Жук намалював портрети Т. Шевченка, Г. Нарбута, Л. Курбаса,

М.Зерова, М. Вороного, В. Еллана-Блакитного.

Особливо плідно в цей час трудилася група художників монументального живопису, яка отримала назву «бойчукістів» (за прізвищем М. Бойчука). До її складу входили, крім самого М. Бойчука, В. Седляр, І. Падалка, М. Рокицький, О. Павленко, Т. Бойчук та ін. Їх зусиллями були розписані оперні театри Харкова і Києва, Луцькі казарми в Києві. Цими художниками створено багато відомих картин, що прикрашали музеї образотворчого мистецтва, картинні галереї, різні вистави, приватні колекції.

Помітним був внесок скульпторів у формування підвалин українського мистецтва. Ними були створені проекти пам’ятників, фігурних композицій та барельєфів Я. Мудрому, Б. Хмельницькому, С. Наливайку, І. Котляревському, Лесі Українці і т. д. У цьому напряму плідно працювали І. Кавалерідзе, О. Архипенко, М. Паращук,

Ф.Балавенський та ін.

Ускладні для розвитку мистецтва роки Громадянської війни одним з найбільш оперативних і актуальних видів мистецтва стала плакатна графіка. Вона об’єктивно і рельєфно віддзеркалювала строкату картину зіткнення протилежних поглядів та гострих дискусій в суспільстві. Кращі плакати цього періоду позначаються різноманітністю художніх прийомів. У багатьох з них спостерігається прагнення автора глибоко і дохідливо відобразити особливості народної вдачі, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, побуту. Саме такими рисами вирізняються плакати, створені І. Падалкою і Т. Бойчуком.

Поряд з різноманітними формами агітаційно-закличного плаката набув широкого розповсюдження пропагандистський, розповідний плакат, який містив цілу низку окремих сюжетних картинок, об’єднаних певною темою. Цей тип плаката розвивав традиції народного лубка1.

1 Лубок — вид графіки, зображення з підписом, що вирізняється простотою і доступністю образів; первісний вид народної творчості (народна картинка), що оперативно реагував на політичні події, виконувався у техніці ксилографії, гравюри по міді, літографії та доповнювався ручним розфарбуванням.

464

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

Велику роль у розбудові оперативних видів мистецтва відігравали плакати-портрети. Крім зображень, вони містили в собі політичні тексти і заклики. Серед них високими художніми якостями виділяється плакат-портрет роботи В. Єрмілова «Іван Франко».

В 1919 р. у Харкові почали виходити плакати «УкРОСТА»1. Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом перетворювало цей тип плаката на актуальний і дійовий засіб політичної агітації.

У роки визвольних змагань відбувалося також формування національної музейної та пам’ятко-охоронної справи. У цьому напряму урядом України й громадськими організаціями була проведена велика робота, результатом якої стало заснування в Києві Національного історичного музею. Археологічні, етнографічні, історичні та інших типів музеї організовувалися у містах і, навіть, у великих селах республіки. Упродовж 1917—1920 рр. в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення та сотні невеликих, що діяли при вищих навчальних закладах, школах, наукових товариствах та в різних установах.

Поруч з музеями, під державну охорону було передано архітектурні пам’ятки, скіфські кургани, городища тощо. Створювалися природні заповідники, наприклад, «Асканія-Нова» (1898) на Херсонщині.

Природні заповідники України — це природоохоронні, науководослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в одвічному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади стосовно охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник — це вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться системні наукові дослідження. Сьогодні в Україні заповідники є в кожному великому природному комплексі.

Таким чином, протягом 1917—1920 рр. зусиллями українського народу, державних органів, громадських організацій, творчих об’єднань та окремих митців були здійснені радикальні перетворення практично в усіх складових культури. І це незважаючи на

1 УкРОСТА — Українсько-російська телеграфна агенція.

465

Історія української культури

вкрай нестабільну політичну ситуацію в Україні, коли тільки Київ пережив 16 змін влади. У ці роки було закладено основи національної системи освіти, розгорнулася масштабна робота у напряму ліквідації неписьменності серед дорослого населення, сформувалася видавнича справа, набуло нових висот театральне й образотворче мистецтво, відкривалися бібліотеки, музеї, кінотеатри, будинки культури, було налагоджено охорону заповідників та пам’яток культури. Фундамент, зведений у культурному будівництві, дав можливість у наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень, що увійшов в історію під назвою «Український ренесанс 20-х років».

