Kultura_posibnik (1)

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

(1886) і названий Каменярем «першим реалістичним романом на побутовому тлі». У ці роки (60-ті) в Наддніпрянщині розпочинається

друга хвиля національного відродження.

У 1861 р. в Петербурзі, де осіли звільнені із заслання кирило — мефодіївці (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський), починає виходити журнал «Основа» (1861—1862) — перший український «литературно-научный вестник», як зазначалося на його титульній сторінці. Видання «Основи», незважаючи на короткий термін її існування, стало значним проривом у галузі національної журналістики, сприяло виявленню молодих літературних сил та їх гуртуванню навколо маститих письменників. За короткий час тут побачили світ твори І. Котляревського, Г. Квітки — Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та ін. Діяльність «Основи» стала ідейним кроком на шляху до реформи 1861 р.

Після невдалої для царської Росії Кримської війни (1853—1856) і смерті імператора Миколи І, що трапилася перед її завершенням, політична ситуація в державі дещо пом’якшилася. Цим попробувала скористатися українська інтелігенція, розгорнувши пропаганду своїх ідей за допомогою народної освіти. В 1859 р. у різних містах України стали створюватися недільні школи, які призначалися для міщанства, ремісничої молоді, а також навчання грамоті неписьменних. Заняття проводилися в приміщеннях шкіл, гімназій, вищих навчальних закладів. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Для цього було видано низку підручників, зокрема «Южно — русский букварь» Т. Шевченка (1861), «Граматику» П. Куліша (1857), «Щотницю» О. Кониського (1863). Крім надання елементарних знань, на цих заняттях широко пропагувалася українська культура в різноманітних видах, жанрах і формах її вияву.

Серед молоді, яка брала участь у заходах недільних шкіл Києва, виникла організація «Громада», що об’єднувала студентів, вчителів і молодих вчених. До неї ввійшли такі згодом відомі на всю Україну діячі культури як Володимир Антонович (1834—1908),

Павло Житецький (1836—1911), Орест Левицький (1848—1922), Борис Познанський (1841—1906 ), Тадей Рильський (1841—1902), Павло Чубинський (1839—1884) та ін. Головним напрямом діяль-

ності громадівців стало заснування шкіл, видавнича справа, читання лекцій, проведення бесід. Цей просвітницький рух швидко набув сили, що викликало занепокоєння царського уряду. Ситуація

381

Історія української культури

ускладнилася в зв’язку з Січневим повстанням 1863 р.1 у Польщі. У Києві та в інших містах України було проведено арешти, значна кількість активних діячів «Громади» опинилася у в’язницях та в засланні. Царський уряд всерйоз занепокоївся можливим об’єднанням революційних сил Польщі й України, тому посилив репресії проти них. Припинилося видання журналу «Основа». «Громада» перейшла на нелегальне становище, кількість її осередків зменшилася, але їх згуртованість підвищилася. Саме в цей час (1863) міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв своїм «знаменитим» циркуляром2 забороняє видання українською мовою навчальної, науковопопулярної та релігійної літератури, підкреслюючи, що «никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Фактично припинилося друкування й української художньої літератури. Все це викликало незадоволення і протести серед української інтелігенції. Частина місцевих громад стала на радикальні позиції боротьби з царатом і значно активізувала свою діяльність в 70-ті роки. Визначною подією в громадівському русі цього періоду була участь членів «Київської громади» в роботі Південно-Західного відділення «Русского географического общества» (1873—1876). Результатом цієї діяльності стало семитомне наукове дослідження в різних сферах буття українського народу. Побут, традиції, фольклор, вірування, мова народу постали у ньому яскраво і переконливо, настільки цікаво, що не залишали байдужою жодну людину. У підготовці видання взяли участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В. Антонович та інші відомі дослідники й вчені.

У 1874 р. розпочинає виходити газета «Київський Телеграф», яка стає органом «Київської громади» і активно включається в культурницький рух. Наступає нове пожвавлення в діяльності громадівців, а вслід за ним посилюються утиски та переслідування патріотично налаштованих діячів культури. У 1876 р. російський імператор

1Січневе повстання поляків 1863 р. проти царської Росії охопило територію Королівства Польського, Литви, Білорусі і Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення передової частини польського суспільства здобути незалежність і відновити свою державність. Підйому польського національного руху сприяли успіхи в об’єднанні Італії, укріплення демократичних сил в європейських країнах, створення і діяльність таємних організацій в Росії.

