Kultura_posibnik (1)

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

«Декларацією прав України». «Історія русів» була настільною книгою не тільки українців. Нею захоплювався й О. Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона надихнула його на літературний подвиг — написати своє бачення історії України. Підтвердженням існування такого задуму є план твору, що зберігся після смерті поета. Однак здійснитися йому не судилося.

Крім історії українського народу, велике захоплення у молодих дворян — інтелігентів Лівобережжя викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень. Для цього вони робили етнографічні екскурсії по селах і хуторах, по шинках і ярмарках, що були в ті часи справжніми народними клубами. Тут шанувальники фольклору слухали оповідання й розмови, записували слова й вислови, просили кобзарів виконувати пісні і в такий спосіб вивчали культуру народу, намагаючись краще пізнати її.

На зацікавленість українських інтелігентів народним буттям також значно вплинули ідеї західноєвропейських просвітників, особливо Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) і Й. Г. Гердера (1744—1803), що поступово проникали в Україну. Ці мислителі не розглядали культуру абстрактно, як цілковиту й беззаперечну цінність, не абсолютизували її, тому що вважали основною причиною бідувань людства суперечність між цивілізованістю і природою. «Наші душі розбещилися,– писав Ж. Руссо, — в міру того, як удосконалювалися наші науки і мистецтва». Тому головною метою культури в суспільстві, на його думку, має бути не досягнення знань, естетичних і технічних благ, а формування справжньої гуманності. Для цього, підкреслював просвітник, існує єдиний шлях — повернення людства до «природного стану», тобто до патріархальних форм життя, встановлення гармонії людини з природою і з самою собою. Таку думку Ж. Руссо влучно висловив у своєму знаменитому гаслі: «Назад до природи!». Солідарним з Ж. Руссо був і Й. Гердер — «батько європейської славістики1». Оскільки основною передумовою справжньої, повнокровної і животворної культури є природність, зазначав він, то слід відкинути так звану високу культуру імперських дворів та аристократичних салонів і звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої та самобутньої культури простих людей. Тому саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, українські прихильники Ж. Руссо і Й. Гердера вбачали гарантію

1 Славістика — сукупність наук про слов’ян, їх історію, мову, літературу.

351

Історія української культури

збереження національної культури, адже в умовах бездержавності, початкової капіталізації суспільства, з її надмірною експлуатацією, національна культура в українських містах ХІХ ст. зазнавала всіляких перекручень, піддавалася русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока в селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу на той час в основному селянському — крилася в їхньому багатому й живому фольклорі, насамперед у героїчному епосі — достовірних документах самобутнього і славного минулого. Тепер стає цілком зрозуміло чому етнографічні дослідження незабаром захопили багатьох ентузіастів-романтиків, які ходили по селах, розшукували, збирали і згодом публікували перлини народної мудрості. Проте початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський (перша пол. ХVІІІ ст. — після 1777), який видав ще у 1777 р. в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів». І лише через двадцять один рік тут же з’являється перша ен-

циклопедія українознавства «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» Я. Маркевича, де стисло викладені відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову, поезію і яка справила сильне враження на фахівців та всіх тих, хто цікавився побутом, звичаями і культурою українського народу взагалі. Ще більше значення

мала видана того ж року (1798) поема І. Котляревського «Енеїда», з виходом якої пов’язується початок українського культурно-націо- нального відродження.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь М. Цертелєв. Грузин за походженням , він народився, працював в Україні і щиро полюбив її народ. У 1819 р. М. Цертелєв опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» — збірку українських історичних дум. У передмові до неї автор зазначав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відрізнялись українці і яку вони старанно зберігають і сьогодні…». Ним опубліковані також українські думи, записані на Полтавщині, в тому числі і про події національно-визвольної боротьби українського народу в 1648—1654 роках.

Ґрунтовно досліджував вітчизняну етнографію і М. Максимович. Його збіркою «Малоросійські пісні» зачитувався О. Пушкін. М. Максимович якось згадував, що одного разу він застав великого ро-

352

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

сійського поета за читанням цієї збірки, який жартівливо зізнався йому, що «обкрадає» його пісні.

