Kultura_posibnik (1)

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Він підніс українську національно-визвольну боротьбу на рівень загальноєвропейської проблеми, а це, в свою чергу, поставило його ім’я в центр подій тієї епохи. За влучним визначенням галицького літературного критика Михайла Павлика, в руках М. Драгоманова у 70—90-ті роки ХІХ ст. «сходилися нитки русько-українського руху в Австро-Угорщині і Росії». На позиціях духовного лідера нації

М.Драгоманов залишався до виходу на політичну арену І. Франка.

Уцей період в українській літературі плідно працювали прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко. Навколо них гуртувалися такі оригінальні таланти як Олександр Кониський, Юрій Федькович, Леся Українка, Степан Руданський, Яків Щоголів, Павло Чубинський, Леонід Глібов, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Іван Манжура та ін.

Зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на відтворенні життя селян, вони сягнули за межі етнографізму й зображення історично-героїчної проблематики, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. На зміну ліри- ко-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації й побутування приходить використання новітніх принципів творчості. Ці митці започаткували нову епоху в літературі, яка отримала назву «ве-

ликого реалізму».

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький; 1838—1918). Для його творів властиве критичне, широке й правдиве відображення української дійсності, новаторство у жанрі соціальної повісті і роману. Він створив низку класичних образів української прози: сільський бунтівник Микола (повість «Микола Джеря»), безталанниця Василина (повість «Бурлачка»), темні сільські власники Кайдаші (повість «Кайдашева сім’я»). В центрі уваги письменника дослідження змін в українському селі після скасування кріпацтва, акцентування волелюбної вдачі народу, показ його непримиренності з неправдою й злом, демонстрація здатності постояти за себе.

Новим в українській літературі було зображення І. НечуємЛевицьким різних груп вітчизняної інтелігенції: учительства, студентства, чиновництва (роман «Хмари», 1874 і повість «Над Чорним морем», 1893), показ актуальності формування «нової людини». Реалізм у підходах до вирішення цієї проблеми органічно поєднувався у автора з тонкою поетичністю і ліризмом, публіцистичністю та глибокими філософськими узагальненнями.

391

Історія української культури

Велике значення надавав І. Нечуй-Левицький відтворенню лексичної і фразеологічної барвистості мови героїв своїх оповідань, зокрема в циклі «Баба Параска та баба Палажка» (1890), а також сатиричному висвітленню вад тогочасного життя (повісті «Афонський пройдисвіт», 1890; «Поміж ворогами», 1893 та ін.). Він плідно працював і в жанрі створення історичних оповідань, повістей, романів та п’єс («На Кожум’яках», 1875; «Маруся Богуславка», 1875 і т. д.).

Розмаїтість, оригінальність і глибина творчості І. НечуяЛевицького дала підстави І. Франку назвати його «колосальним, все-

обіймаючим оком України».

Революційно-демократичні погляди в українській прозі активно відстоював Панас Мирний1 (справжнє прізвище — Рудченко; 1849—1920). На відміну від І. Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності на селі, показом глибокого класового розшарування, що настало після реформи 1861 р., а зосеред-

ився на дослідженні впливу соціальної несправедливості на психологічний стан людини. Так, у соціально-психологічному романі

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880), написаному разом з братом І. Рудченком, реалістично, без жодних прикрас, подається майже столітня історія українського села, починаючи з введення кріпацтва і до пореформеної доби, майстерно замальовується задушлива соціально-психологічна атмосфера села, боротьба між різними соціальними групами, жорстока миколаївська солдатчина, поліцейське насильство та стихійний протест проти неправди і несправедливості.

В іншому соціально-психологічному романі «Повія» (1883) Панас Мирний ґрунтовно досліджує нові соціальні процеси в українському селі, зумовлені обставинами пореформеної дійсності — зростання жорстокої верстви — хижих багатіїв-визискувачів і зубожіння селянтрудівників. На цьому тлі він показує важке життя сільської дівчини Христі, яка стала беззахисною жертвою панича і трагічно загинула.

