Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 23

Міжнародним трибуналом у Гаазі у розслідуванні злочинів на території колишньої Югославії. На вимогу гаазького проку­ рора К. дель Понте у 2001 р. трибуналу було видано колиш­ нього командира корпусу “Дрина”, генерала Р. Крстича (за­ суджений до довічного тюремного ув’язнення) і генерала Д. Тадича (засуджений до 20 років ув’язнення). Кроком до західної демократії слід вважати заяви керівництва рес­ публіки про необхідність якнайшвидшого повернення до Хорватії 200 тис. сербів, які у 1995 р., по суті, були вигнані хорватськими військами з країни. На думку президента С. Месича, вирішення цього болючого питання має стати “мостом співробітництва” з Сербією і сприяти стабілізації геополітичної ситуації на Півдні Європи.

Зовнішня політика

еспубліка Хорватія є повноправним чле­ Рном ООН і ОБСЄ, прагне інтегруватися до Євросоюзу й НАТО, і досягла у цьому певних успіхів. У

листопаді 1996 р. вона стала членом Ради Європи, а в січні 1998 р. війська ООН були виведені зі Східної Славонії й, та­ ким чином, мирним шляхом була остаточно відновлена те­ риторіальна цілісність Хорватської держави. Республіка підтримала операцію НАТО проти Югославії в період косовської кризи 1999 р., відкривши для авіації альянсу свій повітряний простір. Однак на Празькому саміті трансфор­ мації (листопад 2002 р.) Хорватія не дістала запрошення на вступ до НАТО, хоча й розраховувала на це. Її не включено й до списку десяти європейських держав, що у травні 2004 р. стали новими членами Євросоюзу.

5 грудня 1991 р. Сабор Республіки Хорватія визнав дер­ жавну незалежність України, а Україна, першою з країн— членів ООН, 11 грудня того ж року визнала державну неза­ лежність Хорватії. Дипломатичні відносини між Україною і Хорватією було встановлено в лютому 1992 р. У травні 1991 р., в ході офіційного візиту до Києва глави парламенту Республіки Хорватія Ф. Туджмана, було підписано міжуря­ дову Угоду про торговельно-економічні відносини й науко­

510

Розділ ^ А РЕСПУБЛІКА СЛОВЕНІЯ

Становлення держави

еребуваючи на межі слов’янського, ро­ Пманського й германського світів, словенці вперше у своїй історії, 25 червня 1991 р., здобули дер­

жавність. Скупщина Словенії прийняла рішення про вихід з Югославії і затвердила “Основні конституційні принципи про самостійність і незалежність”. Перші ж кроки щодо їх реалізації викликали протидію Белграда. Збройні сутички між ЮНА і словенськими територіальними формуваннями незабаром переросли у широкомасштабні воєнні дії із засто­ суванням важкої зброї та авіації. “ 10-денна війна”, що роз­ горнулася майже на всій території республіки, завершилася цілковитою поразкою ЮНА, що не в останню чергу поясню­ валося виходом з її лав словенців і хорватів. За посеред­ ництва Євросоюзу воюючі сторони домовилися про негайне припинення вогню й поступове виведення підрозділів ЮНА з території Словенії.

8 жовтня 1991 р., одразу після закінчення терміну тримісячного мораторію, словенський парламент підтвердив державну самостійність республіки (територія — 20,3 тис. кв. км; населення — майже 2 млн чоловік, із них 90,5 % — сло­ венці, 3 % — хорвати, 2,2 % — серби та ін.). Восени 1991 р. Словенія запровадила власну прикордонну й митну служби, взяла під свій контроль кордони із сусідами. Почалося ак­ тивне формування національних збройних сил, дипломатич­ ного корпусу, набуття інших атрибутів незалежної держави, включаючи власну грошову одиницю — толар. Міграційні процеси початку 90-х років (близько 40 тис. сербів і хорватів

512

Республіка Словенія

переселилися на історичну батьківщину) посилили високу етнічну та конфесійну однорідність суспільства, що стало одним із стабілізуючих чинників розвитку молодої держави.

25 грудня 1991 р. Скупщина ухвалила Конституцію краї­ ни, яка проголосила Словенію демократичною республікою, правовою й соціальною державою. До кінця 1992 р. Рес­ публіка Словенія була визнана більшістю країн світу, вклю­ чаючи Союзну Республіку Югославію.

