Kultura_posibnik (1)

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

парканом» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Селянська родина» (1843), «Катерина» (1842), «Дари в Чигирині» (1844), «Старости» (1844), «Судна рада» (1844), «Притча про блудного сина» (1856), «Дівчина у ліжку» (1839—1840), «На цвинтарі» (1843) тощо.

Т. Шевченко також виявив себе великим майстром портрета, що переконливо видно перш за все з його власного автопортрета (1840— 1841) та портретів Горленко, Є. Кейкутової, І. Лизогуба і Х. Маєвської, написаних у 1843—1847 рр.

Однак переважало в творчості українського генія покликання не художника, а поета, причому не просто поета-новатора, а поета-мис- лителя, особистості незвичайної сили духу, глибини почуття і революційної пристрасті. Його спадщина відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури, започаткувала її революційно-демо-

кратичний напрям.

Ім’я Т. Шевченка вперше стало відомим в Російській імперії, коли більше, ніж сто шістдесят років тому (1840) в Петербурзі вийшла його невелика книжка «Кобзар». Прочитавши її, Україна розгледіла в Т. Шевченкові генія. «Це було щось нове, велетенське… — не лише змістом, але й формою…», — констатував Д. Чижевський. І що не менш важливо, Т.Шевченко був визнаний генієм для всіх — і для неписьменного простого люду, і для високоосвічених шарів народу. Він став в один ряд з О. Пушкіним, А. Міцкевичем, Ш. Петефі та іншими геніальними поетами. А це означало, що українська культура самим прикладом свого першого поета набула орієнтації не на окремі, місцеві, а на системні, широкі завдання і проблеми загальнолюдського значення.

Поетична думка Т. Шевченка також була звернена не лише до сучасного і минулого, але й до майбутнього свого народу. Засвоївши надбання передової культури, Кобзар піднісся на таку височінь, з якої міг повести український народ за собою, показати йому шлях до визволення. Завдяки цьому творчість поета змогла запліднити українську культуру прогресивними ідеями, які в своїй основі продовжують залишатися актуальними і для сьогодення, і для наступних поколінь.

Син кріпака, онук гайдамаки, сам кріпак, Т. Шевченко на собі добре пізнав усю «принадливість» кріпацького життя, а тому не мав рівних у викритті кріпацтва, самодержавства та національного гноблення. Прикладами влучного й гострого таврування кривдників народу стали його поеми «Гайдамаки» (1841), «Єретик» (1845), «Кавказ» (1845), «Катерина» (1838), «Наймичка» (1852—1853), «Сон» (1844) та

371

Історія української культури

ін. В них поет оспівує широкі маси народних месників — борців проти знущань над народом, живе інтересами народу, поділяє його горе

йрадощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі і демонструє свою безмежну відданість Україні.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, протесту і бунтарства, щирої віри в мудрість свого народу та нездоланність його духу. Ці риси творчості мислителя втілені в якостях його улюбленого героя — народного лицаря (повстанця-гайдамаки, козака-запорожця), який є носієм правди і честі, виступає оборонцем рідного краю. У той же час гнів поета спрямований проти різних утискувачів і гнобителів, пришлих і доморощених.

Творчий подвиг Т. Шевченка також полягає у тому, що він зумів серед мертвої тиші, підозри, ненависті посіяти серед українців надію на визволення. Як ніхто інший, він підніс і розширив національну самосвідомість народу, стверджуючи не тільки його етнічну

йкультурну самобутність, своєрідність історичного розвитку, але і його невід’ємне право на створення своєї державності. Поезія великого співця України пробуджувала національно-патріотичне почуття русифікованої або спольщеної української молоді, байдужої до рідної мови й культури. Так, на початку 60-х років ХІХ ст. вона сприяла поверненню численної групи молодих людей із шляхетних родин Правобережжя в українське національно-культурне середовище і допомагала їм прилучитися до праці для свого народу. Серед них — економіст і публіцист Тадей Рильський (батько відомого українського поета М. Т. Рильського), історик, археолог і етнограф Володимир Антонович, мовознавець Костянтин Михальчук, етнограф Борис Познанський та ін.

