Асфіксія

- від грецького (а – відсутність, sphygmus - пульсу)

- це не задуха, а аноксія (гіпоксія), що виникає в перинатальноиу періоді від різних причин.

Виділяють: внутрішньоутробну асфіксію

а. Антинатальну – як наслідок збіднення кисню в крові матері (гестоз, серцево-судинні захворювання та ін.)

б. Інтранатальну – як наслідок порушення маткового – плодового коровообігу під час пологів (відшарування плаценти, утворення вузлів на пуповині, стиснені пуповини і таке інше.)

Окремо виділяють – асфіксію новонароджених – яка обумовлена порушенням акту самостійного дихання під дією різних причин:

а. Розлади дихального центру.

б. Довготривала внутрішньоутробна гіпоксія.

в. Аспірація.

г. Пневмопатія та ін.

Відрізняють:

І стадію – синя асфіксія

- значний ціаноз шкіри та слизових оболонок збільшення м’язевого тонусу, брадикардія, іноді аритмічність дихання ( при довготривалому кисневому голодуванні)

ІІ стадія – біла асфіксія

- сірувато-білий колір шкіри та слизових оболонок, зменшення м’язевого тонусу, тахікардія. Відсутність рефлексів. Відсутність дихання або окремі вдихи. (Стадія – результат гострого порушення гемодинаміки типу гострого судинного шоку)

Патологічна анатомія: Макро:

- повнокрів’я внутрішніх органів, темна рідка кров в порожнинах серця

- ціаноз шкіри і слизових оболонок

- безліч петехіальних крововиливів в плеврі, перикарді, тимусі.

- легені м’ясисті, синювато-червоні безповітряні (кусочки тканини тонуть у воді)

Мікроскопічно:

Головний мозок - повнокрів’я стаз, петехії під епендимою шлуночків мозку, набряк, дистрофія та некроз нейроцитів, проліферація глії, субарахноїдальні крововиливи.

Легені – крововиливи, ателектаз. Якщо була інтранатальна аспірація – то мезоній епітелій шкіри, жир, волосся в бронхах та альвеолах. При білій асфіксії – нерівномірне повнокрів’я у всіх органах з крововиливами; гідропічна дистрофія міокарду та печінки;

Наслідки асфіксії – вогнищеві розростання гліальної тканини, кісти, петрифікати в головному мозку, відсталість в психічному розвитку. В міокарді – кардіосклероз.

Ендокринні хвороби

Ендокринна система представляє собою складну систему дистанційної регуляції метаболізму і гомеостазу, яка має взаємозв’язок з нервовою системою – насамперед з гіпофізом, гіпоталамусом та епіфізом.

Таким чином, до центральних органів ендокринної системи відносять гіпофіз та гіпоталамус.

До периферичних органів ендокринної системи належать наднирники, щитовидна залоза, прищитовидні залози, підшлункова залоза (острівці Лангерганса), статеві залози та APUD-система.

Регуляція метаболізму та гомеостазу здійснюється за рахунок секреції гормонів і працює за принципом зворотного зв’язку (позитивного та негативного). Гормони впливають на функцію тканин через специфічні рецептори. Гіпоталамус виробляє рилізинг-гормони (рилізинг-фактори), які впливають на клітини аденогіпофізу, які виробляють тропні гормони. Принцип відносин між гіпоталамусом та гіпофізом – це плюс-мінус взаємодія, тобто якщо перший орган стимулює другий, то другий гальмує перший і навпаки.

Всі хвороби ендокринної системи за походженням поділяються на вроджені та набуті.

Етіопатогенетична класифікація ендокринних хвороб.

1. Порушення залоз.

2. Тканинні порушення.