Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

козаки мусили залишатися неодруженими, хоча серед них були й винятки, тобто сімейні козаки, є також проявом індоєвропейської військової традиції. Витоки цієї традиції, ймовірно, були тісно пов’язані зі звичаями первісних чоловічих таємних об’єднань, вступ до яких був заборонений жінкам. Особливо ці звичаї були розповсюджені

всередовищі воїнів-звірів, які не одружувалися і займалися викраданням жінок для задоволення своїх суто чоловічих фізіологічних потреб. Ця традиція виявилася досить живучою. З фольклору відомо, що в стародавніх германців і скандинавів, окрім воїнів-дру- жинників, існували так звані берсеркери1. У скандинавських сагах є згадки про такий тип воїнів, які у приступах шаленої люті тероризували місцеве населення і чинили різні насильства. У середньовічній Західній Європі теж простежується особливе ставлення воїна до жінки. Наприклад, у ХІІ—ХIV століттях існували духовно-лицарські ордени, члени яких лицарі-ченці, як правило були неодруженими, оскільки, за Євангелієм, «неодружений думає про Господа, одружений — про жінку». Цю традицію європейських лицарів, очевидно, й перейняли козаки. Отже, і запорожців, і середньовічних лицарів-чен- ців об’єднувала обітниця целібату (не одруження) і цноти (непорочність, сувора моральна чистота).

Аналізуючи витоки козацької культури, не можна залишити поза увагою і такий її старовинний елемент як побратимство. Його традиції сформувалися на засадах первісної родової общини і стали тим стрижнем, навколо якого відбувалося становлення ранньолицарських військових дружин-комітатів2. Ритуал і звичаї побратимства, як ідеалу індивідуальної і колективної взаємодопомоги, духовного єднання побутували на українських землях ще в стародавні часи і вперше письмово зафіксовані Геродотом у розповіді про скіфів. Побратимство широко відобразилося в билинах Київської Русі,

вукраїнських казках і легендах. Запорізька Січ теж була заснована на засадах побратимства, що були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства княжих часів. Збережені і розвинуті козацтвом традиції побратимства стали органічною складовою їх мен-

1Берсеркер (від ісл. ber — ведмідь + serkr — шкіра) — назва у давньогерманських та давньоскандинавських народів воїна, який присвятив себе богові Одіну. Такий воїн розлючував себе перед битвою, в бою виявляв нестямність, шалену силу, швидку реакцію і нібито не відчував біль.

2Комітати (від лат. comitatus — група) — підрозділи солдат польової армії пізньої Римської імперії, які були основою і найбільш боєздатною її частиною (стройовими легіонами).

331

Історія української культури

тальності і справили значний вплив на стан духовної культури українського суспільства часів козацько-гетьманської доби.

Таким чином, українська культура XVII –XVIII століть — це духовний відбиток однієї з найскладніших і найважливіших епох вітчизняної історії. Ця епоха вмістила в собі кілька історичних періодів — визвольну боротьбу з її величезними жертвами та руйнацією, завоювання державності і її втрату, закріпачення. Проте в культурному відношенні вона була надзвичайно плідною і насиченою. На українських землях виросли нові міста з чудовою архітектурою, що не поступалася світовим зразкам, склалася європейська освіта, набуло сили оригінальне книгодрукування, значних висот досягли малярство і самобутня музика. Фольклор і література виробили такі форми

істильові засоби, на які могла міцно спиратися українська словесність нових часів.

Саме в цей період в Україні заявила про себе професійна філософська думка, яка своєю оригінальністю і самобутністю, рівнем культури не поступалася європейській, а за деякими показниками і перевершила її.

Не стояла на місці й вітчизняна наука. Великих здобутків досягли гуманітарії, природознавці, представники фундаментальних

іприкладних наук. Українські вчені продовжували прославляти Батьківщину, працюючи не лише в Україні, але й у провідних російських та західноєвропейських університетах.

Отже, в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства доби козаччини і Гетьманщини відбулися глибокі зрушення й зміни. Трепетно ставлячись до українських традицій, вітчизняні діячі — від воїнів та політиків і до митців та вчених — дивилися на світ уже новими очима, мислили нестандартно, а тому пропонували свіжі підходи й ідеї до вирішення назрілих проблем. І все-таки, якими б великими й унікальними не були досягнення окремих політиків і військових, вчених і філософів, скульпторів і композиторів, письменників, художників і поетів, переконливо відчувається, що за всіма пам’ятками тогочасної культури стоїть її єдиний творець — мудрий, талановитий

іпрацелюбний український народ, терпеливий, наполегливий і цілеспрямований у своєму прагненні творити власну долю.