Поезія великого Тараса також кардинально змінила світогляд багатьох молодих галичан із незаможних родин. Вірші Т. Шевченка, що не зазнали цензури і були видані в 1859 р. у Лейпцигу, а згодом потрапили до Галичини, вразили душі молоді цієї верстви населення як щось зовсім нове і нечуване. Про визначальну роль духовної спадщини великого мислителя в єднанні української інтелігенції, у формуванні психологічної соборності української нації виразно писав Павло Грабовський (1864—1902) у статті «Тарас Григорович Шевченко»: «Чем в 1845 году Шевченко был для Киева, тем ещё в большей степени он стал в 60 гг. для Львова и всей Австрийской Руси…

. С произведениями Шевченко в первый раз проникли из России в

372

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Галичину лучшие веяния освободительной эпохи, в первый раз произошло на почве этих веяний истинно братское единение между Австрийской и Российской Русью…, которое спасло Русинское общество в Австрии от окончательного слияния с польско-мадьярско- румынско-шляхетскими элементами…». Ці слова відомого українського поета і революціонера переконливо свідчать про величезне значення шевченківської поезії для етнічної консолідації населення в Галичині. Таким же був їх вплив і в інших регіонах України.

Отже, з 40-х років ХІХ ст. творчість Т. Шевченка перетворилася на визначальний чинник культурно-національного відродження в усій Україні. Вона надала йому національних масштабів і системного характеру.

Великим був вплив творів Т. Шевченка і за межами України. «Борітесь і поборете» стало палким закликом поета до всіх народів, які відстоювали свою незалежність. З цим закликом він звертається і до поляка, і до казаха, і до киргиза, і до росіянина, і до волелюбних синів Кавказу, і до українця.

Вісторичній поемі «Єретик», або «Іван Гус1», яка була присвячена

П.Шафарикові2, Т. Шевченко виклав широку програму демократичного єднання народів слов’янського світу:

Щоб усі слов’яни стали Добрими братами, І синами сонця правди…

Це послання дійшло до адресата і свідки оповідають, що коли його читав П. Шафарик, він «плакав вдячними сльозами».

Революційні демократи часто використовували твори Т. Шевченка у боротьбі з гнобителями. Ними захоплювалися учасники польсько-

го повстання 1863 р., вони надихали болгарських революціонерів у

1Ян Гус (бл. 1369—1415) — чеський релігійний мислитель, філософ, ректор Празького університету. Виступав проти вищого духівництва, яке часто наживалося за рахунок спекуляцій, продажу індульгенцій і церковних посад. Після відмови зректися своїх поглядів, був засуджений до страти; вирок спалення на вогнищі виконано 6 липня 1415 р. Найвідоміша його праця — книга «Істинна церква».

2Павло Йосиф Шафарик (1795—1861) — відомий діяч чеського і словацького відродження. Закінчив Єнський університет (Німеччина) і в дусі німецьких романтиків досліджував етногенезу слов’янських народів, їх мови, фольклор та історію. П. Шафарик брав активну участь у Слов’янському Конгресі у Празі в 1848 р. У своїх працях доводив індоєвропейське походження слов’ян. Хоч він досліджував і захоплювався слов’янським фольклором, проте був прихильником зближення між чехами і словаками, включно до вживання спільної літературної мови. Шафарик мав плідні стосунки зі слов’янськими вченими, у тому числі й українськими: О. Бодянським, М. Максимовичем, Я. Головацьким, І. Срезневським та ін.

373

Історія української культури

боротьбі проти поневолення, їх друкували різними мовами за кордонами Російської імперії, незмінно підкреслюючи велич і геніальність народного поета. При цьому митці зі світовим визнанням, будучи самі неординарними особистостями, вражалися не тільки силою пристрасті і глибиною майстерності українського самородка, але й унікальною широтою напрямів, видів і жанрів його діяльності. І дійсно,

Т. Шевченко був не лише послідовним революційним демократом, але й поетом-реалістом, ліриком і романтиком. Проте головним у його творчості став її народний характер, що цілком природно і зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору, ним жив і ніколи не поривав зв’язків з народною творчістю. Один з істориків української літератури ще на початку ХХ ст. писав: «З Котляревським до літера-

