Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)
.pdfРОЗДІЛ 27
вини 50-х років розгорнулася безкомпромісна боротьба двох протилежних систем за “третій світ”, за країни, що звільни лися від колоніальної залежності.
Проте, оцінюючи тодішню дійсність, не варто зосереджу ватися на критиці дій однієї сторони. З одного боку, ра дянські танки в Будапешті (1956) та Празі (1968) задушили не тільки “контрреволюціонерів”, а й перші пагінці зов нішньої політики, необтяженої ідеологемами “непримирен ності”. А з іншого боку, як зауважує історик В. Дашичев, Ва шингтон "допомагав такому ходові подій проповідями “балан
сування на грані війни ” підкріпленими стратегічними бомбар дувальниками з ядерними бомбами на борту”. Внаслідок цього радянсько-американські стосунки — головна ланка міжна родних відносин — постійно балансували на грані глобаль ного ракетно-ядерного конфлікту.
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 50-х -
ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 70-х РОКІВ
Стосунки між країнами соціалістичної співдружності
Відносини між СРСР і соціалістичними країнами ЦПСЄ були далеко не безхмар
ними та зразковими, як їх подавала радянська історіографія. За умов жорсткої тоталітарної системи вони були позбавлені тих демократичних начал і принципів, які могли б сприяти розвиткові рівноправності та взаємовигідного співробітниц тва. Довгі роки відносини між СРСР і так званими країнами народної демократії базувалися на засадах нерівності і жор сткого контролю з боку “старшого брата”, прикривались відомими зовнішньополітичними кліше: “корінні інтереси робітників і селян”, “світова соціалістична революція” тощо. Проте виявилося, що корінні інтереси всіх найкраще ро зуміла перша у світі країна робітників та селян. Десь у сере дині 50-х років утвердилась нова ідіома: “корінні інтереси соціалізму”. Неминуча світова соціалістична революція відходила в небуття, однак світ безкомпромісно продовжував ділитися на своїх і чужих.
560
Міжнародні відносини
У цілому ж відносини між “братніми країнами” розвива лись у рамках “обмеженого суверенітету” соціалістичних країн ЦПСЄ, регулюючими чинниками якого стали ідея “радяноцентризму” та “доктрина Брежнєва”. Хто обійме вищу державно-партійну посаду у Празі, Варшаві та інших столи цях співдружності, залежало від згоди кремлівського керівництва. За таких умов дедалі очевиднішою ставала штучність нав’язаної СРСР системи командно-адміністра тивного тоталітаризму. Навіть створені спільні організації типу Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) були зліпками, структурами, збудованими за тією ж жорсткою вертикальною схемою, тоталітарними організаціями. Командно-планові економічні стосунки між СРСР і країнами ЦПСЄ могли ре алізовуватися більш-менш успішно лише на етапі екстенсив ного розвитку. Із завершенням втягнення у процес вироб ництва всіх ресурсів та резервів вичерпалися й “успіхи”. Спроби соціалістичних країн перейти до інтенсифікації у рамках державної власності та планової економіки зазнали невдачі. Виявилося, що інтенсифікація і командноадміністративна система — антиподи. Внаслідок цього уже в 50—60-х роках почалася серйозна криза тоталітарної систе ми. Масові виступи проти насадження сталінської моделі соціалізму відбулися в НДР (1953), Угорщині (1956), Чехословаччині (1968). Керівництвом СРСР ці події сприймалися як замах на ідеї соціалізму та комунізму. Проти союзників — “молодших братів” — було застосовано силу. В ім’я “корінних інтересів соціалізму” потоплене в крові народне повстання в Угорщині. Спроба Чехословаччини вийти з сис теми командно-адміністративного соціалізму в 1968 р. закінчилася вступом десятків дивізій військ Варшавського договору на територію країни. Політика “радяноцентризму” залишалася основоположною для радянського керівництва щодо країн народної демократії. Усяке відхилення вліво чи вправо від накресленої радянським керівництвом схеми будівництва соціалізму негайно каралося. Так здійснювалася на практиці “доктрина Брежнєва”, суть якої полягала у спільному захисті соціалізму скрізь, де тільки виникала за гроза його “завоюванням”, і всіма засобами, включаючи та кож військову інтервенцію. Прерогатива визначати ступінь такої загрози і спосіб її усунення залишалися за радянським
561
РОЗДІЛ 27
керівництвом. Політика СРСР щодо країн Центральної та Південно-Східної Європи була однією з основних причин за гострення відносин між Сходом і Заходом.
