Kultura_posibnik (1)

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

гадати Ф. Достоєвського та його знамените гасло: «Краса врятує світ!»). Він не оглядаючись, відкрито вступав у бій з усім потворним, що нівечить духовну красу людини. Частіш за все нікчемність і виродливість М. Гоголь втілював в образі чорта. Досліджуючи цей бік творчості мислителя, відомий російський письменник і філософ Д. Мережковський (1866—1941) зазначав, що автор «Ревізора» і «Мертвих душ» зброєю сміху боровся з цією містичною істотою, з цим вічним злом.

М.Гоголь бачив два шляхи виходу із занедбаного духовного стану людини. Перший шлях він називав особистим, а другий — суспільним.

Особистий шлях включає в себе три основні напрями діяльності людини: зайняття працею, до якої вона має здібності (у Г. Сковороди це «сродня» праця); внутрішній самоконтроль («внутрішня аскета», «внутрішній монастир», «внутрішній прокурор») і залучення до свого самовдосконалення мистецтва (краси).

Праця — це головний засіб і одночасно шлях до упорядкування

йудосконалення людиною свого життя. Причому не всяка праця, а лише та, підкреслював М. Гоголь, до якої у людини є здібності, тобто лежить душа. Саме така праця допомагає їй твердо триматися на землі, визначати своє місце в житті і творчо керувати ним. Звідси випливає самодостатність особистості. І, навпаки, «…найтяжче на світі тому, хто не упевнив себе на якомусь місці, не з’ясував собі, що то за праця, яку він має…». Подібна людина, констатував мислитель, «… перебуває ані в світі, ані поза світом, не дізнається, хто її ближній, хто брат, кого треба любити, кому дарувати». І це ще не все. Така особистість буде тяжко покарана, бо, хто закопав у землю свій талант, який дістав від Бога, той грішник, напучував письменник.

М.Гоголь любив традиції і побут українського народу, постійно звертався до його історичного минулого, планував написати своє бачення історії України. Його особливо цікавили українська музика і народні українські пісні. У листі до М. Максимовича (1833) він зазначав: «Моя радість, життя моє — пісні! Як я вас люблю! Що всі

черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами»1.

У музиці, в піснях, на думку письменника, розкривається душа українця, вдача українського народу. Через музику, через пісні укра-

1Цит. за: Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. — К.: Україна, 2000. — С. 213.

361

Історія української культури

їнський народ розкриває і ті свої характерні риси, які відрізняють його менталітет від психіки представників інших етносів. «В малоросійських піснях музика злилася з життям, — звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а говорять, — говорять словами, промовляють, і кожне слово цієї яскравої мови проймає душу». Як влучно і тонко підмітив письменник особливість української пісні і мови!

М.Гоголь не менше захоплювався і такими рисами української душі як прагнення до єднання з природою, закоханість у неї, обожнення її. Будучи романтиком він розумів, що це дає людині внутрішній спокій, умиротвореність життям, розкриває її гуманістичний потенціал. Однак мислитель усвідомлював, що не можна змінити духовність людини без змін у суспільстві. Так М. Гоголь виходить на другий, суспільний шлях оновлення духовного стану особистості. Його суть — перебудова всього суспільства на моральних, естетичних і релігійних засадах. Причому вирішення цієї проблеми він розглядав з діалектичних позицій, як єдиний нерозривний процес: відродження духовного стану особистості викликає зміни у духовності суспільства і, навпаки, духовне оздоровлення суспільства спричиняє зворотний вплив на становлення моралі людини. Роль рушійної сили у цьому процесі відводилася мистецтву.

Концепцію мистецтва як суспільно-перетворюючої сили М. Гоголь з найбільшою повнотою виразив у своїх творах: «Театральний роз’їзд», «Портрет», 7-й главі «Мертвих душ». «… Нельзя иначе устремить общество…к прекрасному пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости…»1, — писав мислитель. З цих позицій створювалися «Ревізор» і «Мертві душі». Уподібнення персонажів з тваринами чи неодухотвореними предметами — основний спосіб гоголівського гротеску. Його реалізм визначається типовістю рис суспільної психології, покладених в основу образу. Письменник закарбував моральне обличчя сучасного йому суспільства в образах такої величезної сили, що вони набули негативного значення, переживши епоху, яка їх породила.