тури увійшов народ і сів у ній на покутті, остаючись там і по сей день бажаним гостем». Однак якщо про літературу до Т. Шевченка ще можна було висловитись у такий спосіб, то з приходом Кобзаря

народ в українській літературі став не гостем, а справжнім господарем. Сам же поет піднявся до рівня мислителя й народного співця, тобто творця українського фольклору, що дало підставу називати його «національним пророком» (П. Куліш) і революційним сміливцем, чия поезія «розривала завісу народного життя» (М. Костомаров),

«останнім кобзарем і першим великим поетом нової великої літератури слов’янського світу» (А. Григор’єв). Сучасні фахівці називають Т. Шевченка основоположником нової української літератури і національної літературної мови. Кожен з цих висловів характеризує непохитний авторитет Т. Шевченка, а всі вони разом — його геніальність і світове значення.

Більшість шевченківських ідей, пов’язаних із соціальним і національним визволенням українського народу, було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства — першої національної громадсько-політичної організації таємного характеру, що була створена в Києві у 1845 р. і проіснувала до березня 1847 р., коли її було розгромлено царським урядом. «Батьком» цього товариства був Микола Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Навроцький, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб та ін. До цього гурту трохи пізніше приєднався і Т. Шевченко, який на той час перебував у Києві. Основні ідеї братства припали близько до серця поета. Самі ж братчики радо привітали приєднання до них знаменитого земляка.

374

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Центральними постатями товариства безумовно були Т. Шевченко, М. Костомаров і П. Куліш. На чолі з М. Костомаровим братчики розробили основний програмний документ своєї організації — «Закон Божий» («Книга буття українського народу»), підготували «Статут» й установчу «Записку».

Програма братства складалася з двох частин — внутрішньої і зовнішньої. Внутрішня частина була спрямована на визволення українського народу від національного гніту, ліквідацію самодержавства, встановлення демократичного ладу та піднесення масової національної свідомості населення, яке мешкало на українських землях. Вирішувати ці завдання пропонувалося за допомогою розвитку шкільної освіти, виховання молоді та проведення інших заходів культурного характеру. Зовнішня частина програми полягала в організації роботи щодо перебудови слов’янського світу на основі єднання окремих слов’янських народів в єдину федеративну державу. Фундаментальними принципами такого єднання пропонувалися: загальна рівність народів, однакові права для всіх громадян, свобода особи і віри, скасування будь-яких станових привілеїв, загальна народна освіта, повага до національних традицій і мови тощо.

Зміст цих принципів було покладено не тільки в основу організаційних документів Кирило-Мефодіївського товариства, вони пронизують всю творчість лідерів братства. Так, у своїх яскравих історичних нарисах, присвячених Володимиру Мономаху, Данилові Галицькому, Петру Могилі, Павлу Полуботку та іншим видатним постатям української історії, М. Костомаров правдиво розповідав про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царизму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рештки суверенних прав свого народу. Як зазначав М. Драгоманов, численні праці з російської історії М. Костомаров теж писав як «український народовець», трактуючи історичні події з позиції «своїх українсько-федеративних думок». Подібну оцінку великій монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857) дав і Т. Шевченко: «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика».

Син російського дворянина і кріпачки-українки, М. Костомаров щиро захоплювався українською мовою, постійно ставав на її захист. «Любовь к малорусскому слову более и более увлекала меня, — констатував письменник, — мне было досадно, что такой прекрасный язык остаётся без всякой литературной обработки и сверх того подвергается совершенно незаслуженному презрению».

375

Історія української культури

Через усі наукові і художні твори М. Костомарова чітко і цілеспрямовано проводиться ідея духовного відродження людини, свободи та пошуку шляхів її реалізації.

