Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 27

Учасники конференції одностайно підтримали ідею ство­ рення міжнародної організації і висловили загальні мірку­ вання щодо її характеру та цілей. З цією метою було виріше­ но скликати спеціальну міжнародну конференцію для вироб­ лення статуту організації. Конференція 50 держав розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско. 26 червня учасники форуму прийняли Статут, який набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день вважається днем ООН (Ор­ ганізація Об’єднаних Націй). У Статуті проголошувалися рівноправність усіх людей, повага до прав людини і основ­ них свобод. Пізніше цей розділ документа був доповнений Декларацією прав людини, прийнятою у 1948 р. Генераль­ ною Асамблеєю ООН. Статут зобов’язував учасників міжна­ родного співтовариства вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зо­ бов’язань. Основне призначення ООН, наголошувалося у Статуті, — забезпечення загального миру та безпеки в усьо­ му світі. Основними робочими структурами ООН є Гене­ ральна Асамблея, яка щороку збирається на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки, що скла­ дається із п’яти постійних (США, СРСР, Китай, Англія, Франція) і десяти тимчасових членів, котрі обираються стро­ ком на два роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР у Раді Безпеки займає Росія.

Рада Безпеки — дуже важливий, постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтриман­ ня міжнародного миру та безпеки. Рішення у ньому прийма­ ються на основі принципу одноголосності постійних членів і є обов’язковими для всіх членів ООН. До порушників можуть застосовуватися санкції. Однією з основних функцій Ради Безпеки є також урегулювання суперечок між державами. Крім Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інсти­ тутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. ООН фінансується за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більшими ма­ ють бути відчислення на рахунок ООН. Головні структури організації розміщені у Нью-Йорку, низка служб — у Женеві, Відні та інших містах.

550

Міжнародні відносини

Перші практичні кроки 0 0 Н засвідчили доцільність створення такої організації. У післявоєнні роки, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, у 1946 р. ООН домоглася виве­ дення англійських і французьких військ із Сирії та Лівану. У 1948 р., під час першої арабо-ізраїльської війни, вперше бу­ ли використані сили ООН (“блакитні шоломи”) для підтри­ мання миру на Близькому Сході.

Неодноразово у ці роки ставилося питання про роззбро­ єння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію по контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував вилучити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її за­ паси зліквідувати у тримісячний строк. За умов зростання конфронтації у світі це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час тривала гарячкова се­ кретна робота по створенню власного ядерного потенціалу. Сьогодні багато хто вважає, що Сталін, будучи на місці Тру­ мена, без вагань застосував би атомну зброю для здобуття перемоги над “імперіалізмом”. Усе ж радянська активність у питанні заборони атомної зброї не залишилася поза увагою. Американська атомна політика була сформульована у “плані Баруха”, висунутому США в комісії ООН по атомній енергії в 1946—1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атом­ ної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямував би розвиток атомної енергетики в мирне русло. Таким чи­ ном, США хотіли вивести ядерну проблему зі сфери міждер­ жавної політики і надати їй особливого інтернаціонального статусу. Якби “план Баруха” був прийнятий, безперечно, не з’явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна загро­ за не набула б всесвітнього масштабу. Радянський Союз, котрий з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї і водночас таємно її створював, категорично відкинув “план Баруха” під тим приводом, що США корис­ ливо намагаються встановити свій контроль над цією галуз­ зю в усьому світі. Проте й сам не запропонував механізму

551

РОЗДІЛ 27

припинення ядерної гонки. Головним для сталінського керівництва після появи у США атомної бомби було догна­ ти США у військовому відношенні. Мета СРСР досягти ядерного паритету зі США не вписувалася у “план Баруха”. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут. У 1948 р. Комісія з атомної енергії ООН припинила своє існування.

