Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 27

“сімки” знайшла втілення система поєднання економічної демократії з продуманими методами регулювання відносин між розвинутими країнами світу на принципах компромісів і пошуку взаємоприйнятних рішень. Така політика знаходи­ ла підтримку й серед тих країн, які в 60-ті роки були утягнені технологічною революцією в орбіту бурхливого економічно­ го розвитку (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг та ін.). Останнім часом “сімка” перетворилася на важливий штаб, де приймаються економічні, а також політичні рішен­ ня, що стосуються країн, які потребують допомоги.

Берлінська криза 1958—1963 рр.

ісля 1955 р. німецька проблема перейшла у Пфазу стагнації та усвідомлення світовим загалом безперспективності об’єднання двох країн у най­

ближчий час. У 1957 р. в дипломатичних та політичних колах Європи промайнула ідея німецької конфедерації, яка не викликала особливого інтересу ні на Сході, ні на Заході. Німецька проблема продовжувала залишатися джерелом конфліктів у стосунках між Сходом і Заходом. її не­ вралгічним пунктом був Західний Берлін, який анклавно існував у межах НДР. Відповідно до рішень Потсдамської конференції Берлін управлявся чотирма державами. Урештірешт, Східний Берлін став столицею НДР, а Західний — вітриною ринкового процвітання в соціалістичному ото­ ченні. А радянське керівництво вважало його просто “нари­ вом”, який необхідно було ліквідувати, оскільки саме через нього відбувалася втеча на Захід найбільш дієздатної части­ ни населення НДР.

Із млявої реакції Заходу на придушення радянськими військами повстань у Берліні (1953) та Угорщині (1956) ра­ дянські керівники зробили висновок, що “загальна криза” капіталізму “посилюється” і співвідношення сил у світі “змінюється” на користь соціалізму. За таких умов Радянсь­ кий Союз 10 листопада 1958 р. висунув вимогу скасувати чо­ тиристоронній статус Берліна і пригрозив передати контроль за доступом до Західного Берліна східнонімецькій адмі­

570

Міжнародні відносини

ністрації. У нотах західним державам від 27 листопада СРСР наполягав на перетворенні Західного Берліна на демілітари­ зоване “вільне місто”. Він заявив, що коли протягом шести місяців дане питання не буде вирішене, то СРСР підпише мирний договір з НДР і передасть їй свої окупаційні права і контроль над комунікаціями до Західного Берліна. Це був ультиматум Заходу.

10 січня 1959 р. Хрущов передав трьом західним державам проект мирного договору, де йшлося про встановлення ново­ го статусу як самого Берліна, так і Східної Німеччини. Перед Заходом постала дилема: або визнання радянського сателіта, або війна. Хрущов сподівався убити двох зайців: зміцнити НДР, припинивши втечу її громадян на Захід, і змусити ос­ танній ослабити свої зв’язки з ФРН. Проти будь-яких посту­ пок з боку Заходу категорично виступив бундесканцлер ФРН К. Аденауер. Для нього давно вже стало аксіомою, що ра­ дянські вимоги містять загрозу майбутньому Німеччини. Навіть конфедерація зі Східною Німеччиною вважалася йому неприйнятною у будь-якій формі.

Хрущов, побоюючись що Захід може прийняти виклик Радянського Союзу, не наполягав на своєму ультиматумі. Просто робив грізні заяви і тут же відступав, продовжуючи пошуки односторонніх заходів, які б не призвели до усклад­ нення ситуації й водночас припинили потік утікачів на “за­ гниваючий Захід”.

Відповідь соціалістичного світу на непоступливість Заходу була несподіваною для всіх. 13 серпня 1961 р. західні берлінці проснулися і виявили, що вони опинилися у тюрмі. Щоб уне­ можливити втечі східних німців до ФРН, у ніч з 12 на 13 серп­ ня з готових бетонних блоків була збудована Берлінська стіна висотою від трьох до п’яти метрів. Над нею було натягнуто колючий дріт, змонтовано хитрі пристосування-самостріли, поставлено прикордонників. Після 1961 р. близько 200 східних німців, намагаючись потрапити на Захід, загинули біля Берлінської стіни. НДР, відстаючи від ФРН в еко­ номічному плані, з подачі Радянського Союзу здійснювала кроки, які дивували весь світ своєю незграбністю. “Банкрут­ ство комуністичного режиму, — зауважував Г. Кіссінджер, — було продемонстровано всьому світові”. Проте через пробле­ му пересування всередині Берліна Захід воювати не став.