Розглядаючи творчість ще одного провідного діяча КирилоМефодіївського товариства Пантелеймона Куліша (1819—1897), романтика, письменника, історика, фольклориста, етнографа, поета, перекладача й мовознавця слід зазначити, що він був невтомним організатором цілої низки українських видань (збірка «Записки Южной Руси», «Хата», журнал «Основа», популярна серія «Сільська бібліотека»), оригінальним мислителем і громадським діячем. Він написав перший в Україні класичний історичний роман «Чорна рада, хроніка 1663 року» (1845—1857), тим самим поклав начало українській історичній романістиці, збагатив скарбницю рідного слова перекладами Біблії, творів У. Шекспіра (переклав тринадцять п’єс), І. Гете, Ф. Шиллера, Дж. Байрона, І. Гейне, А. Міцкевича, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Фета, інших видатних поетів. На широкому полі української культури ХІХ ст., де ще було багато незайманої цілини і перелогів, П. Куліш виконував неймовірно важку роботу першопрохідця: поряд з М. Костомаровим, був одним з перших українських критиків та літературознавців. Серед історичних праць П. Куліша особливо популярними є нариси «Хмельниччина» (1862), «Виговщина» (1862), «История воссоединения Руси» (1874—1876) та тритомний твір «Відпадіння Малоросії від Польщі» (1889—1890), зворушують душу також його збірки віршів «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), «Позичена Кобза» (1897). Автору «Чорної ради…» належить честь створення українського правопису на фонетичній1 основі (одного з перших) — так званої «кулішівки» й підручника «Граматика»

(1857) для початкової школи. Таким невтомним трударем у численних галузях української культури був після П. Куліша хіба що І. Франко.

Більшість дослідників творчості П. Куліша відзначають суперечливість і непослідовність його світоглядних і культурологічних позицій. Дійсно, протягом життя він не раз переходив від однієї світоглядної позиції до іншої, відмінної. В його поглядах є і відданість ідеалам романтизму, і симпатії до позитивізму2, і щире слідування

1 Фонетика (від нім. Рhonetic — звук) — розділ мовознавства, в якому вивчаються звуки мови.

2Позитивізм (від лат. positives — позитивний) — напрям у філософії, представники якого першочергове значення надають конкретним наукам як джерелу істинного (і в цьому плані позитивного) знання про світ.

376

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

ідеалам православ’я, і еволюція до ідей створення єдиної для всього світу природної релігії. У творах, написаних П. Кулішем у різні роки, дослідники також виявляють риси козакофільства1 і козакофобства2, «західництва»3 і гострої критики західної культури, які свідчать про його непослідовність та ідейні «хитання». Вони звертають увагу і на альтернативність ідей П. Куліша (з їхнім акцентом на проблемах етики і культури) революційним настроям Т. Шевченка, що дає підставу цим вченим протиставляти «культурника» П. Куліша революціонерові Т. Шевченку. Безперечно, дослідники мають право на таку думку, тому що П. Куліш — типовий романтик, а покликання романтика — це прагнення еволюції, зміни, перш за все у своєму світогляді. Людина такого умонастрою сама все хоче відчути, все «спробувати», боїться відстати від життя, опинитися на його узбіччі, стати мертвою духом. Саме таким невгамовним і був П. Куліш. Що стосується його ідейних розбіжностей з Т. Шевченком, то він дійсно розходилися з Кобзарем у засобах і шляхах вирішення деяких основних соціально-політичних питань відтворення української державності. Але в обстоюванні національних прав українського народу та його культури П. Куліш був однодумцем з Т. Шевченком. У своїх соціально-історичних і культурологічних концепціях він глибоко відданий просвітницьким, культурницьким ідеалам, загальнолюдським заповідям гуманності, справедливості і братолюбства.

Постійним і незмінним у творчості П. Куліша є стрижень, який має назву «проблема національної культури». Місію всього свого життя П. Куліш вбачав у піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. Її він реалізовував і через розвиток антеїстичних та екзистенціально-кордоцентричних традицій вітчизняної духовної культури, і прославляючи героїчне минуле народу, і закликаючи українців повернутися до так притаманного їм, на його думку, хуторянського способу життя.

Отже, не дивлячись на певну суперечливість світоглядних позицій П. Куліша, його творчість, як і діяльність інших провідних фундаторів Кирило-Мефодіївського товариства, відіграла значну роль у відродженні української культури, надала нове дихання українській національній ідеї.

