Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

сок у розвиток природознавства і Єпифаній Славинецький (поч. ХVІІ ст. — 1675), видатний український поет, перекладач, філолог, богослов, вчений, послідовник чеського мислителя і педагога Яна Коменського.

В історії української культури Є. Славинецький більше відомий як богослов, філолог і перекладач. Проте його здобутки в галузі природознавства заслуговують також ретельного вивчення.

Очевидно, Є. Славинецький закінчив Київську братську школу, потім довершив свою освіту за кордоном (можливо, у Краківському університеті). В 1642—1649 рр. викладав грецьку і латинську мови у Києво-Могилянській академії. З офіційних документів достовірно відомо, що в 1649 р. він разом із тридцятьма українськими вченими прибув до Москви на запрошення російського царя Олексія Михайловича для організації викладацької та перекладацької діяльності. Поряд зі своїми основними обов’язками дослідник займався науковою і просвітницькою роботою, писав проповіді та повчання. Його найбільш відомими науковими працями є: «Короткий латинослов’янський словник», «Лексикон філологічний», «Лексикон греко — слов’яно — латинський», «Лексикон латинський» тощо. Всього 150 оригінальних та перекладних праць.

Серед перекладних природничих творів Є. Славинецького особливу наукову цінність мають «Космографія» (Великий атлас) нідерландського дослідника та картографа Віллема Блау1 (Блеу; 1571— 1638), що присвячена проблемам астрономії і географії, та праця «Про будову людського тіла» (1543) бельгійського анатома й хірурга Андреаса Везалія2 (1514—1564), в якій викладені нові погляди на актуальні питання медицини. Своїми перекладами Є. Славинецький сприяв утвердженню в українських та російських вчених наукового світогляду, розвиткові освіти та формуванню наукової термінології. Так, у перекладі «Космографії», особливо, у вступі до нього під назвою «Зерцало всея вселенныя», написаному Є. Славинецьким,

1Віллем Блау — власник фірми (такої ж знаменитої як і сам вчений), що видавала земні та небесні глобуси, багатотомні атласи, окремі географічні карти і тексти (перекладені на мови різних народів).

2Андреас Везалій — природознавець, основоположник анатомії. Народився в Брюсселі, його діяльність проходила в багатьох країнах. Вчений одним з перших став вивчати людський організм за допомогою розтину. У своїй основній праці «Про будову людського тіла» він описав структуру всіх органів людини, вказав на недоліки своїх попередників у її трактуванні, у тому числі в поглядах Галена. За свої переконання А. Везалій переслідувався церквою. Загинув учений під час аварії корабля.

321

Історія української культури

просвітник наводить відомості про будову Всесвіту. Крім переказу геоцентричної системи Птоломея, що міститься в книзі В. Блау, Є. Славинецький вперше в царській Росії оприлюднює суть геліоцентричної системи М. Коперника, із змістом якої він, імовірно, познайомився під час навчання у Краківському університеті. Тому «Зерцало…» Є. Славинецького стало новим словом у вітчизняному природознавстві і відразу викликало інтерес у наукових колах як Росії, так і України. Показовим у цьому плані є той факт, що весь переклад «Космографії» так і залишився в єдиному списку, а «Зерцало…» охоче переписувалося (окремо) вченими-природознавцями і дійшло до наших часів у декількох списках.

Наукова цінність перекладу головного твору А. Везалія «Про будову людського тіла» полягає в ознайомленні Є. Славинецьким медичної спільноти з новітніми досягненнями знаменитого європейського вченого, зокрема, з його описом органів тіла людини, що ґрунтувався на докладному анатомуванні померлих людей, з методикою секції тіла небіжчика та анатомічним атласом. Все це позитивно відбилося на подальшому розвитку вітчизняної медицини: з’явилися передові наукові школи, сформувалися видатні вчені і медики-практики, почали використовуватися новітні підходи і засоби лікування різних захворювань. Особливе місце серед видатних діячів української медицини в той час посідали: Д. Самойлович, Є. Мухін, Н. МаксимовичАмбодик, О. і П. Шумлянські, С. Андрієвський, М. Тереховський та ін.