332

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Контрольні запитання і завдання

1.Охарактеризуйте соціально-економічні та політичні передумови виникнення українського козацтва.

2.Що Вам відомо про походження терміна «козак»?

3.У чому проявлявся феномен українського козацтва, його історичне і культурне значення?

4.Чому, на Вашу думку, Запорізьку Січ називали українською Спартою?

5.Хто з козацьких старшин уславив себе подвигами та організаційними справами?

6.Назвіть провідні риси українського бароко.

7.У чому полягала специфіка козацької символіки?

8.Розкрийте роль українського козацтва в становленні освітніх закладів.

9.Проаналізуйте роль і значення Києво-Могилянської академії в культурному розвитку України.

10.Доведіть, що творчість Ф. Прокоповича носила гуманістичний характер.

11.Розкрийте зміст основних козацьких літописів як провідного літературного жанру тієї доби.

12.Проаналізуйте культурну спадщину Г. Сковороди — видатного українського філософа, педагога і поета.

13.Покажіть, у чому полягала своєрідність «вченої поезії» і кого Ви знаєте з її знаменитих представників?

14.Доведіть визначну роль П. Могили в становленні духовного життя українського народу.

15.Назвіть основні риси українського вертепу. У чому полягала специфіка його репертуару?

16.Охарактеризуйте творчість А. Веделя, М. Березовського і Д. Бортнянського в контексті культурного життя України.

333

Розділ 6

Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки

та шляхи їх реалізації

Велич народу, його внесок в історію людства визначаються не могутністю держави, не розвитком економіки, а духовною культурою. М. Бердяєв

У ХІХ ст. культурні процеси в Україні розвивалися під впливом загальноєвропейських тенденцій та специфічних обставин економічного й суспільно-політичного життя українського народу. Починаючи з кінця ХVІІІ ст. і протягом майже 150 наступних років народ України перебував під владою двох найпотужніших феодально-кріпосниць- ких імперій Східної Європи — Російської та Австро-Угорської. Близько 80 відсотків українських земель входили до складу Російської імперії, решта (Галичина, Закарпаття і Північна Буковина) знаходилася під владою австрійської монархії. Колонізаторська політика цих держав суттєво впливала на зміст і форми культурного життя українського населення. Якщо курс Австро-Угорської влади в міжнаціональних відносинах з часом став еволюціонувати в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно позначилося на житті провінцій, то деспотизм політичної системи царської Росії постійно наростав. Як наслідок у 1764 р. Гетьманщина втратила свою автономію. У 1775 р. була зруйнована Запорізька Січ.

Втрата елементів державності негативно відбилася на українському національному житті, яке спиралося на тісну і плідну взаємодію козацького, міщанського, селянського та духовного станів, на автономію Гетьманщини. Статус автономії передбачав можливість зміни станового положення громадян, що мало для них важливе соціаль- но-політичне і моральне значення. Разом з втратою цих можливостей зникає і міжстанова взаємодія. Закріплюються встановлені ще за часів Катерини ІІ жорсткі і непереборні межі імперських станів. Особливо відчутним було катастрофічне послаблення позицій ще не так давно

334

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

сильної української еліти, передусім національної інтелігенції, яка зазнала нищівної русифікації, полонізації та уніфікації. Це негативно позначилося на її ролі у процесах національного відродження.

Розглянуті вище факти дають підстави філософам, історикам та культурологам називати рубіж ХVІІІ—ХІХ ст. межею, на якій скінчилась самостійна політична історія України козацької доби і розпочалася «ніч бездержавності». Однак національна енергія українського народу на цьому не вичерпалася. Розпочинається характерний для етнічних спільнот, які втратили власну державність, процес «переключення» національної енергії з політики на культуру. Таке «переключення» було «захисною реакцією» поневолених народів на своє тяжке становище. Проявлялося це реагування у цілому комплексі явищ і подій, що свідчило про поширення в масах національної свідомості, активізацію національного руху в усіх його формах, спочатку як культурницько-просвітніх, а згодом і політичних. Інших можливостей зберегти свою національну ідентичність у підневільних народів просто не було.

