Kultura_posibnik (1)

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

на жаль, спіткали в Радянському Союзі глибоко трагічні як творчі, так і людські долі.

Початок абстракціонізму в європейській культурі припадає на 10ті роки ХХ ст. Абстракціонізм — це безпредметне мистецтво, представники якого повністю відмовляються від визнання об’єктивної реальності, у тому числі й людини. Вже з перших часів свого існування його прихильники розмежувалися на два напрями (табори). Перший напрям утворили художники, для яких було характерне прагнення до гармонізації безформних кольорових композицій, для другого — створення геометричних абстракцій. Засновником першого напряму був російський художник Василь Кандинський (1866—1944). У своїй творчості він робив акцент на самостійній виразній цінності кольору, його барвистості, на кольорових комбінаціях та їх асоціаціях з музикою. В. Кандинського цікавив не навколишній, а власний світ, стан душі. Символами цього світу у художника стають самостійні лінії, форми, кольори. Так червоний колір є символом мужності, білий — народження, чорний — смерті, синій — прагнення до надприродного, зелений символізує ідеальну гармонію, жовтий — безумство, а фіалковий — згасання. Широко використовував В. Кандинський і різні лінії. Горизонтальна лінія у нього уособлює пасивне начало, а вертикаль — активне.

Отже, картини В. Кандинського нагадують зафіксовані у фарбах фотографічні ефекти світла і безформні кольорові плями в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями.

Другий напрям абстракціонізму отримав назву геометричного, оскільки його представники у своїй творчості пішли шляхом створення комбінацій різнокольорових прямокутників. Найбільш відомими художниками цього напряму були нідерландський живописець, творець неопластицизму — абстрактних композицій з прямокутних площин та перпендикулярних ліній, пофарбованих в основні кольори спектру, Піт Мондріан (1872—1944) та Казимир Малевич (1878— 1935), які засобами безпредметного мистецтва передавали людські почуття і переживання.

К. Малевич, життя і діяльність якого тісно пов’язані з Україною, зокрема з Києвом, вважав себе українцем, хоча і був наполовину поляком. Він розглядав інтуїтивізм основою мистецтва, а метою зображення площинних геометричних фігур — показ переваги «чистого почуття» художника. Його знаменитими творами є: «Чорний квадрат» (1913), «Біле на білому фоні» (1917), «Червоний квадрат»

441

Історія української культури

(1915) тощо. Пізніше у творчості К. Малевича чільне місце посіла селянська тематика, що була пов’язана з традиціями українського орнаментального мистецтва.

К.Малевич виявив себе не лише видатним художником, але й теоретиком абстракціонізму та активним громадським діячем. У 1910 р. він взяв участь у першій виставці «Бубнового валета», у 1911 р. експонував свої картини на першій виставці товариства «Московський салон» та петербурзькій виставці «Союзу молоді», у 1912 р. експонував більше 20 своїх робіт на виставці «Ослячий хвіст» та виставках «Союзу молоді» і «Синього вершника» у Мюнхені. І так майже щорічно. Він виступав з лекціями та доповідями на конференціях, брав участь в дискусіях стосовно подальших шляхів розвитку живопису. В 1915 р. ним був підготовлений маніфест «Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм», в 1919 р. опублікована його теоретична праця «Про нові системи у мистецтві», а в 1922 р. К. Малевич завершив роботу над своїм головним філософським твором —

«Супрематизм. Світ як безпредметність чи вічний спокій».

К.Малевич — автор концепції «супрематизму1» — авангардистського напряму в живописі початку ХХ ст., для творів якого характерні комбінації кольорових геометричних фігур або об’ємних форм. Ці абстрактні композиції він називав «архітектонами»2, що символізували «ідею всесвітнього динамізму». Художник мріяв про міста, побудовані в супрематичних формах, про «революційний поділ світу

істворення єдиної системи світової архітектури Землі». «Моя філософія, — наголошував К. Малевич, — знищення старих міст через кожні 50 років… позбавлення мистецтва природних явищ…».