7.4. Культура України в 20—30-ті роки ХХ ст.: тріумф і трагедія

У 1921 р. закінчилася Громадянська війна в Україні. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина відійшла до Української СРР. Східна Галичина, Західна Волинь та низка районів Полісся були захоплені Польщею, Північна Буковина стала складовою Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Україна знову була розірвана на частини, її промисловість зазнала нищівної руйнації, збір зерна не перевищував 25 відсотків довоєнного рівня. Однак найбільш болючими виявилися людські втрати. Вони були величезними і торкнулися всіх шарів суспільства, у тому числі й інтелігенції — безпосереднього творця духовних цінностей.

Отже, початок 20-х років для розвитку української культури виявився вкрай несприятливим, особливо катастрофічне становище склалося з національними кадрами. Українська інтелігенція, яка у революційних процесах 1917—1920 рр. брала участь не на боці більшовиків, в основному емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні, була «скомпрометована» в очах більшовиків своєю попередньою діяльністю, а тому не мала можливості активно включитися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини інтелігенції з новою владою не обмежувалися тільки минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму, інтелігенція, як правило, орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. У

466

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

цьому також коренилися трагічні наслідки як для самої інтелігенції, так і для духовної культури, котру вона утверджувала.

Проте і за таких умов українська культура вижила, більше того, у другій половині 20-х років набула такого злету, який правомірно був названий «Українським ренесансом», національно-культурним відродженням. Що ж спричинило цей злет? Причин тут багато. Однак найбільш вірогідними, мабуть, були такі: намагання національно свідомих сил в українському суспільстві, у самій Комуністичній партії (більшовиків) України (КП(б)У), використати для розбудови суспільства (попри неймовірні труднощі) всі можливості офіційно проголошеної національно-культурної політики, а також позитивні надбання у культурному творенні, що були досягнуті за часів Національнодемократичної революції в Україні 1917—1920 рр.

У квітні 1923 р. відбувся ХІІ з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) — РКП(б), — який розглянув національне питання і проголосив політику коренізації. Український варіант цієї політики отримав назву «українізації». Її суть полягала в посиленні уваги до підготовки і виховання кадрів української національності, висуванні їх на державні та партійні посади, наполегливому запровадженні української мови у навчальний процес в освітянських закладах, виданні книг, газет та журналів українською мовою тощо. Українізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою українського (корінного) населення з метою зміцнення соціальної бази партії (відомо, що в роки Громадянської війни, етнічні українці в КП(б)У складали лише 1 відсоток чисельності цієї партії) та намаганням спрямувати культурне відродження в соціалістичне русло. Велике значення для стабілізації політичної ситуації в Україні мало також створення необхідних політичних, економічних і соціальних умов для культурного розвитку національних меншин, чисельність яких у середині 20-х років складала 20 відсотків населення України. Крім усього викладеного, нова національна політика мала на меті продемонструвати українцям, які мешкали в Польщі та інших країнах, переваги соціалізму у вирішенні культурних проблем, показати їм приклад у розв’язанні національного питання.

Слід зазначити, що надаючи право українському народові на творення своєї культури, влада прагнула сформувати в суспільстві кла- сово-пролетарську культуру, забарвлену українськими національними рисами. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати демократичну ситуацію у суспільстві для того, щоб ви-

467

Історія української культури

вести вітчизняну культуру на рівень світових духовних досягнень, спрямувати її на шлях боротьби за побудову суверенної української держави. Для цього, в першу чергу, було необхідно подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію духовного життя, які стали перешкодою на шляху творення української культури. Підтвердженням цієї тези була дискусія навколо так званої «теорії боротьби двох культур», що точилася в той час у КП(б)У та в українському суспільстві. Офіційним автором зазначеної «теорії» був секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, який стверджував, що в Україні історично склалися і функціонують дві культури: російська та українська. На його думку, російська культура і мова пов’язані з містом та передовим у суспільстві робітничим класом, а українська культура та мова — з селом та «відсталим» селянством. Тому, доводив

Д.Лебідь, обов’язком комуністів та свідомих інтелігентів повинно бути сприяння «природному процесу» перемоги російської культури та мови. Звичайно, це була не лише особиста думка високопоставленого партійного функціонера. Подібні відверто шовіністичні ідеї поділялися багатьма керівниками більшовицької партії, але запровадження їх у той час вважалося передчасним. Тому ЦК ВКП(б) засудив «теорію боротьби двох культур» як прояв російського шовінізму.

Д.Лебідь і його прибічники були відкликані з України.

Для керівництва процесом українізації була створена Всеукраїнська центральна комісія при Раднаркомі УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який став центром її проведення. Наркомом освіти того часу був О. Шумський, а згодом — М. Скрипник, завдяки діяльності яких процес українізації досяг значних успіхів.