Пам’ять людства назавжди зберегла трагічні відомості про страшні епідемії чуми, холери, віспи та інших тяжких інфекційних хвороб, що вирували в тодішній Європі, забрали життя і знівечили долі мільйонів людей. І якщо це лихо залишилося в далекому минулому, то сталося це, зокрема, завдяки величезному внеску, який зробили для його подолання діячі епідеміологічної науки. Почесне місце серед

них належить засновнику епідеміології в Російській імперії, фундатору першого в Україні наукового медичного товариства, визнаному в усьому світі українському лікареві та вченому, мужній людині Данилові Самойловичу (Сушковському; 1744—1805). Одним із свідчень високого міжнародного авторитету українського медика є висловлювання про нього відомого французького філософа й лікаря П’єра Кабаніса, котрий характеризував Д. Самойловича як «видатного благодійника людства».

Д. Самойлович першим у світі встановив шляхи, якими передається чума. Вчений відкинув поширену думку, що ця хвороба розно-

322

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

ситься повітрям, і довів контагіозний характер її розповсюдження. Він обґрунтував і підтвердив практичними результатами, що зараження чумою відбувається при безпосередньому контакті з хворими та їх речами. У зв’язку з цим епідеміолог запропонував новаторську систему протичумних заходів і успішно застосував їх — це щеплення ослабленою вакциною, дезінфекція речей хворих на чуму, використання медичним персоналом захисних халатів, змочених оцтом, та взуття, змазаного дьогтем, обтирання тіла хворого льодом, використання тютюнових порошків і т. д. Д. Самойлович сам прищепив собі заражений матеріал, взятий від людини, яка одужувала після захворювання чумою. На думку фахівців, саме це допомогло йому вижити під час декількох епідемій чуми (в Москві, Херсоні, Кременчуці, Одесі, Криму), у ліквідації яких лікареві довелося брати участь.

Вчений одним з перших в Європі став широко практикувати розтин померлих від чуми, здійснив першу в Росії (а, можливо, і в Європі) спробу виявити збудника цієї хвороби, існування якого він передбачив. Для цього епідеміолог запропонував мікроскоп і активно використовував його.

Наприкінці ХVІІІ ст. Д. Самойлович почав готуватися до наукововикладацької діяльності, виношував плани щодо створення медикохірургічної школи, разом з іншими відомими вченими опрацьовував програми навчальних дисциплін та методичне забезпечення їх викладання. Однак цей задум не вдалося реалізувати. Розпочалася нова ро- сійсько-турецька війна, постала проблема реорганізації карантинної служби на Півдні України та створення окремої медико-хірургічної служби у військах. Напружена праця та перенесені хвороби підірвали здоров’я видатного вченого. У 1805 р. Д. Самойлович помер.

Палітра природничих досліджень була досить широкою і в діяльності Єфрема Мухіна (1766—1850) — українського вченого-медика, знаменитого хірурга, анатома, фізіолога та гігієніста, який заклав основи гігієни і токсикології, плідно займався проблемами епідеміології. Він став одним із фундаторів анатомо-фізіологічного напряму у вітчизняній медицині та вчення про визначальну роль головного мозку в функціонуванні організму, першим виклав основні засади рефлекторної теорії, зробив вагомий внесок у розвиток вчення про суттєвий вплив нервової системи на виникнення захворювань (теорія нервізму). У 1800 р. Є. Мухін захистив докторську дисертацію «Про стимули, що діють на живе людське тіло», де виклав нове і складне на той час питання про залежність людського організму від

323

Історія української культури

зовнішніх і внутрішніх збудників. Ця дисертація висунула уродженця українського містечка Чугуєва в перші ряди вчених-медиків того часу. Його наукову працю схвально сприйняли в Європі. Провідні європейські університети прагнули обрати Є. Мухіна членом своїх наукових товариств.