Тему повної економічної залежності малоземельних селян від поміщиків, а також багатих селян й управителів, які доводили їх до голоду, письменник продовжив у повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897). Панаса Мирного захоплює світ людської душі, її почувань

1Викривальні мотиви, що були характерні для творчості Панаса Мирного, примусили його глибоко приховувати таємницю свого справжнього прізвища.

392

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

та переживань. Тонкий, вдумливий і ґрунтовний аналіз психології своїх героїв — Чіпки Вареника (Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Левадного («П’яниця», 1874), Христі («Повія») — надає творам Панаса Мирного правдивості, привабливості, художньої сили.

Панас Мирний став літературним вчителем наступних поколінь українських письменників, зокрема І. Франка і М. Коцюбинського, які підхопили і розвинули напрацювання видатного українського майстра художнього слова.

Однією з найбільш визначних постатей в українській культурі був Іван Франко (1856—1916) — видатний мислитель, філософ, соціолог, етнограф та історик, поет, прозаїк, драматург, блискучий публіцист, оригінальний вчений, невтомний перекладач і активний громадський діяч. І це ще далеко неповний перелік галузей, видів і жанрів науки й культури, що були предметом його інтересу.

В 1893 р. у Віденському університеті І. Франко захистив дисертацію, отримавши науковий ступінь доктора філософії, а згодом і почесний ступінь доктора філології. 1906 р. Харківським університетом йому присвоєно почесне звання доктора російської словесності. Не залишаючи публіцистичну й літературно-критичну діяльність, що пожвавилася в період російської революції 1905—1907 рр., І. Франко у подальшому головну увагу приділив літературній творчості, перекладам (з російської, польської, німецької, англійської, французької, чеської, словацької мов; перекладав твори Г. Гейне, У. Шекспіра, О. Пушкіна та ін.) і науковій діяльності (ним створено багато праць у галузі філософії, економіки, історії, фольклористики, етнографії, літературознавства). Він виявив себе новатором, який відкрив нові шляхи розвитку української суспільної думки, поезії, прози, драматургії.

Перший зрілий, глибокий за змістом збірник віршів І. Франка «З вершин і низин» (1887) — найбільш видатне явище української поезії після Т. Шевченка. У вірші «Гімн» (1880) оспівано «вічного революціонера» — творчий дух людини, яка перетворює світ. Пафосом революційної боротьби просякнуті цикли політичної лірики «Думи пролетаря» (1880), «Вільні сонети» (бл.1873), «Тюремні сонети»

(1887), що складають ядро цього збірника; в них звучать відлуння «Маніфесту Комуністичної партії» та «Інтернаціоналу». Цей та інші збірники віршів і поем І. Франка — «Зів’яле листя» (1896), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911), «Із літ моєї молодості» (1914) — вирізняються багатством і новизною тем та ідей,

393

Історія української культури

жанрів, строфіки1, ритміки2, новаторським удосконаленням канонізованих форм художньої творчості. Великим був внесок Каменяра і в розвиток жанру соціально-філософської поеми («Смерть Каїна»,

1889; «Іван Вишенський», 1900; «Мойсей», 1905 та ін.).

Проза І. Франка започаткувала новий етап розвитку реалізму в українській літературі; він увів у літературу нові теми дослідження (пролетаризація селянства, формування робітничого класу, його перехід до організованої класової боротьби), взявся за осягнення нових конфліктів (між трудом і капіталом), продемонстрував уміння творити образи нових героїв — захисників інтересів трудящих (інтелігенції, селян, робітників). Поряд з традиційними на той час описами селянських злиднів («Борислав сміється», 1881—1882; «Boa Contrictor», 1878) І. Франко відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів («Нафтовик», «На роботі», 1877), вражає читача психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», 1913; «Під оборогом»), ретельно і точно змальовує картини тюремного життя («На дні», 1882; «Панталаха», 1888), яскраво обробляє історичні сюжети («Захар Беркут», 1883; «Великий шум», 1907). У своїй творчості І. Франко зміг також сягнути вершин філософської думки і глибин ніжної любовної лірики.