У такій ситуації опинився й український етнос. Уся історія духовного життя України протягом кінця ХVІІІ — початку ХХ ст. позначена пробудженням почуття своєї народності як антитези скрутному соціально-економічному і гнітючому політичному становищу та культурному занепаду. Тому ця доба ввійшла в історію культури українського народу як епоха національно-культурного відродження.

6.1. Формування передумов єдиного загальноукраїнського культурного руху

Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України кінця ХVІІІ — початку ХХ ст. Воно окреслює набуття українським етносом таких якостей, які дозволили йому розглядати себе нацією, суб’єктом історії. До них, у першу чергу, відноситься усвідомлення українцями своєї спільності, національної своєрідності, свого місця і ролі в світовій цивілізації, права на справжню національну незалежність, причетності до своєї культури і мови. Зміст цього поняття також безпосередньо віддзерка-

335

Історія української культури

лює стратегічну мету національно-культурного відродження — консолідацію української нації та відтворення її державності.

Процес відродження базувався на попередніх напрацюваннях українського народу, зокрема, традиціях національної державності: демократизмі, соборності, миролюбності, повазі до прав і свобод інших народів та здобутках у сфері матеріальної і духовної культури.

Істотний вплив на початок українського відродження справили Просвітництво і Велика французька революція (1789—1894), які проголосили мірилом усього існуючого розум і право народів на Свободу, Рівність і Братерство. Ці гасла стимулювали інтерес української інтелігенції (безпосереднього творця духовних цінностей) до неповторних рис своєї етнічної спільноти, її культури (певних видів народної творчості і мистецтва, а саме фольклору і літератури, а також історії і мови). Тому етнографізм стає визначальною рисою

формування нової української культури, а село — соціальним підґрунтям відродження, оскільки воно зберігало основну цінність народу — його рідну мову.

Національному відродженню сприяло й поширення у Західній Європі, а потім і в Україні, ідей романтизму1, який багато в чому був антитезою Просвітництву,2 та класицизму3 ХVІІІ ст. Останній літературний і мистецький напрям здебільше визначав орієнтири (світо-

1Романтизм (від фр. roman — римський; той, що відноситься до культури і мови народів, які історично пов’язані із Стародавнім Римом) — 1. Напрям у літературі і мистецтві першої чверті ХІХ ст., представники якого виступали проти канонів класицизму, оспівували героїчне минуле свого народу, ідеалізували героїв, прагнули до зображення національного, його неповторності і своєрідності. 2. Метод відтворення дійсності в її ідеалізованому вигляді. 3. Умонастрої, що пронизані ідеалізацією дійсності, мрійливою споглядальністю.

2Просвітництво — широкий культурницький рух, що виник в Англії в ХVІІ ст. і потім поширився

уФранції і на весь європейський континент з метою позбавлення людства від впливу релігійного фанатизму за допомогою коректного використання розуму. «Май можливість користуватися своїм розумом!» — девіз Просвітництва.

3Класицизм (від фр. classicism — типовий, характерний) — 1. Напрям у мистецтві ХVІІ — поч. ХІХ ст., однією з характерних рис якого було звернення до античних зразків, яким він надавав величезного значення, розглядав їх неперевершеною нормою мистецтва, вшановував природу (не штучну, не підроблену) і, отже, наділяв її як красою, так і раціональністю. Класичний підхід був не новим в історії мистецтва (він використовувався уже в епоху Відродження, яка захоплювалася міфом про походження світу), але у XVІІІ ст. він набув нового розвитку як бунт проти барокового мистецтва. Могутнім поштовхом до відродження ідей класицизму стало відкриттям у 1738 р. античного Геркуланума (місто в Італії, у підніжжя вулкана Везувій, що було зруйноване 24 серпня 79 р. під час його виверження), в результаті виникає археологія, відкриваються перші музеї. 2. У живописі, архітектурі та інших видах і жанрах художньої творчості класицизм характеризувався виразністю, гармонією форми і змісту.

336

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

глядні) та настрої асимільованої частини національної інтелігенції, передусім, такі як раціоналізм1, універсальність та уніфікованість всього етнічного, індиферентність до національної культури.

