Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

свідчать також зображення гетьманів, що є ілюстрацією до історичних подій, описаних у літопису Самійла Величка. Як зазначалося вище, цих портретів десять. В них невідомий автор малюнків майстерно передав єдність індивідуального і загального у вдачі кожного

згетьманів.

Здругої половини XVII ст. в українському образотворчому мистецтві набуває бурхливого розвитку графіка — один з основних його видів. У самостійний жанр мистецтва виокремлюється гравюра1. Гравери (більшість з них навчалися в Західній Європі) вміли оздоблювати книги в різноманітних техніках: ксилографія2, дереворит3, дереворіз, мідерит4 та офорт5. Друкувалися також тематичні аркуші — так звані «тези», дарчі адреси, гравійовані панегірики (їх ще називали «конклюзіями»).

У цей час великого значення набули, зокрема, ілюстрації майстра Іллі до «Києво-Печерського патерика» і гравера Федора до Псалтиря та Євангелія. Однак новий етап у розвитку графічного мистецтва був пов’язаний в основному з творчістю фундатора української школи граверства Олександра Тарасевича (бл.1640—1727, у чернецтві — Антоній). До його школи належали його брат Л. Тарасевич, І. Щирський (1650—1714, у чернецтві — Інокентій), Н. Зубрицький (1688—1724), І. Мигура (1704—1772, у чернецтві — Іларіон) та цілий ряд інших талановитих граверів по міді та дереву, яких об’єднував своєрідний творчий стиль з елементами народного мистецтва. Так, «Патерик», що вийшов у світ 1702 р. в Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Леонтія Тарасевича (1650—1727), його анатомічно бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту, в який були майстерно вмонтовані зображення людей, та вмілому використанню світлотіні.

Майже 400 гравюр на біблійні сюжети створив за своє коротке життя Никодим Зубрицький (1688—1724). Найбільш відомими з них є: «Іоанн Предтеча», «Іоанн Богослов», «Благовіщення» (всі — в

1Гравюра (від фр. gravure — висікати, вирізати) — 1. Вирізьблений або витравлений на дошці чи металевій пластинці малюнок. 2. Відбиток малюнка.

2Ксилографія (від грец. xylon — дерево + grapho — пишу) — гравіювання по дереву та відбиток такого малюнка.

3 Дереворит — різьблення по дереву.

4 Мідерит — різьблення по міді.

5Офорт (від фр. eau-forte — азотна кислота) — 1. Спосіб гравіювання, під час якого поверхня, що гравіюється, протравлюється азотною кислотою. 2. Відбиток з гравійованої поверхні.

301

Історія української культури

1691); «Апостол» (1696, Львів), «Патерик» (1702, Київ) та інші — всі гравюри по дереву. Майстер звертався також до світських сюжетів («Звільнення Почаївської лаври від осади», гравюра по міді, 1704). Йому належать книги з теорії і практики графічного мистецтва, які неодноразово перевидавалися у Петербурзі, Москві, Відні та Львові.

Видатним представником чернігівської школи граверства був живописець, поет та релігійний діяч Іван Щирський (1650—1714, у чернецтві — Інокентій). Збереглося 28 гравюр по міді, у тому числі на релігійні теми («Іоанн Златоуст», 1682), урочисті алегоричні композиції (ілюстрації до книги Л. Барановича «Благодать та істина…», 1683), в які художник втілив запозичені з життя типи, батальні та побутові сцени, пейзажі. Інтерес до передачі простору та об’ємної форми характеризує І. Щирського як майстра, котрий відійшов від канонів та умовностей середньовічного мистецтва.

Знаним українським гравером кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. також виявив себе Іван Мигура (1704—1772, у чернецтві — Іларіон). Йому належить ціла низка панегіричних гравюр з віршованими текстами і портретами історичних осіб, зокрема, гетьманів України

П.Конашевича-Сагайдачного та І. Мазепи, створених у стилі бароко. Після 1709 р. почався занепад українського граверства, яке ста-

ло відроджуватися в 30—40-х роках ХVІІІ ст. Найбільшим його осередком продовжував залишатися Київ, де працювало до 50-ти граверів на чолі з Аверкієм Козачківським (роки життя невідомі) та Григорієм Левицьким (походив з відомого козацького роду Носів, бл. 1697—1769) — найвизначнішим українським гравером ХVІІІ ст., автором видатних «тез», з яких найкращими є зображення, присвячені Київському митрополитові Р. Заборовському та Лаврському архімандритові І. Негребецькому. Рафінована граверна майстерність притаманна також книжковим гравюрам Г. Левицького, що прикрашають лаврські видання Євангеліє (1737) і «Апостол» (1737, !738), та геральдичним композиціям, які містяться в творі М. Козачинського «Філософія Арістотелева» (1745).