У такому ж руслі розвивалися події навколо гонки озб­ роєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п’яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що на той час було реальнішим, аніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли обидві сторони не довіряли одна одній. Радянський Союз рішуче відкидав навіть саму ідею контролю за озб­ роєннями, убачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація у світі посилювалася. Зі зростан­ ням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років дедалі більше зводилася до дискусійного клубу, де оприлюднювалися “рішучі і найбільш правильні” заяви кон­ фронтуючих сторін.

Початок “холодної війни"

Вамериканському місті Фултоні (штат Міс­ сурі) 5 березня 1946 р. У. Черчілль закликав

демократичні країни об’єднатися проти СРСР. “Залізна завіса, — заявив він, — опустилася на континент від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці”. Черчілль твердив про тиранію, яка вже здійснюється у країнах, що пе­ ребувають у зоні “панування росіян”, закликав “до союзу між Великобританією і США”, щоб зупинити просування комунізму, про можливість застосування в разі необхідності, навіть ядерної зброї. Усе ж стверджувати, що промова Черчілля започаткувала “холодну війну”, було б, принаймні, наївно. Її перші ознаки простежувалися вже на заключному етапі війни. Події навколо Варшавського повстання 1944 р., боротьба щодо статусу емігрантських урядів Польщі, Чехословаччини, Югославії, нехтування розмежувальною лінією

552

Міжнародні відносини

просування союзних військ та іншими ялтинськими домовленостями, взаємні “помилкові” бомбардування та обстріли військових колон — у цьому ряду.

Якщо рішення, прийняті в Ялті, ще певний час викону­ валися великими державами, то в Потсдамі сторони вже не могли знайти спільної мови з більшості питань, що обгово­ рювалися.Спроби Сталіна отримати бази на Босфорі, доби­ тися опіки над якоюсь італійською колонією в Африці, чо­ тиристороннього контролю над Руром і визнання Заходом поставлених Кремлем урядів Румунії і Болгарії — були відки­ нуті. Відкинуто і план Трумена інтернаціоналізувати Дунай. Угоди було досягнуто лише з німецького питання (чотири­ сторонній механізм розгляду пов’язаних з Німеччиною пи­ тань, отримання кожною державою репарацій зі своєї зони). Союзники погодилися на запропоновану Москвою розділювальну лінію по Одеру—Нейсе, проте залишили за собою право пізніше повернутися до розгляду цього питання. Сталін погодився брати участь у війні проти Японії. Прак­ тичним наслідком Потсдамської конференції було започаткування процесу поділу Європи на дві сфери впливу.

Нема також підстав вважати, що Захід прагнув “холодної війни”. Уже наприкінці 1945 р., коли явно намітились тен­ денції до конфронтації, посол США в СРСР А. Гарріман, за твердженням американського історика А. Шлезінгера, запи­ тав колишнього народного комісара закордонних справ СРСР М. Литвинова, чи можуть бути зупинені негативні тенденції розвитку напруженості та конфронтації, якщо США підуть на поступки, щоб задовольнити претензії Ра­ дянського Союзу. Добре знайомий зі сталінською політич­ ною кухнею, Литвинов дав зрозуміти, що цього робити не слід: натомість будуть висунуті нові вимоги. Можливо, са­ ме тому за два місяці до заяви Черчілля американський пре­ зидент Г. Трумен писав державному секретареві США Дж. Бірнсу: “Росіянам потрібно показувати залізний кулак і говорити сильною мовою”. У своєму зверненні до нації 16 квітня 1945 р. Трумен заявив, що єдина “альтернатива глобальній колективній безпеці — анархія”. Це було визнан­ ням неможливості післявоєнного консенсусного співробіт­ ництва. Захід відкрито заговорив про радянську військову загрозу. Ще через кілька місяців Джон Фостер Даллес,

553

РОЗДІЛ 27

видатний політик і діяч Республіканської партії, закликав до створення оборонного блоку західних держав проти СРСР.