2Валуєвський циркуляр 1863 р. — таємне розпорядження царського уряду Росії від 20.07.1863 р. про заборону друкування літератури українською мовою.

382

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Олександр ІІ підписав указ1, згідно з яким не допускалося ввезення до імперії із-за кордону будь-яких книг українською мовою, заборонялося видання на території імперії оригінальних творів та перекладів «на малороссийском наречии», не дозволялися сценічні вистави українською мовою, навіть тексти до музикальних нот, написані рідною мовою основоположника української класичної музики М. Лисенка,

іті заборонялися. Виключення складало друкування історичних пам’яток і документів (в оригіналі), творів красного письменства2, які все рівно повинні були піддаватися місцевій і головній цензурі. Південно-Західне відділення «Русского географического общества» було закрито, припинилося видання газети «Київський Телеграф».

Незважаючи на урядові утиски діячів української культури, друга половина ХІХ ст. виявилася періодом активного становлення українського професійного театрального мистецтва. Значною мірою цьому сприяла поява обдарованих акторів, драматургів та режисерів Марка Кропивницького3 (1840—1910, автор понад 40-ка п’єс)

іМихайла Старицького4 (1840—1906, автор понад 20-ти п’єс). У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлизаветграді з акторів-амато- рів та професіоналів першу українську професійну трупу, яка стала називатися «Театром корифеїв». У 1883 р. ця трупа об’єдналась з аматорами М. Старицького. До складу об’єднаної трупи ввійшли видатні актори М. Заньковецька, брати Тобілевичі, І. Бурлака, О. Маркова, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Карпенко, Л. Квітка та ін.

1Цей указ отримав назву «Емського» акта за найменуванням знаменитого німецького міста-ку- рорту Емсе, де в той час перебував на лікуванні Олександр ІІ.

2Красне письменство — предмет шкільного викладання, метою якого є навчання красивому та чіткому письму.

3Марко Лукич Кропивницький — український драматург, актор, режисер, по праву вважається «батьком» українського театру. Він народився у с. Бежбайраки (сьогодні Бобринецький р-н Кіровоградської обл.), закінчив Бобринецьке повітове училище, добре знав побут і звичаї різних шарів сучасного йому суспільства, як драматург володів багатою і стилістично різноманітною мовою. Це був письменник-демократ і гуманіст.

4Михайло Петрович Старицький — український письменник і театральний діяч, народився у с. Клещінці Золотоношського повіту Полтавської губернії, навчався у Харківському і Київському університетах. Його світогляд сформувався під впливом ідей Т. Шевченка, М. Чернишевського та М. Некрасова. У 1885—1891 рр. керував окремою театральною трупою. Йому належить заслуга створення цілісного сценічного ансамблю. Поставлені М. Старицьким спектаклі вирізнялися яскравою театральністю, етнографічною достовірністю. У 1881 р. письменник видав збірку оригінальних віршів «Із старого зошита. Пісні та думи». Під кінець життя М. Старицький написав декілька історичних романів російською мовою (трилогія «Богдан Хмельницкий» — «Перед бурей», 1894; «Буря», 1896; «У пристани», 1897). Творчість М. Старицького високо цінував І. Франко. Його п’єси і сьогодні постійно входять до репертуару українських театрів.

383

Історія української культури

Неоціненну роль у діяльності театру корифеїв відіграла родина Тобілевичів, яка дала світові неперевершених драматургів, акторів, організаторів професійних театральних колективів. Це відомий український драматург і актор Іван Карпович Тобілевич (Карпенко — Карий; 1845—1907), театральні режисери і актори Панас Карпович Тобілевич (Панас Саксаганський; 1859—1940), Микола Карпович Тобілевич (Микола Садовський; 1856—1933), Марія Карпівна Тобілевич (Марія Садовська-Барілотті; 1855—1891). Театральні псевдоніми Тобілевичі взяли від батька і матері: Іван обрав собі псевдонім, складений з імені батька Карпа та прізвища улюбленого героя з п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» — Гната Карого (Карий); Микола і Марія взяли дівоче прізвище матері (Садовські), а Панас — назву містечка Саксагань, де народилася мати (Саксаганський).