Ще одна тема мала трагічне звучання в творчості М. Гоголя — це проблема ієрархічної роздробленості суспільства та жахливої самотності людини. Такому устрою суспільства письменник протиставив ідеали «волі», людського братства, високих духовних цінностей. Як

1Цит. за: Губарев В. К. История Украины: Универсальный иллюстрированный справочник. — Донецк: ООО ПКФ Г93 «БАО», 2008. — С. 208.

362

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

приклад гармонійного суспільства, де людина вільна від умовностей цивілізації, де інтереси особистості злиті з інтересами колективу, показана письменником Запорізька Січ.

На жаль, усі ці думки М. Гоголя не знайшли широкої підтримки в Російській імперії, навіть близькі приятелі його не зрозуміли. В останні роки свого життя у письменника наступила криза. Життєвий шлях мислителя закінчився трагічно: він вмирає майже цілком самотній. Однак гоголівські ідеї не вмерли, вони й сьогодні залишаються актуальними, продовжують хвилювати серця й уми українців, а тому посідають чільне місце в культурі нашого народу.

В середині XІX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії розпочинається промисловий переворот, викликаний розвитком капіталізму. Його наслідком став бурхливий процес урбанізації1. У зв’язку з цим в Україні були проведені урядові заходи

зреконструкції і забудови міст у дусі класицизму, який став головним ідейно-стильовим напрямом в архітектурі і скульптурі.

Розповсюдження ідей класицизму в архітектурі було пов’язано із загальними тенденціями розвитку цього виду мистецтва. Не останню роль відіграло й великодержавне художнє мислення багатьох його представників. Основними компонентами класицизму в ар-

хітектурі стали: симетрично — осьова композиція будівель, геометрично чітке і зручне планування приміщень та використання ордера2. Національна специфіка українського класицизму особливо яскраво проявилася у збереженні кольорової гами, що була ти-

повою для українського бароко — поєднання блакитного кольору

збілим і золотим.

Урозбудові українських міст поруч із зодчими, які працювали переважно в Росії (А. Захаров, Ч. Камерон, Дж. Кваренгі, І. Мартос, А. Мельников, В. Стасов), брали участь місцеві майстри (В. і О. Беретті3,

1Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — процес зростання ролі міст у житті країни, що виявляється в зосередженні економічного і культурного потенціалу в міських центрах, у виникненні міст-гігантів.

2Ордер (від фр. ordre — порядок, наказ) — тип архітектурної композиції, що складається з опор у вигляді колон, стовпів чи пілястр і перекриття у вигляді антаблемента (балочне перекриття прольоту чи завершення стіни). У класичній архітектурі розрізняють декілька різновидів ордера: доричний, іонічний, корінфський, тосканський, композитний (складний).

3В. і О. Беретті, батько і син — видатні російські й українські архітектори. Вікентій Іванович Беретті (1781—1842), академік, працював разом з Ж. Тома де Томоном на будівництві Біржі в Петербурзі. З 1837 р. — в Києві, де за його проектами споруджувалися головний корпус університету, обсерваторія та Інститут шляхетних дівчат.

363

Історія української культури

П. Дубровський, А. Меленський1, П. Ярославський та ін.). Вихід Російської імперії до Чорного моря обумовив виникнення нових міст на півдні України, у процесі будівництва яких використовувалися радіальні (Катеринослав, нині Дніпропетровськ), прямокутні (Одеса, Миколаїв) і комбіновані (Сімферополь) схеми. Починається забудова міст оригінальними спорудами та унікальними пам’ятниками. Так, в Одесі у 1809 р. був зведений, а 10 лютого 1810 р. урочисто відкритий, перший міський театр. Автором проекту цієї споруди став російський архітектор французького походження Жан-Франсуа Тома де Томон (1760—1813). Він збудував у цьому місті палац Потоцького (нині Художній музей), військовий госпіталь, приміщення міської лікарні (сьогодні лікарня №5). З Одесою нерозривно пов’язана тривала і надзвичайно плідна творча діяльність іншого архітектора іноземного походження — Франца (Франческо) Боффо (1796—1867) — зведення Потьомкінських сходів (1841), розбудова Французького бульвару, спорудження палаців Воронцова і Наришкіної, Старої біржі (1829— 1837, нині міськвиконком) та ін. Дотепер в Одесі збереглося більше 30 будинків, зведених за проектами цього зодчого. Свій внесок у забудову міста здійснили також росіянин Авраам Мельников (1784— 1854) — Напівкругла площа (1826) та уродженець Чернігівської губернії Іван Мартос (1754—1835) — знаменитий пам’ятник Дюку Рішельє (1823—1828).