1 Козакофільство (від козак + грец. philos — товаришувати, любити) — прихильність до козацтва. 2 Козакофобство (від козак + грец. fhobos — острах) — страх перед козацтвом, ненависть до нього. 3 Західництво — глибока повага, преклоніння перед усім західним.

377

Історія української культури

Поштовхом до подальшого соціально-економічного і культурного розвитку українського народу стали буржуазні реформи в Австрійській та Російській імперіях, проведені в середині ХІХ ст. Під тиском революційних подій в Європі (1848—1849) австрійський уряд був змушений скасувати кріпосне право та проголосити скликання парламенту. У Російській імперії селянська реформа відбулася в 1861 р. Приблизно в цей же час були проведені земська, військова і судова реформи та зміни у місцевому самоврядуванні й освіті. Всі ці новації були не послідовними, мали суперечливий характер, але в той же час вони створили умови для вдосконалення капіталістичних відносин, сприяли лібералізації суспільно-по- літичного життя.

Зазначені вище революційні події в Європі, а також діяльність Кирило-Мефодіївського товариства та консолідуючі зусилля творчості Т. Шевченка, сприяли активізації в середині ХІХ ст. національ- но-визвольного руху в Галичині, який очолила місцева інтелігенція і греко-католицьке духівництво. Їх представники 19.04.1848 р. вручили губернатору Галичини петицію на ім’я імператора, в якій висунули вимогу про негайне введення в школах і в діловодство Східної Галичини української мови, гарантований доступ українцям до всіх посад та надання однакових прав духівництву всіх віросповідань. Уряд пообіцяв ці вимоги задовольнити.

Керівним органом національного руху в Галичині стала створена 02. 05.1848 р. у Львові Головна руська рада, яка мала майже 50 філій на місцях. Це була перша легальна українська політична організація. Вона підтримала план створення в межах Австрійської держави слов’янської федерації і послала на Слов’янський з’їзд у Прагу свою делегацію, яку очолив Г. Гинилевич. Влітку 1848 р. у зверненні до рейхстагу, уряду й імператора Головна руська рада висунула вимогу про розділ Галичини і виділення з неї Східної Галичини в окрему провінцію з крайовим управлінням у Львові, сподіваючись у такий спосіб підірвати засилля в провінції польської шляхти та забезпечити кращі умови для культурно-національного розвитку українського населення. Ця вимога, що була підтримана українцями, наштовхнулася на рішучий опір польської панівної верхівки, яка боялася втратити економічні та політичні привілеї в краї. Центральна рада народова1,

1Центральна рада народова — керівний орган польського національного руху (був створений у Львові в 1848 р.), що боровся за відтворення незалежної Польщі.

378

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Руський собор1 і шляхетські депутати рейхстагу виступили проти розділу краю, залякуючи австрійський уряд можливим приєднанням Східної Галичини до Російської імперії. Під їх тиском уряд відмовився від цього проекту. З метою створення власних збройних сил Головна руська рада і місцеві ради також висунули вимогу про організацію української національної гвардії.

Панівні кола Австрії проігнорували більшість вимог українського населення і погодилися лише на введення з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах, викладання її як обов’язкового предмета в гімназіях та на створення кафедри української мови і літератури при Львівському університеті (відкрита на початку 1849 р.).

Велике значення для активізації національно-культурного руху мало проведення в 1848 р. у Львові першого з’їзду діячів української науки, освіти і культури — «з’їзду ста вчених» та заснування товариства «Галицько-руська матиця2» (на зразок «матиць» південно-захід- них слов’янських народів). Метою цих заходів було сприяння розвитку національної науки, української мови і літератури. На реалізацію цієї мети також було спрямоване видання перших українських газет і журналів — «Зоря Галицька», «Галицько-Руський вісник», «Новини» та ін.; заснування Народного Дому у Львові та діяльність у Коломиї, Пшемислі і деяких інших містах аматорських театрів.

Представники польської шляхти негативно зустріли підвищення активності українського руху. Аргументовану дискусію з ними вели у своїх публіцистичних виступах І. Бирецький, А. Петрушевич, Т. Леонтович, В. Подолинський. Розпочинаючи з осені 1848 р., в умовах наступу реакції, український національний рух в Галичині втратив масовий характер. На початку 1849 р., у зв’язку з введенням в краї воєнного стану, найбільш активні місцеві ради були ліквідовані. В 1851 р. оголосила про свій розпуск і Головна руська рада.