Перехід від планової економіки до режиму вільного рин­ ку супроводжувався серйозними труднощами. Розрив еко­ номічних зв’язків з колишніми республіками СФРЮ, на які в 1991 р. припадало 60 % товарообміну, позбавив Словенію традиційного ринку збуту й дешевих джерел сировини. За умов глибокого економічного спаду виникла гостра урядова криза. Кабінет Лойзе Петерле, основу якого складав ко­ аліційний блок ДЕМОС, змушений був піти у відставку. У травні 1992 р. був створений новий кабінет міністрів на чолі з лідером Ліберально-демократичної партії (ЛДП) Янезом Дрновшеком, який узяв курс на зближення з європейськими структурами, розпочав проведення широкомасштабної еко­ номічної реформи. Стрижнем її стали приватизація, струк­ турна перебудова, реформа банківської системи, пристосу­ вання законодавства країни до європейських правових норм.

Стартові позиції для проведення реформ у державі були непоганими. По-перше, Словенія одна з найбільш розвину­ тих республік колишньої СФРЮ — на неї припадало 17 % ВНП і 30 % експорту у твердій валюті. По-друге, зовнішній борг становив лише 1,9 млрд доларів (1991), і на відміну від інших країн Східної Європи не тиснув важким тягарем на економіку. По-третє, лише 2,7 тис. підприємств функціону­ вало на принципах старої системи самоврядування. Було за­ реєстровано 27 тис. нових фірм, у тому числі 13 тис. приват­ них, 940 фірм фінансувалося іноземним капіталом. Усе це стимулювало структурну перебудову народного господарст­ ва, де ставка робилася на конкурентоспроможні галузі, ту­ ризм і сферу послуг.

Розпочата зміна суспільно-політичних та економічних структур мала мирний характер, відбувалася за умов швид­ кого досягнення національної злагоди щодо нових цілей розвитку, взаємодії та співпраці між старою і новою політич­

РОЗДІЛ 24

ною елітою. Досягнення національного консенсусу у життєво важливих для словенського народу питаннях, таких як побудова демократичного суспільства, заперечення як лівого, так і правого тоталітаризму й екстремізму, неприй­ няття виявів реваншу, вульгарного антикомунізму й рестав­ рації старих порядків — стало передвиборною платформою колишнього першого секретаря ЦК Союзу комуністів Сло­ венії Мілана Кучана. Його перемога на президентських виборах, що відбулися у грудні 1992 р., була цілком перекон­ ливою — 63,4 % виборців віддали йому свої голоси. Тоді ж відбулися й перші вільні парламентські вибори, в яких взяли участь 25 партій. Більшість виборців віддали перевагу лівоцентристській ЛДП (26 %), а її лідер Я. Дрновшек знову очолив коаліційний уряд за участю представників трьох провідних партій.

Успіхи й труднощі доби незалежного розвитку

резидент М. Кучан та уряд Я. Дрновшека у Пспівпраці з місцевими органами влади зуміли за короткий строк досягти політичної й економічної

стабілізації, не вдаючися до авторитарних методів правління й “шокової терапії”. Оскільки в торгівлі, сфері послуг і зем­ леробстві приватний сектор і раніше мав досить міцні по­ зиції, відпала необхідність проводити в широких масштабах малу приватизацію, а для масової приватизації, згідно з зако­ ном 1992 р., було запропоновано сім різних схем у різних комбінаціях. По суті, денаціоналізація розпочалася з кінця 1994 р. Першим кроком у цьому напрямі став продаж акцій 59 найбільших підприємств. До 1998 р. процедуру привати­ зації пройшла переважна більшість державних заводів, фаб­ рик та інших підприємств.