Справу фольклористів — попередників продовжив І. Срезневський. Він у 1831 р. видав «Український альманах» — збірку народних пісень та оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833—1838 рр. реалізував свій давній задум — здійснив шість випусків «Запорожской старины». І. Срезневський став першим в царській Росії доктором слов’янської філології і засновником наукової школи петербурзьких славістів.

У галузі етнографії та фольклористики також плідно працювали Й. Бодянський, Т. Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, П. Чубинський, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Антонович, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів, які творили на всіх українських землях — від Закарпаття і Підляшшя аж до Кубані. Етнографів цікавили всі аспекти народного життя: особливості одягу і облаштування житла у різних регіонах, назви населених пунктів, річок, предметів народного побуту тощо.

Вивчення змісту фольклору та широкого кола його особливостей дало можливість дослідникам зробити більш ґрунтовні висновки щодо закономірностей і тенденцій розвитку національної свідомості, становлення української нації та її культури.

Відомо, що одним із найважливіших компонентів нації є мова. Тому патріотично налаштовані українські інтелігенти розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Особливо активно діяв у цьому напрямі М. Костомаров. З перших кроків своєї вченої кар’єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що майстерно писав нею художні й наукові твори та на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського альманаху «Молодик» (1843) М. Костомаров закликав своїх сучасників-українців писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно і всебічно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати і поглиблювати народознавчі дослідження, перетворювати українську мову на знаряддя науки і мистецтва. «Нам потрібне викладання науки нашою рідною мовою, — підкреслює він, — викладання не тим, які вже звикли говорити й мислити загальноросійською мовою, а тому народові, для якого рідна мова й досі — найзрозуміліша і найлегша форма передачі й вираження думок. Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові

353

Історія української культури

книжки. Звісно, при виборі треба бути мудрим. Смішно було б, коли б хтось переклав українською мовою «Космос» Гумбольта або «Римську історію» Мамзена…».

Мудрою є думка М. Костомарова і про те, що все природне в побуті, традиціях і звичаях народу звучить неперевершено лише мовою цього народу. У зв’язку з цим він писав: «Конечно, Гоголь много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но надо сознаться, знатоки говорят, что многое тоже самое, будь оно на природном языке, было бы лучше». Вчений також пророче констатує місце і роль у розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета — Т. Шевченка: «Это целый народ, говорящий устами свого поета». Це був ще один аргумент на користь впровадження в українську літературу народної мови.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов’янськими мовами сприяли піднесенню українського слова та спростовували усталений ще в середині ХVІІІ ст. погляд на українську мову як на діалект російської мови, не придатний для літературної творчості і наукових досліджень. Ймовірно, цим фактом пояснюється створення в Україні на початку ХІХ ст. перших лінгвістичних праць, серед яких була і «Грамматика малороссийского наречия»

(1818) — першодрук граматики української мови, складений вчениммовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1773—невід.). Ця праця ґрунтувалася на всебічних знаннях народних творів та говірок того часу. Її автор стверджує існування самостійної української мови зі своїми специфічними фонетичними та морфологічними законами — окремої від російської чи будь-якої іншої мови. У 1823 р. також з’являється український словник І. Войцеховича.

Однак провідне місце у становленні української мови і літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Котляревського1. Його поема «Енеїда» була першим літературним твором, який надзвичайно високо підняв в очах співвітчизників народне українське слово. Своїми влучними і барвистими образами минулої козацької слави і тогочасного гіркого селянського буття,

1Іван Петрович Котляревський народився в Полтаві, навчався в місцевій духовній семінарії, з 1796 по 1808 р. перебував на військовій службі. У 1810 р. повернувся до Полтави, де обіймав посаду наглядача «Будинку виховання дітей бідних дворян» і виявив себе як педагог-гуманіст та демократ. У 1812 р. сформував козачий полк, що вирізнявся в боях проти наполеонівських військ мужністю і хоробрістю. У 1816—1821 рр. очолював полтавський театр. З 1818 р. був пов’язаний з декабристами.

354

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

«Енеїда» сприяла зацікавленню української інтелігенції народним життям та історією.