Серед представників львівської школи граверства продуктивно працювали такі майстри як: І. Филипович, Т. Корнахольський, І. Вишловський, М. Футлевич та Т. Троцкевич.

Отже, поява в мистецькому середовищі України таких унікальних майстрів, як брати О. і Л. Тарасевичі, І. Щирський та Г. Левицький (Ніс) стала основною причиною того, що гравюра по міді (мідерити) досить рано набула в Україні високої популярності, прославила цей

302

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

жанр вітчизняного мистецтва, а створені ними мідерити явились вершиною розквіту української книжкової графіки XVIII ст. Так же плідно працювали й українські майстри деревориту (гравюра по дереву) Н. Зубрицький, І. Мигура та Д. Синькевич. Їх творчість теж є виявом зростання професіоналізму представників українського граверства та її постійної підтримки з боку козацької старшини. Ці особливості розвитку образотворчого мистецтва стали характерними і для скульптури, як елемента монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі. Визначальними рисами барокової

скульптури були рух і пафос.

Однак українська скульптура сприймала не всі європейські здобутки, а лише ті, до асиміляції з якими вона була вже готова. І в тому випадку, коли асиміляція виявлялася найбільш органічною, в українській скульптурі виникали свої неповторні здобутки, які через чужі форми яскраво розкривали власні можливості. Наочно це видно на прикладах з будівничого мистецтва.

Найвідомішим західноукраїнським скульптором доби українського бароко був Йоганн Пінзель (бл. 1707—бл.1761), особа, котра до тепер вважається загадковою для дослідників, тому що про нього майже відсутні архівні дані. Збереглася велика кількість творів, які приписуються цьому скульпторові. Головні з них — статуї на фасаді собору святого Юра (Львів) та ратуші у м. Бучачі (Тернопільська обл.). Достовірно відомо, що Й. Пінзель працював над зведенням цих споруд разом із знаменитим архітектором Бернардом Меретином (невід. — 1759).

У кінній статуї Георгія-Змієборця, що височить на соборі святого Юра, все просякнуте рухом — і кінь, який скаче з розвіяною гривою, і плащ вершника, і фантастичний змій, що звивається кільцями під пружними ратицями коня. Справжньою «енциклопедією» античної міфології є ратуша в Бучачі, декор якої демонструє щирий інтерес майстра до античної символіки — це й монументальний Геракл, і оманливий Нептун, й інші приголомшливі персонажі давньогрецького фольклору. Легкість і вишуканість композиційних форм більшості прикрас цих споруд, створених на основі асиметрії, породжують грайливе і водночас занепокоєне почуття, яке так притаманне бароковому стилю. Ці скульптури славлять людський героїзм, протиставляючи його злу.

Воздобленні названих споруд Й. Пінзелю допомагали його учні

Ф.Олендський, М. Філевич, С. Старевський, І. Оброцький та брати

303

Історія української культури

Матвій і Петро Полейовські, які здійснили великий внесок у розвиток не тільки стилю бароко, а й рококо. В наші дні у Львові функціонує музей Й. Пінзеля.

Знаним майстром дерев’яної скульптури в Лівобережній Україні був слобідський мешканець Сисой Шалматов (1720—1789/90) — постать, безперечно, геніальна, людина, яка фактично започаткувала східноукраїнську скульптуру. Народившись в Росії і здобувши професію різьбяра в Тверському народному училищі, С. Шалматов, з невідомих причин, емігрував до України і оселився в містечку Охтирка на Сумщині. Там у нього з’явилася власна майстерня і учні. Йому належить провідна роль в оздобленні міського собору в Полтаві (1772), Мгарського монастиря (1762—1765), церкви Покрови у Ромнах (1768—1775), створеної на замовлення отамана Запорізької Січі П. Калнишевського, Троїцької церкви в Чоповичах (1774—1775, Житомирська обл.), собору Різдва Богородиці в Козельці (1752—1763, на Чернігівщині) та багатьох інших культових споруд.

