Kultura_posibnik (1)

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

дактором «Записок НТШ» і керував усією видавничою справою товариства. За час його головування товариство видало майже 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок НТШ».

Велику роль у формуванні академічного іміджу НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які стали на чолі різних структурних підрозділів товариства. За їх ініціативи у 1898 р. була проведена реформа статуту НТШ, згідно з якою звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цих змін у 1899 р. було обрано перший академічний корпус вчених — членів НТШ у складі 32 осіб. Крім українських науковців членами товариства в 1903—1914 рр. стали 19 іноземних вчених зі світовим ім’ям — А. Єнсен, О. Брюкнер, В. Бєхтєрєв, А. Шахматов та ін. Пізніше іноземними членами НТШ стали: М. Планк, Д. Гільберт, Ф. Кляйн, А. Ейнштейн; вітчизняними членами товариства було обрано академіків: В. Вернадського, Д. Багалія, А. Кримського, Д. Яворницького та ін.

Отже, друга половина XІX ст. — період активної і системної роботи української інтелігенції зі створення духовних цінностей. У цій справі пліч-о-пліч трудилися представники всіх регіонів України. Їх надихали на ратну працю досягнення народу в національно-культур- ному відродженні. Жоден етап історії України (до середини XІX ст.) не мав таких значних здобутків як цей. Особливо помітним був доробок діячів літератури, науки і мистецтва. Незважаючи на утиски з боку провладних чиновників, українська культура дедалі ставала українською, активно впливала на зростання національної свідомості населення українських земель. Кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього як про класичну добу, коли риси національного характеру українців знаходили своє повне і об’єктивне втілення у творах видатних представників українського народу.

Контрольні запитання і завдання

1.Що Вам відомо про становлення національно-культурного відродження в Україні у першій половині ХІХ ст.?

2.Чому культурний процес ХІХ ст. називають добою пробудження національної свідомості українського народу?

3.Яке місце відіграла культура в українському національному відродженні?

401

Історія української культури

4.Розкрийте роль університетів як осередків формування української національної інтелігенції.

5.Проаналізуйте динаміку становлення українського професійного театру.

6.Яку роль, на Вашу думку, відіграв романтизм у становленні національно-культурного відродження?

7.Розкрийте діяльність «Руської трійці» на ниві української культури.

8.Охарактеризуйте прояви класицизму і реалізму в українській культурі.

9.Покажіть внесок І. Котляревського в становлення української класичної літератури.

10.Розкрийте зміст діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та його значення в консолідації духовного життя слов’янських народів.

11.Проаналізуйте духовну спадщину Т. Шевченка — геніального українського поета.

12.Обґрунтуйте визначний внесок І. Франка в дослідження української культури.

13.Покажіть місце і роль П. Куліша у національно-культурному розвитку України.

14.Розкрийте зміст діяльності «Просвіт» та їх роль у культурному процесі.

15.Дайте характеристику концепції соціалізму М. Драгоманова.

16.Охарактеризуйте діяльність наукових товариств та їх роль у відродженні духовного життя в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст.

402

Розділ 7 Новітня українська культура:

витоки і джерела, проблеми і здобутки

Я не бажаю, щоб мій дім з усіх боків був обнесений стіною і щоб мої вікна були наглухо забиті: я хочу, щоб культура усіх країн вільно проникала у мій дім.

Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг. М. Ганді

Українська культура ХХ ст. — складне, суперечливе і водночас цікаве історичне явище. Вона розвивалася під впливом величезної кількості чинників. Деякі з них носили загальноєвропейський характер, інші мали світові масштаби. Однак існували й такі фактори, що були притаманні суто українському суспільству. Наслідки дії багатьох з перелічених чинників зберігаються і сьогодні.

По-перше, це численні соціальні потрясіння, жахливі світові і локальні війни та революції, які потіснили традиційні духовні цінності на периферію людського життя, дали поштовх розвитку примітивних ідей, сприяли посиленню тотального руйнування культурних досягнень минулого.