Успішне становлення українського професійного театрального мистецтва було б неможливим без розквіту драматургії в другій половині ХІХ ст. Велику популярність у цей час мали п’єси

М.Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або павук» (1882), «Пошилися в дурні» (1875); інсценізовані обробки

М.Старицького «За двома зайцями» (1883), «Сорочинський ярмарок» (1883), «Циганка Аза» (1888), «Різдвяна ніч» (1872) та його соціально-побутові драми «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»

(1890), «Не судилося» (1883); глибоко психологічні п’єси І. КарпенкаКарого «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), його сатиричні комедії «Мартин Боруля» (1886) і «Сто тисяч» (1890), історичні драми «Сава Чалий» (1889) та «Бондарівна» (1884); драматичні твори

Івана Нечуя-Левицького (1838—1918; «Маруся Богуславка», 1875; «Микола Джеря», 1878; «Кайдашева сімя», 1879); Панаса Мирного (1849—1920; «Лимерівна», 1899; «В монахинях»); Бориса Грінченка

(1863—1910; «Степовий гість», 1897 та «Ясні зорі», 1884—1900);

Івана Франка (1856—1916; «Украдене щастя», 1891; «Учитель», 1896;

«Кам’яна душа», 1895) і т. д. Багато з цих п’єс не сходять зі сцени й сьогодні.

Проте розвиток української драматургії гальмувався офіційною владою. Так, у 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив гастролі трупи М. Кропивницького на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Поділлі. У той же час ця трупа успішно виступала в Петербурзі і Москві, бо, як пояснював цей чиновник, «там театр — мистецтво, тут — політика».

384

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Більш прихильно ставилася влада до репертуару та стильових новацій двох інших київських професійних театральних колективів —

театру «Соловцова» та Міського театру. Це були російські театри, а тому їм надавалася всіляка матеріальна та організаційна підтримка

зїї боку.

У1891 р. відомий російський актор Микола Соловцов1 (1852—

1902) заснував у Києві перший у Наддніпрянщині постійно діючий приватний драматичний театр. Основна риса соловцовського колективу проявилася відразу: як писала тогочасна преса, справи в ньому «велися жваво і впевнено», «все виглядало солідно й містило в собі надійний фундамент не тільки для тривалого існування протягом одного сезону, але й для успішного розвитку в майбутньому». Постановочна культура театру представляла значне художнє явище. Постійний акторський склад, ретельна підготовка вистав, кропітка і вимоглива робота режисера з виконавцями ролей, кращий вітчизняний і зарубіжний репертуар, безумовний талант і сміливість М. Соловцова-адміністратора, що не боявся величезних матеріальних витрат, — все це перетворило антрепризу2 на найбільший театр провінції і в найбагатший російський приватний театр. Українські професійні трупи такими коштами навіть приблизно не володіли.

УМ. Соловцова грали найвідоміші провінційні актори: Марія Глєбова (дружина М. Соловцова; 1840 —1919), Іван Киселевський (1843—1898),МиколаРощін-Інсаров(справжнєпрізвище—Пашенний; 1861—1896), Ганна Пасхалова (1867—1944), Володимир НемировичДанченко (1858—1943), Іван Шувалов (справжнє прізвище — Єгоров; 1865—1905), Марія Велізарій (дружина І. Шувалова; 1864—1944) та ін. Найбільш відомими постановками театру були: «Смерть Івана Грозного», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис» О. Толстого; «Ревізор» М. Гоголя, «Зимова казка» В. Шекспіра, «Влада темряви» Л. Толстого, «Дядя Ваня», «Три сестри», «Чайка» А. Чехова та ін.

Непростою була доля київського Міського театру. Час заснування першого Міського театру Києва достовірно не відомий, імовірно, це відбулося у 1806 р.