Іконостас, виконаний С. Шалматовим для Покровської церкви м. Ромни (Сумська обл.), є одним з кращих його творів. Він створений у стилі рококо, типовому для українського різьблення по дереву в середині ХVІІІ ст. Цей іконостас (з чотирьох рядів) був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Христа серед хмар, ледве вдається розгледіти із землі. Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що майстер працював над ним майже п’ять років, тоді як у середньому робота над великим іконостасом забирала у нього від двох до трьох років.

Ще одне місце, де плідно працював С. Шалматов, було оздоблення собору Різдва Богородиці в Козельці (Чернігівська обл.). Собор з дзвіницею був побудований коштом Наталії Розум — матері Олексія та Кирила Розумовських — на знак подяки Богові за щасливу долю її синів. Архітекторами цієї споруди були І. Григорович-Барський та А. Квасов; ікони писав маляр Г. Стеценко; різьбу виконав С. Шалматов. У цьому соборі дивом зберігся дерев’яний іконостас, виконаний за проектом Б. Растреллі.

До найбільш яскравих творів С. Шалматова належать також скульптури, які він створив для Троїцької церкви с. Чоповичі (Житомирська обл.). На превеликий жаль, із майже 30 окремих скульптур, що прикрашали цю церкву, до нашого часу збереглися лише дві — дерев’яна скульптура євангеліста Луки та Царські ворота, які зараз знаходяться в Державному музеї українського образотворчого мистецтва.

304

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

У XVIII ст. посилюються контакти представників українського живопису зі своїми російськими колегами: У Києві працює над розписом Андріївської церкви відомий російський художник і педагог Олексій Антропов (1716—1795), з України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художники Дмитро Левицький1 (бл.1735— 1822), Володимир Боровиковський2 (1757—1825), Антон Лосенко3

1Дмитро Григорович Левицький — видатний російський і український живописець-портретист. Ймовірно, він народився в Києві, навчався у Києво-Могилянській академії, потім переїхав до Петербурга, де продовжив навчання в Академії мистецтв. Невдовзі до Левицького прийшло визнання його таланту й майстерності, в результаті чого він став модним портретистом аристократичних кіл Петербурга, дарма що в столиці тоді працювала ціла плеяда європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства знаменитого художника. У Женевському музеї зберігається написаний Д. Левицьким портрет Д. Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. Д. Левицький написав портрети майже всіх російських знаменитостей того часу. Російський живописець і мистецтвознавець І. Грабар писав з цього приводу: «Найбільшим російським митцем цього часу є учень Антропова — Левицький, твори якого належать до кращих подвигів європейського портретного мистецтва ХVІІІ століття». Відомими творами Д. Левицького є: «Портрет архітектора Кокоріна», «Портрет Урсули Мнішек», «Портрет Прокопія Демидова», «Портрет Катерини ІІ» та ін.

2Володимир Лукич Боровиковський — видатний український та російський художник-живо- писець, іконописець та портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв. Народився в Миргороді в сім’ї козака. У рідному місті жив і працював понад 30 років, служив у Миргородському козачому полку — за полковою ієрархією був значковим товаришем. В кінці 80-х рр. В. Боровиковський переїхав до Петербурга, де навчався художньому мистецтву під керівництвом Д. Левицького. Рання творчість В. Боровиковського пов’язана з традиціями українського живопису ХVІІІ ст. (його релігійні картини зберігаються у Київському музеї українського мистецтва, портрет полковника П. Руденка — у Дніпропетровському художньому музеї). Великим успіхом користуються його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М. Лопухіної — Третьяковська галерея, В. Арсеньєвої — Російський музей у Санкт-Петербурзі). На цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітня постать жінки зображується у стані мрійного замислення на фоні сільського пейзажу. У великих парадних портретах А. Куракіна і Павла І поєднується живописна майстерність з яскравою та переконливою характеристикою особистості. Катерину ІІ (Російський музей у Санкт-Петербурзі) В. Боровиковський намалював звичайною літньою жінкою в домашньому одязі на прогулянці в парку. В. Боровиковський нерідко звертався до образів простих людей — подвійний портрет служниць архітектора Львова «Дашенька та Лізонька», портрет селянина, названий «Алегорією зими». В останній період своєї творчості, під впливом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812—1814рр., В. Боровиковський, у створених ним портретах М. Долгорукої, А. Сталь, І. Безбородька та інших, прагнув передати благородство, людську гідність та героїзм. Загалом В. Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях України і Росії.