Супрематизм іноді називають «утопічною радикалізацією ідей революційного авангарду». Однак поруч з романтичною утопією не можна не бачити прагнення російських та українських авангардистів організувати життя всіх людей за єдиною формою. Згідно з теорією К. Малевича, чорний квадрат є «новим живописним простором», що увібрав у себе весь попередній «простір живопису», але такий, що одночасно заперечує його своєю порожнечею. Із «нуля форм» супрематисти за допомогою комбінаторних вправ намагалися проектувати новий геометричний світ. Це було типовою більшовицькою ідеєю в

1 Супрематизм (від лат. supremus — вищий) — різновид абстракціонізму.

2Архітектоніка (від грец. architektonike — будівельне мистецтво) — поєднання частин в єдиному цілому, композиції (будівля, роман тощо).

442

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

мистецтві. Подібні ідеї поділяли і конструктивісти, які теж пропонували «викинути старий мотлох» з мистецтва і підпорядкувати життя людини загальній геометризації. Не важко уявити, яке життя чекало б людину у тотальному середовищі «супрематичного міста» серед кубів та циліндрів. Знаменно, що ідеологія «тотальної архітектури» все ж таки отримала своє втілення пізніше, але не в супрематичних формах,

ау вигляді «радянського ампіру»1 та «соціалістичного реалізму».

Востанні роки свого життя К. Малевич переглянув свої мистецькі та суспільні погляди , скоригував своє ставлення до супрематизму. Під Москвою, в с. Немчинівка, де похований художник, на його могилі встановлений камінь у вигляді куба. На одній із його граней намальований чорний квадрат у білому обрисі. Якщо дивитися на цей квадрат зверху, то він перетворюється на тривимірну супрематичну конструкцію, яку учні художника назвали «наріжним каменем супрематизму». За їх переконаннями, «супрематичний куб» відкриває шляхи в «нові виміри». Проте, як підтвердив час, нові виміри продовжує демонструвати і класичний живопис, графіка та архітектура.

Приклад з супрематизмом в котрий раз засвідчив, що будь-яка абсолютизація природного, суспільного чи мистецького явища негативно позначається на ставленні до нього, впливає на його майбутнє. Так сталося і з супрематизмом зокрема та абстракціонізмом взагалі.

У роки Першої світової війни та відразу після її завершення виникли нові форми модернізму (більшість із них мала авангардистський характер), котрі, на відміну від довоєнних часів, тяжіли до активного впливу на духовне життя і втручання у сферу людського буття. Серед них провідну роль відігравав сюрреалізм2. Засновниками цього напряму стали молоді французькі поети й письменники Андре Бретон (1896—1966), Луї Арагон (1897—1982) та Поль Елюар (1895—1952), які у 1924 р. виступили зі своїм першим концептуальним твором — «Маніфестом», де були остаточно сформульовані їх мистецькі та світоглядні переконання і закладені теоретичні основи сюрреалістичного руху.

Провідною ідеєю у творчості сюрреалістів стала констатація відсутності раціонального і справедливого облаштування людини в існуючому світі. Спостерігаючи соціальну несправедливість,

1Ампір (від фр. empire — імперія) — стиль архітектури і декоративного мистецтва, що виник у Франції на початку ХІХ ст. (в період імперії Наполеона І — звідси назва), і заснований на копіюванні зразків античності.

2Сюрреалізм (від фр. surrealism — надреалізм) — різновид абстракціонізму, художній світогляд, який абсолютизує сферу підсвідомого.