Що ж до економічних відносин, то тут встановився своєрідний поділ праці. Радянський Союз поставляв сирови ну (93 % всіх поставок СРСР до соціалістичних країн становили сировина та напівфабрикати), європейські соціалістичні країни — готову продукцію. Для обслуговуван ня багатосторонніх торговельно-економічних зв’язків у 1963 р. було запроваджено так званий перевідний карбова нець, який в конкретно-предметній формі не існував, а використовувався для безготівкових розрахунків шляхом взаємозарахувань. Така система не сприяла розвиткові економічних і торговельних зв’язків. На міжнародній арені, зокрема в ООН, світ стикався з погодженою, одностайною політикою країн радянського блоку.
Крах колоніальної системи
Удругій половині 50-х років поглибився процес краху колоніальної системи. Колись
могутні колоніальні імперії — Британська, Французька — в 60-х роках зійшли з історичної арени. У 1956—1974 рр. від колоніалізму звільнилося 250 млн чол., утворилося 50 нових держав. Станом на 1970 р. площа колоній становила лише 4 % суші. На цій території проживало близько 1 % населення земної кулі. У цілому, процес деколонізації пройшов три ета пи. На першому етапі (1945—1955) звільнилися від ко лоніалізму і стали на шлях незалежності насамперед країни Азії — Індія, Пакистан, Цейлон, Бірма, В’єтнам, Індонезія, Сірія, Ліван тощо. На другому етапі (друга половина 50-х — перша половина 60-х років) відбулося становлення незалеж них країн Північної та Тропічної Африки (Марокко, Туніс, Алжир, Кенія, Камерун, Конго, Малі, Руанда, Уганда, Нігерія, Танганьїка, Занзібар та ін.). 14 грудня 1960 р. Гене ральна Асамблея ООН прийняла декларацію про надання не залежності колоніальним країнам і народам. У ній виражала ся позиція світового загалу щодо вирішення проблеми деко
562
Міжнародні відносини
лонізації. Переважна більшість народів здобула незалежність мирним шляхом. Проте не обійшлося й без тривалих крива вих війн (Алжир, В’єтнам, Малайя). На третьому етапі деко лонізації (1975—1990) здобули незалежність країни афри канського Півдня (Ангола, Мозамбік, Зімбабве, Намібія).
Причини краху колоніальної системи крилися в метамор фозах капіталістичного суспільства як такого. Після Другої світової війни виявилася цікава закономірність. Країни, поз бавлені колоній (Німеччина, Японія, Італія, а також США, які ніколи не були колоніальною країною у класичному ро зумінні цього слова) розвивалися набагато швидше, аніж країни, що володіли значними територіями в Азії та Африці (Велика Британія, Франція, Португалія, Голландія). Вияви лося, що не обов’язково володіти територіями з багатими по кладами корисних копалин, а досить лише, використовуючи багатий науковий і виробничий потенціал, виробляти потрібні всім товари, і проблема забезпечення сировиною бу де вирішена: її просто і дешево можна купити у тих, кому потрібні високоякісні товари. Розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція у промисловості, “зелена рево люція” у сільському господарстві, поява новітніх галузей, що визначають обличчя сучасного світу, прискорили розвал колоніальної системи. Зрештою виграв той, хто скоріше поз бувся своїх колоній. Хоча не варто применшувати значення таких чинників, як зростання національної свідомості при гноблених народів, розвиток продуктивних сил у самих колоніях, прагнення людей до національно-державної самовизначеності. Крахові колоніалізму сприяли також процес демократизації світового співтовариства в повоєнний час і навіть певною мірою протиборство двох систем і їх боротьба за вплив у колоніях.