Проте головну увагу Є. Мухін приділяв пропаганді анатомії.

Йому належить крилатий вислів: «Лікар, який не є анатомом, не тільки не корисний, але й шкідливий». Вчений постійно підкреслював, що доктор не може належним чином виконувати свої обов’язки, якщо він не знає анатомії. На думку Є. Мухіна, анатомія — це ком-

пас, що вказує лікареві прямий шлях до свого самовдосконалення, кермо, яке спрямовує його дії, а також істинна і тверда основа всієї лікарської справи.

Як засновник вітчизняної травматології, Є. Мухін започаткував симбіоз травматології та хірургії. Документи засвідчують, що в Москві та інших містах, де працював знаменитий хірург, завжди існували величезні черги, щоб попасти до нього на операцію. Він розробив свою методику ампутацій, винайшов оригінальну шину-під- щелепник, впровадив низку лікувальних та гігієнічних заходів, почав використовувати у медичній практиці сполуки хлору, організував перші пункти швидкої допомоги, створив при Московському університеті зразкову аптеку і став її керівником, заснував анатомічні музеї при Московській медико-хірургічній академії та університеті. Вчений був одним з ініціаторів запровадження щеплень проти віспи, організував вакцинацію у Москві (1801), як епідеміолог брав участь у ліквідації холери в першій столиці Росії (1830).

Є. Мухін є автором першого оригінального посібника з хірургії та фундаментального твору з анатомії. Йому належить більше 50-ти ґрунтовних праць з різних галузей медицини.

Велике наукове значення, навіть для сьогодення, мають природничі дослідження географічних можливостей Криму і Півдня України, що були проведені на зламі XVIII — ХIX століть відомими українськими і російськими натуралістами та мандрівниками. Серед них особливе місце посідають праці П. Палласа і В. Зуєва. Так, Петро Паллас (1741—1811) — російський вчений, академік Петербурзької АН у 1793—1794 рр. очолив експедицію на Південь України, зосередивши увагу на вивченні природи Криму. Там він досліджував Південну гряду Кримських гір, а восени 1794 р. повернувся до Петербурга, де передав імператриці Катерині ІІ «Короткий фізичний і топографіч-

324

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

ний опис Таврійської області». Академія наук високо оцінила результати досліджень вченого. Йому було виділено будинок у Сімферополі

іподаровано 10 тисяч карбованців на відкриття в Криму училищ з садівництва та виноробства. На ці кошти П. Паллас розпочав нові дослідження природи Криму та пропаганду необхідності його сільськогосподарського освоєння. Вчений продовжив вивчати Кримські гори, посадив виноградники і сади в Судакській і Козькій долинах, написав декілька фундаментальних наукових праць з агротехніки південних культур. У 1799—1801 рр. П. Паллас опублікував у Лейпцигу двотомний опис своїх результатів дослідження Криму.

Паралельно і так же плідно працював у дослідженні природи України ще один відомий російський натураліст і мандрівник Василь Зуєв (1754—1794) — академік Петербурзької АН. У 1781—1782 рр. вчений здійснив самостійну подорож до України в район річок Південний Буг і Дністер. Результати досліджень отримали високу оцінку наукової спільноти і були опубліковані в книзі «Подорожні записки… від Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 і 1782 роках». В. Зуєв також очолював експедицію до Криму з метою вивчення природи півострова. Як наслідок, з’явився опис ґрунтів та геологічних особливостей Криму. В. Зуєв став автором першої наукової (геогра-

фічної) праці про Крим.

Отже, становлення наукового життя в епоху козаччини й Гетьманщини забезпечило творення та збереження тих матеріальних

ідуховних цінностей, з яких черпали натхнення і сучасники, і нові покоління діячів національного відродження. Започаткування наукових досліджень сприяло розвиткові культури, піднесення культури спричиняло благотворний вплив на позитивні зрушення у науці. Цей діалектичний процес є загальною закономірністю розвитку будьякого суспільства.