443

Історія української культури

що панує в житті, сюрреалісти активно й постійно шукали шляхи втечі від неї. Найбільш реальним шляхом здійснення цього задуму, на їх погляд, могло бути занурення людини у світ підсвідомого. Тому діяльність сюрреалістів проходила під гаслом заперечення можливості соціального прогресу та звільнення людського «Я» від кайданів розуму, логіки і моралі. Так, А. Бретон наголошував, що сюрреалізм — це метод пізнання, причому пізнання непізнаваного, що сюрреалістичні твори є певними інформаційними структурами, які позбавлені прямого сенсу, але провокують свідомість на пошук відповідей (котрі, проте, навряд чи можуть бути правильними). У такий спосіб «сюрреалісти, — на думку А. Бретона, — хотіли привести розум у стан сум’яття». Їх мистецтво, за їхніми твердженнями, потрібне було для того, щоб спонукати людину повніше оволодівати своїми внутрішніми можливостями, які безмежні і про котрі вона майже нічого не знає. А. Бретон був переконаний, що реальність пригнічує уяву своїм практицизмом і людині нікуди подітися, щоб зберегти своє «Я» та свою гідність, хіба що заглибитися в спогади свого дитинства, свої сни чи фантазії. Тому сюрреалісти так високо цінували свободу духу, навіть таку, що притаманна божевільним. Автори маніфесту виступали проти позитивізму, представники якого намагалися все пояснити. Не сприймали вони і спрощеної логіки аргументації. Звідси випливає недовіра людському розуму і звеличення сюрреалізму, суть якого А. Бретон визначив так: «Це чистий психологічний автоматизм, що має на меті виразити або усно, або письмово, або будь-яким іншим способом реальне функціонування думки; плин думки поза всяким контролем з боку розуму, поза всяким естетичним і моральним розумінням. Сюрреалізм базується на вірі у вищу реальність певних асоціативних форм, якими до нього нехтували, на вірі в могутність мрій, у незацікавлену гру думки. Він прагне безповоротно зруйнувати всі інші психологічні механізми і посісти їхнє місце при вирішенні головних проблем життя». А. Бретон вимагав від художника максимального «авантюризму», передрікав «епоху снів» і «виступів медіумів»1.

Проте ідеолог сюрреалізму не просто зосереджував увагу на дієвості підсвідомих аспектів людського існування, але й наголошував на можливості їх певного впливу на розвиток раціонального мислен-

1Медіум (від лат. medium — середнє) — людина, яка, на думку спіритів, володіє здібністю бути посередником між людьми та світом «духів».

444

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

ня. Він вважав, що незвичні, нереалістичні, фантастичні образи мистецтва сприяють виходу людини за межі можливостей розуму, активізуючи при цьому її творче мислення, а також розвиваючи здібності розуму. У зв’язку з цим він писав: «Якщо в глибинах нашого духу дрімають якісь таємничі сили, здатні або збільшити ті сили, що розташовуються на поверхні свідомості, або звитяжно з ними боротися, то це означає, що є прямий сенс оволодіти цими силами, оволодіти, а потім, якщо буде треба, підкорити контролю нашого розуму». На думку А. Бретона, у незвичних, химерних образах мистецтва можуть реалізовуватися приховані резерви людської здатності до пізнання, ще не розкриті наукою можливості розуму, а поетична фантазія — це такий же засіб осягнення світу, як і аналітична наукова думка.

Теоретичні погляди сюрреалістів мали під собою міцну філософську основу. Особливо цінувалися ними дуалізм І. Канта, діалектика Г. Гегеля та концепція «надлюдини» Ф. Ніцше. Вони мріяли поєднати гегелівський образ абсолютного духу і метод психоаналізу З. Фрейда. Варто згадати, що сам З. Фрейд розглядав мистецтво (звісно, маючи на увазі мистецтво традиційне, бо сюрреалістичного він прийняти не міг, будучи людиною культури минулого століття) як компенсаційне задоволення несвідомих потягів людини.

Джерелом натхнення багатьох художників-сюрреалістів стали також екзистенціально витлумачені ідеї й думки Федора Достоєвського (1821—1881), культ якого склався у Західній Європі ще наприкінці ХІХ ст. Не менш значимими для них були і думки філософа-інтуїтивіс- та А. Бергсона. Сюрреалісти засвоїли його концепції визначальної ролі інтуїції й «життєвого пориву» в творенні надреального та протяжності часу, в якому свідомість формується незалежно від умов дійсності.