По-друге, криза класичного світогляду (ставка на розум у вирішенні соціальних проблем не виправдала себе). Підтвердженням цього факту стали не тільки колосальні жертви на фронтах світових війн, безглузде масове знищення мирних людей, але й розповсюдження ірраціональних концепцій та есхатологічних настроїв. Ця криза породила один з основних конфліктів новітнього типу світовідчуття і світорозуміння — суперечність між безмежністю і мінливістю матеріального і духовного світу та обмеженістю життя індивіда і можливостей його розуму. Як наслідок, з’явилася велика кількість авангардистських художніх напрямів і шкіл.

По-третє, неодноразові кардинальні зміни політичного устрою в Україні протягом одного століття. Ломка політичної системи суспільства безпосередньо відбивалася на стані базису, культури, способу життя людей. Так, проведення в Україні індустріалізації, створення

403

Історія української культури

колгоспного устрою на селі, панування в економіці тільки двох форм власності (державної і колгоспно-кооперативної), заборона приватної економічної ініціативи, підприємництва, заперечення економіки ринку, утвердження замість неї командно-адміністративної економічної системи призвели до втрати економічної свободи виробників матеріальних благ. Зрівняльний принцип розподілу результатів праці

ізасобів споживання супроводжувався зниженням продуктивності праці, зростанням її інтенсифікації, втратою багатьох цінностей матеріальної культури, що вело до вихолощування духовних цінностей

іяк результат — до розчарування в житті.

По-четверте, створення партійного і політичного монополізму

вкраїні. Комуністична партія України (КПУ) була єдиною партією в українському суспільстві. Їй належала керівна роль, і підпорядковувалася вона лише Комуністичній партії СРСР. Будь-яка опозиція КПУ не існувала. Відсутньою була й конструктивна критика політичного курсу КПУ. Демократичні принципи організації суспільного життя лише проголошувалися, насправді ж «не працювали». Панувала тоталітарна політична система, яка жодним чином не відповідала потребам удосконалення політичної культури.

По-п’яте, перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства мало не тільки позитивні, але й негативні соціальні наслідки. Досягнення науки сприяли перетворенню України з аграрної на аграрно-індустріальну державу. Свідченням прогресу матеріальної культури став розвиток машинобудування, літакобудування, космонавтики, ракетобудування, металургії, поява новітніх виробничих та інформаційних технологій. Але науковий прогрес не приніс людству вирішення всіх проблем, оскільки рівень розвитку науки не завжди є мірилом справедливості. Наука може вступати у протиріччя з мораллю людини, може перетворюватися на фундамент політичного тоталітаризму, спричиняти екологічну кризу, збільшувати залежність людини від техніки. Так і сталося

вминулому столітті. Під безпосереднім впливом науки у світі виникли глобальні проблеми: загроза розв’язання ракетно-ядерної війни, екологічна, енергетична, продовольча та інші проблеми. Всі вони своєрідно відбилися на матеріальному і духовному житті українського суспільства.

Отже, культурний процес в Україні ХХ ст. розвивався в умовах великих протиріч, проблем, труднощів. Їх подолання — головне завдання сучасних і майбутніх поколінь українців.

404

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

7.1. Характерні риси та специфіка духовного життя в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст.

На зламі століть Україна продовжувала перебувати у складі двох імперій: Російської, де мешкало понад 20 млн українців, та АвстроУгорської з кількістю українського населення приблизно 4,6 млн осіб. Зрозуміло, що розвиток і функціонування культури на українських землях в ту пору значною мірою обумовлювалися загальноросійським та австро-угорським культурними процесами. Це був період виявлення незламного духу українського народу, який, незважаючи на всілякі утиски і переслідування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів і витворення нових культурних цінностей, які б містили в собі неповторний національний колорит. Українці навіть у таких екстремальних умовах не втрачали надію на краще майбутнє, що невдовзі настане на рідній землі. Тому початок минулого століття був історичним етапом, коли на основі попередніх досягнень закладалися підвалини сучасного етапу розвитку культури в Україні. Саме тоді почали формуватися принципово нові важелі культурного процесу, що набувають сьогодні великого значення і в матеріальному, і духовному виробництві.