Однак дух свободи на українських землях не розвіявся, сама пам’ять про кирило — мефодіївців та борців за національні права в Галичині живила і наснажувала нові покоління інтелігенції. Майже

1Руський собор — політична організація, створена у Львові під час революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії. Ініціатором її заснування виступила Центральна рада народова, яка намагалася на противагу Головній руській раді використати український національно-визвольний рух в інтересах польського населення.

2Матиця — 1.Головна балка, що підтримує стелю в деяких дерев’яних спорудах; 2.Основа, скріпа, що об’єднує елементи системи (громадської організації) в ціле.

379

Історія української культури

всі українські «шістдесятники» 1 — Олександр Маркович, Марко

Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, Леонід Глібов, Анатоль Свидницький, Олександр Кониський, Юрій Федькович — зазнали цього впливу. Від братчиків йшли імпульси спадкоємного зв’язку і до поміркованих політично, але самовідданих у своїй культурницькій та науковій діяльності українофілів — громадівців, і до галицьких радикальнодемократичних кіл, на чолі яких височилася постать І. Франка — мислителя, письменника, вченого, — йшли, щоб перетворитися в напружену, сповнену гострих дискусій та ідейної боротьби, духовну діяльність початку ХХ ст. А поки що, у 60-ті роки ХІХ ст., романтизм

поступово занепадає під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму та внаслідок посилення інтересу до соціальної проблематики українського суспільства.

Спостерігаючи злиденне життя міста і села, українські письменники звертаються до нового літературного напряму — реалізму2. На початку 60-х років Анатолем Свидницьким (1834—1871) був написаний перший український соціальний роман «Люборацькі» (1861— 1862), опублікований І. Франком лише у середині 80-х років ХІХ ст.

1Шістдесятники — українські літератори, які активно творили у 60-ті рр. ХІХ ст. На відміну від своїх попередників (романтиків), вони трактували народ не лише як містичну силу, невичерпне джерело поетичного натхнення, а й як реальну селянську масу, яка має свої життєві потреби і вимоги. Шлях до піднесення селянства «шістдесятники» вбачали насамперед у скасуванні кріпацтва.

2Реалізм (від лат. realis — справжній, речовинний) — 1. Поняття, що характеризує пізнавальну функцію мистецтва; правда життя, втілена специфічними засобами мистецтва, міра його проникнення в реальність, глибина і повнота її художнього пізнання. В широкому розумінні реалізм — це основна тенденція історичного розвитку мистецтва, що притаманна різним його видам, стилям, епохам (реалізм у стародавньому і середньовічному фольклорі, в мистецтві античності і Просвіти, в творчості Т. Шевченка, О. Пушкіна, Дж. Байрона і т. д.). 2. Історичноконкретна форма художньої свідомості Нового часу, початок якої ведеться або від Ренесансу («ренесансний реалізм»), або від Просвіти («просвітницький реалізм»), або з 30-х рр. ХІХ ст. («власне реалізм»). Провідними принципами реалізму ХІХ — ХХ ст. є: об’єктивне відображення існуючих аспектів життя в єдності з істинністю авторського ідеалу; відтворення типових характерів, конфліктів, ситуацій при всій повноті їх художньої індивідуалізації (тобто конкретизації як національних, історичних, соціальних прикмет, так і фізичних, інтелектуальних і духовних особливостей); перевага у способах зображення «форм самого життя», але разом з використанням, особливо в ХХ ст., умовних форм (міфу, символу, притчі, гротеску); поглиблений інтерес до проблеми «особистість — суспільство» (особливо до неминучого протиставлення соціальних закономірностей та етичного ідеалу, особистісної і масової, міфологізованої свідомості). Серед видатних представників реалізму в різних видах мистецтва ХІХ — ХХ ст. були: Ч. Діккенс, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, О. Солженіцин, І. Рєпін, М. Драгоманов, І. Франко та ін.

380