571

РОЗДІЛ 27

Берлінська криза показала, що ніхто не хотів поступатися, але й ніхто не хотів зриватися за грань ядерної війни.

Розуміючи, що мета стала недосяжною, Хрущов у січні 1963 р. оголосив, що “успіх”, пов’язаний із спорудженням Берлінської стіни, зробив сепаратний мирний договір з Берліном непотрібним. Берлінська криза завершилась. СРСР більше не робив спроб перешкоджати доступові до Західного Берліна. Остаточно конфлікт вдалося урегулювати в 1971 р., коли СРСР, Франція, Велика Британія і США підписали спеціальну угоду з цього питання. Після побудови Берлінської стіни проблема об’єднання Німеччини втратила свою актуальність. Новий східнонімецький лідер Еріх Хонеккер, який прийшов до влади у 1971 р., поспішив заявити, що в Німеччині склалися дві нації, які розвиваються кожна своїм історичним шляхом, а тому будь-яке об’єднання є не­ доцільним. А Берлінська стіна, “порадував” своїх співвітчиз­ ників Хонеккер, простоїть ще сто років.

Міжнародна розрядка в першій половині 70-х років,

її значення для формування міжнародних відносин

априкінці 50-х років у міжнародних відно­ Нсинах відбувся певний поворот від війни до миру, що виявилося у поліпшенні американо-радянських

стосунків, підписанні договорів, спрямованих на стримуван­ ня ракетно-ядерних озброєнь. Зокрема, Московський до­ говір 1963 р. забороняв випробування ядерної зброї у трьох сферах: на землі, під водою та в атмосфері. У 1968 р. сторо­ ни уклали договір про непоширення ядерної зброї, до якого приєдналися більшість країн світу. Водночас мали місце події, які свідчили, що досягнення тривкого, стабільного миру поки що справа далекого майбутнього. У 1960 р. процес нормалізації радянсько-американських відносин був перер­ ваний конфліктом, пов’язаним з польотом американського розвідувального літака У-2 над територією СРСР. У 1962 р. військово-політичні амбіції радянського керівництва спро­

572

Міжнародні відносини

вокували Карібську кризу. Прагнучи урівняти ракетноядерні озброєння (співвідношення СРСР — США становило 1:17) і вчинити тиск на США, Радянський Союз умовив Ф. Кастро дати дозвіл на розміщення радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі. Влітку 1962 р. на Кубу бу­ ли перекинуті ракети класу “земля—повітря”, винищувачі “Міг-21”, бомбардувальники “Іл-28”, ракети класу “земля— земля” і навіть кілька мотострілецьких полків. На думку радянського керівництва, це мало додати козирів СРСР у боротьбі навколо берлінської проблеми і змусити США піти на поступки. Проте авантюра швидко вийшла за межі ролі, яка була їй призначена.

Світ був поставлений на грань катастрофи. Тільки стри­ маність і витримка американського президента Дж. Кеннеді та прозріння радянського лідера М. Хрущова, котрий урешті-решт усвідомив свою помилку і вчасно схаменувся, дали змогу уникнути фатальних наслідків. США підтвердили свої мирні наміри щодо кубинського режиму, а Радянський Союз вивіз із Куби свої війська та ракети з ядерними боєго­ ловками і таким чином визнав доктрину Монро. Досягти пе­ реваги над США не вдалося, а світ ледве не скотився у прірву ядерної війни.

Наприкінці 60-х років Радянський Союз ціною ней­ мовірних зусиль та затрат нарешті досяг воєнно-стратегічно­ го паритету зі США, що, зрозуміло, дістало належну оцінку протилежної сторони. Конфронтація на деякий час поступи­ лася місцем співробітництву та співіснуванню, насамперед між СРСР і США. Пріоритетною стала тенденція мирного співіснування. У першій половині 70-х років між СРСР і США підписано цілий ряд важливих документів, які, з одно­ го боку, регулювали американо-радянські відносини, а з іншого, стосувалися світових проблем. Серед перших слід виділити “Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами”, Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), а також Тимчасову (строком на 5 років) угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Досягнуті домовленості були значним кроком на шляху зменшення загрози війни та зміцнення міжнародної безпеки.