5.8. Традиційні культи українського козацтва

Велике значення для розуміння вітчизняної культури має осягнення традиційних культів українського козацтва та їх витоків, особливо, таких, як: культ коня, шаблі та бойового поясу, повага до кобзарів — співців козацької слави, шанобливе відношення до символіки (червоного прапора, клейнодів, китайки і т. д.) та вишколу молодих

325

Історія української культури

воїнів, обожнення козацького побратимства, своєрідне ставлення запорожця до жінки, дотримання погляду про існування зв’язку між битвою і бенкетом та ін.

Одним із важливих архаїчних елементів у системі культури українського козацтва став культ коня, що не є безпосереднім надбанням українських козаків, а представляє далекий відгомін са- крально-військової індоєвропейської традиції. Східнослов’янські степи — батьківщина свійського коня. Саме тут вперше почали приручати і використовувати коней не лише в господарській діяльності, але й з військово-транспортною метою. Про це свідчать, наприклад, останки військових колісниць і возів у похованнях Ямної культури1. Звідси розселилися племена, які несли з собою по всій Євразії навички використання свійських коней у різних галузях життєдіяльності.

Історична наука доводить, а міфи підтверджують, що сакральновійськовий культ коня вже існував у стародавніх українців. З язичницьких міфів відомо, бог Перун був вершником. За повір’ями древніх українців, кінь міг принести людині і успіх, і смерть (згадаймо легенду про безпосередню причетність коня до смерті князя Олега), іноді він супроводжував свого господаря у потойбічний світ як споглядач останніх хвилин його життя. Про це свідчать дослідження численних козацьких поховань.

Отже, українське козацтво, будучи носієм індоєвропейських військових традицій, вочевидь запозичило з цієї культури і примножило культ коня та побратимське ставлення до нього, що так яскраво і з великою любов’ю оспівано в українському фольклорі. Тому в багатьох козацьких піснях, думах і переказах кінь є «братом і бойовим товаришем козака».

Важливе місце у козацькій військовій культурі посідає шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатий український фольклор. Цей культ бере свій початок у середньовічній Європі, де меч вважався ознакою приналежності особи до лицарського стану. Ще під час християнізації Європи церква включила варварський за своєю суттю культ меча і бойового пояса в систему християнських цінностей, ка-

1Ямна культура — надбання епохи енеоліту (друга половина ІІІ — початок ІІ тис. до н. е.). Вона зародилася у степах Східної Європи, свою назву отримала від облаштування погребальних ям під курганами. Представники цієї культури займались скотарством, полюванням та примітивним землеробством.

326

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

нонізувавши концепцію Христового воїнства. Тому в пізньому середньовіччі посвята в лицарі відбувалася в церкві з використанням меча. Так і в козацьку епоху шабля (далека «родичка» меча) стала символом незалежної козацької верстви.

Вагомою складовою українського фольклору є численні казки, легенди, перекази про вовкулаків, перевертнів, козаків-характерни- ків тощо. Всі ці образи є не чимось іншим, як рештками індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень і міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні індоєвропейської культури. З них у прадавні часи, згідно з міфологією, формувалися таємні об’єднання озброєних чоловіків. Ці військові спільноти створили власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку. Ймовірно, образ козака-ха- рактерника1 саме й склався під впливом залишків стародавнього індоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків — перевертнів у різних балто-слов’янських народів та їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило ці образи у сусідніх етносів, а успадкувало їх від культури Київської Русі. Це свідчить про безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Подібний зв’язок простежується також між образами давньоруського князя-волхва Всеслава Полоцького2 та козацького отамана-характерника Івана Сірка3.

1Характерник — 1. Чаклун, відьмак, волхв, чарівник. 2. Людина сильного характеру, непохитної волі, яка здатна «зрушити» гори.