“Холодна війна” була не причиною міжнародної напру­ женості, а наслідком глобальної стратегії великих держав, яка проявилася у двох лініях, у двох курсах, у двох альтернатив­ них баченнях світового суспільного порядку. Лінія Радянсь­ кого Союзу була спрямована на “активне сприяння прогре­ сові” — ліквідацію капіталізму в усьому світі, оскільки він “історично приречений”. Лінія США та їхніх союзників по демократичному табору — на ліквідацію ліворадикального тоталітаризму — комунізму, — який загрожував свободі та де­ мократії в усьому світі. В обстановці тотального озброєння, воєнного психозу та гонки озброєнь політика з позиції сили стала віссю, карданом міжнародної політики, навколо якого небезпечно крутилась людська цивілізація десятки років після Другої світової війни. Мілітаризація економіки, військові ба­ зи різного призначення і, нарешті, військово-політичні блоки стали її складовими. В арсеналі “холодної війни” — також шпигунство, психологічна та ідеологічна війна, локальні конфлікти, економічне ембарго, інтриги у “третьому світі”. Негативно оцінюючи сам факт існування ядерних арсеналів великих держав, варто зауважити: їх наявність тривалий час служила єдиним стримуючим чинником.

Економічні важелі Заходу.

Доктрина Трумена та “план Маршалла"

все ж не озброєння та військова сила визна­ Ічали характер післявоєнного розвитку світу.

Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної де­ мократії над аморфною державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Захо­ ду був саме тим валом, що зупинив комунізм, насамперед у Європі. І тут головну роль відіграли США. Уже 12 березня 1947 р. була оприлюднена доктрина Трумена. Відповідно до її положень, Туреччині, де внаслідок украй низького рівня життя населення назрівала небезпека соціального вибуху, та

554

Міжнародні відносини

Греції, де відбувалася громадянська війна, що підживлювала­ ся радянським керівництвом з баз у Болгарії та Югославії, і де комуністи, заохочувані Сталіним, рвалися до влади, Спо­ лучені Штати Америки надали допомогу обсягом 400 млн дол., що дало змогу обом країнам подолати кризу. У тому ж 1947 р. був оприлюднений ще масштабніший план оздоров­ лення Європи — план Маршалла. 5 червня 1947 р., виступа­ ючи з промовою перед студентами Гарвардського універси­ тету, державний секретар США Джордж Маршалл заявив:

“Роль нашої країни має полягати в тому, щоб надати дружню підтримку Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім повною мірою, наскільки це можливо, допомогти проведенню програми в життя. Ця програма має бути спільною для всіх і виробленою спільно, якщо не всіма євро­ пейськими країнами, то багатьма із них”. Програма еко­ номічного відродження, акцентував Маршалл, буде “спря­ мована не проти якої-небудь країни чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю і хаосу”. Звичайно, висунута Мар­ шаллом програма заслуговувала на підтримку, однак ство­ рені в 1944 р. Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку не мали достатніх ресурсів для її реалізації. Проте такі ресурси були у США.

“План Маршалла” передбачав використання економіч­ них методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін’єкції у зруйновану економіку Європи мали на меті фінан­ сове та господарське оздоровлення Європи, піднесення не лише економіки, а й життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, досягти трансформації психології мільйо­ нів людей, які мають усвідомити, що багате та заможне жит­ тя створюється не класовою боротьбою, не ліквідацією при­ ватної власності, а зміцненням її, посиленням персонально­ го інтересу кожного виробника. Американська допомога пропонувалася також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзові. Проте останній убачав в амери­ канській економічній допомозі своєрідну капіталістичну па­ стку, оскільки “план, Маршалла” був спрямований насампе­ ред на підтримку ринкової економіки. А тому Радянський Союз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і розвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв “план Маршалла”, а й вчинив жорсткий тиск на ті

555

РОЗДІЛ 27

східноєвропейські країни, які мали намір це зробити, напри­ клад Чехословаччину.

Шістнадцять західноєвропейських країн, які прийняли “план Маршалла”, протягом чотирьох років (1948—1951) от­ римали 17 млрд дол. (за сьогоднішнім курсом — 170млрд дол. — Авт.). “План Маршалла”, безперечно, сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його по­ зитивне значення. Безумовно, “план Маршалла” сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцнен­ ню там американської присутності, посиленню економічно­ го, політичного та військового впливу США. Водночас слід зазначити, що американська присутність у Європі, “амери­ канізація” Західної Європи жодною мірою не ущемляла не­ залежність або інтереси тієї чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності, її недоторканності.