Паралельно проводилась аграрна реформа, що мала на меті обмежити дрібнотоварне виробництво, стимулювати й підтримати великі рентабельні господарства, врегулювати орендні відносини в землеробстві, полегшити умови кредиту­ вання й захисту вітчизняних виробників. У середині й другій

514

Республіка Словенія

половині 90-х років прискорився процес консолідації та при­ ватизації банківської системи країни. Продумана стратегія економічних реформ досить швидко дала наслідки. Уже в 1993 р. намітилася тенденція до зростання ВВП, у 1997 р. йо­ го рівень становив 3,5 %. У 1995 р. обсяг промислового ви­ робництва вперше перевищив рівень 1989 р., хоча кількість зайнятих у ньому скоротилася у 2,5 рази. Двомільйонна Сло­ венія виробляла приблизно стільки ж продукції, скільки 10-мільйонна СРЮ — Сербія й Чорногорія. Інфляція, завдя­ ки жорсткій монетарній політиці Центробанку, помітно ско­ ротилася: з 550 % у 1990 р. до 9 % у 1997 р. З літа 1995 р. національна валюта — толар — стала конвертованою. Без­ робіття, залишаючись основною соціальною проблемою, знизилось у 1997 р. до 13 %. Урядові за короткий строк уда­ лося забезпечити захист не тільки безробітних, а й пенсі­ онерів, молоді.

Політичним підсумком першого п’ятиріччя незалежного розвитку стали парламентські вибори, що відбулися в листо­ паді 1996 р. У них взяли участь 28 партій. Відносну більшість голосів (понад 27 %) здобула правляча ЛДП. Президент зно­ ву доручив формування уряду Я. Дрновшеку, який зумів от­ римати в Скупщині вотум довіри. Гарантом внутрішньої стабільності держави залишався М. Кучан, який упевнено переміг уже в першому турі президентських виборів, що відбулися в листопаді 1997 р. (56 %).

Наприкінці 90-х років за більшістю показників Словенія переважала інші країни Східної Європи: середня заробітна плата — 970 марок на місяць — найвища серед усіх постко­ муністичних країн, а обсяг ВНП (надушу населення) стано­ вив 59 % від середнього показника для країн Євросоюзу, тобто більше, аніж у Чехії, Угорщині й Польщі. Бюджетний дефіцит кілька років поспіль не перевищував 3 %. Валютні резерви зросли до 3,8 млрд дол. у 1997 р., а національний до­ хід на душу населення перевищив 10 тис. доларів. Це було досягнуто завдяки послідовному й добре виваженому прове­ денню ринкових економічних реформ.

На порозі XXI ст. Республіка Словенія сприймалася в Європі як зразкова серед країн Центральної та ПівденноСхідної Європи. Економічні й політичні реформи в ній відбувалися швидше, аніж в інших країнах, і з найменшими

515

РОЗДІЛ 24

втратами. ВВП у 2002 р. сягав 34 млрд дол., що в перерахун­ ку на одного жителя країни становило 17,3 тис. дол. Інтернетом у Словенії користувався кожен третій із двохмільйон­ ного населення.

Наприкінці 2002 р. відбулися кадрові перестановки у верхніх ешелонах влади республіки. У листопаді завершився другий термін перебування на посаді президента М. Кучана. Новим главою держави було обрано лідера лівоцентристської Ліберально-демократичної партії, прем’єр-міністра Словенії Я. Дрновшика. У другому турі голосування (1 грудня 2002 р.) свої голоси за нього віддали 56 % виборців. Пріоритетним напрямом своєї діяльності керівництво країни вважає завер­ шення процесу економічної трансформації. У 2004 р. Сло­ венія стала повноправним членом Євросоюзу й НАТО.

Зовнішня політика

ротягом 90-х років міжнародне становище ПСловенії значно зміцнилось. Уже навесні 1992 р. вона стала членом ОБСЄ й ООН, у травні 1993 р.

увійшла до складу Ради Європи. Вважаючи себе часткою культурної та економічної спільноти центральноєвропейсь­ ких держав, Словенія прагнула до максимальної участі в європейських організаціях. У вересні 1995 р. вона стала п’ятим членом “Вишеградської групи” й того ж року підпи­ сала договір з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ). Проте надії Любляни на швидку інтеграцію до Євро­ союзу й атлантичних структур не здійснились. Аж до травня 1996 р. асоціювання з ЄС блокувала Італія, вимагаючи ком­ пенсації збитків за націоналізоване після Другої світової війни режимом Тіто майно італійців, змушених покинути півострів Істрія, який згідно з угодою 1954 р. відійшов до Югославії. Лише прихід до влади в Італії лівоцентристського кабінету Р. Проді дав можливість досягти компромісу й зня­ ти напруженість у відносинах між двома державами. У червні 1996 р. було підписано угоду з ЄС про асоційоване членство, а на саміті Союзу в Копенгагені у грудні 2002 р. затверджено остаточну дату входження Словенії до ЄС — 1травня 2004 р.