3Антон Павлович Лосенко — видатний український та російський живописець і портретист. Народився у м. Глухові (на Чернігівщині, в селянській сім’ї), рано осиротів. У семирічному віці був вивезений до Петербурга, де співав у придворному хорі імператриці Катерини ІІ (подібно Олексію та Кирилові Розумовським). Виявив величезні здібності до мистецтва, тому був зарахований на навчання до Петербурзької академії мистецтв. Згодом продовжив навчання в Парижі та Римі. Після повернення з відрядження А. Лосенко був обраний професором, акаде-

305

Історія української культури

(1737—1773), Григорій Сребреницький1 (1741—1773), Кирило Головачевський2 (1735—1823), Іван Саблучок (1735—1777, Саблуков, пізніше — організатор Харківської мистецької школи) та ін.

Остання чверть ХVІІІ ст. позначилася утвердженням класицизму як провідного стилю в українському живописі.

Високого професійного рівня в епоху бароко досягло декоратив- но-ужиткове мистецтво. Торгово-ремісничі центри Західної України, Подніпров’я і Слобожанщини сприяли зростанню чисельності майстерень та фаховому вдосконаленню їх працівників. Так, у Києві на той час уже існувало 20 ремісничих об’єднань, у Львові — 37 цехів, у Харкові — 25. Сам перелік виробів, що виготовлялися в цих майстернях, промовистий: тканина, килими, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кухлі), продукція вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишиті ікони) і т. д.

Таким чином, образотворче мистецтво козацько-гетьманської доби пройшло за часи її існування різні стадії свого розвитку, але еволюціонувало в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами, вирішило чимало професійних завдань і створило неперевершені пам’ятки української культури, які ні в чому не поступалися пам’яткам інших європейських національних культур. Однак найбільших успіхів українське мистецтво цієї доби досягло в архітектурі.

міком і ректором Академії мистецтв та виявив себе видатним педагогом. А. Лосенко в мистецьких колах визнавався першим російським історичним живописцем. Його відомими творами були: «Жертвоприношення Авраама», «Каїн і Авель», «Святий апостол Андрій Первозваний», «Портрет П. Шувалова», «Портрет О. Сумарокова», «Портрет актора Ф. Волкова» та ін.

1Григорій Федотович Сребреницький — знаменитий гравер по міді. Народився в с. Чернеччина Охтирського повіту (нині Сумська обл.). Навчався і працював у друкарні Києво-Печерської лаври. Згодом продовжив навчання у Петербурзькій академії мистецтв, по її закінченню працював у жанрах світського портрету та книжкової гравюри, розвиваючи традиції українського народного мистецтва.

2Кирило Іванович Головачевський (Гловачевський) — відомий український та російський художник, педагог. Народився у м. Короп (Чернігівська обл.) у сім’ї священика. Середню освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Потім, завдяки унікальним вокальним здібностям, був зарахований до придворної співочої капели у Петербурзі. З 1753 р. К. Головачевський разом з А. Лосенком став навчатися живопису в Академії мистецтв. У 1765 р. став академіком, а потім інспектором академії. Його відомими творами є: «Портрет великої княгині Катерини Олексіївни в мисливському вбранні», «Портрет великого князя Петра Федоровича», «Портрет графині С. Матюшкіної» та ін.

306

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

5.6. Барокова архітектура, її здобутки

Напередодні Національно-визвольної війни в Україні існувало приблизно 1000 міст і містечок. Майже половина з них були на Київщині й Чернігівщині, де вирували запеклі воєнні баталії. Багато козацьких поселень (по 2—4 тисячі мешканців) виконували свої прямі, оборонні функції, а великі міста — Київ, Львів, Кам’янецьПодільський, Чернігів нараховували до 20 тисяч жителів кожне і, крім оборонного, мали важливе економічно-політичне та культурне значення. Тому всі ці міста і містечка зазнали нищівної руйнації. Постала проблема їхньої відбудови.