Так, перша російська революція 1905—1907 рр. показала, що масова участь селян у загальнонародному бунті стала наслідком збереження в імперії таких пережитків феодалізму, як поміщицьке землеволодіння і селянська громада. Остання підтвердила не тільки свою нездатність ефективно господарювати, але й належним чином контролювати діяльність своїх членів. Першим із можновладців це зрозумів голова царського уряду П. Столипін, який став натхненником і організатором аграрної реформи в Російській імперії. Тому вона й отримала назву столипінської.

Основні ідеї реформи зводилися до наступного: 1) ліквідація селянської громади; 2) дозвіл селянам отримувати землю в приватну власність (поселятися на хуторах або відрубах1); 3) переселення селянських родин у рідконаселені райони Північного Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу.

1Відруб — ділянка землі, що виділялася (в 1906—1916 рр.) у приватну власність селянину при виході його із громади.

405

Історія української культури

У результаті своєї реалізації, столипінська реформа повинна була дати поштовх комерціалізації сільського господарства, його переходу на капіталістичний шлях розвитку, замінити економічну основу патріархального общинного укладу на селі господарствами фермерського типу, орієнтованими на виробництво товарної продукції. Успішне здійснення цього грандіозного проекту мало також вирішити проблему вирівнювання густоти заселення окремих регіонів Росії та укріплення соціальної опори самодержавства в аграрному секторі економіки.

Однак проти реформи ополчилися як праві партії, так і ліві політичні сили. Правих не влаштовувала ломка традиційного для Росії сільського способу життя і заміна його зразками, чужими для «руської душі». Ліві побачили в розоренні громади прагнення влади послабити революційну згуртованість селян, розпорошити їх сили, знизити політичну активність. Все це відбилося на результатах реформи в Росії.

Більш успішно столипінська реформа здійснювалася в Україні. Це було пов’язано з тим, що в українському суспільстві традиція громадського землеволодіння не мала такого розповсюдження, як в Росії, і український селянин, на відміну від російського, так міцно не тримався общини. Тому в 1907—1915 рр. на Правобережжі з громад вийшли 48 відсотків селян, на Півдні — 42 відсотка, на Лівобережжі — 16,5 відсотків. На початок 1916 р. в Україні виникло 440 тис. хуторів (14 відсотків від усіх селянських господарств). Однак остаточно зруйнувати селянську громаду не вдалося. Зазнала поразки і спроба ліквідувати поміщицькі землеволодіння. Політика переселення спочатку прийняла величезні масштаби (в 1906—1912 рр. з України на нові землі виїхало майже 1 млн. осіб), але незадовільна організація цього процесу, фінансові труднощі, складні природні умови проживання в нових районах поселення призвели до того, що багато селянських родин стали повертатися зі Сходу в європейську частину імперії; лише в 1911 р. у рідні місця повернулось 68,5 відсотка переселенців. Багато з них встигли розоритися, втратити засоби існування і, таким чином, поповнили і без того величезну армію безробітних і жебраків.

Отже, столипінська реформа акцентувала нагальну необхідність проведення аграрних перетворень в Російській імперії, однак покладені на неї завдання не виконала. Проте деякі її ідеї (а не способи і шляхи їх реалізації) не втратили свого значення і сьогодні. Вони за-

406

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

требувані в процесі підготовки до реформування земельних відносин у пострадянських республіках, у тому числі і в Україні.

Зусилля щодо реформування аграрних відносин у царській Росії обумовили зворотний вплив на розвиток продуктивних сил сільськогосподарського виробництва, в першу чергу — на модернізацію знарядь праці, створення нових технологій вирощування сільськогосподарських культур та підвищення рівня знань самих виробників. Сільське господарство, разом із зовнішньою торгівлею, стало основним «донором» розвитку промисловості в Російській імперії.

Як і при здійсненні аграрної реформи, Україна відіграла провідну роль і в розбудові промисловості. Так, на початку ХХ ст. споруджуються та реставруються гігантські комбінати, заводи, шахти в Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі, Катеринославі, Юзівці та інших українських містах.