1Микола Миколайович Соловцов (справжнє прізвище — Федоров) — відомий російський актор і режисер. Спектаклі очолюваного ним колективу проходили у приміщенні, в якому сьогодні працює Театр ім. І. Франка. Трупа театру користувався широкою популярністю серед киян, особливо молоді. Постійними глядачами театру були юні О. Вертинський, М. Булгаков, К. Паустовський та ін., згодом знамениті діячі культури.

2 Антреприза (від фр. enterprise) — приватний видовищний заклад — театр, цирк тощо.

385

Історія української культури

Історія київського видовищного мистецтва склалася так, що місто до початку ХІХ ст. не мало свого театру, точніше — спеціального приміщення для нього. Причина такого стану приховувалася не в байдужості киян до театральних вистав. Навпаки, незважаючи на велику кількість політичних, соціальних та економічних проблем, театральні вистави залишалися найулюбленішим і найпопулярнішим видом дозвілля мешканців міста.

Як відомо, елітарні кола городян надавали перевагу драматичним постановам, які відбувалися ще в Києво-Могилянському колегіумі, пізніше — Духовній академії. Спектаклі ставилися під керівництвом професорів, а ролі розподілялися між студентами. Київське міщанство розважалося, в основному, на виставах вертепу — пересувного українського лялькового театру. Наприкінці ХVІІІ ст. у Києві сталися зміни, які не тільки підняли інтерес до театру, але й сприяли побудові міської споруди для нього. У 1797 р. до Київської губернії, велика частина якої розташовувалася на Лівобережжі, було приєднано правобережні райони, що активізувало соціально-економічне життя регіону загалом і Києва зокрема. Ще більше значення мало перенесення до Києва Контрактового ярмарку з м. Дубна. Економічним центром краю став Київ, що відразу відбилося на культурному житті міста. Ярмарок влаштовували на Різдво. Поміщики, як правило, зі своїми родинами, прагнули «побачити світ», завести нові знайомства. Місяць, протягом якого тривав ярмарок, супроводжувався бурхливим світським життям: безперервними балами, концертами, театральними виставами, що викликало настійну потребу у великому, спеціально обладнаному приміщенні. Таке приміщення було зведено з дерева у 1806 р.

Репертуар Міського театру задовольняв усе розмаїття смаків вимогливого київського глядача: ставили драми, трагедії, комедії, опери, балети, пантоміми, лялькові спектаклі, влаштовували концерти. Театр приймав російські, українські (коли на це був дозвіл влади), французькі, італійські трупи, видатних акторів першої половини ХІХ ст. — Михайла Щепкіна (1788—1863), Павла Мочалова (1800— 1848), Василя Живокіні (1805—1874), Олександра Мартинова

(1816—1860), Єлизавету Сандунову (1772 (1777) — 1826), Анжеліку Каталані (1780—1849) та ін. Вистави давали цілий рік, навіть влітку, і припиняли лише на Великий Піст. На урочисті Царські дні театр багато «ілюмінували», а вхід у «галерею» і «партер» був безкоштовним.

Через об’єктивні причини ця споруда театру проіснувала менше 50 років. Вона швидко стала непридатною, до того ж її невелика міст-

386

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

кість вже не задовольняла киян, чисельність яких, порівняно з початком ХІХ ст., зросла майже вдвічі. Був необхідний новий театр, який було засновано у 1867 р.

В Західній Україні професійний театр виник у 1864 р. у Львові. Засновником театру став актор і режисер Омелян Бачинський (1883—1907). У 1869 р. при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» в Чернівцях виникають аматорські драматичні гуртки, а в 1884 р. письменник та композитор Сидір Воробкевич (1836—1903) засновує «Руське літературно-драматичне товариство», яке справило значний вплив на розвиток театрального мистецтва в західноукраїнських землях.

Однак політична ситуація і духовна атмосфера на українських землях, що входили до складу Російської імперії, продовжувала ускладнюватися. Після Емського указу виникла перша українська інтелектуальна еміграція на чолі з Михайлом Драгомановим1 (1841—1895), який спочатку виїхав до Австрії, а потім — до Швейцарії. Там він заснував збірник (1878), згодом — україномовний журнал «Громада», видавав твори Т. Шевченка, Панаса Мирного, О. Герцена та інших письменників. З 1889 р. М. Драгоманов — професор кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія), там і помер.