Що ж до колоніальних ринків збуту, яким так багато ува ги приділяла радянська історіографія, то слід зауважити, що вони ніколи не були місткими. Ринки стають такими там, де зростають добробут і життєвий рівень населення. Інша річ, що деякі колишні колонії, а нині незалежні держави, особ ливо ті з них, які вирішили скористатися соціалістичною ідеєю, опинилися у ще трагічнішому становищі, аніж за ко лоніальних часів (Гана, Гвінея, Мозамбік, Ефіопія та ін.). І навпаки, ті країни, які, спираючись на допомогу Заходу,
563
РОЗДІЛ 27
пішли шляхом ринкової економіки, економічної та політич ної демократії, добилися разючих успіхів у створенні сучас ного виробництва та зростанні рівня життя своїх громадян (Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Єгипет та ін.).
Становлення та розвиток інтеграційних процесів
овим явищем післявоєнного економічно Нго та політичного життя стали інтеграційні процеси. Саме слово інтеграція означає зближення, зрощен
ня, з’єднання. Тенденції до економічної інтеграції наміти лися ще з початку XIX століття. Зростання продуктивних сил та поява нових технологій після Першої світової війни поставили питання про практичну реалізацію ідеї інтеграції, насамперед у Європі. Однак лише після Другої світової війни вона набула конкретних форм і почала втілюватися в життя, чому сприяли як політичні, так і економічні чинники. Важливу роль у цьому відіграло, зокрема, франко-німецьке примирення, що стало надійною політичною віссю нової Європи.
Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу. В 1957 р. ці ж країни підписали договір про ство рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС або “Спільний ринок”, з 1992 р. — Європейський Союз (ЄС)). Пізніше до ЄЕС увійшли також Велика Британія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Португалія й Іспанія (1986), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995). Мета ор ганізації — поступове усунення всіх обмежень між країнамиучасницями щодо вільного пересування осіб, капіталів, по слуг. Передбачалося також зближення законодавчих норм країн-учасниць, уніфікація податкових систем. Однією з го ловних причин активізації інтеграційних процесів була не обхідність поглиблення міжнародного поділу праці. Важли вими чинниками, що сприяли розвитку економічної інтег рації, були досягнення науково-технічної революції, станов
564
Міжнародні відносини
лення та зміцнення прав людини як державного й суспільно го пріоритету. Європейська економічна інтеграція не була породженням суб’єктивної волі якоїсь однієї особи чи групи осіб (де Голля, Аденауера та ін.). Інтеграційний процес по чинається там, де постають певні об’єктивні умови. У Західній Європі були готовність партнерів до багатосторон нього співробітництва, високий рівень виробництва, добре відпрацьована система економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою усіх сфер жит тя. Водночас ринкова свобода великого економічного про стору може реалізовуватися на принципах, вільних від будьяких політичних амбіцій та прагнень. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кож ної країни-учасниці. Без цих складових всяка інтеграція ви явилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтег рація викликана переливанням через національні кордони великої товарної маси, що об’єктивно вело до руйнування митних кордонів. Для поглиблення розвитку економіки необхідно було зняти митні бар’єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць. “Спільний ринок” став найбільш процвіта ючим та життєздатним інтеграційним утворенням.
Менш ефективною виявилася утворена в 1960 р. Євро пейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), куди увійшли Австрія, Велика Британія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція. Після виходу з ЄАВТ у 1973 р. Англії та Данії, у 1986 р. — Португалії, а в 1995 р. — Австрії і Швеції, які вступили до “Спільного ринку”, в Європейській асоціації вільної торгівлі залишилося чотири члени: Норвегія, Ісландія, Швейцарія та Ліхтенштейн. З 1984 р. вона співпра цює з ЄЕС.
Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи привели до утворення наддержавної економічної структу ри, — так званої Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), — яка нічого спільного не мала з нормальною інтеграцією.
Таким чином, європейська інтеграція у формі “Спільного ринку” була породжена об’єктивними умовами економічного розвитку вільної ринкової економіки. Вона сприяє розвит кові виробництва в цілому і кожного члена-учасника еко номічного об’єднання зокрема. А тому є життєвою і не обхідною.