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття зумовили прискорення технічного прогресу в Україні, викликали зростання потреб

уписьменних працівниках та кваліфікованих фахівцях, вплинули на повсякденний побут українського народу. Важливою особливістю суспільного життя в цей період став потяг народу до знань, освіти. В результаті на початок ХХ ст. дещо збільшилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. Відомо, що у 27 вищих закладах, розташованих на території України, навчалося 35,2 тис. студентів, а в 26 тис. загальноосвітніх шкіл — 2,6 млн учнів1.

Під час революції 1905—1907рр., коли була скасована заборона навчання українською мовою, студенти і професорсько-викладаць- кий склад відновили кампанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін, яка завершилася тимчасовим успіхом. В Новоросійському (Одеському) та Харківському університетах почали викладатися навчальні курси української мови та історії України. Але в період післяреволюційної реакції їх вивчення знову припинилося.

Найгірше становище з освітою склалося на Правобережжі. Деякою мірою це було обумовлено запізнілим створенням тут земств (1911 р.), які в той час були основними організаторами залучення спонсорських засобів для підтримки народної освіти. Навчання дітей

уцьому регіоні вважалося необов’язковим, тому 2/3 з них не вчилися.

1Греченко В. А., Чорний І. В. Світова та українська культура: довідник для школярів та студентів /

В.А. Греченко, І. В. Чорний. — К.: Літера ЛТД, 2009. — С. 351.

407

Історія української культури

Серед сільського населення лише 20 відсотків вміли читати й писати. В містах ця цифра сягала 50 відсотків.

Значно кращою склалася ситуація в Західній Україні, де число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. тут нараховувалося 3 тис. народних шкіл, 6 державних та 15 приватних гімназій. На Буковині існувало 216 шкіл.1 Таке становище з покращенням умов вивчення українцями рідної мови (на жаль, короткочасне) мало велике значення для консолідації українського населення всіх регіонів України і сприяло зростанню його національної свідомості, підвищенню зацікавленості своєю історією та культурою.

У цей час продовжують створюватися нові недільні школи та курси, народні бібліотеки, активізують свою діяльність народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикально налаштовані верстви інтелігенції посилюють боротьбу за демократизацію освіти, намагаються покращити організацію шкільної справи та підвищити дієвість культурно-просвітницької роботи серед дорослого населення. Відомі педагоги Х. Алчевська, Б. Грінченко, Є. Тимченко, М. Лисенко, К. Стеценко та їх колеги створюють чудові україномовні підручники, навчальні посібники, словники, методичні праці. Наприклад, Борис Грінченко (1863—1910) підготував низку шкільних підручників, найбільш відомими з них є «Українська граматика» (1917) та «Рідне слово» (1917); за дорученням київської громади він редагував «Словник української мови»2 (тт. 1—4, 1907—1909), який і сьогодні користується широким попитом. Євген Тимченко (1866—1948) теж створив підручник «Українська граматика» (1907), де виклав своє бачення системи морфологічних категорій і форм, синтаксичних понять і конструкцій, способів утворення слів, що складають основу мовного спілкування. Плідно працюючи в освітянській галузі, Б. Грінченко сформулював свої педагогічні погляди в працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі та українська школа» (1906), «На безпросвітному шляху. Про українську школу» (1906) та в ін. Ці публікації привернули увагу української педагогічної спільноти. Деякі ідеї, що були викладені в них, мали резонансне значення. Подібних поглядів дотримувався й інший відомий український письменник і педагог Степан Васильченко (1878—1932). У своїх новелах, присвячених учительській справі («Вова», «Вечора», «З самого по-

1 Там же, с. 351—352.

2 У підготовці цього словника також брав активну участь композитор М. Лисенко.

408

Розділ 7. Новітня українська культура: витоки і джерела, проблеми і здобутки

чатку», «Над Россю», «Божественна Галя», «Гріх» та ін.) і надрукованих у 1910—1912 рр., він протестував проти переслідування царатом народних вчителів, писав про їх жебрацьке існування, за що зазнавав усіляких утисків.

Активну роль у поширенні знань, як і наприкінці ХІХ ст., відігравали «Просвіти». У Західній Україні їх мережа все більше розгалужувалася, на східноукраїнських землях ці організації стали виникати лише під час революції 1905—1907 рр. Особливої активності набула діяльність їх представників у Катеринославі, Києві, Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві.

