Бойко, Історія України (2002)

320 Україна на початку XX ст.

майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка за­ чісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експери­ ментів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрід­ ним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебува­ ли в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими кра­ їнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, не­ розвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провін­ ційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетво­ рився на культурно-історичне явище, став спробою подо­ лання провінційності, другорядності, вторинності укра­ їнської національної культури, формою залучення до над­ бань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

11.

Українська національнодемократична революція (1917—1920)

11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протя­ гом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 берез­ ня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюєть­ ся насамперед кризовим станом в імперії, гостротою по­ літичних, соціально-економічних та національних проб­ лем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могут­ нім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'яви­ лися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у пи­ танні про участь у війні; подолання негативних тенден­ цій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах ко­ лишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) вла­ ди; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту pe­

ll

волющйної діяльності неосвгчених і недосвідчених народ­ них мас; активний вихід армії на авансцену внутріполі­ тичної боротьби; посилення в народній свідомості орієн­ тації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позна­ чилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебува­ ла в руках Тимчасового уряду, який отримав повнова­ ження від ліберальних кіл Державної думи. Його основ­ ною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торговопромислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці со­ ціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як пред­ ставницькі органи місцевої влади. Широка демократиза­ ція суспільства (проголошення політичних прав і сво­ бод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царсько­ го режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих орга­ нів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катас­ трофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманен­ тну кризу влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні орга­ ни влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні парти есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими во­ ни були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Лу­ ганську, Полтаві та ш., у прифронтовій смузі ШвденноЗахідного та Румунського фронтів, у сільській окрузі укра- інсько-російського пограниччя — північна частина Чер­ нігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політич­ ної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у ви­ рішенні соціально-економічних питань, кадети, які домі­ нували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходи­ лися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці полі­ тичні сили визнавали за Україною тільки право на наці­ онально-культурну автономію. Таке вирішення українсь­ кого питання вже на початку 1917 р. не відповідало ви­ могам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечнос­ ті та протиріччя між різними політичними силами сус­ пільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтер­ нативного центру влади — Центральної Ради — громад­ сько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визна­ ченні основних напрямів діяльності відіграли три про­ відні українські парти: Українська партія соціалістів-ре- волюцюнерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська сощал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія сощалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обра­ но М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — історик, літе ратурознавець, публіцист, політичний і державний діяч Голова Української Центральної Ради Народився в м Холм (нині на тери тори Польщі) По закінченні Київського університету (1890) про вадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва Водночас брав участь у громадському житті один з організаторів Української національно демократичної парти в Галичині (1899),

керівництві «Українським національним центром» та в антирадян ській ДІЯЛЬНОСТІ 3 кінця 1930 р до 1934 р змушений був працю вати в Москві Помер 25 листопада 1934 р у Кисловодську Похо

ваний на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є «Історія України-Руси»у10 томах і 13 книгах (1898—1936), «Нарис історії укра­ їнського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п'яти­ томна «Історія української літератури» (1923—1927) та ін.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впли­ вовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіаль­ ної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з само­ го початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та те­ риторіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтрим­ ку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їз­ ди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної бороть­ би; вихід на політичну арену широких народних мас; пе­ ретворення армії на впливовий фактор внутрішнього жит­ тя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспіль­ них настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих влад­ них структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у ро­ боті якої надавалася перевага вирішенню питань націо­ нального розвитку.

11.2. Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у дер­ жавотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два ета­ пи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.)1 .

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напру­ жених дискусій визначив базовий принцип державотво-

'Див.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 2. — К., 1994. — С. 11.

рення: «тільки національно-територіальна автономія Украї­ ни у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впли­ вом комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична авто­ номія.

По-друге, ідея самостійності не набула ще поширен­ ня, визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з'їздом про­ екту резолюції Міхновського, у якому ставилося питан­ ня про українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти пошире­ ними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціо­ нальне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієн­ тувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлю­ вання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо біль­ ше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважа­ лося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а прого­ лошення самостійності залишило б її самотньою в епі­ центрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного мате­ ріального забезпечення. За таких обставин Україна нара­ жалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобич­ чю воюючих сторін з перспективою перетворення на ко­ лонію. Слід пам'ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українсь­ кі економічні зв'язки, багатонаціональний склад україн­ ських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгор­ талася стримано. Спираючись на рішення Українського вій­ ськового з'їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українсь-

тім УСДРП, з 1907 р. —- член її ЦК. 31903 р. — на професійній ре­ волюційній роботі. Один із вождів української національної рево­ люції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував ро ботою Українського національного конгресу, двох військових, се­ лянського та робітничого з'їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Централь­ ної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегаці­ єю Тимчасового уряду в Києві 29—30 червня 1917 р. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918 р. Винниченко пішов у відставку з поста прем'єра За­ судив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організа ції протигетьманського повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р очолював Директорію, був усунутий за ЛІВІ ПОГЛЯДИ, ПІСЛЯ чого виїхав за кордон. У1919 р організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на ВІДПОВІДНІ ПО­ ЗИЦІЇ'. В 1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але доз­ волу на в'їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літе­ ратурі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистично­ го твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)».

Така активна державотворча діяльність викликала за­ непокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політич­ ну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офі­ ційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Цен­ тральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричини­ ти розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 чер­ вня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила виз­ нати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок україн­ цям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою

II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена пред­ ставниками національних меншин, які проживають в укра­ їнських землях, Центральна Рада перетвориться на єди­ ний найвищий орган революційної демократії України. Цен­ тральна Рада виділить зі свого складу відповідальний пе­ ред нею орган — Генеральний секретаріат, який після зат­ вердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої кра­ йової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уря­ ду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, по­ гіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків З—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й усклад­ нила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних струк­ турах. Саме ці фактори негативно позначилися на спро­ бах української демократії не на словах, а на ділі виборо­ ти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуа­ ції підштовхнули до активних дій самостійників. 4—б лип­ ня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полу­ ботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити са­ мостійність України. Полуботківців готові були підтри­ мати українізовані військові частини в Одесі, Кременчу­ ці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уря­ ду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов'язань та домовле­ ності з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов'язки, права та межі компетенції Ге­ нерального секретаріату. Фактично це була основа кон­ ституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для

Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1)Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасо­ вого уряду;

2)Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3)до складу Генерального секретаріату входили не 14,

алише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути предс­ тавниками меншин;

4)українська територія звужувалась до 5 губерній (Ки­ ївської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігів­ ської).

Іхоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «мирша­ вим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала, але й не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв'язаний, а ніби відкладався на пев­ ний час. Те, що Центральна Рада категорично не висту­ пила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасо­ вого уряду, оскільки цей документ так і залишився клап­ тиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова си­ туація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб від­ крито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколо­ ту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхну­ ли Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувається З'їзд народів Росії, який за­ судив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тим­ часового уряду порушив слідчу справу проти членів Цен­ тральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда були викликані лідери Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Отже, проголошення автономії, здійснене Централь­ ною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кро­ ком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістсь­ ких настроїв над самостійницькими (протягом майже всьо­ го 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Цент-