565
РОЗДІЛ 27
Локальні конфлікти на полі "холодної війни"
Одним із найнебезпечніших проявів кон фронтації та протиборства у світі стали ло
кальні конфлікти, які, по суті, охопили майже всі континен ти і являли собою важко контрольовані вогнища можливого переростання “холодної війни” в гарячу, до того ж глобаль ного масштабу. Про те, наскільки вони були небезпечними, свідчить хоча б той факт, що в локальних післявоєнних конфліктах загинуло понад 25 млн чол. Механізм їх зарод ження за умов світової конфронтації та протиборства про стий. У жодній країні світу немає і не може бути однорідно го суспільства. Претензії на владу, скажімо, одного соціаль ного прошарку чи впливової групи підпиралися могутністю та підтримкою наддержави. Противники шукали і знаходили підтримку іншої наддержави. Радянським керівництвом ця здебільшого кланова чи родоплемінна боротьба зображалася як національно-визвольний рух, один із трьох потоків, які складають так звані рушійні сили “революційної епохи переходу від капіталізму до соціалізму”. Внаслідок цього Радянський Союз був утягнений в численні конфлікти на “палаючому” африканському континенті та в Латинській Америці — в Анголі, Ефіопії, Мозамбіку, Нікарагуа тощо. А вироблені в Радянському Союзі танки стали основою жор стокої влади багатьох диктаторських режимів у світі. Вони складали левову пайку так званої “безкорисливої допомоги”.
Досить було комусь із правителів “третього світу” заяви ти, що він будує соціалізм, як радянське керівництво відразу ж надавало йому “братерську” допомогу, що виражалася в астрономічних сумах, які, звісно, ніхто й ніколи не поверне (із 165 млрд дол. боргів колишньому СРСР основна маса припадає на країни “третього світу”). Сполучені Штати Америки також не жаліли коштів на підтримку “дружніх” країн (у 1962—1976 рр. допомога США таким країнам сягала 105 млрд дол.). Багато хто, таким чином, жив за рахунок су перництва гігантів. Країни “третього світу” перетворилися на поле битви між Сходом і Заходом. Саме там, на думку лідерів Сходу і Заходу, мала вирішитися історична доля май бутнього — соціалізм чи демократія.
566
Міжнародні відносини
Унаслідок такого підходу ідеологічна боротьба перемісти лася до країн “третього світу”, в яких наростали і розгорали ся локальні конфлікти. Найбільш небезпечними конфлікта ми локального порядку були в’єтнамська війна США та аф ганська авантюра СРСР, де у воєнних діях безпосередньо брали участь збройні сили великих держав. Разом з тим після корейської війни обидві великі держави свідомо уникали безпосереднього бойового зіткнення своїх збройних сил. У цілому ж наростання протистояння на теренах “третього світу” призвело до глобалізації протиборства двох систем, зростання міжнародної напруженості.
Близькосхідна проблема. Позиції Сходу і Заходу
ороховою бочкою планети у повоєнний Пперіод став Близький Схід, де всередині 50-х років зіткнулися інтереси великих держав. І тих і інших
приваблювали насамперед багаті поклади дешевої нафти. Іншим чинником, що живив цей інтерес, було прагнення здобути там вигідні стратегічні позиції. Підвищена увага Сходу і Заходу до цього важливого регіону зумовлювалася подіями, що відбулися тут на початку 50-х років. Революція 1952 р. в Єгипті, націоналізація урядом Гамаль Абдель Насе ра Суецького каналу в 1956 р. та англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту, як відповідь на цю акцію — усе це на довго привернуло увагу великих держав до Близького Сходу. Прорадянський курс насерівського Єгипту, зміна політично го режиму в Іраку (1958) стурбували керівництво західних держав. За розпорядженням президента США Д. Ейзенхауера та прем’єр-міністра^ Великої Британії Г. Макміллана на територію Лівану та Йорданії були введені англо-амери- канські війська. Таким чином, була реалізована доктрина Ейзенхауера, оприлюднена ще в 1957 р. Доктрина Ейзенхауера виходила з політики “стримування комунізму”. В її ос нові лежала ідея політичного вакууму на Близькому Сході, що з’явився там унаслідок ослаблення позицій Англії та Франції. А тому США брали на себе зобов’язання надавати
567
РОЗДІЛ 27