Одним з перших звівся з руїн Київ, почав створюватися сучасний образ старої частини цього міста. На торгівельні центри перетворилися Луцьк, Дрогобич, Чернігів, Перемишль, а на оборонні фортеці — Камянець-Подільський, Путивль, Новгород-Сіверський. Після підписання Білоцерківського мирного договору 1651 р., за умовами якого козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством, а в Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація (раніше конфісковані маєтки польських магнатів знову ставали їх власністю), за повелінням Б. Хмельницького багато родин з Київщини, Полтавщини та Чернігівщини переселялися на постійне місце проживання «у Великую Россию и там городами оседали». Так виникли Суми, Богодухів, Лебедин, Харків, Охтирка, Чугуїв та деякі інші північно-східні, східні й південно-східні міста, слободи, зимівники. Їх забудова характеризувалася геометрично правильними прямокутними (Лебедин, Прилуки), радіально-кіль- цевими (Ніжин, Путивль, Чугуїв) та лінійними (Суми) системами планування, підпорядкованими особливостям місцевого рельєфу. Будівлі міст були звернені торцем до вулиць і розташовувалися вільно, з нерівномірними відступами від «червоної» лінії та в оточенні великої кількості зелені.

Розбудовувалися і старі міста — споруджувалися ратуші, школи, церкви, монументальні кам’яниці, палаци, а на околицях — житло ремісників. Завдяки активній міграції населення в них мешкало багато іноземців — вірмен, поляків, німців, греків, євреїв, що обумовило зведення різних культових споруд. Показовим у цьому плані був Львів, де можна було бачити поряд з ратушею, латинські костьоли, синагоги, українські та вірменські церкви. При цьому жодна куль-

307

Історія української культури

това споруда в місті не могла бути вищою за костьол. Такою була дискримінаційна вимога польського містобудівництва, що згодом перетворилася на традицію. Однак в інших регіонах України, особливо у Придніпров’ї, розбудова старих міст велася, як правило, в руслі давньоруських канонів, тобто залишалася вільною і мальовничою. Конфігурація кварталів визначалася мережею найважливіших вулиць-доріг, що вели до головного собору (звідси і виникла приказка: «Всі дороги ведуть до храму»). На власних садибах будинки теж розташовувалися вільно, в оточенні квітучих садів. Придніпровські міста, на відміну від міст західних земель України, не були затиснені оборонними мурами, тому їх мешканці для свого захисту покладалося тільки на себе та козацьку шаблю.

Отже, розглядаючи розвиток архітектури в Україні ХVІІ—ХVІІІ століть, слід зазначити, що його не можна об’єктивно аналізувати поза контекстом тогочасних історичних умов. Період тривалого польського панування, постійні напади татар, Національно-визвольна війна, виникнення Гетьманщини, приєднання українських земель до Росії внаслідок Переяславської ради, період Руїни — все це зумовило особливості розвитку архітектури в Україні, відбилося на її змісті і розмаїтті форм. Однак визначальною в її становленні залишалася самобутня давньоруська основа. В архітектуру все більш проникали народні прийоми зведення споруд, складалися типові риси будівель, з одного боку, і зменшувався вплив релігійних сюжетів, які поступово заповнювалися світськими образами, взятими з реального життя, — з іншого. Крім того, набуло широкого використання зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичними та реалістичними ставали зміст і форми художніх витворів, якими прикрашались споруди.

Риси народного архітектурного стилю особливо яскраво виявилися і збереглися у дерев’яному будівництві. Багато приміщень, сільських хат, корчем у містечках, дзвіниць і вітряків у селах і містах перетворилися на художні зразки. А досягалося це, зазвичай, найпростішими засобами. Як недивно, але будівничий геній народу виявив себе попри всю недосконалість техніки будівництва. Простою сокирою споруджувалися і звичайні хати, і світські палаци, і чудово прикрашені церкви, які вражали іноземних мандрівників своєю досконалістю форм та сміливістю неповторних конструкцій. І це при тому, що Україна будувала свої храми, тримаючи в одній руці меч, а в іншій — орало. Вона не мала ні часу, ні коштів на зведення культо-

308

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

вих споруд з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, його й використовували. Дуже часто злигодні й бідність не дозволяли будувати великі церкви й костьоли. Тому народ звик до простих, але зручних храмових споруд. Часто брак коштів компенсувався вигадливістю та майстерністю зодчих. Цьому сприяв також мальовничий український ландшафт, який щоразу спонукав будівничих до нового й гармонійного поєднання можливостей народної архітектури з краєвидами на золотисті лани Полісся, глибокі каньйони Поділля, дивовижні кручі та пагорби Галичини, Буковини і Слобожанщини, високі гори Карпат, синяву українських річок.