573

РОЗДІЛ 27

Друга група договорів стосувалася міжнародних проблем: європейської безпеки, Близького Сходу, країн ПівденноСхідної Азії тощо. У 1972 р. укладено також радянсько-аме­ риканську торговельну угоду, котра, як відомо, так і не набу­ ла чинності, зіткнувшись із проблемою прав людини в СРСР. Зокрема, суперечки розгорілися навколо еміграцій­ ного питання, що виникло у зв’язку зі спробою радянських властей 1972 р. увести “виїзний збір” на євреїв, що емігрува­ ли до Ізраїлю, аби компенсувати у такий спосіб затрати на освіту тощо. У грудні 1974 р. конгрес США за пропозицією двох сенаторів-демократів Г. Джексона і Ч. Веніка прийняв поправку до торговельного законодавства, яка пов’язувала режим торгівлі зі свободою еміграції у країнах з так званою “неринковою економікою”. Відповідно до цієї поправки на­ дання кредитів і статусу найбільшого сприяння у торгівлі прямо пов’язувалося з імміграційною політикою того чи іншого уряду. Поправка Веніка—Джексона стала на заваді радянсько-американській торговельній угоді/Слідом з’яви­ лася поправка Стівена, яка з тієї ж причини законодавчо об­ межила позики і кредити Радянському Союзові з боку Екс­ портно-імпортного банку США. Так що розрядка не була позбавлена труднощів і непорозумінь, які ускладнювали сто­ сунки, поглиблювали недовір’я. Розрядка була обережною і суперечливою. Політика з позиції сили не була згорнута, а лише відсунута на задній план.

Проблема безпеки та співробітництва у Європі

ерша половина 70-х років характеризува­ Плася також поліпшенням політичного клімату в Європі. Процес європейської розрядки став мож­

ливим завдяки тим змінам, які відбулися в радянсько-амери­ канських стосунках, у самих державах Західної і Східної Європи. Мається на увазі прихід до влади у ФРН “малої ко­ аліції” під керівництвом далекоглядного німецького політи­ ка, соціал-демократа В.Брандта, який висунув тезу, що коли надія завела країну в глухий кут, об’єднання Німеччини

574

Міжнародні відносини

може бути досягнуто шляхом примирення з комуністичним світом, а тому наполягав на визнанні НДР, кордонів по Оде­ ру— Нейсе, поліпшенні стосунків з СРСР. До того ж труд­ нощі, які переживали країни Східної Європи, спонукали їх до тісніших економічних зв’язків із Заходом. Необхідність у західних технологіях та кредитах ставала більш ніж очевид­ ною. Всі ці обставини відкрили шлях до Європейської нара­ ди з безпеки та співробітництва, в якій активну участь взяли США та Канада.

Уже 22 листопада 1972 р. з ініціативи Фінляндії представ­ ники 32 європейських держав, США та Канади почали бага­ тосторонні консультації в Хельсінкі. До липня 1973 р. було погоджено текст Заключних рекомендацій, що дістав назву “Синьої книги”. По суті “Синя книга” містила процедурні питання та порядок проведення наради з питань безпеки та співробітництва. Погоджений порядок денний включав чо­ тири пункти: питання безпеки у Європі, питання співробіт­ ництва в галузі економіки, проблеми співробітництва в гу­ манітарній та інших сферах, розвиток загальноєвропейсько­ го процесу після наради.

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) почалася 3 липня 1973 р. на рівні міністрів закордонних справ 35 країн. Уже на самому початку форуму стали очевид­ ними серйозні розходження в самих підходах сторін до обго­ ворюваних питань. Радянський Союз та інші соціалістичні країни виявили найбільший інтерес до налагодження еко­ номічних, торговельних та наукових зв’язків, цікавилися можливостями отримання нових технологій, обміну інфор­ мацією тощо. Західні держави основну увагу приділили тре­ тьому пунктові порядку денного, особливо проблемі прав людини. Таким чином, на першому етапі чітко визначилися позиції Заходу і Сходу.