Крім формального боку — літературного слова, написаного народноюмовою,дотогожнадзвичайнолегкою,витонченою,вільноюікультурною, — поема наповнена дорогоцінним змістом. Використовуючи великі можливості травестійного жанру, І. Котляревський гротескно1 змальовує події в Україні, пов’язані з ліквідацією царатом Запорізької Січі та закріпаченням селянства. За жартівливими формами талановитої пародії, що описувала нібито троянських гуляк, проглядалися інші образи. Українські козаки теж були змушені часто поневірятися світом, не знаходячи собі притулку, тому рядки цієї поеми наводили на гіркі спомини про їх бідування.

Отож, веселі і часом грубуваті жарти і глузування викликали милі серцю образи Батьківщини, спогади про рідну землю, народне життя, віддзеркалені в поемі з великою любов’ю і знанням. Побут і звичаї всіх шарів українського суспільства, характер українського народу описані в «Енеїді» так, що вона стала своєрідною енциклопедією українського життя ХVІІІ — першої половини ХІХ ст., започаткувала нову українську літературу і відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями навіть національно індиферентних людей. Оптимістичний настрій поеми на тлі цілеспрямованих утисків української культури сприймався ними як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й додавав їм натхнення.

Велику роль у розвитку української драматургії відіграли п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль — чарівник», уперше поставлені в 1819 р. на сцені полтавського театру за участю знаменитого російського актора М. Щепкіна. Вони колоритно, оригінально, а головне, правдиво відбивають високі духовні якості українського народу. На сюжет «Наталки Полтавки» композитор М. Лисенко написав (1889) однойменну оперу.

Таким чином, заслуга І. Котляревського полягає в тому , що він

першим розпочав писати твори українською народною мовою. Не менше значення має й те, що його надбання мали високий літературний ґатунок. Тому не випадково І. Котляревського називають

«батьком сучасної української літератури».

1Гротеск (від фр. grotesque — смішний, химерний, комічний) — в мистецтві — зображення чогось

уфантастичному, потворно-комічному вигляді.

355

Історія української культури

Гумористично-літературна форма творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були харківські письменники-романтики, більшість з яких була пов’язана з новоствореним Харківським університетом. Це такі талановиті письменники, як: П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський і, особливо,

М. Костомаров — у ті часи ще початківець у науці і літературі. Вони часто у своїй творчості використовували форму байки, але писали також ліричні поезії й повісті як українською, так і російською мовами. Ці діячі культури у своїх працях створили основи концепції

національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-ес- тетичних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам’ятках — достовірних документах славного минулого народу. Широко використовуючи фольклорні джерела, вони збагатили вітчизняну літературу новими жанрами — баладою, історичною поемою і драмою.

Особливо плідно продемонстрував традиції національного романтизму та сатиричної комедії Григорій Квітка-Основ’яненко. В своїх п’єсах, новелах і романах «Шельменко — волосний писар», «Шельменко — денщик», «Маруся», «Козир — дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Конотопська відьма», «Сватання на Гончарівці» та інших він реалістично змалював прогнилий спосіб життя певної частини тогочасного дворянства і козацької старшини, викрив їхню обмеженість, виступив проти пияцтва, чреволюбства і тут же з глибокою симпатією зображав простих людей, розкривав тяжкі умови їх буття. І робив це Г.Квітка-Основ’яненко майстерно. Тому російський критик В. Бєлінський назвав його талановитим представником натуральної школи.

Зтворчістю Г. Квітки — Основ’яненка і його старшого товариша

І.Котляревського також пов’язане становлення української драми. Обидва письменники були видатними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського і харківського театрів. Їх п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль — чарівник», «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко — денщик» зберегли до наших днів популярність в театральному репертуарі.

Проте процес формування літератури в Лівобережній Україні набирав силу. В ній поступово змінювали один одного, доповнювали, а нерідко і поєднувалися різні напрями, жанри і стилі тієї доби — реалізм, романтизм, натуралізм, сентименталізм, класицизм.

356

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

Переважним серед них був все-таки романтизм. Це стосувалося й інших видів мистецтва та форм духовного життя суспільства. І хоча в першій половині ХІХ ст. зв’язки і контакти між інтелігенцією західної та східної частин України були слабкими (тому І. Франко цей період у духовному житті українського народу назвав роботою «вроздріб»), ідеї культурно-національного відродження з Лівобережжя поступово проникали і в Правобережну Україну.