Ще за радянських часів у літературі глибоко укорінилася думка, що І. Франко був досить близьким до марксистських ідей. Дійсно, він у своїх соціально-філософських пошуках часто звертався до марксизму, залучав його положення до аналізу економічного стану суспільства, посилався на деякі висновки К. Маркса і Ф. Енгельса. Це помітно навіть з побіжного огляду змісту ранніх його творів («Що таке соціалізм?», 1878 та ін.). Однак пізніше ставлення І. Франка до ідей К. Маркса і Ф. Енгельса набуває більш критичної спрямованості («Що таке поступ?», 1903).

І. Франко, як і його вчитель М. Драгоманов, досконало усвідомивши твори класиків марксизму, угледів у ньому як позитивні, так і негативні наслідки для майбутнього розвитку суспільства, при цьому визнавав соціалізм як суспільний ідеал. Каменяр не сприй-

1Строфіка (від грец. strophe — зміна, поворот; згідно з грецькою традицією, строфа — це пісня хору, що виконувалася під час його руху зліва направо, звідси і назва) — 1. Розділ теорії віршування, в якому вивчаються форми об’єднання віршів у строфи. 2. Поділ поетичного твору на строфи.

2Ритміка (від грец. rhytmos — рівномірне чергування якихось елементів) — система, характер ритму, вчення про ритм.

394

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

мав класовий підхід до оцінки соціальних явищ. Для нього найбільш важливими були загальнолюдські ціннісні орієнтації, а тому він відкидав марксистську ідею диктатури пролетаріату. Не підтримував І. Франко і марксистський погляд на революцію як насильницький шлях досягнення суспільного прогресу. Мислитель не закликав до руйнації старого лише з соціально-політичних міркувань, а прагнув звільнення людини від рабського духу, ствердження людської гідності. Ці думки пронизують весь зміст його твору «Вічний революціонер». В марксистських програмах він вбачав крайню абсолютизацію схоластичного підходу до перебудови основ суспільства, де гуманнодемократичні принципи соціалістичного ідеалу зводилися нанівець.

Соціалістичний лад, на думку І. Франка, — це вільна федерація общин, організована за принципом широкого самоуправління.

Не сприймав І. Франко і підходи марксизму до розв’язання національного питання, якому той надавав другорядного значення. Дух покори, національний нігілізм, що вносились марксистами у свідомість українського народу, не могли дати свободу і незалежність Україні. Шлях до них, зазначав І. Франко, лежить через утвердження національної гідності й гордості українців, консолідацію усіх здорових сил суспільства, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя. Для цього потрібне негайне створення власних шкіл, розповсюдження свого письменства, своєї освіти і науки. Особливу увагу у цій справі І. Франко приділяв розвитку, плеканню національної української мови, «без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу…».

І. Франко вірив у щасливе майбутнє України. Як і його Мойсей, котрий для свого народу бачив лише одну мету — незалежність і свободу, так і Франко не тільки розумів, що вирішення національно-еко- номічних питань саме по собі веде будь-яку націю до виборювання політичної самостійності, але й вітав цей рух, робив усе залежне від нього для його зміцнення. Собі у цьому процесі мислитель відводив

роль скромного каменяра нової України.

При вирішенні національного питання І. Франко ніде не протиставляв українську націю іншим, не говорив про її якусь винятковість, а констатував лише одне: усі народи рівні і всі мають одна-

кове право на вільний розвиток.

Будучи сином селянського коваля, І. Франко з дитячих років добре пізнав ціну життя простої людини, а тому, ставши дорослим, своїм обов’язком вважав служіння трудовому народові. У зв’язку з цим він

395

Історія української культури

писав: «Вихований у суворій школі, я з малих літ засвоїв такі заповіді: перша — почуття святого обов’язку перед народом, друга — необхідність безперестанного труда, а третя — служити загальнолюдським, прогресивним гуманним ідеям». Це було кредо, якому письменник залишився вірним на все своє життя.