Сюрреалісти, як і численні представники інших напрямів авангарду, наприклад кубісти, також звертали увагу на епохальні відкриття в галузі науки, особливо фізики. Імена М. Планка, Н. Бора, Е. Резерфорда та А. Ейнштейна були популярними в їхньому середовищі, їх приваблювали релятивізм сучасної їм науки, відмова вчених від евклідового розуміння простору та концепції енергетичного буття матерії.

Популярності сюрреалізму надало приєднання до нього Сальвадора Далі (1904—1989), який свій художній метод чи то в жарт, чи всерйоз назвав «критично-параноїдальним». На картинах С. Далі цей метод знаходив відображення у змалюванні різних проявів психологічних збочень, галюцинацій і вторгнення у світ людських бажань та душевних таємниць. Його художні образи набувають жахливої по-

445

Історія української культури

доби людей і тварин, викликають почуття страху, непорозуміння. Це ірраціональні композиції, створені з реальних предметів, що мають натуральний вигляд або парадоксальним чином деформовані. Вже одні назви картин С. Далі викликають подив і певний шок, наприклад: «Осіннє канібальство» (1936), «Антропоморфна шафа» (1936),

«М’яка конструкція з вареними бобами. Передчуття громадянської війни» (1936), «Сон, навіяний польотом бджоли, за мить до пробудження» (1943) та ін.

Близькою до сюрреалізму була творчість відомого російського живописця і графіка Марка Шагала (1887—1985), у творах якого люди і речі позбавлялися земного тяжіння, ширяли в повітрі. Сюрреалісти високо цінували й мистецтво П. Пікассо. Авторитет П. Пікассо був надзвичайно великим у мистецьких колах і тому часткове зближення його з сюрреалістами, без сумніву, надавало ваги їхній творчості.

Ідеї сюрреалізму згодом поширилися по всій Європі. Вони знайшли відображення в духовному житті і творчій діяльності певної частини української інтелігенції. Однак сюрреалізм не вписувався в канони комуністичної ідеології, що була панівною в українському суспільстві за радянських часів. Це відбилося на загальному стані розвитку українського сюрреалізму та спектрі наукових досліджень його проблематики. Проте достеменно відомо, що елементи сюрреалізму були притаманні творчості раннього Павла Тичини («Сонячні кларнети», 1918; «Плуг», 1919), п’єсам Миколи Куліша («97», 1924; «Комуна в степах», 1925; «Народний Малахій», 1927; «Мина Мазайло», 1927;

«Патетична соната», 1929 тощо), збіркам віршів і новелам Миколи Хвильового («Молодість», 1921; «Передсвітанкова симфонія»,

1922; «Сині етюди», 1923 і т. д.), творам Григорія Косинки, Майка (Михайла) Йогансена, а згодом поезії Богдана — Ігоря Антонича, Василя Голобородька, Максима Воробйова, Василя Барки (В. Очерету), Емми Андієвської, Юрія Тарнавського та інших українських митців. Аналогічна ситуація спостерігається з оцінкою творчості українських сюрреалістів Нью-Йоркської групи та Київської школи.

Основними проблемами, що висвітлювалися українськими сюрреалістами були: обґрунтування ключового значення випадку і підсвідомого у творчому процесі, відкриття «чудесного» у повсякденному житті людини, увага до маргінальних і навіть кітчевих1 форм

1Кітч (від нім. Kitsch — несмак, халтура) — ремісничий, позбавлений творчого начала продукт, розрахований на зовнішній ефект, на відміну від справжнього витвору мистецтва, а також різ-

446

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

мистецтва, віра в існування вищої духовної реальності, яка визначає специфіку української філософії серця (кордоцентризм) та ін. Однак всі ці проблеми та запропоновані підходи і засоби до їхнього вирішення виявилися розпорошеними по різних джерелах, несистематизованими. Вітчизняних дослідників чекає величезна й цікава робота в цій сфері, особливо в царині осягнення впливів європейського сюрреалізму на становлення української літератури на різних етапах її розвитку та запозичення нею його здобутків.