Одним з головних напрямів українізації стало розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників з серпня 1923 р. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто їх не склав, втрачав посаду. З 1925 р. було введено обов’язкове використання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це швидко дало бажані результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 відсотків усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 відсотків. Кількість українців у партійно-держав- ному апараті збільшилася вдвічі.

Особливо помітно віддзеркалилися результати українізація на стані освіти. У 1921 р. Раднаркомом УСРР було прийнято постано-

468

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

ву, що зобов’язувала все населення України віком від 8-ми до 50-ти років, котре не вміло читати й писати, навчитися грамоті російською або рідною мовою, за власним бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!», яке негайно взялося за роботу, що випливала з його призначення. Завдяки вжитим заходам протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 відсотків до 46 відсотків дорослого населення. При цьому держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам виділялася 20-ти відсоткова знижка для обов’язкового страхування майна.

У1924 р. розпочалася підготовча робота до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей (всеобучу). У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишалося 35 відсотків дітей шкільного віку. І все ж таки освіта досягла значних результатів. У 1929 р. більш як 80 відсотків загальноосвітніх шкіл і 30 відсотків вищих навчальних закладів вели викладання українською мовою. Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р. — 10:1 (14430 — українських, 1504 — російських). Рідною мовою в 1929 р. навчалися більш ніж 97 відсотків українських дітей. У вищих навчальних закладах у 1933 р. здобували освіту 55 відсотків студентівукраїнців (у 1923 р. — 30 відсотків).

Однак залишалася складною проблема професійної підготовки вчителів та викладачів. На 1927 р. серед учителів лише 22,9 відсотка мали вищу і середню спеціальну освіту. Ця проблема вирішувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, а також завдяки розширенню системи курсової підготовки педагогічних кадрів. Щоправда, швидкий розвиток системи вищої освіти мав суперечливий характер.

Зодного боку, скасовувалися майнові, станові, національні привілеї для абітурієнтів, які існували до 1917 р., з іншого — робітничо-селян- ське походження, належність до комуністичної партії чи комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вищих навчальних закладів, тобто за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові.

Уцей час створюються робітничі факультети (робітфаки) при вищих навчальних закладах, які готували для них контингент студентів. Необхідність створення цих структурних підрозділів була обумовлена низьким загальноосвітнім рівнем абітурієнтів. Крім того, робітфаки виконували функцію «покращення» соціального стану студен-

469

Історія української культури

тів, оскільки перевага при зарахуванні до них надавалася вихідцям

зробітничого класу. Всіх, хто закінчував їх, приймали до вищих навчальних закладів відповідних профілів без вступних іспитів. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Таке «оробітничення» вищих навчальних закладів докорінно змінювало соціальні риси та професійно-кваліфікаційний рівень інтелігенції.

Проте існувала ще одна, головна проблема на шляху розбудови вищої школи — це голод, який охопив Україну на початку 20-х років. Особливо в жахливому стані опинилися південні губернії України. Люди, в першу чергу, думали про кусок хліба, а потім — про знання. Найбільш не захищеною виявилася інтелігенція. Вчителі та викладачі вищих навчальних закладів по кілька місяців не отримували заробітної плати. До того ж мізерні оклади не дозволяли їм навіть думати про можливість існування за їх рахунок. Ось що писав з цієї нагоди професор Одеського сільськогосподарського інституту І. Картанець: «Вже два роки ми дивимося на себе, як на викинутих із культурного світу; зайняті безперервним тяжким трудом для підтримання родини

з7-ми осіб, серед котрих я — єдиний працівник, живучи постійно в злиднях і бачачи перед собою голодну смерть. Вже два роки, як мої діти (від 8 до 14 років) не могли тримати книжку в руках, тому що вони повинні були працювати і вести торгівлю, щоб заробити на життя. Я сам працюю в 4-х закладах і минулий місяць заробив 50 мільйонів карбованців, тобто в 25 разів менше довоєнного часу, внаслідок чого ми вживаємо останні два роки саму грубу їжу і зовсім без хліба, молока, овочів та фруктів. Усі речі, які мали цінність, одяг та білизну, продали або вони подерлися. Ми залишилися тільки в тому одязі, який кожний з нас носить, я продав своє останнє пальто. Декілька місяців тому я хворів на тиф, і через грубу їжу хвороба повторилась. Тепер захворіла на тиф і дружина».

Схожі прохання по допомогу направляли до владних структур викладачі багатьох вищих навчальних закладів з усієї України. Люди воліли спасіння, проте роботу не полишали, розуміючи катастрофічне становище в економіці України. І вистояли, врятувавши себе і державу!

Зметою підготовки кадрів для викладання суспільних наук та соціально-економічних дисциплін в Україні у цей час було створено Соціалістичну академію, Інститут червоної професури та Комуністичний університет. На них також покладалося завдання не

470