Важко уявити внесок І. Франка у світову скарбницю культури. Відомо, що його «Зібрання творів у 50 томах» охоплює ледь половину спадщини мислителя. За все своє життя він написав понад 6000 художніх творів і наукових праць. Це означає, що кожні два дні творчого життя завершувалися підготовкою одного твору! Світова літературна і наукова практика, мабуть, не знає подібних прикладів праці до самозабуття.

Розвиток української культури у другій половині ХІХ ст. тривав і в інших видах мистецтва. Він став продовженням духовних пошуків митців, що відбувалися у першій половині століття. Цей період позначився подальшим удосконаленням живопису, архітектури, музики. Так, Семен Гулак-Артемовський (1813—1873) — композитор, співак, драматичний артист, драматург у 1862 р. створив першу національну оперу «Запорожець за Дунаєм». Її сюжет йому був підказаний

М.Костомаровим і ґрунтувався на історичних подіях. Після зруйнування Запорізької Січі (1775) частина козаків осіла в Туреччині. Їх доля була трагічною і тільки після російсько-турецької війни (1828— 1829) за умовами мирного договору запорожці отримали можливість повернутися на Батьківщину. Ці події С. Гулак-Артемовський переосмислив і переніс у ХVІІІ ст. Зміст опери наповнений ідеєю любові до України, прагненням козаків повернутися на рідну землю. Після польського повстання 1863 р. опера була заборонена царською цензурою і вперше поставлена українською мовою лише в 1884 р. у Ростові-на-Дону. Роль Карася виконав М. Кропивницький, Одарки —

М.Садовська-Барілотті, Оксани — М. Заньковецька. Пізніше роль Карася увійшла до основного репертуару видатних майстрів театру П. Саксаганського і М. Садовського.

Великий внесок у фонд української класичної музики здійснили композитори Микола Лисенко — її фундатор (1841—1912; музичний цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», 1867—1869; опери

«Різдвяна ніч», 1873; «Наталка Полтавка», 1889; «Тарас Бульба»,

1890; «Енеїда», 1911 та ін.); Петро Сокальський (1832—1887; опери

«Мазепа», 1859; «Майська ніч», 1876; «Осада Дубна», 1884; «Богдан Хмельницький»); Петро Ніщинський (1832—1896; музична карти-

396

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

на з народного життя «Вечорниці», 1875); Михайло Калачевський

(1851—1910; «Українська симфонія», 1876 ). В Західній Україні плідно працювали композитори Михайло Вербицький (1815— 1870), Іван Лаврівський (1823—1873), Віктор Матюк (1852—1912),

Анатоль Вахнянин (1841—1908), Денис Січинський (1865—1909).

М. Вербицьким у 1862 р. було написано музику до вірша-гімну П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Створюючи яскраві взірці національної музики, майже всі українські композитори активно розробляли тематику творів Т. Шевченка, М. Гоголя та поетичного фольклору.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на планування і забудову великих міст, їх архітектуру. На центральних майданах і вулицях споруджуються багатоповерхові будинки, створюються монументи. Серед кращих досягнень містобудування цього періоду — майдан Богдана Хмельницького з пам’ятником йому (відкритий у 1888 р., скульптор М. Микешин) у Києві, вулиці Дерибасівська, Пушкінська та Приморський бульвар в Одесі, майдан А. Міцкевича у Львові тощо. Споруджуються пишні собори, чудові залізничні вокзали, прекрасні будівлі театрів, бірж, банків, готелів, адміністративних установ, особняки аристократії. Здобутками архітектурного мистецтва стають: споруда Одеського національного академічного театру опери та балету (1809, сучасна будівля зведена у стилі віденського бароко в 1883— 1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Володимирський собор (1852—1896, архітектори І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов) у Києві, будинок Галицького крайового сейму — нині приміщення Львівського національного університету імені І. Я. Франка (1872—1881, архітектор Ю.Гохбергер), будівля Купецького зібрання в Києві — нині Київська державна філармонія (1882, архітектор В Ніколаєв) та ін. При цьому їх архітектурні стилі часто відрізнялися. Наприкінці XІX ст. провідним напрямом у декоративно-пластичному оформленні архітектурних споруд стає еклектика як довільне, неорганічне поєднання елементів різних стилів. Її підходи дозволяли вільно використовувати елементи ренесансу, бароко, рококо, класицизму, народної творчості. Головним завданням для архітектора було раціональне планування споруди, а вибір стилю внутрішнього і зовнішнього оформлення вирішальною мірою залежав від призначення будівлі та від смаку замовника.