Дещо раніше, до ювілею Полтавської битви, почалося не менш амбіційне регулярне будівництво в Полтаві (тодішньому центрі Малоросійської губернії): було забудовано в стилі класицизму Круглу площу (будинки генерал-губернатора, губернатора та віце-губернатора, споруди дворянського зібрання, присутніх місць, поштамту) і Колону Слави на честь Полтавської перемоги Петра І над шведами (архітектори Ж. Тома де Томон, М. Амвросімов, скульптор Ф. Щедрін) в центрі площі.

Олександр Вікентійович Беретті (1816—1895), академік, автор проекту пансіону Левашової (50-ті роки ХІХ ст., тепер приміщення Президії АН України), Анатомічного театру (з 1973 р. — Музей медицини), будівлі 1-ї київської гімназії (тепер гуманітарний корпус університету), учасник проектування Володимирського собору. За проектами О. Беретті побудовано 23 споруди училищ у різних містах України.

1Андрій Іванович Меленський (1766—1833) — український архітектор, представник класицизму і ампіру. Був головним архітектором Києва. Розробив генеральний проект Києва, Подолу (разом з В.І.Гесте), керував прокладанням ряду магістральних вулиць Києва, побудував церкву Миколи Доброго, перший міський театр, Миколаївську церкву — ротонду на Аскольдовій могилі, церкву Різдва, новий корпус Київської духовної академії і Воскресенську церкву Флорівського монастиря на Подолі в Києві, автор монумента на честь повернення місту магдебурзького права.

364

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

У містах Наддніпрянщини і Лівобережжя (Київ та інші міста) регулярне планування здійснювалося, як правило, лише на вільних територіях. Важливе значення у новому обличчі українських міст мали житлові будинки, які зводилися за «зразковими» на той час типовими проектами, і перш за все, громадські і торгівельні споруди, що домінували у забудові майданів (Київ, Харків, Полтава, Біла Церква тощо). Церковне будівництво повсюди скорочувалося. В усіх регіонах України зводилися заміські палаци й садиби. Будувалися вони, як правило, в дусі поєднання рис класичної та народної архітектури.

На Правобережжі з середини ХVІІІ ст. польські магнати починають зведення палаців та створення парків навколо них. Це культурне явище з початку ХІХ ст. набуло широкого розповсюдження і серед місцевих поміщиків. Найяскравішими пам’ятниками паркового мистецтва цього періоду є «Софіївка» — дендропарк, створений наприкінці ХVІІІ ст. в Умані С. Потоцьким, та «Олександрія» в Білій Церкві — маєтку Браницьких. По всій Україні споруджуються панські палаци з парками. Нерідко садиби перетворювалися на осередки культурного життя, де збиралася творча еліта, ставилися аматорські спектаклі, проводилися концерти, читалися літературні новинки, обговорювалися політичні події. Один з таких осередків був у Кибинцях недалеко від Полтави, у маєтку відставного вельможі Д. Трощинського (секретаря імператриці Катерини ІІ, протеже і наступника князя О. Безбородька, радника та міністра молодого царя Олександра І). Тут була величезна бібліотека (бл. 4 тис. книг), де господар садиби зібрав численні літературні новинки того часу. На сцені домашнього театру ставилися українські водевілі, у тому числі написані батьком Миколи Гоголя Василем Панасовичем Яновським (найбільш відомими його п’єсами комедійного жанру були «Собака-вівця» і «Роман та Параска»), який був управителем маєтку Д. Трощинського. Недалеко звідси були садиби Капністів та Муравйових-Апостолів, де також збиралося культурне товариство.

До маєтку колишнього полтавського генерал-губернатора князя М. Рєпніна в Яготині під Києвом охоче приїздили і М. Гоголь, і Т. Шевченко. На жаль, палаци цієї садиби не збереглися, але уціліла надзвичайно цінна нотна бібліотека Розумовських.