Процес національно — культурного відродження в Україні, як правило, поділяють на три етапи: період збирання духовної спадщини (кінець ХVІІІ — 40-ві роки ХІХ століть); українофільський етап ( 40-і роки ХІХ — кінець ХІХ століть); політичний етап (з кінця ХІХ ст.). При цьому виокремлюються принаймні чотири культурні регіони, кожен з яких через неоднакові умови соціально-політичного та культурного розвитку як у минулому, так і впродовж ХІХ — початку ХХ століть утворював своєрідну регіональну субкультуру в межах єдиної культури українського народу. До них відносилися Харківсько-Полтавський, Київський, Новоросійський та Львівський регіони. У кожному з цих регіонів основними осередками розробки проблем культури були університети, що створювалися в Україні того часу. Їх роль полягала у відтворенні і розвитку наукової і філософської культури, популяризації ідей західноєвропейських і вітчизняних просвітників і, звичайно, у підготовці висококваліфікованих кадрів. Особливе значення в розвитку української культури ХІХ ст. відігравали розмаїті товариства, гуртки, організації, що виникали внаслідок інтенсифікації духовного життя за умов національного та соціального гноблення.

На початку XІX ст. кращі стартові умови для відродження української культури склалися на теренах Наддніпрянщини. Тут збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, залишки козацького вільнодумства, але головне — збереглася (хоч і частково) національна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство. Крім того, бурхливий розвиток промисло-

1Раціоналізм (від лат. rationalis — розумний) — напрям у теорії пізнання, що визнавав (на відміну від емпіризму) розум вирішальним і навіть єдиним джерелом істинного знання. Він бере свій початок з творчості Р. Декарта, традицію якого продовжили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та ін. Історична оцінка раціоналізму двояка. Завдяки тиску на забобони минулого раціоналізм насправді був революційною доктриною. Декарт стверджував, наприклад, що розум — єдиний керівник, за яким вченому (художнику) необхідно прямувати. Раціоналіст, на його думку, не повинен підпадати під вплив забобонів і релігійних переконань, недоказових теорій і сумнівних магічних вчень. Однак надмірно перебільшивши свої погляди у полеміці з представниками емпіризму, чимало раціоналістів поставили себе за межі реального напряму розвитку науки та мистецтва: їхні наукові та естетичні трактати стали не відображенням дійсності, а конструюванням псевдотеоретичних, недоказових експериментально, моделей. У ХVІІІ ст. позитивна спадщина класичного раціоналізму ввійшла до змісту культури Просвітництва.

337

Історія української культури

вості в Донецько-Криворізькому басейні, пов’язана з ним активізація соціально-економічних процесів, а також сприятливе у цьому плані географічне розташування регіону, суттєво стимулювали зосередження і розширення в ньому мережі навчальних закладів для забезпечення зростаючої потреби у підготовці освічених і кваліфікованих кадрів. Тому не випадково, що саме у Харкові в 1805 р. був відкритий перший університет на українських землях, які перебували у складі Російської імперії.

Харківському університету судилося відіграти значну роль у становленні національної освіти в ХІХ ст. Ініціатором його заснування був відомий український вчений, винахідник і громадський діяч Василь Каразін (1773—1842). Характерно, що харківський губернатор став рішучим противником відкриття університету і тільки особисте знайомство В. Каразіна з імператором Олександром І уможливило прийняття позитивного рішення.

Філософ і ліберальний поміщик В. Каразін зробив багато корисного для формування духовної і матеріальної культури України. Він був членом «Попівської академії»1, створив Філотехнічне товариство (1811—1818), метою якого було розповсюдження досягнень науки і техніки, сприяння розвитку промисловості в Україні. В. Каразін — автор багатьох важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції і т. д. Йому належить майже 60 наукових праць. Він неодноразово виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією, був прихильником перебудови державного ладу Росії на засадах конституційної монархії. Тому Харківський національний університет недарма носить ім’я В. Н Каразіна.

На першому етапі свого існування університет мав чотири відділи — факультети: словесний (історико-філологічний), етико-полі- тичний (юридичний), фізико-математичний та медичний. Першим ректором університету (1805—1811) був професор російської словесності І. Рижський, який здійснив суттєвий внесок у розвиток філософських і філологічних наук та вирішення організаційних питань, пов’язаних із становленням університету, а професорсько-викладаць- кий склад доклав великих зусиль до розв’язання проблем фахової і світоглядної підготовки студентів як за змістом навчання, так і засто-

1«Попівська академія» — філософський гурток, що був створений у 80—90-х роках ХVІІІ ст. у с. Попівці Сумського повіту на Харківщині. Його метою було поширення ідей французьких просвітників Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, П.-А. Гольбаха, Д. Дідро, К. Гельвеція та ін.