Відбуваються суттєві зміни і в українському образотворчому мистецтві. У другій половині ХІХ ст. у ньому поширюються принципи реалізму та народності. Воно виходить на одне з перших місць

397

Історія української культури

у духовному житті суспільства. Цьому сприяло відкриття художніх шкіл, а потім і училищ. Так, у 1865 р. в Одесі при Товаристві заохочення красних мистецтв була заснована рисувальна школа, яка 1885 р. отримала права середнього навчального закладу, а з 1889 р. стала художнім училищем при Петербурзькій академії мистецтв. Тут здобули освіту відомі художники і скульптори Р. Судковський, Ф. Рубо, М. Греков, Т. Дворников, Б. Едуардс, К. Костанді, П. Нілус, П. Володикін, Є. Буковецький та ін. Деякі з названих майстрів разом

зГ. Ладиженським, М. Кузнєцовим, М. Скадовським і В. Заузе 1890р. заснували в Одесі Товариство південноросійських художників, яке відіграло велику роль у розвитку образотворчого мистецтва. Разом з передовою інтелігенцією воно у 1899 р. організувало в Одесі Міський музей красних мистецтв, який став джерелом знань про прекрасне та осередком естетичного виховання населення Південної України.

У1869 р. відкрилася рисувальна школа у Харкові. Однак центром художньої освіти стає Київська рисувальна школа, яка була заснована у 1875 р.

Неповторну красу українського пейзажу відобразили у своїх творах Архип Куїнджі (1841—1910; «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Чумацький тракт», «Березовий гай», «Ранок на Дніпрі», «Дуби», «Козак у степу», «Запорожець у розвідці»), Іван Айвазовський (1817—1900; «Дев’ятий вал», «Чорне море», «Чумацький шлях», «Український пейзаж», «Весілля на Україні»), Іван Крамськой (1837—1887; «Місячна ніч», «Русалки»), Степан Васильківський (1878—1932; «Козача левада», «Дніпровські плавні»), Микола Ге (1831—1894; «Місячна ніч. Хутір Іванівський», «Ранок. Хутір Іванівський») та ін.

В історичному жанрі плідно працювали Степан Васильківський

(1854—1917; «Сторожа запорізьких вольностей», «Козачий пікет», «Похід козаків»), Опанас Сластіон (1855—1933; «Проводи на Січ»), Антон Кандауров (1863—1930 (1936); «Запорожці викликають ворога на герць»), Олександр Мурашко (1875—1919; «Похорон кошового»).

Представниками побутового жанру в образотворчому мистецтві були Левко Жемчужніков (1828—1912; «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу»), Іван Соколов (1823—1918; «Повернення

зярмарку», «Погорільці», «Ніч напередодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії»), Костянтин Трутовський (1826—1893; «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок», «Весільний ви-

398

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

куп»), Киріяк Костанді (1852—1921; «У хворого товариша», «У люди», «Рання весна», «Галки», «З пташиного польоту»), Микола Кузнецов (1850—1929; «У свято», «На заробітки», «Об’їзд володінь»), Микола Пимоненко (1862—1912; «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів»). В Західній Україні у побутовому, портретному і пейзажному жанрах працювали художники Корнило Устиянович (1839—1903; «Шеченко на засланні», «Козацька битва», «Літописець Нестор», «Плач Ярославни», «Семен Палій» ), Теофіл Копистинський (1844—1916; «Погорільці», «Гуцулка», «У селянській хаті»), Тит Романчук (1865— 1911; «На водопої», «Узлісся», «Портрет письменника Ю. Федьковича»), Августа Кохановська (1868—1927; відомий ілюстратор творів О. Кобилянської), Іван Труш (1869—1941; «Гуцулка з дитиною», портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки) та ін.