Другий етап Наради, що розпочався 18 вересня 1973 р. у Женеві, тривав з перервами до 21 липня 1975 р. Він характе­ ризувався поглибленням суперечностей із зовнішньополітич­ них та ідеологічних питань між представниками Заходу і Схо­ ду. Радянський Союз та інші соціалістичні країни домагали­ ся, в першу чергу, визнання принципу непорушності кор­ донів у Європі, що склалися після Другої світової війни. Річ у тім, що мирний договір з Німеччиною так і не був підписа­

575

РОЗДІЛ 27

ний і західні кордони Польщі, Чехословаччинй та Радянсько­ го Союзу не були юридично закріплені на міжнародному правовому рівні. Двосторонні угоди ФРН з СРСР (1970), Польщею (1970), Чехословаччиною (1973) не означали оста­ точної відмови ФРН від перегляду кордонів. Особливо не­ певною була ситуація з питання кордонів між обома німець­ кими державами. Після тривалих дискусій сторонам усе ж удалося знайти формулу, що влаштовувала всіх. Було прий­ нято принцип непорушності кордонів у Європі. Теза про можливість територіальних змін мирним шляхом, на чому особливо наполягала ФРН, звучала як можливість зміни кор­ донів “відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю ”, тобто відповідала принципові суверенної рівності держав, поваги прав, властивих суверенітету.

Значну увагу учасники женевського етапу Наради приділили заходам, спрямованим на зміцнення довір’я між Сходом і Заходом. Проблема прав людини, висунута західними державами як ключова, зустріла в гуманітарній комісії опір з боку делегацій соціалістичних країн. Проте й тут було знайдено компроміс.

На завершальному етапі Наради фактично мали місце лише протокольні формальності. 1 серпня 1975 р. вищі керівники 35 країн-учасниць Наради з безпеки та співробіт­ ництва в Європі підписали в Хельсінкі Заключний акт. У ньому визначалися принципи відносин між державами, вто­ му числі поважання суверенітету й незалежності, тери­ торіальної цілісності та непорушності кордонів, відмова від застосування сили чи загрози її застосування, невтручання у внутрішні справи. Важливими принципами співіснування держав і народів було визнано повагу до прав людини та ос­ новних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, співробітництво між державами, добросовісне виконання взятих на себе зобов’язань з міжнародного права. Як бачимо, цілий ряд положень Заключного акта мав явно антитоталітарний характер і був спрямований на протидію курсові, який Радянський Союз здійснював щодо країн ЦПСЄ. Інші положення вимагали від соціалістичних держав кардинальних змін стосовно прав та свобод своїх громадян. Компроміси, що стали головним принципом вироблення

576

Міжнародні відносини

Хельсінкських рішень, у перспективі виявилися для ко­ муністичної системи поразкою. “Москва, — зауважував із цього приводу Г. Кіссінджер, — як виявилось пізніше, втра­ чала від цієї конференції набагато більше, аніж демокра­ тичні країни, оскільки в підсумку вона надала всім своїм учасникам, включаючи Сполучені Штати, право голосу в питаннях політичного устрою Східної Європи”. І тут головну роль зіграв “третій кошик” — проблема прав людини. Вона підняла, зміцнила і розширила дисидентський рух у соціалістичних країнах, значною мірою надихала горбачовську перебудову, сприяла розвалові комунізму в Європі. Від усіх країн, що підписали Заключний акт, “третій кошик” вимагав забезпечення прав людини, припинення політичних репресій, толерантного ставлення до інакомислячих.

Нарада в Хельсінкі відкривала сприятливі можливості для співробітництва в Європі і світі. Проте тривалий час прийнятий документ не реалізовувався. Для Радянського Союзу та інших соціалістичних країн Європи це означало б здійснити глибоку політичну й економічну реформацію всього суспільства, на що радянське керівництво, зрозуміло, не могло піти. Однак переоцінити чи недооцінити Заключ­ ний акт неможливо. Він стимулював посилення боротьби з тоталітаризмом, зростання дисидентського руху у країнах соціалістичного табору. У другій половині 80-х — на почат­ ку 90-х років Заключний акт став теоретичною базою фор­ мування нової Європи, нового європейського мислення.

Однак у другій половині 70-х років Заключний акт в Хельсінкі не став віхою дальшого поглиблення розрядки в Європі та світі. В цей час відлига почала змінюватися новим похолоданням. Філософія розрядки не була підкріплена структурними зрушеннями. Комуністичний режим у своїй базисній основі, ідеології поведінки не зазнав якихось змін. Причини, що породили повоєнну конфронтацію, не були усунуті. Тоталітарна система у своїй зовнішній політиці живилася пошуком ворогів. Та й Захід не змінив свого попе­ реднього уявлення про Радянський Союз. Ніксон, зазначав