За своїми політичними поглядами М. Драгоманов був соціалістом, прихильником так званого громадівського соціалізму етичного типу, подібного європейському соціал-демократизму. Ідеалом державного устрою для нього був слов’янський федералізм (Шевченкова ідея створення слов’янської федерації у М. Драгоманова набуває конкретності2) та західноєвропейський парламентаризм у поєднанні з гро-

1Михайло Петрович Драгоманов — видатний український публіцист, історик, фольклорист, громадський діяч, народився в м. Гадячі на Полтавщині, закінчив Київський університет, працював у ньому приват-доцентом на кафедрі античної історії, там же захистив дисертацію на тему «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит», був активним діячем ПівденноЗахідного відділення «Русского географического общества» і «Київської громади», у 1875 р. був звільнений з університету за політичну «неблагонадійність». Він написав низку праць з історії України, наприклад «Історична Польща і великоросійська демократія» та ін. Його перу належать літературно-критичні твори «Шевченко», «Українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Австро — руські спомини». Драгоманов був автором праць «Історичні пісні малоросійського народу»(1874—1875, разом з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про суспільні події 1764—1880» (1881), «Політичні пісні українського народу ХVІІІ— ХІХ ст.» та ін.

2М. Драгоманов вважав, що формою державного співжиття народів у рамках вільної федерації, повинні бути національні політичні об’єднання — громади, спочатку в межах Росії, а потім — всього слов’янства та Європи.

387

Історія української культури

мадівським рухом, в якому він бачив опору для боротьби з царатом. Головне місце в його творчості посідає публіцистика. Її провідною темою була боротьба проти національного і соціального поневолення народів Російської та Австро-Угорської імперій. Тому своє творче кредо М. Драгоманов визначив так: «У культурі — раціоналізм, у по-

літиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм».

Будучи всебічно обізнаним у різних галузях суспільних наук і гуманітарного знання в цілому, глибоко засвоївши зміст тогочасних філософських і політичних систем (кантіанства, гегельянства, позитивізму, утопічного соціалізму, марксизму, різних форм державного устрою та правління), М. Драгоманов критично поставився до світового досвіду та загальновизнаних теорій, постійно акцентуючи увагу на ідеї гуманістичного просвітництва, необхідності забезпечення свободи розвитку особистості у вільній громаді, створення реальних умов для життєдіяльності народів у багатонаціональній державі на основі рівності та конституційних свобод. Саме на підставі таких позицій М. Драгоманов і підходив до вирішення проблеми майбутнього федеративно-автономного устрою держави, в якій буде жити український народ, до обґрунтування ролі науки й культури у подоланні національного гноблення і завоюванні свободи. Тому І. Франко мав беззаперечні аргументи заявити, коли писав про свого вчителя, що він: «На світло вирвав нас із темноти, на волю вивів із мертвої

темниці».

М. Драгоманов був послідовним і непримиренним критиком самодержавства, закликав до його негайного скасування. При вирішенні цієї проблеми він покладав великі надії на консолідацію здорових елементів суспільства, антицарських еволюційних рухів, зокрема громадівських сил, які змогли б забезпечити радикальні політичні зміни в суспільстві аж до соціалістичних перетворень включно з їх обов’язковою народною власністю на землю та знаряддя виробництва.

У галузі економіки М. Драгоманов приділяв велику увагу дослідженню пореформених аграрних відносин в Росії і в цьому плані висловив низку оригінальних оцінок аграрної реформи 1861 р1. На його думку, ця реформа мала позитивне значення, була в цілому корис-

1Аграрна реформа в Росії 1861 р. була позитивною вже тому, що вона де-юре скасувала кріпацтво як форму повної залежності селянина від свого господаря-феодала. Однак де-факто ця залежність у різних формах збереглась.

388

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

ною для суспільства, і водночас містила в собі антинародну спрямованість. Вона проводилася, як підкреслював мислитель, в інтересах поміщиків, капіталістів і самого царя, а селяни отримали від неї лише так звану волю «без землі». Тому реформа, зазначав він, не тільки не дала селянам землі, «але й відібрала ту, яка у них була».