2Всеслав Полоцький (невід. — 1101) — князь полоцький, який у 1066 р. захопив і спалив Новгород, у 1067 р. попав у полон і опинився в Києві, потім, під час повстання городян у 1068 р., був проголошений київським князем. Після придушення повстання утік до Полоцька. У 1078 р. В. Полоцький напав на Смоленськ і знову залишився неушкодженим. Попри все йому вдалося зберегти незалежність Полоцького князівства від Києва. Тому про цього князя-волхва існує багато згадок в билинах, а також у «Слові о полку Ігоревім».

3Іван Сірко (невід. — 1680) — кошовий отаман Запорізького козацтва, особлива постать в історії України. Ще за життя він став легендою українського козацтва, його подвиги оспівано в піснях

ідумах. Проте і козаки, і вороги вважали його характерником — чоловіком надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і навіть уміє замовляти рани. І. Сірко й насправді виходив живим та неушкодженим із таких ситуацій, в яких інші могли б тільки загинути, а його «не брала ні куля, ні шабля». Недарма татари називали І. Сірка «урус-шайтаном», боялися його

іразом з тим поважали. Існує легенда, що козаки нібито 5 років не ховали І. Сірка після його смерті, а весь час возили його тіло (за іншими переказами — руку) з собою в походи і це допомагало їм перемагати в декілька разів сильнішого ворога.

327

Історія української культури

Вважається, що більшість козаків-характерників були язичниками. Доказом такого припущення є процедура поховання таких козаків. Легенди розповідають, що їх ніколи не ховали священики, а проводжали в останню путь самі запорожці і по-своєму, тобто лицем донизу, за звичаєм, який склався ще зі скіфських часів. У такий спосіб хоронили небезпечних людей, чиє посмертне відродження було небажаним. Для цього небіжчика клали в труну обличчям вниз, щоб сонце не торкалося його своїм животворним промінням. Усе це свідчить про те, що пересічні люди розглядали козаків-характерників чаклунами, а священики вважали їх людьми, в яких вселився біс.

Отже, спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовними традиціями княжих дружин Х — ХІІ століть, які були різновидом середньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв’язок культури українського козацтва з військовою лицарською культурою Європи.

Архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі — військові співаки слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а являє собою важливу складову військово-культурних систем багатьох народів, носіями якої були військові співаки, наприклад, у стародавні часи — це арійські ріші1, давньогрецькі аеди2 і рапсоди3, яскравим уособленням яких став Гомер. У середньовічній Європі кобзарювали барди4, скальди5, трувери6, менестрелі7. В часи Київської Русі при княжій дружині теж існували військові піснярі, найвідоміший з них — Боян. Козацьке кобзарство увібрало в себе пісенний досвід лицарів середньовіччя та звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні культури українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства — від бардів вузькостанових ін-

1Ріші — у народів індоєвропейської мовної групи — мудрець, провидець, співак, автор-викона- вець священних ведичних гімнів.

2 Аеди — давньогрецькі співаки, які виконували епічні пісні.

3Рапсоди — давньогрецькі подорожуючі співаки, які збирали народні пісні та читали поеми. На відміну від аедів, співаків-імпровізаторів, рапсоди виконували твори, що вже склалися. Іноді вони були одночасно й поетами.

4 Бард — 1. Поет-співак у стародавніх кельтів. 2. Автор і виконавець сучасної самодіяльної пісні. 5 Скальд — стародавній скандинавський співак-поет.

6 Трувер — середньовічний французький поет-співак, репертуар якого складали епічні пісні.

7Менестрель — у середні віки в Англії та Франції: поет, співак, музикант, потішник або при дворі знатного феодала, або подорожуючий.

328

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

тересів козацтва — до співців усієї України, всього українського народу, яка своєрідно виявилася в середині ХІХ ст. у творчості Великого Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. Таким чином, кобзарство стало однією з важливих засад творення не тільки козацької ментальності, але й формування української культури в цілому.

У системі традицій українського козацтва чільне місце також посідає символіка червоного кольору, відтінком якого є малинова барва. Як свідчать археологічні, історичні та фольклорні джерела, українські козаки широко використовували цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань козаків (загиблого покривали червоною китайкою).