До нашого часу існує будинок меценатів Тарновських у Качанівці на Чернігівщині, де частими гостями були видатні російські й українські поети, музиканти, художники, серед яких — лідери українського

365

Історія української культури

і російського романтичного напряму Карл Брюллов, Семен ГулакАртемовський, Михайло Глінка, Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Ілля Рєпін, Тарас Шевченко, Михайло Щепкін, Дмитро Яворницький та ін.

Альбом почесних гостей Качанівки налічує 608 автографів.

Тут у травні 1843 р. побував Т. Шевченко. Під час своєї першої подорожі по Україні, поет їхав з Петербурга прямим призначенням до Качанівки, куди перед тим переслав одну із своїх найкращих картин — «Катерина». До наших днів у парку цього маєтку збереглася галявина, де під віковим дубом Кобзар спілкувався з місцевими селянами, а неподалік височіє могила-курган художника Григорія Честяхівського, товариша і духівника Т. Шевченка, який після смерті поета передав до музею Качанівки деякі особисті речі, рукописи та твори мислителя.

Влітку 1838 р. в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» М. Глінка. Тут він написав пісні, романси, кантату на честь Г. Тарновського «Гімн господарю». Деякі з цих творів вперше виконувалися в супроводі місцевого кріпосного оркестру, яким керував сам маестро. Після від’їзду М. Глінки в садибі назавжди утвердився культ композитора. Досі на пагорбі біля Майорського ставу височить струнка альтанка, названа його іменем. Інтерес до колекції картин, що містилися в галереї маєтку, привів у 1880 р. І. Рєпіна до Качанівки для продовження роботи над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом всього літа художник змальовував козацькі реліквії (клейноди, зброю), писав портрети господарів садиби, пейзажі, працював над картиною «Вечорниці». Портрет самого господаря Качанівки Василя Тарновського можна й тепер побачити праворуч від писаря на славнозвісній картині — високий козак у смушевій шапці з похмурим поглядом.

Чільне місце серед культурних пам’яток ХІХ ст. посідає Кам’янка на Черкащині. Як поселення вона відома з початку ХVІІ ст. Її виникнення пов’язується з втечею селян з Поділля, Київщини та інших регіонів України, які, рятуючись від соціального та національно-ре- лігійного гніту, селилися на кам’янистих берегах Тясмину. Від цього, напевне, й походить назва населеного пункту. З 1793 р. Кам’янка стає власністю родини Давидових, де з 1820 р. постійно проживав відставний полковник Василь Давидов, один з директорів Кам’янської управи Південного товариства декабристів. Восени 1823 р. тут відбулася нарада членів цього товариства, в якій взяли участь П. Пестель, С.

366

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін та інші відомі декабристи. Відтоді містечко на Тясмині стає важливим центром декабристського руху. Кам’янку відвідує багато діячів цієї організації, які на своїх нарадах обговорювали питання щодо підготовки повстання. Після невдалої спроби виступу військ на Сенатській площі у Петербурзі (грудень 1825) та арешту членів Кам’янської управи декабристська організація припинила своє існування.

Окрема сторінка історії Кам’янки ХІХ ст. — перебування тут О. Пушкіна та П. Чайковського.

Мальовнича природа цього куточка України надихала на творчість цих видатних представників російської культури. О. Пушкін двічі побував у Кам’янці в 1820—1822 рр. і написав тут кілька поетичних творів, що відносяться до шедеврів світової лірики. Впродовж 1855—1878 рр. майже кожного року до Кам’янки в гості до своєї сестри Олександри, яка була дружиною Лева Давидова, приїжджав П. Чайковський. Саме тут вперше прозвучала музика його опери «Євгеній Онєгін», створено багато інших музичних творів.

У1995 р. на базі Кам’янського літературно-меморіального музею

О.Пушкіна і П. Чайковського та комплексу таких пам’яток історії, культури і природи, як: Парк декабристів, Скеля О. Пушкіна, Урочище Тростянка, Тясминський каньйон, Свято-Миколаївська церква та інших створено Кам’янський державний історико-культурний заповідник площею майже 75 га.

ХІХ ст. також позначилося певними змінами і в сільській архітектурі, яка характеризувалася різними типами народного житла. На зміну дерев’яному однокамерному помешканню в цей період прийшли двокамерні і трикамерні будівлі. Серед типових матеріалів використовувалися — деревина (зрубові будівлі північних районів, Карпат, окремих районів Київщини, Поділля, Полтавщини, Слобожанщини); дошки чи бруски зі зв’язаним в горстки очеретом, глина і солома (лісостепова зона); глина і камінь (на півдні). До характерних конструктивних особливостей сільських хат відносяться простота і симетричність композицій та переважання солом’яних стріх.