516

Р о з д І ЛРЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ

Розбудова македонської держави та її міжнародне визнання

лідом за Словенією та Хорватією восени С1991 р. незалежність здобула й Македонія.

8 вересня у республіці відбувся референдум, 95 % учасників якого проголосувало за вихід з Югославської федерації. Попри бойкот референдуму етнічними албанцями, збори Республіки Македонія 17 вересня ухвалили декларацію про суверенітет. Процес оформлення державності де-юре завер­ шився 17 листопада прийняттям конституції, яка визначала Македонію як суверенну, незалежну, демократичну й со­ ціальну державу. Площа країни — 25,7 тис. кв. км, населен­ ня — 2 млн чол.

Під час спалаху національних ідей, який призвів до ло­ кальних конфліктів на теренах колишньої Югославії, Маке­ донія, керована альянсом колишніх комуністичних лідерів і представників опозиції, стала блискучим зразком мирного, “оксамитового розлучення”. 21 лютого 1992 р. керівництво республіки підписало з Белградом договір про виведення з македонської території частин Югославської народної армії, що дало змогу уникнути збройних сутичок. У квітні 1993 р. македонську державу було прийнято до ООН під назвою “Колишня югославська республіка Македонія” (КЮРМ).

Проте перед країною постали інші серйозні проблеми. Чи не найважливішою з них виявилась проблема міжнарод­ ного визнання нової держави. Ще до проведення референду­ му про незалежність Греція категорично виступила проти назви республіки, яка повторювала назву північної грецької провінції. Між Афінами і Скоп’є виникла також суперечка з

518

Республіка Македонія

приводу герба, прапора і конституції Македонії, що завер­ шилася економічним ембарго, проголошеним в односторон­ ньому порядку греками з 16 лютого 1994 р. За умов санкцій ООН проти СРЮ, закриття доступу до Солунського порту поставило Македонію у скрутне становище. Лише у вересні 1995 р., за посередництва США, вдалося досягти ком­ промісу: КЮРМ мала внести додаткові поправки до консти­ туції, а Греція зобов’язувалася зняти економічне ембарго і своє вето на входження Македонії до Ради Європи та інших міжнародних організацій.

Оскільки Белград підтримав сербську національну мен­ шину в її прагненні здобути більше прав, відносини з Сербією розвивалися не найкращим чином. Проте “сербсь­ кого питання” у Македонії не було, принаймні в тому ви­ гляді, в якому воно існувало в Хорватії і Боснії. Із двох мільйонів населення країни сербів налічувалося близько 45 тис. чоловік, їхні інтереси обстоювали чотири партії. Утім, сербські радикали висували до південного сусіда тери­ торіальні претензії. Щоб уникнути провокацій і поширення збройного конфлікту на території КЮРМ, у вересні 1992 р.

в Скоп’є була розгорнута місія ОБСЄ, а на кордонах із СРЮ

улипні 1993 р. розташовано “блакитні шоломи” ООН (1 тис. чоловік наприкінці 1994 р.).

Досить складними були стосунки Македонії і з іншими сусідами — Болгарією та Албанією. Софія, першою визнавши незалежність Македонії, 15 січня 1992 р. відмовилася визнати існування македонської нації, вважаючи слов’янське насе­ лення цієї країни етнічними болгарами. А взаємна недовіра, що залишилася з часів тітовської Югославії і живковської Болгарії, стала на заваді встановленню добросусідських сто­ сунків між двома країнами. Однак після проголошення грець­ кого ембарго, Болгарія відкрила для Скоп’є “східний кордон” до чорноморських портів Бургас і Варна, рятуючи західну сусідку від неминучого економічного колапсу.

Не менше проблем нагромадилося й у македонсько-ал­ банських стосунках. Хоча Тирана не висувала офіційно територіальних претензій, сам факт того, що все західне прикордоння Македонії заселене албанцями, давав їй підстави постійно втручатися у внутрішні справи країни. Складною проблемою для Македонії була “демографічна

519