Українська тематика стає популярною у ХІХ ст. і в мистецтві Росії. Вона знайшла яскраве втілення у творах російських художників. Наприклад, видатний художник Ілля Рєпін (1844—1930), уродженець м. Чугуєва, що на Харківщині, через усе своє життя проніс любов до України, її історії, культури, народної творчості. Приблизно 180 картин, етюдів, ескізів, начерків і замальовок виконав художник на українську тематику. В історичних картинах і портретах він розкрив духовну могутність українського народу, моральну силу і стійкість його кращих представників, присвятив їм багато творів: «Українка», «Українська селянка», портрети Т. Шевченка і М. Мурашка. Як вже зазначалося, він є автором знаменитих композицій «Запорожці пишуть листа турецькому султану» і «Чорноморська вольниця».

Друга половина XІX cт. стала періодом активного створення культурно-просвітницьких товариств, громад, клубів, «Просвіт». У цей час розповсюдженням знань серед населення плідно займалися харківське й київське « Товариства писемності», одеське «Слов’янське товариство», «Новоросійське товариство природознавців», одеське «Історико-філологічне товариство», львівська «Просвіта», чернівецька «Руська бесіда», одеське відділення «Російського технічного товариства» та інші громадські організації. Перша «Просвіта» була заснована у Львові в 1868 р. Своє основне завдання її члени бачили у поширенні економічних та історичних знань серед українського народу. Для цього на початку 1890-х рр. «Просвіта» розпочала відкривати громадські читальні, які в 1914 р. діяли в 75 відсотках населених пунктів Галичини. Вона засновувала при читальнях магазини, кооперативи, ощадно-кредитні каси,

399

Історія української культури

проводила заходи щодо підйому агротехнічної культури населення, забезпечувала друкованою літературою теоретичні і практичні народногосподарські програми. «Просвіта» відкрила Торгову і Жіночу школи господарювання, для здібної молоді призначала стипендії і влаштовувала стажування в Європі.

Особливу увагу «Просвіта» приділяла видавничій діяльності. За 60 років вона видала майже 1000 найменувань примірників літератури, в основному популярного змісту. З 1877 р. товариство щомісячно видавало книжки, які розсилало в обмін на членські внески, а з 1869 по 1876 рр. підготувало і видало 22 підручника для українських гімназій (загальний наклад 15100 примірників). Високим рівнем підготовки вирізнялись серійні видання товариства. Всього «Просвіта» видала 8 таких серій: «Українське письменство», «Народна бібліотека», «Загальна бібліотека», «Історична бібліотека» та ін. З 1869 р. при «Просвіті» функціонувала бібліотека, яка після передачі в 1909 р. значної частини фондів бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка, була реорганізована в публічну бібліотеку.

Друга половина ХІХ ст. позначилася також піднесенням української науки, яка розвивалася не тільки в університетах, але й у товариствах. Провідним серед них у цей час стало «Наукове товариство ім. Т. Шевченка» (НТШ). Це була науково-просвітницька організація, що тривалий час виконувала функції Всеукраїнської академії наук. НТШ було засновано у Львові в 1873 р. (спочатку як « Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка») завдяки спільним зусиллям інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Засновниками товариства виступили Єлизавета Милорадович (1832—1890), Олександр Кониський (1836—1900), Дмитро Пильчиков (1821—1893), Степан (Стефан) Качала (1815— 1888), Михайло Жученко (1840—1880) . У 1892 р. «Літературнонаукове товариство ім. Т. Шевченка» було перейменоване в «Наукове товариство ім. Т. Шевченка». Головним завданням НТШ стали розвиток науки, мистецтва та української мови, збирання і збереження пам’яток давнини України-Русі. Для цього було створено три секції, бібліотеку і музей НТШ. З 1892 р. став виходити головний друкований орган товариства — «Записки НТШ».

Період розквіту НТШ розпочався з 1894 р. у зв’язку з переїздом до Львову М. Грушевського. У 1894 р. він очолив історико-філософську секцію, в 1897 р. був обраний головою НТШ, а ще в 1895 р. став ре-

400