Своїм головним завданням «Просвіти» вважали читання лекцій, відкриття бібліотек, боротьбу за впровадження у навчальний процес української мови та забезпечення його підручниками і посібниками. Їх діяльність була безпосередньо пов’язана з революційною, національно-визвольною боротьбою, що обумовило участь у роботі «Просвіт» опозиційних до царату діячів культури. Наприклад, чернігівську «Просвіту» очолював у цей час Михайло Коцюбинський (1864—1913), а київську — Борис Грінченко. Тому після поразки революції 1905—1907 рр. більшість східнослов’янських і наддніпрянських «Просвіт» було закрито. Вони відновили свою діяльність лише після революційних подій у 1917 р. З початком Другої світової війни (1939—1945) припинила роботу і львівська «Просвіта». Тільки у 1990 р. вона знову розпочала проводити активну пропаганду історичних та культурних досягнень українського народу під назвою

«Товариство української мови ім. Т. Шевченка — «Просвіта». Отже, піднесення просвітянського руху на українських землях у

перше десятиріччя ХХ ст. свідчить про захоплення широкого загалу української громадськості ідеями відродження національної культури. Діяльність «Просвіт» з пробудження соціально-політичної свідомості народу, пригніченого великодержавною колонізаторською політикою імперських урядів, була актом громадянської мужності просвітян (багатьом з них доводилося працювали у напівлегальних умовах) та проявом їх щирого патріотизму.

У цей час серед української інтелігенції також поширюються ідеї неопозитивізму, що обіцяв дослідникам дати пояснення багатьох природних і суспільних явищ. Захоплення його змістом сприяло не тільки популяризації ідей цієї досить впливової філософської школи, але й позитивно відбилося на утвердженні вітчизняної філософської думки. Не стояли осторонь від загальної тенденції розвитку духовно-

409

Історія української культури

го життя природничі й суспільствознавчі науки. В цих галузях плідно працювали відомий соціолог і правознавець Богдан Кістяківський (1868—1920), економісти Микола Бунге (1823—1895), Михайло Туган-Барановський (1825—1919) та ін.

Великий внесок у розвиток культури і науки, популяризацію знань конкретних наук робили наукові товариства. Вони діяли як при всіх університетах, так і відокремлено від них. При цьому на базі кожного українського університету існувало по декілька товариств: історико-філологічне, фізико-математичне, археологічне та ін. Їх здобутки використовувалися освітянами всіх типів навчальних закладів, а також широким загалом зацікавлених осіб.

Помітним був внесок «Українського наукового товариства» у

формування знань з різних галузей науки та їх популяризацію українською мовою. Ця громадська організація була створена в Києві у 1907 р. У 1910 р. було засновано «Київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва», члени якого проводили археологічні розкопки, вивчали архівні документи, опікувалися розробкою методик збереження культурних цінностей. Продовжувало творчо працювати найбільш відоме в ті часи «Наукове товариство ім. Т. Шевченка» (НТШ). Його основним завданням була організація систематичних досліджень з українознавства. З головуванням в НТШ Михайла Грушевського (1897—1913) пов’язана енергійна праця над єднанням наукових сил навколо цього товариства, зібранням фондів, створенням бібліотеки НТШ та проведенням фундаментальних досліджень з українознавчої проблематики. Очолювали ці дослідження, як правило, керівники секцій НТШ і провідні вчені. Так, наприкінці ХІХ ст. — у 1910-ті рр. вийшли в світ: «Історія України-Русі» М. Грушевського, в якій автор поставив за мету дати історичне обґрунтування ідеї української державності й успішно реалізував її,

«Історія українського народу» Олександри Єфименко1 (1848—1918) та «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького (1855— 1940). За безпосередньою участю Івана Франка та Володимира Гнатюка2 (1871—1926) видано 46 томів «Етнографічного збірника»

1Олександра Яківна Єфименко ( Ставровська) — історик, етнограф. Перша українська жінка — почесний доктор російської історії (1910, Харківський університет), професор (з 1910). Її наукові праці присвячені історії України та дослідженню життя північних народів Росії.

2Володимир Михайлович Гнатюк — відомий український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Чеського наукового товариства

410