підтримку на Близькому Сході всім, хто боровся проти аг ресії з боку будь-якої країни, яка контролювалася ко мунізмом. Політика великих держав призвела до розколу арабського світу. Сірія, Ірак, Єгипет, ОВП (Організація виз волення Палестини) зайняли прорадянську позицію. Са удівська Аравія, Кувейт, Йорданія дотримувалися західної орієнтації. Однак фокусом усіх суперечностей у близь косхідному регіоні стало арабо-ізраїльське протистояння, яке постійно підігрівалося великими державами. Ворожість арабського світу до створеної у 1948 р. на основі рішення ООН держави Ізраїль та ізраїльська політика блокування державотворчих процесів у середовищі палестинських арабів зав’язали такий вузол суперечностей, який за умов конфрон тації розв’язати практично було неможливо. Ось чому на Близькому Сході час від часу спалахували короткі (оскільки великі держави усе ж контролювали і регулювали ситуацію на Близькому Сході, щоразу відновлюючи статус-кво як га рант збереження миру між ними самими), але масштабні і криваві арабо-ізраїльські війни. Розв’язана арабами в червні 1967 р. війна проти Ізраїлю закінчилася для Сірії та Єгипту поразкою і значними територіальними втратами (Сінайський півострів, Голанські висоти, Західний берег Йордану то що). Війна зав’язала ще тугіший вузол суперечностей. Спро би СРСР і США розв’язати його власними зусиллями вияви лися безуспішними. Так, запропонований у 1969 р. амери канським державним секретарем Роджерсом план мирного врегулювання, в основі якого лежала ідея обміну захоплених Ізраїлем територій на всесторонню угоду, був відкинутий обома сторонами. Наступного року конфронтація на Близь кому Сході ще більше посилилася. Єгипет розпочав бойові дії на виснаження уздовж Суецького каналу. Ізраїль відповів масованими авіаударами по території Єгипту. Радянський Союз на прохання Єгипту розмістив на його території мас штабну систему протиповітряної оборони з обслуговуючим персоналом у 15 тис. чол. Король Хусейн завдав ударів по за гонах ОВП і змусив їх покинути територію Йорданії. Сірійські війська, своєю чергою, вторглися в Йорданію. У відповідь Ізраїль оголосив мобілізацію, а США посилили своє військово-морське угруповання у Східному Середзем номор’ї і заявили, що не потерплять стороннього втручання
568
Міжнародні відносини
у близькосхідні події. Сірія вивела свої війська з Йорданії. Стало зрозумілим, що Радянський Союз не піде на ризик ве ликої війни, тим більше, що його позиції у регіоні значно послабилися. У 1972 р. Анвар Садат відмовився від послуг радянських “радників” й розпочав поворот у внутрішній та зовнішній політиці.
Невдалою для арабів виявилася також війна Судного дня 1973 р., в якій вони знову зазнали поразки. Після цих крива вих воєн ставало дедалі очевиднішим, що вирішити близь косхідні проблеми воєнним шляхом — ілюзія. Примирення і співіснування арабів і ізраїльтян лежать у площині мирних переговорів та політичних рішень і доброї волі обох сторін. Проте тривалий час процес мирного урегулювання стриму вався протиборством між Сходом і Заходом, яке було постій ним чинником, що живив хронічну конфліктну ситуацію у близькосхідному регіоні.
Три центри сили у Західному світі. Суперечності чи співпраця?
Удругій половині 50 — у 60-х роках сформу валися три могутні центри сили, котрі де
далі помітніше впливали на міжнародні стосунки: США, Західна Європа та Японія. Надії Радянського Союзу на заго стрення боротьби між ними не здійснились. Система ДМК і тут посприяла капіталістичному світові, ставши регулюючим чинником міжнародних відносин. Для розв’язання найбо лючіших проблем, насамперед економічних, між трьома центрами сили була вироблена нова система стосунків у формі щорічних зустрічей (самітів) глав семи найбільш роз винутих країн капіталістичного світу (так званої великої сімки — США, Англія, Франція, ФРН, Японія, Італія, Кана да). Уперше така зустріч відбулася у листопаді 1975 р. в містечку Рамбуйє, неподалік від Парижа, під час еко номічної кризи, що охопила західний світ. На зустрічах лідерів “великої сімки” обговорюються й регулюються най болючіші питання, які в минулому нерідко призводили до гострих міждержавних конфліктів і навіть воєн. У діяльності
569