На відміну від народників, М. Драгоманов констатував перехід Російської імперії на шлях капіталістичного розвитку. При цьому мислитель бачив як позитивні, так і негативні наслідки цього переходу, однак майбутнє суспільства пов’язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим ніж капіталізм етапом в історичному процесі.

Під соціалізмом М. Драгоманов розумів такий спосіб виробництва, в якому знаряддя, предмети і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля, знаряддя й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він розглядав як еволюційний процес, хоча не заперечував і повстань (революцій), «без яких інколи не можна обійтись».

М.Драгоманов, будучи добре обізнаним з працями К. Маркса і

Ф.Енгельса, не визнавав основ їх вчення. Він був противником марксистської теорії класової боротьби і соціалістичної революції, заперечував диктатуру пролетаріату, не дотримувався матеріалістичних поглядів на розвиток суспільства й історії. На його думку, марксистське твердження про вирішальну роль способу виробництва матеріальних благ у житті суспільства якщо не помилкове, то напевно метафізичне1. Суспільство — динамічна і складна система, тому стверджувати про визначальну роль якогось одного її елемента, навіть важливого, зазначав учений, не можна. Це стосується й діалектики базису та надбудови суспільства.

Соціалізм—справадалекогомайбутнього,писав М. Драгоманов. Тому першочергове завдання прихильників соціалістичної ідеї, активним прибічником якої він розглядав і себе, полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їх основі повинно здійснюватися проведення економічних і соціальних реформ.

Не всі ідеї М. Драгоманова витримали перевірку часом. Однак сьогодні можна з упевненістю констатувати, що багато думок мисли-

1Метафізичний (від грец. meta — після і physikа — фізика) — недіалектичний спосіб мислення, тобто розгляд явищ поза їх взаємозв’язком і розвитком. Це по-перше. По-друге, так були названі філософські твори Арістотеля після їх розміщення за його манускриптами з фізики. Потретє, — це щось незрозуміле, заумне, абстрактне.

389

Історія української культури

теля стосовно розвитку суспільства, виявилися більш реалістичними, ніж ідеї деяких його опонентів.

Посилення репресій проти української інтелігенції суттєво вплинуло на еволюцію поглядів значної частини діячів української культури, наприклад, В. Антонович став надавати процесу культурно-на- ціонального відродження аполітичного характеру, П. Куліш виїхав до свого хутору Мотронівка, де зайнявся художньою творчістю,

М.Костомаров запропонував використовувати українську літературу лише «для хатнього вжитку», щоб не розпалювати пристрасті в суспільстві.

Змінювалося ставлення до життя і в самого М. Драгоманова. Однак його концептуальні позиції були непохитними. Він продовжував закликати своїх читачів до політичної активності, при цьому постійно підкреслював, що свободу слід здобувати мирним шляхом. В «Автобіографічній замітці» вчений далекоглядно зазначав: «Будучи соціалістом за своїми ідеалами, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки … при високому розвитку мас, а тому й досягти його можна скоріше за допомогою розумної пропаганди, ніж кривавих повстань».

Таким же виваженим і трепетним було ставлення М. Драгоманова до рідної мови та культури в цілому. «…Украинский язык, — зазначав

письменник, — в богатстве, изяществе и гибкости форм не уступает ни одному из современных литературных языков славянства и вовсе не так беден понятиями, чтобы на нём затруднительно было передать глубину мыслей и живописать высокохудожественные образы. Это не язык простонародья только…, а язык нации, политическое будущее которой ещё впереди, но чьё место на право

самостоятельного развития в ряду цивилизованных народов уже завоёвано и не может быть занято никем иным». Віщі слова!

Отже, політична, літературно-критична і наукова діяльність

М.Драгоманова охопила всі вирішальні сфери духовного життя суспільства — обґрунтування проблем створення базису суспільства, пошук шляхів і засобів відновлення української державності, формування національної свідомості народу — і як така склала цілу епоху в розвитку української культури. Після Т. Шевченка М. Драгоманов

став першим українським мислителем, який синтезував вирощені, але розпорошені у різних галузях, суспільствознавчі і культурологічні знання, поєднав їх у продуману систему духовних цінностей, покликаних працювати на справу визволення свого народу.

390