У 30-х роках ХІХ ст. в середовищі української студентської молоді Львівського університету і вихованців греко-католицької духовної семінарії, що існувала при ньому, сформувалося демократично-про- світницьке літературне угрупування «Руська трійця». Його назва походить від кількості членів керівного ядра — засновників організації — Маркияна Шашкевича (1811—1843), Івана Вагилевича

(1811—1866) та Якова Головацького (1814—1888), яких товариші й прозвали «Руською (тобто українською) трійцею».

Напрям діяльності угрупування визначався ідеями романтизму. Діячі «Руської трійці», наслідуючи приклад літературних кіл зі сходу та центру України, ідеологів слов’янського відродження, намагались сприяти підйому освітнього рівня і пробудженню національної самосвідомості галичан. Цьому вони присвятили всю свою діяльність: збиральну, дослідницьку, видавничу і публіцистичну в галузях народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, педагогіки, а також літературно-художньої і перекладацької творчості. Результатом їх етнографічної діяльності стали праці «Велика Хорватія чи Галицько-Карпатська Русь» (1841) і «Подорож по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького, статті: «Гуцули — мешканці східного Карпатського передгір’я» (1838, 1844), «Бойки — русько-слов’янський люд у Галичині» (1841), «Лемки — мешканці західного Прикарпаття» І. Вагилевича, записи усної народної творчості, що ввійшли до видання фольклорного характеру, у тому числі до 4-томного збірника Я. Головацького «Народні пісні Галичини та Угорської Русі» (1878). Проблеми мовознавства знайшли своє відображення в творчості М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького в процесі підготовки словника і граматик живої української мови, які вийшли в світ у 40-х роках ХІХ ст.

Новаторством було визнано їх виступи, спрямовані на ствердження національної літератури, що ґрунтувалася на живій розмовній мові; створення підручників («Читанка» М. Шашкевича); реформа правопису; використання цивільного шрифту замість кирилиці;

357

Історія української культури

впровадження рідної мови у повсякденний вжиток; переклади українською мовою літературних творів з церковно — слов’янської, чеської, польської, російської, грецької та німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства тощо.

Члени «Руської трійці» проводили активну публіцистичну1 роботу серед населення Галичини. Ними видавалися літературно-наукові альманахи «Русалка Дністрова» (Будапешт, 1836—1837) і «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846—1847). Статті, що містилися в цих альманахах, були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими й національно-визвольними ідеями, внаслідок чого їх автори переслідувалися цісарською цензурою. У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» М. Шашкевич розцінював його заснування як важливе явище загальноукраїнського національно-культурного відродження, привітав почин Наддніпрянської України у справі розвитку нової літератури, закликав галицьких культурних діячів підтримувати, збагачувати і розвивати її. «Русалка Дністрова» стала маніфестом національного відродження і засвідчила початок нової літератури в західноукраїнських землях.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови, становлення освіти і літератури започаткували пробудження свідомості українського народу як на сході, так і на заході, як на півдні, так і на півночі України. Цей процес відбувався стихійно, в окремих осередках, але національно-культурне відродження розпочалося, було закладено міцні підвалини для його подальшого розвитку. У цій справі брали участь українські діячі, які писали рідною і російською мовами, творили в Україні і в Росії. Розробляючи українську тематику, вони збагачували як українську, так і російську мови, літературу, культуру. Наприклад, поряд з Г. Квіткою-Основ’яненком і Є. Гребінкою, популярними в Росії були письменники-белетристи2 В. Наріжний і О. Сомов з притаманною їм сентиментально-романтич- ною поетикою та елементами фантастики й народного українського гумору. Однак першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належала Миколі Васильовичу Гоголю (Яновському, 1809—1852).

1Публіцистика (від нім. publizistik та лат. publicus — суспільний, громадський) — 1.Літературний жанр, присвячений розгляду актуальних тем суспільно-політичного життя. 2.Твори цього жанру.

2Белетристика (від фр. belles — letres — витончена словесність, красне письмо) — 1.Оповідальна художня література. 2.Художня література для легкого, захоплюючого читання.

358

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

М. Гоголь народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, навчався в Ніжинській гімназії, у 1828 р. переїхав до Петербурга.