Г.Кіссінджер, уявляв собі розрядку у тривалій сутичці. Хоча

йбув переконаний, що час працює на демократію, оскільки період миру за відсутності експансії посилить відцентрові сили всередині комуністичного світу. Уже в 1975 р., відразу ж

РОЗДІЛ 27

після підписання Заключного акта, стало зрозуміло, що йо­ го ідеї не будуть утілені в життя. Усі сторони мали намір ви­ користовувати принципи акта вузько вибірково. Для Ра­ дянського Союзу важливим був лише територіальний статускво в Європі, для американців пріоритетним став принцип дотримання прав людини. Заключний акт як цілісний доку­ мент, який належало виконувати в повному обсязі, на 10 ро­ ків фактично був похований. За такої ситуації всі так звані мирні пропозиції знову перетворилися на звичні порожні декларації. Під їх прикриттям розпочався процес похолодан­ ня в міжнародних стосунках, розгорталася небачена досі гонка озброєнь, здійснювалися кроки, що прискорювали сповзання світу до ракетно-ядерної катастрофи.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 70-х -

ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ

Поворот від розрядки до нового витка напруженості

Військово-стратегічний паритет, що встано­ вився між двома протиборствуючими сто­

ронами наприкінці 60-х років, у другій половині 70-х років зазнав нових випробувань. Вимотуюча, особливо для СРСР, гонка озброєнь дедалі більше прискорювалася. Рівність в оз­ броєннях між СРСР і США стала підтримуватися на вищо­ му, небезпечнішому рівні.

Для США та їхніх союзників розрядка першої половини 70-х років була прийнятною лише за умови збереження міжнародного політичного та військово-стратегічного стату- су-кво. Проте, на думку Заходу, радянське керівництво під виглядом досягнення військового паритету зі США активно використовувало розрядку для нарощування своїх озброєнь.

Після своєї поразки у В’єтнамі США болісно сприймали посилення радянського впливу в Африці, на Близькому Сході та в інших районах світу. Так, у 1975 р. в Анголу був направлений кубинський експедиційний корпус з метою підтримки прокомуністичного режиму Агостіньо Нето. Захід

578

Міжнародні відносини

розцінив цю акцію як відновлення комуністичного геополітичного наступу, як кінець розрядки. Особливе занепо­ коєння викликала європейська політика СРСР, його спроби усупереч духу Хельсінкі витіснити Сполучені Штати Амери­ ки з Європи і, використовуючи свої нафтота газопроводи, економічно прив’язати західноєвропейські країни до Ра­ дянського Союзу. Ця політика була підкріплена масованим розгортанням ракетно-ядерних установок середнього радіуса дії (від 500 до 5000 км) СС-20, націлених на Західну Європу. Спроби американського керівництва, зокрема державного се­ кретаря Сайруса Венса під час його візиту до Москви 1977 р., переконати радянських лідерів відмовитися від цієї авантю­ ри не мали успіху. Однак ракетна політика проти Західної Європи була не єдиним військово-силовим прийомом ра­ дянського керівництва. “Розширення сфери радянського впли­ ву, — наголошував російський історик В. Дашичев, — досягло в очах Заходу критичних меж з уведенням радянських військ до Афганістану. За попередніх часів такі дії неминуче призвели б до розв'язання великої війни". Відомо, коли якась країна по­ рушує рівновагу сил, то відповіддю на її дії є створення мо­ гутньої антикоаліції. Так було й після грудня 1979 р., коли радянські війська вторгнулися до Афганістану. Лише загроза ядерного знищення планети втримала Захід від лобового воєнного зіткнення з СРСР. Проте засоби “холодної війни” були включені на повні оберти. Масова гонка озброєнь, що знову розгорнулася, була не на користь СРСР. Навіть при­ меншене радянською статистикою співвідношення еко­ номічних потенціалів країн НАТО і ОВД становило 2,5:1. Проти Радянського Союзу та його брежнєвського керівництва об’єдналися матеріальні й ідеологічні ресурси всього капіталістичного світу. Навіть дехто із лідерів соціалістичних країн (Й. Броз Тіто, Н. Чаушеску) відкрито заявили про свою незгоду з політикою радянського керів­ ництва. СРСР опинився фактично в зовнішньополітичній ізоляції.

Сама ж криза була викликана головним чином прорахунками та некомпетентністю радянського керівництва, яке конче прагнуло продемонструвати, що світовий рево­ люційний процес продовжується. І цього разу до соціалізму мирним шляхом переходить Афганістан, де звичайна змова

579