В образотворчому мистецтві України кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. теж помітний вплив класицизму, у розповсюдженні якого значну роль відіграла створена в Петербурзі у 1757 р. Академія мистецтв (тут навчалися вихідці з України, які здійснили величезний внесок у розвиток вітчизняного мистецтва, — Володимир Боровиковський,

367

Історія української культури

Дмитро Левицький, Іван Мартос1 та ін.). Ідеї класицизму засвоювали також художники, які здобули освіту в західноєвропейських школах. Яскравим зразком цієї когорти митців був Лука Долинський2 (бл. 1745—1824).

Проте плин часу скоро позначився на розвитку і цього виду мистецтва. Свої позиції швидко завойовує романтизм. Чітка нормативність класицизму найбільш інтенсивно долалася у портретному жанрі з його уважним ставленням до індивідуальних особливостей людей. Помітний вплив на український портретний жанр здійснив видатний російський художник Василь Тропінін (1776—1857), який працював в Україні з 1804 по 1821 рр. і жив у с. Кукавці (нині Вінницька обл.). У цей період він написав жанрову картину «Весілля в Кукавцях» (1810), портрети українських селян — «Дівчина з Поділля», «Українець» (існує думка, що на портреті зображено Устима Кармелюка), «Українка», «Молодий український селянин», «Портрет селянки», «Портрет селянина» та ін. У цих творах В. Тропінін одним з перших у Російській імперії звернувся до образу простолюдина-трудівника і створив узагальнений портрет представника українського народу. Названі вище твори художника засвідчують про його непересічний талант як витонченого, майстерного рисувальника, колориста і тонкого психолога.

Серед українських портретистів першої половини ХІХ ст. чільне місце також посідали Гаврило Васько3 (1847—1863) і Капітон

1Іван Петрович Мартос — видатний український та російський скульптор. Народився у місті Ічня Чернігівської області, потім став вихованцем Імператорської академії, яку закінчив у 1773 р. із золотою медаллю. Продовжив навчання в Італії. У 1779 р. повернувся до Санкт-Петербургу, плідно займався викладацькою діяльністю, став ректором і, нарешті, заслуженим ректором академії. Імператори Павло І, Олександр І і Микола І доручали йому виконання найбільш важливих скульптурних проектів. Серед робіт І. Мартоса: надгробники К. Розумовському в Батурині (1803—1805) і П. Румянцеву-Задунайському в Києві (1797—1805); бронзова статуя Іоанна Хрестителя, що прикрашає портик Казанського собору в Санкт-Петербурзі; монумент К. Мініну і князю Д. Пожарському в Москві (1804—1818); колосальна мармурова статуя Катерини ІІ (розміщалася в залі московського дворянського зібрання); пам’ятники імператору Олександру І в Таганрозі, герцогу Дюку де Рішельє в Одесі (1823—1828), князю Г. Потьомкіну в Херсоні (1829— 1835), М. Ломоносову в Холмогорах та ін.

2 Лука Долинський — український живописець, портретист, іконописець та монументаліст. Представник пізнього українського бароко, рококо та класицизму. Навчався в КиєвоМогилянській академії, потім у Віденській академії мистецтв. Після повернення в Україну йому було доручено оздоблення собору Святого Юра, яке він завершив у 1785 р. і отримав за здійснену роботу перстень з власної руки імператора Австро-Угорської імперії. Майстер створив сотні інших робіт, багато з яких не збереглися.

3Гаврило Васько — відомий український живописець, портретист, викладач Київського університету.

368

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Павлов1 (1792—1852). Основи українського романтико-реаліс- тичного пейзажу заклали Олександр Кунавін (1780—невід.), Іван Сошенко2 (1807—1876) та Василь Штернберг3 (1818—1845).

Великий внесок у вітчизняний живопис здійснив і Т. Шевченко. Він творче переосмислив прийоми романтизму, створив у своїх жанрових композиціях, портретах, пейзажах, офортах і малюнках досконалі зразки реалізму в українському мистецтві. Заповіти Т. Шевченка наслідували живописці Лев Жемчужников (1828 —1912) , Іван Соколов (1823—1910), Костянтин Трутовський (1826—1893), і не тільки художники, але й представники інших видів мистецтва.