Незважаючи на те, що М. Гоголь прожив більшу частину життя

вРосії і за кордоном, писав російською мовою і традиційно вважався видатним російським письменником, все ж таки у його творчості українська тематика відіграє чи не найважливішу роль. Героїчне минуле України, її історія, традиції і побут народу знайшли своє відображення у творах письменника «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Вій» та ін.

На превеликий жаль, сьогодні, як і раніше, ведеться боротьба за «власність» на М. Гоголя, точаться дискусії стосовно того, до культури якого народу відноситься його творчість. Думається, що не варто письменника ні «ділити», ні «привласнювати», бо він у своїх творах відобразив життя і українського, і російського народів, а тому, скоріш за все, має право зайняти важливе місце в культурі обох народів. Важливо інше. Спадщина М. Гоголя потребує глибокого, виваженого і вдумливого вивчення.

Розвиток літературних процесів в Україні і Росії засвідчив про позитивний вплив на них творчості М. Гоголя. Зазнало цього впливу і українське культурно-національне відродження. Поетизація М. Гоголем українського життя і вдачі українців, романтичне зображення минулого українського народу, сприяли широкому зацікавленню як українців, так і росіян історією та етнографією України, пробуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності

вукраїнській культурі. З цього приводу Т. Шевченко писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей». Навіть критики М. Гоголя констатували, що в «Тарасі Бульбі» він неперевершено і назавжди втілив духовний образ України.

Зтакою оцінкою спадщини М. Гоголя важко не погодитися. Однак це лише один (художній) бік його творчості, проте існує й інший, не менш важливий аспект, якому, на жаль, недостатньо приділяється уваги в історії культури — це дослідження культурологічної спадщини мислителя, її місця і ролі в становленні вітчизняної культури.

Філософські погляди М. Гоголя на призначення культури містяться не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах — «Вибраних місцях з листування з друзями», «Сповіді автора» та приватних листах. Персонажі його «Мертвих душ», «Ревізора», «Івана Федоровича Шпоньки та його тітки», «Повісті про те, як посварилися

359

Історія української культури

Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» та інших творів яскраво постають у контексті образів із спеціальних праць.

М.Гоголь є послідовним продовжувачем кордоцентричної лінії в українській культурі. Основний інтерес для нього має людська душа. Як і Г. Сковорода, він називає душу «серцем». «Серце людини — криниця, не для всіх доступна». Але до пізнання душі людина все ж таки може дійти шляхом самопізнання, спочатку знайти ключ до власної душі, а вже потім, за його допомогою, відкривати душі інших людей, тобто пізнавати їх. Таким ключем, на думку М. Гоголя,

єпочуття, емоції, моральні й естетичні переживання людини, а не розум. «Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджували мені щохвилі і власний, і чужий досвід», — підкреслював письменник.

Оскільки правда знаходиться у людській душі, тому й шлях до правди, вважав М. Гоголь — це заглиблення в свою душу, а звідси стає зрозумілим і спосіб пізнання Всесвіту. Людина повинна вносити в світ добро, порядність і чесність, гармонію і красу, зберігати і примножувати їх, адже поряд з ними у світі існують безладдя і зло, які теж спричиняє людина, але байдужа чи несвідома стосовно сенсу свого життя.

М.Гоголя гостро хвилювали бездуховність життя, панування у ньому вузькоегоїстичних та меркантильних1 інтересів, тому він з великим сарказмом2 висміював внутрішню пустоту провінційних чиновників і закликав їх привести до ладу свої душі, постійно думати про них. Мертві, холодні, черстві й задубілі душі хлєстакових, чичикових і собакевичів жахали його. М. Гоголь бачив, що з кожним днем їх кількість збільшується, тому, будучи глибоко віруючою людиною, він звертається до Бога: «Боже! Порожньо і страшно стає в Твоїм світі…» і просить у нього, «щоб огнем благодатним спопелив ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди». Сам же письменник ставив перед собою мету — оживити мертві душі, роздути в них жар і показати їх справжню красу (як тут не при-

1Меркантильний (від фр. mercantile — торгівельний) — надмірно ощадливий чоловік, який дбає про особисту матеріальну вигоду.

2Сарказм (від фр. sarcasme та грец. sarcasmos — букв. розриваю м’ясо) — 1.Їдка насмішка. 2.Їдке насмішкувате зауваження.

360