Отже, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в Україні, як і в Європі в цілому, склалася своєрідна, неповторна ситуація у культурному процесі. За короткий час сформувалися не тільки нові галузі науки і виробництва, але й нові соціальні верстви населення, значно збільшився інтелектуальний потенціал суспільства, покращилася матеріальна база культури. Саме в цей час і зародився модернізм, який перетворився на панівний світогляд першої половини ХХ ст. Його теоретичними джерелами були вчення видатних філософів, зокрема І. Канта, Г. Гегеля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Бергсона, В. Дільтея. Основою нового світогляду стало критичне, опозиційне ставлення до попереднього досвіду людства. Колишню ієрархічну систему цінностей і норм замінило їх хаотичне змішання, оптимістична віра в прогрес, принципова орієнтація на новизну в усьому і водночас анормативність, уседозволеність і епатажність.

Криза духовних цінностей та порушення стабільності соціального життя стали серйозною проблемою для людини, її творчого самовираження. Це відбилося в «безособистісності» культури, постійному пошуку художниками нових способів самовираження, в їх тяжінні до експерименту, апеляції до абстрактного мислення, в прагненні до пізнання універсальних властивостей буття й спрямованості до радикальних новацій у мистецтві. Унікальна епоха породила оригінальні літературно-мистецькі напрями, які віддзеркалювали сум’яття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства. У суперництві і співпраці українські митці шукали істину та високе призначення людини, створюючи підвалини для розвитку культури наступних десятиріч ХХ ст. Головним здобутком цього історичного етапу стало формування духовного підґрунтя для утвердження української державності під час визвольної боротьби народу в 1917—1920 рр.

новид масової культури, яка продукує чи використовує такі твори.

447

Історія української культури

7.3. Розвиток української культури в добу Національно-демократичної революції

Перша світова війна ще більше загострила економічні, політичні й соціальні суперечності в Російській імперії. Повалення царизму в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. та проголошення Тимчасовим урядом демократичних свобод відкрило перед народами колишньої імперії нові можливості для боротьби за своє національне визволення. На хвилі цієї революції представники політичних партій і громадських організацій сформували в Києві (17 березня 1917 р.) Виконавчий комітет, який протягом наступних трьох місяців представляв вищу владу у місті. Тоді ж Товариство українських поступовців (ТУП) прийняло рішення про заснування Об’єднавчого центру. З цією метою 20 березня 1917 р. у Києві відбулися збори делегатів від різних українських громадських організацій і партій, на яких була утворена Українська Центральна Рада (УЦР) — революційний український парламент. Головними ініціаторами її створення стали члени ТУП Євген Чикаленко, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко, а також керівники Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Володимир Винниченко й Симон Петлюра. В той же день УЦР відправила привітання голові Тимчасовому уряду князю Г. Львову та міністру юстиції О. Керенському з нагоди перемоги Лютневої революції, виразивши сподівання, що у вільній Росії будуть забезпечені законні права українського народу. Через декілька тижнів в УЦР вступила молода Українська партія соціалістів-рево- люціонерів (УПСР), яку представляли Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Головою УЦР було обрано Михайла

Грушевського.

Відразу з моменту свого утворення УЦР повела боротьбу за відродження української держави. Так, своїм І Універсалом вона проголосила автономію України, поклавши на себе відповідальність за реалізацію цього рішення, а в червні 1917 р. для повсякденного керівництва країною сформувала Генеральний секретаріат — вищий виконавчий орган Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком, до складу якого ввійшли 8 генеральних секретарів та генеральний писар. ІІІ Універсалом УЦР сповістила про утворення

Української Народної республіки (УНР), наприкінці січня 1918 р. прийняла постанову про соціалізацію землі та восьмигодинний ро-

448

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

бочий день, згодом ухвалила закони про Державний герб, громадянство, новий адміністративний поділ України та про грошову систему держави (грошовою одиницею УНР стала гривня). ІV Універсалом

(22 січня 1918 р.) Україну було проголошено «самостійною,…вільною, суверенною Державою Українського Народу» і перейменовано Генеральний секретаріат на Раду народних міністрів УНР. Україну, як самостійну і суверенну державу, визнали країни Антанти.