Отже, українська культура першої половини ХІХ ст. характеризувалася зростанням етнічного самоусвідомлення, визріванням і поглибленням національного характеру. Вогнища національно-куль- турного відродження, які поодиноко спалахували у різних регіонах України, стали передумовами формування єдиного загальноукраїнського культурного руху другої половини ХІХ ст.

З такими загальними підсумками українська культура підійшла до середини ХІХ ст. «Заявка» на самобутність вітчизняної культури, на право її існування була зроблена переконливо і вагомо — здобутки українських митців досягли визнання не тільки в столицях північних і південних слов’янських держав, але й на їхній периферії. Але майбутнє української культури було ще невиразним. І не лише тому, що в умовах російської та австрійської імперій їй, культурі недержавної нації, бракувало належної політичної й правової підтримки з боку держави, недоставало ще й своєї національної інтелігенції. Головне завдання, що постало перед українською культурою полягало в осягненні нових висот мистецької зрілості і нової шкали естетичних вимірів, у сміливому національному самовизначенні і, нарешті, в роз-

1Капітон Степанович Павлов — визнаний педагог і художник, творча діяльність якого пов’язана

зНіжинським ліцеєм та Київським університетом. У Ніжинському ліцеї його учнями були М. Гоголь, Н. Кукольник, брати Є. та М. Гребінки, А. Мокрицький, А. Горонович та ін., а в Київському університеті — П. Куліш, який завдяки вчителю став талановитим рисувальником.

2Іван Максимович Сошенко — маляр і педагог, один з найближчих друзів Т. Шевченка. Брав активну участь у визволенні поета з кріпацтва. Викладав у Ніжинській, Немирівській та київських гімназіях. Відомими творами художника є: «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі»; пейзажі; ікони.

3Василь Іванович Штернберг — живописець та пейзажист. Його найбільш відомими картинами є: акварель «Ярмарок у містечку Ічня» (отримала золоту медаль Академії мистецтв, акварель купив імператор Микола І для альбома своєї дружини), а також картина «Освячення пасок у Малоросії» (її теж купив імператор Микола І для своєї дочки).

369

Історія української культури

ширенні духовних обріїв та поглибленні зв’язків з фундаментальною соціально-філософською проблематикою і передовими ідейними рухами епохи. Без цього народжувана українська культура могла в несприятливих умовах стати лише провінційним придатком культури державної нації. Тому був необхідний беззаперечний лідер, який пробудив би в народі віру в краще майбутнє, у власну гідність (відтворивши його духовність, мову, історію і культуру) і згуртував би розрізнену національну інтелігенцію. Таким лідером міг бути не політик, не військовий, не вчений, навіть знаменитий, а культурний діяч. І він з’явився. Ним став Тарас Григорович Шевченко.

6.2. Культурно-національне відродження

вУкраїні ХІХ ст. як єдиний процес

Т.Шевченко (1814—1861) народився в с. Моринці (тепер Звенигородського р — ну Черкаської обл.) у багатодітній сім’ї (мав двох братів і двох сестер). Він рано залишився сиротою, батракував і наперекір злигодням життя старанно вчився грамоті. Природа щедро обдарувала юнака — у нього було два основних покликання: художника і поета. Почав майбутній мислитель свій творчий шлях як художник, навчався в Петербурзькій академії мистецтв у знаменитого живописця К. Брюллова і здобув визнання вже в молоді роки. За успіхи в навчанні отримав три срібні медалі, а в кінці життя йому було надано звання академіка Петербурзької академії мистецтв.

Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що помітна відразу в усіх різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднання м’яких півтонів з динамічністю образів є однією з характерних особливостей його художньої манери. Як не дивно, але протестна тематика в картинах Т. Шевченка представлена рідко. Зображені ним люди або щиро і лагідно посміхаються, або смиренно і гідно несуть важкий хрест своєї долі. Звичайно, дивитися на них без співчуття неможливо.

Вихований на традиціях академічної школи класицизму, художник через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі й графіці. Його найвідомішими картинами побутової та історичної тематики є: «Хлопчик-жебрак ділиться милостинею з собакою під

370