Блокова політика великих держав

Якщо “план Маршалла” призначався для того, щоб дати можливість Європі стати на

ноги, то НАТО мало гарантувати її безпеку. Військовополітичною організацією демократичних країн Західної Європи та Північної Америки став утворений 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт (НАТО). Договір про його утво­ рення підписали США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. Пізніше до НАТО приєдналися Греція, Туреччи­ на (1952), Західна Німеччина (1955), Іспанія (1982). У бе­ резні 1999 р. членами НАТО стали Польща, Угорщина, Чехія. Можна погодитися з думкою багатьох дослідників, що на 80 % виникнення блоку завдячувало поведінці сталінсько­ го керівництва, котре прагнуло до поширення соціалізму. “Російські армії, — зауважував із цього приводу англійський історик Кальвокорессі, — не були демобілізовані і виведені з районів, окупованих ними в ході останніх воєнних кампаній,

556

Міжнародні відносини

де знаходились історичні столиці Європи — Будапешт, Пра­ га, Відень, Берлін”.

Характерною ознакою блоку було те, що він створювався на добровільних засадах: ніхто туди нікого не затягував си­ лою, ніхто нікого не карав за вихід з нього. Блок НАТО не військовий, а, скоріше, економіко-політико-військовий со­ юз. “Атлантичний союз, — зауважував Г. Кіссінджер, — не будучи насправді союзом, претендував на якусь універ­ сальність. Він об’єднав світову більшість, що протистояла неспокійній меншості”. Слідом за НАТО з’явилися й інші об’єднання: у 1951 р. АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США). Як правило, військово-політичні блоки Заходу ство­ рювалися у тих районах, де, на думку західних політиків, ви­ никала загроза наступу комунізму й, відповідно, не­ обхідність протидіяти цьому. Так, у 1954 р., після поразки Франції у В’єтнамі, створюється СЕАТО (Організація країн Південно-Східної Азії), куди увійшли США, Англія, Франція, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія та Нова Зеландія. Організація мала стати бар’єром проти комунізму у Південно-Східній Азії. У 1955 р. з’явився також Багдадський пакт (з 1958 р. — СЕНТО), членами якого стали Велика Бри­ танія, Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Військовополітичні блоки Заходу стали своєрідною дамбою, яка згідно з доктриною “стримування комунізму” мала замкнути його на східноєвропейсько-азійському просторі. Наступні події у світі показали, наскільки непростим було це завдання у плані глобального протистояння.

На противагу НАТО, Радянський Союз разом зі своїми східноєвропейськими союзниками створив у 1955 р. Ор­ ганізацію Варшавського договору, яку важко назвати рівно­ правним союзом, ураховуючи гіркий досвід ставлення Моск­ ви до своїх партнерів по ОВД. У цілому ж створенням військово-політичних блоків завершується формування структурної системи ведення “холодної війни” обома сторо­ нами, системи “рівноваги жаху”.

557

РОЗДІЛ 27

Перші спроби порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у міжнародній політиці

У“Короткому курсі історії ВКП(б)” Й. Ста­ лін на запитання, “чи може радянський на­

род лише своїми власними силами знищити цю зовнішню небез­ пеку, небезпеку капіталістичної інтервенції9’, відповідав: “Не може, оскільки для знищення небезпеки капіталістичної інтер­ венції необхідно знищити капіталістичне оточення, а знищити капіталістичне оточення можна лише в результаті перемож­ ної пролетарської революції принаймні в кількох країнах... Із цього виходить, що перемога пролетарської революції в капіталістичних країнах є кровним інтересом СРСР99.