Звичайно, крім реалізації організаційних, економічних і політичних заходів, невід’ємною складовою розбудови нової держави стало культурне будівництво. Його актуальність обумовлювалася декількома чинниками. По-перше, величезною кількістю неграмотного населення. На початку 1917 р. рівень неписьменності в Україні сягав майже 80 відсотків, а 50 відсотків дітей шкільного віку були позбавлені можливості вчитися. По-друге, зрусифікованістю майже всієї культури, що стало наслідком довготривалої дії Валуєвського циркуляра та Емського акта (наприклад, в 70 відсотках українських шкіл навчання здійснювалося тільки російською мовою). По-третє, повільним розвитком видавничої справи, театрального, музичного, образотворчого мистецтва та ряду інших напрямів культури, причина якого полягала у відсутності належної підтримки їх з боку царської влади.

Зрозуміло, що в такому культурному середовищі розбудова нової держави була пов’язана з величезними труднощами. Шляхи їхнього подолання шукалися спільними зусиллями. Навесні — влітку 1917 р. відбулися Український національний, учительський, селянський, військовий, профспілковий та інші з’їзди, партійні конференції та друга сесія Центральної Ради. На цих форумах у процесі творчих дискусій була вироблена загальна концепція культурного будівництва. Її зміст полягав у зосередженні основних зусиль на розбудові всієї системи освіти та її українізації, здійсненні кардинальних змін у видавничій, бібліотечно-архівній справі, реформуванні системи музично-теа- трального й образотворчого мистецтва та створенні сприятливих умов для розвитку культури національних меншин.

Проте існував ще один украй важливий чинник, який суттєво відбивався на тогочасній духовній ситуації в Україні — це ставлення національної інтелігенції до корінних змін у суспільстві, її підвищена зацікавленість ідеологією. В українській ідеології того періоду центральне місце посідали дві основні концепції — націоналізм та соціалізм. Частина української інтелігенції вважала, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути за

449

Історія української культури

межі культурницьких вимог. У той же час чимало українських соціалістів стверджували, що, ігноруючи національне питання, соціалізм в Україні лишатиметься суспільним рухом, котрий охоплюватиме переважно не українців. Подібні розбіжності у поглядах розводили українську еліту по різних таборах, спричиняли гострі (до того ж часто схоластичні) дискусії між ними, відволікали її інтелектуальні й фізичні зусилля від творчої праці.

Проте нагальні проблеми державного і культурного будівництва, потреби створення керівних органів вимагали вмілого й оперативного прийняття рішень. Для цього були потрібні кваліфіковані кадри. Їх катастрофічно недоставало. Тому, рятуючи ситуацію, демократична й патріотично налаштована інтелігенція саможертовно віддалася громадським справам. Так, В. Винниченко відклав свої літературні задуми і став готувати Універсали, проводив постійні й складні переговори з Тимчасовим, а потім з Радянським урядом;

М.Грушевський підпорядкував наукову діяльність роботі парламенту, формував політичну стратегію й тактику української держави;

М.Туган-Барановський зосередився на впорядкуванні фінансової системи; М. Савченко-Бєльський намагався навести порядок у земельних відносинах; І. Стешенко взявся за реформування народної освіти; О. Олесь занурився в проблеми публіцистики й налагодження роботи в щоденних газетах; О. Мурашко і Г. Нарбут зосередилися на організації Академії мистецтв; академіки А. Кримський, С. Єфремов, професори В. Чехівський та І. Огієнко повністю присвятили себе реформуванню церковної справи; Д. Щербаківський взявся за порятунок історичних реліквій; К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць,

М.Леонтович, Б. Яворський віддалися пошуку шляхів удосконалення музичної культури тощо.

Уширокому комплексі перелічених проблем чільне місце посідала розбудова освіти, насамперед шкільної. Головним завданням у цій справі Центральна Рада вважала відродження української мови і школи, в реалізації якого велику підтримку і допомогу їй надавали українські громадські організації: «Просвіта», Товариство шкільної освіти, учительські колективи.

Перші українські школи відкривалися виключно на громадські та народні кошти. Без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у початкових школах. Складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладацькі кола та батьки

450