Так поступово складалася дерев’яна храмова архітектура України, яка й сьогодні представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, лемківською, бойківською, придніпровською, слобожанською та ін. Всі вони мають свої особливості. Проте їх поєднує самобутній український народний зміст.

Ще більше піднесення в архітектурі настало після зміцнення економічних позицій Гетьманщини, коли у держави з’явилися кошти для відбудови існуючих та зведення нових міст. Позитивну роль у цій справі відіграло посилення політичних і культурних зв’язків українських земель з країнами Західної Європи та Росією. У Східній Україні архітектурне середовище творилося співпрацею українських та російських будівничих, а в західноукраїнських землях — українськими, білорусько-литовськими та західноєвропейськими архітекторами. Як наслідок, козацькі та міщанські «громади» почали активно споруджувати у своїх поселеннях стрункі й урочисті храми та світські будівлі (гетьманські, полкові й сотенні канцелярії, ратуші, школи, ринки, господарські та виробничі приміщення тощо).

Центр культурного життя з середини ХVІІ ст. знову переноситься до середньої, Наддніпрянської України, де меценатами і фундаторами вітчизняного мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні ієрархи, які походили з демократичних козацьких верств. Особливо багато споруд було зведено при гетьманах Іванові Мазепі (1644—1709), Іванові Самойловичу (невід. — 1690) та Данилові Апостолу (1654—1734). Лише за роки гетьманування І. Мазепи (1687—1708) споруджено більше 50 комплексів та інших об’єктів, з них на власні кошти гетьмана побудовано 14 церковних храмів і 20 реконструйовано. У цей період було закінчено зведення СпасоПреображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен на

309

Історія української культури

Полтавщині та п’ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі — будівлі, надзвичайно стрункої у своїх пропорціях, з багато і чудово різьбленим декором стін — справжньої перлини серед тогочасних українських культових споруд.

Поряд зі зведенням нових, І. Мазепа повертав до життя старі храми. Завдяки йому були реставровані (більш правильно, мабуть, буде назвати — відбудовані) Софійський собор у Києві (1685—1707), Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Тільки в одному Києві було побудовано чи відновлено 6 величезних споруд. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився на новий Єрусалим.

Меценатські зусилля гетьмана І. Мазепи тоді не були поодиноким та винятковим прикладом. Йому слідували інші старшини. Взагалі будівництво в Україні другої половини ХVІІ — початку ХVІІІ ст. не можна зводити лише до функцій верхівки суспільства, бо і менш заможні громадяни робили свій внесок у цю справу. Так, чернігівський полковник В. Дунін-Борковський звів храми Воздвиження і Благовіщення, а стародубський полковник М. Миклашевський у Києво — Видубицькому монастирі побудував один з кращих п’ятиверхих соборів — Георгіївський і Трапезну церкву. Запорожці теж виступали в ролі фундаторів будівництва, завдяки чому на землях Війська Запорізького було споруджено 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити. Тому друга половина ХVІІ ст. ввійшла в історію розвитку

української культури під назвою «золотого віку» мистецтва. Це була друга (після княжих часів) доба розквіту вітчизняного мистецтва.

Саме у цей час в основних видах мистецтва набуває широкого розповсюдження стиль бароко, що найяскравіше виявися якраз в архітектурі. Йому була притаманна велика кількість прикрас як зовні, так і в середині будівлі, складність її архітектурної конструкції, підкреслена декоративність та грандіозність. Він характеризувався також створенням величезних просторових ансамблів, синтезом різних видів і жанрів мистецтва, нагромадженням розкішних оздоб, динамізмом та схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив об’єкта на глядача. Форма в бароковій архітектурі набула самостійного значення.

Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, з властивими йому мальовничи-

310