Від застарілих догм радянське керівництво почало відхо­ дити після смерті Й. Сталіна (березень 1953 p.). У липні 1953 р. у м. Паньминьчжоні було підписано договір про пере­ мир’я у Кореї. Війна, розв’язана 25 червня 1950 р. північнокорейським режимом Кім Ір Сена за безпосередньої підтрим­ ки СРСР і КНР, завершилася там, де й почалася — на 38-й паралелі. США зі своїми союзниками в ході трирічної крово­ пролитної війни зірвали спробу поширення комунізму на весь Корейський півострів.

Урегулювання корейського питання стало одним із ос­ новних пунктів Женевської наради міністрів закордонних справ п’яти держав (Англія, Франція, СРСР, США, КНР), яка розпочала свою роботу 26 квітня і тривала до 21 липня 1954 р. Однак досягти компромісу з корейського питання не вдалося. Більш успішними були дискусії з індокитайського питання. У його обговоренні брали участь також ДРВ, Кам­ боджа, Лаос і Південний В’єтнам. 20 липня 1954 р. були підписані угоди, що передбачали припинення воєнних дій в Індокитаї до 11 серпня того ж року. Франція зобов’язувалась вивести свої війська з Індокитаю. Між ДРВ і Південним В’єтнамом південніше 17 паралелі встановлювалась демар­ каційна лінія. У 1955 р. мали відбутися вільні вибори в Лаосі і Камбоджі, а через рік — у В’єтнамі. Узятий в Женеві курс на мирне врегулювання відповідав інтересам країн регіону. Од­ нак невдовзі ситуація в Індокитаї знову різко загострилася.

Важливою подією, що сприяла зближенню позицій Заходу і Сходу було укладення мирного договору з Австрією. 15 трав­

558

Міжнародні відносини

ня 1955 р. представники СРСР, Англії, Франції, США та Австрії підписали державний договір про відновлення неза­ лежної і демократичної Австрії, що влаштовувало обидві сто­ рони, які в той час прагнули до зниження рівня напруженості.

18—23 липня 1955 р. відбулася Женевська нарада ке­ рівників урядів чотирьох держав (США — Д. Ейзенхауер, СРСР — М. С. Хрущов, Англія — А. Іден, Франція — Е. Фор). На ній обидві сторони займалися, скоріше, пропа­ гандою власних ідей, а не вирішенням гострих проблем. Так, пропозиція американського президента Ейзенхауера про за­ провадження політики “відкритого неба” (тобто здійснення повітряної розвідки територій обох сторін) була відкинута Хрущовим. Не знайшли підтримки також пропозиція СРСР про підписання договору про ненапад між НАТО і ОВД та Ідена про вільну для інспекції зону. Створювалося вражен­ ня, що лідери чотирьох держав зібралися для отримання точнішої інформації про найближчі наміри сторін. Як наслідок, ніяких домовленостей з важливих питань досягну­ то не було. Нарада зазнала невдачі.

Утім, перемир’я в Кореї, врегулювання австрійського пи­ тання, “дух Женеви” свідчили про певний відхід Радянського Союзу від попередньої жорсткої силової політики. У 1956 р. СРСР підкріпив це на рівні ідеології. XX з’їзд КПРС зробив висновок про відсутність фатальної небезпеки війни, про можливість мирного співіснування країн з різними соціаль­ ними системами.

З того часу й аж до другої половини 80-х років у міжна­ родній політиці співіснували дві тенденції. Перша уособлю­ вала “холодну війну”, гонку озброєнь, балансування на грані війни тощо. Друга відображала пошуки “модус вівенді”, ба­ жання зменшити напруженість, утримати світ від сповзання у прірву. Упродовж цього періоду переважала то одна, то інша тенденція. Відповідно, наставав або короткий період відлиги, або нове похолодання у міжнародних відносинах.

Однак переламати хід подій у бік миру та безпеки в той час однозначно було неможливо. Тоталітаризм не тільки продовжував домінувати у Східній Європі, на більшій час­ тині азійського континенту, на Кубі, а й систематично здійснював спроби різними шляхами розширити гео­ графічний простір свого впливу. Починаючи з другої поло­

559