Джерела свідчать, що в минулому у різних народів індоєвропейської сім’ї червоний колір був символом війни, війська та крові. В червоне вдягалися воїни стародавніх арійців, персів, скіфів, греків, римлян, кельтів, давньоруські дружинники. У Київській Русі червоний колір, як символ військової верстви воїнів-професіоналів, панував не лише на бойових стягах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. В українських козаків — професійних воїнів — червоний колір теж був уособленням військової верстви. Це виявлялося в червоно-малинових знаменах, у козацькому одязі, в ритуальній та символічній насиченості червоної барви як кольору професійного військового стану українського козацтва.

Отже, військова символіка червоного кольору, беручи початок ще у V тис. до н. е. і наповнюючись новим соціально-політичним змістом на кожному етапі розвитку військової справи, невпинно розвивалася протягом усієї історії народів індоєвропейської мовної групи. Червоний колір у цієї групи народів є уособленням крові, вогню та війни, ознакою приналежності до провідного військово-аристокра- тичного стану. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.

Важливим елементом у козацькій військовій культурі є вишкіл молодих воїнів. Ця козацька традиція також сягає своїми коріннями у старовину, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни, посилено займаючись фізичною і військовою підготовкою. Наприклад, західноєвропейському лицарству було властиве комплексне і тривале навчання майбутніх воїнів (з 7 до 19—21 року), що закінчувалося святковим обрядом посвячення у лицарі. Лицарство Київської Русі теж приділяло велику увагу військовій підготовці дружинної молоді, як засобу перетворення юнака на повноцінного члена

329

Історія української культури

суспільства. Традиції стародавнього українського лицарства не втратили свого значення, а були з часом успадковані новою військовою верствою України — козацтвом. Українські козаки створили свою систему підготовки молоді — так званий «інститут джурів-молоди- ків». Його характерні риси — кропітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (воно тривало з 7—9 до 20—21 року, що повністю відповідало європейській лицарській традиції), постійне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, насамперед, повне проходження юнаком тернистого і напруженого шляху — від джури1 до фахового козака-воїна.

Одним з архаїчних елементів у культурі українського козацтва є зв’язок битви з бенкетом. У народній поетичній творчості, а саме в творах, пов’язаних з козацтвом, широко побутувала традиція порівнювати і пов’язувати козацький бенкет з кровопролитною битвою. В козацькому світосприйнятті битва і бенкет також набули особливого містично-героїчного забарвлення. Фольклорні матеріали свідчать, що для козаків битва і банкет мали навіть сакральний характер. Ця традиція пов’язувати їх зародилася ще в стародавні часи і вперше була зафіксована у священних гімнах Рігведи2. Впродовж тисячоліть відбувалося поступове зближення понять-символів «битва» й «бенкет». Тому в світосприйнятті воїнів-професіоналів ці поняття являють собою єдине взаємопов’язане ціле: битва — це головне поле діяльності воїнів, бенкет — нагорода за їх мужню військову працю. Під час битви воїн — головна діюча особа-виконавець, а вже під час бенкету військовий лідер (ватаг, конунг, сюзерен) віддячував воїнів-дружин- ників своєю щедрістю, багатством і покровительством за відданість і героїчну звитяжність. Зв’язок битви й бенкету набував, крім ритуаль- но-героїчного, ще й надприродного змісту, тому що загиблі на полі бою воїни-герої, на думку особистості тієї пори, продовжували вести вічну війну і вічно бенкетувати у потойбічному світі. Цей стародавній елемент індоєвропейської військової культури зберігся в традиціях українського козацтва, що відобразилося як в уявленні народу про козаків, так і в їхньому власному світобаченні.

Одним з особливих елементів культури українського козацтва є своєрідне ставлення козака до жінки. Саме той факт, що запорозькі

1 Джура — зброєносець козацької старшини в ХVІ—ХVІІІ століттях.

2Рігведа — збірка переважно релігійних гімнів, перша відома пам’ятка індійської літератури. Вона оформилася у Х ст. до н. е.

330