338

Розділ 6. Культура українського народу в ХІХ ст.: духовні пошуки та шляхи їх реалізації

суванням прогресивних методів викладання дисциплін. Основними видами навчання були лекції і дискусії. Це сприяло ґрунтовному засвоєнню навчального матеріалу, розвиткові наукових інтересів і формуванню громадянської позиції студентів. Частина спецкурсів була педагогічно профільована, тому що підготовка викладацьких кадрів для навчальних закладів розглядалася як одне з найважливіших завдань університету. У навчальному процесі всебічно використовувалися досягнення науки, здійснювався зв’язок теорії з практикою, забезпечувалося унаочнення теоретичного навчання.

Особливої гостроти в університеті набуло питання про мову викладання, оскільки від цього залежала якість засвоєння знань студентами та формування у них патріотичних почуттів. Ректор університету І. Рижський робив усе залежне від нього, щоб зняти гостроту цього питання. Однак ситуація ускладнювалася тим, що більшість професорів були іноземцями і вели заняття не мовою студентів, а своєю рідною. Крім того, офіційно заборонялося навчання українською мовою і тому тривалий час нею викладався лише курс риторики.

Із заснуванням університету пов’язане значне зростання населення Харкова і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті. До університету запрошуються відомі вчені. Місто поступово перетворюється на освітянський центр. Тут у різні часи працюють і викладають історики і фольклористи Ізмаїл Срезневський (1812—1880) та Микола Костомаров (1817—1885), письменник Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), філософ і мовознавець

Олександр Потебня (1835—1891), хімік Микола Бекетов (1827— 1911), механік Олександр Ляпунов (1857—1918) та багато інших вчених і діячів культури. У Харкові видавалися перші періодичні альманахи національно-культурної спрямованості: «Украинский вестник» (1816—1819), «Харьковский Демокрит» (1816), «Харьковские известия» (1817—1824), «Украинский альманах» (1834), «Молодик» (1843—1844) тощо. Університет виховав славну когорту видатних діячів науки і культури — це математик і механік Михайло Остроградський (1801—1861), біолог Ілля Мечников (1845—1916), композитор і фольклорист Микола Лисенко (1842—1912), Петро Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, історик і відомий суспільний діяч Дмитро Багалій (1857—1932) та ін. Навколо університету гуртується плеяда відомих істориків, етнографів, поетів, літераторів, композиторів і художників: Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812—1848),

339

Історія української культури

Микола Цертелєв (1790—1869), Левко Боровиковський (1806— 1889), Семен Гулак-Артемовський (1813—1873) та багато ін. Частим гостем Харкова був Іван Котляревський (1769—1838). Деякі з названих митців і вчених стали першими загальновизнаними фахівцями у своїй галузі діяльності (виді або жанрі мистецтва). Першим кла-

сиком вітчизняної літератури й драматургії був І. Котляревський, першим прозаїком нової української літератури став Г. КвіткаОснов’яненко, першим розробником української національної ідеї — М. Костомаров, першим професором-славістом, засновником вітчизняного слов’янознавства — І. Срезневський. Їх щира любов до України, високий професіоналізм й унікальна самобутність суттєво вплинули на зміст та форми становлення українського національного відродження і певним чином визначили вектор подальшого розвитку вітчизняної культури. Остаточну спрямованість цьому вектору надав геніальний поет і мислитель, великий громадянин України Тарас Григорович Шевченко (1814—1861), якого теж випестувала земля Наддніпрянщини. Тому в Івана Франка (1856—1916) були всі підстави назвати першим центром національного пробудження українців «Харківську Україну».

У 30-х роках ХІХ ст. зростає роль Києва як другого регіонального центру культурного життя в Україні. Найзначнішими його осередками стають Київська духовна академія, що була створена в 1819 р. замість закритої у 1817 р. Києво-Могилянської академії, і, особливо, Київський університет Святого Володимира, відкритий у 1834 р. на базі переведеного до Києва Кременецького ліцею.

Якщо Харківський університет був створений за бажанням місцевого населення і на його пожертвування, то Київський університет було засновано за ініціативи і підтримки царського уряду. На думку імператора Миколи І, цей університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу на мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній. Така ідея, очевидно, зародилася після польського повстання 1830 р. Тоді російський уряд і розгорнув на повну силу політику русифікації на українських землях.

Спочатку університет складався з двох факультетів: філософського та юридичного, потім було відкрито медичний факультет, а філософський поділено на два: історико-філологічний і фізико-матема- тичний факультети. У рік відкриття в університеті навчався лише 61 студент, а через 20 років — 808. Викладачами працювали в основному

340