Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 22

чол. Близько 1,4 млн осіб змушені були залишити свої домівки в Косово. Чимало з них знайшли порятунок у сусідніх країнах: Албанії, Македонії, Чорногорії. Зрештою, зруйнувавши безліч промислових і стратегічних об’єктів СРЮ (збитки, завдані економіці країни, сягнули ЗО млрд до­ ларів), командування НАТО дістало згоду югославського керівництва на розміщення миротворчих сил у Косово і 9 червня припинило військову операцію.

Нова хвиля насильств охопила Косово вже після завер­ шення натівської операції, коли близько 800 тис. косовських албанців почали повертатися до рідних домівок. їхньою мішенню стали здебільшого косовські серби й цигани. Щоб зупинити насильство, на вимогу міжнародних інституцій 1 лютого 2000 р. було ліквідовано парламентські структури косовських албанців, розпущено всі політичні та адміністра­ тивні органи в краї, створені в період існування Республіки Косово. Перестав існувати й інститут президентства. Для припинення міжетнічного протистояння, в Косово були введенні миротворчі й поліцейські сили — КБ(Ж, загальна чисельність яких наприкінці 2001 р. становила 39 тис. військовиків.

Після припинення міжнаціонального конфлікту, Косово формально залишалося югославською територією, однак су­ веренітет Белграда тут не діяв. Край фактично став підман­ датною територією ООН. Контроль і влада ООН були тим­ часові — до вирішення питання про остаточний статус Ко­ сово, з приводу якого змагалися дві непримиренні позиції. Албанська більшість (90 % населення краю) бачила Косово незалежною державою, сербська меншість і керівництво СРЮ — сербською провінцією.

Упродовж 2000—2001 рр. світове співтовариство виділило 2 млрд доларів для надання допомоги жителям Косово. Про­ те необхідні для відбудови економіки краю кошти отримали лише албанці. Албанські міста й села переживали справжній бум, тоді як сербські поселення перебували в депресивному стані. Масового насилля не було, за цим пильно стежили військовики армії міжнародних сил — КБСЖ (серед них бу­ ли й українські підрозділи). Однак серби жили фактично в гетто — анклавах. Тим часом, за два роки після введення міжнародних сил, близько тисячі громадян некорінних

500

Югославія

національностей в Косово, за інформацією зарубіжних ЗМІ, були вбиті, більше тисячі — зникли безвісти.

У жовтні 2000 р. за підтримки ОБСЄ у провінції відбулися муніципальні вибори. Оскільки серби бойкотували цю акцію, перемогу на виборах здобула партія І. Ругови — Демократич­ ний союз Косово. У листопаді 2001 р. відбулися вибори до асамблеї (скупщини) Косово, де за сербами було зарезервова­ но 10 із 120 депутатських місць (іншим меншинам також виділено 10 місць). Більшість депутатських мандатів вибороли албанські партії: Демократичний союз Косово (47 мандатів), Демократична партія Косово (26 мандатів), Альянс за май­ бутнє Косово (8 мандатів). Сербська коаліція “Повернення” утворила фракцію у складі 22 депутатів. У березні 2002 р. І. Ру­ тову було обрано першим президентом цього краю, новостворений уряд очолив Б. Реджеп.

Як центральні, так і місцеві органи влади разом з місією ООН у Косово намагалися покласти край насиллю, розгулу злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками тощо. У 2002 р. розпочато реалізацію плану повернення 250 тис. біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджала по­ верненню сербів до своїх домівок. Тож процес мирного вре­ гулювання виявився надто складним і тривалим.

Югославська федерація:

проблеми остаточного розмежування

рах режиму Мілошевича посилив відцент­ Крові тенденції у “третій Югославії”. Убез­ печивши Чорногорію від інтервенції сербських військовиків,

президент М. Джуканович обрав еволюційну тактику унезалежнення країни. Найпринциповішим кроком чорногорсь­ кого лідера та його команди стало переведення грошового обігу в республіці спочатку на німецьку марку, а згодом — євро. Наступним кроком Подгориці став бойкот уряду СРЮ як “нелегітимного” й підготовка до проведення референду­ му щодо подальшого перебування Чорногорії у складі юго­ славської федерації.

Водночас розпочався переговорний процес між представ­ никами Белграда, Подгориці і федерального центру, що

501

РОЗДІЛ 22

відбувався за посередництва представника Євросоюзу X. Солани. На заключному етапі переговорів, 14 березня 2002 р., було досягнуто компромісу, закріпленого в документі під назвою “Вихідні основи врегулювання відносин Сербії і Чорногорії”. Питання про відокремлення Чорногорії зніма­ лося з порядку денного, а проведення референдуму про не­ залежність республіки відкладено на три роки. Упродовж трирічного процесу розлучення замість СРЮ створювалася “державна співдружність Сербії і Чорногорії”. Державне но­ воутворення зберігало єдину міжнародну правосуб’єктність, одне місце в ООН і міжнародних організаціях, що займалось почергово представниками Сербії і Чорногорії.

Устрій цієї конфедерації мав регламентуватися Консти­ туційною хартією, яку до кінця 2002 р. так і не змогла підго­ тувати спеціальна комісія. Під спільною надбудовою у співдружності зберігалися дві окремі економічні системи з різними валютами (в Чорногорії — євро, в Сербії — динар), з власною торгівлею і митною політикою. Водночас передба­ чалася “гармонізація” їх економіки відповідно до стандартів ЄС, який наділявся функціями гаранта цього процесу й арбітра в суперечках між республіками. Члени співдружності мають право через три роки вийти з неї. Таке розмежування “третьої” югославської федерації у травні 2002 р. було схва­ лене Союзною Скупщиною. Отже, стан напіврозпаду СРЮ, у якому країна перебувала останні кілька років, було, по суті, інституалізовано й закріплено режимом, за яким можливі обидва варіанти наступного розвитку: і поява двох незалеж­ них держав, і зміцнення їх спільності. Зрештою, трирічна відстрочка в остаточному вирішенні югославської кризи да­ ла можливість виграти час й уникнути зайвої напруженості.

Утім, наприкінці 2002 р. Сербія і Чорногорія опинилися в конституційній кризі. Вона була викликана провалом пер­ ших і повторних президентських виборів у Сербії, оскільки кожного разу в них брало участь менше половини виборців. Не було обрано й президента Чорногорії у грудні 2002 р. Як­ найшвидше розв’язання цієї кризи сприятиме стабілізації не тільки політичного клімату в цих балканських республіках, а й геополітичної ситуації в регіоні.

502

Югославія

Зовнішня політика СРЮ на зламі століть

еред головних стратегічних партнерів пост­ Скомуністичної Югославії були Китай і Росія. КНР — перша країна, з якою СРЮ у 1995 р. підписа­

ла Договір про науково-технічне співробітництво. Серед пріоритетів і спільних проектів двостороннього співробіт­ ництва — співпраця у галузі зовнішньої торгівлі, фінансів і банківської діяльності, участь КНР у відбудові промисло­ вих об’єктів й інфраструктури, що постраждали під час акції НАТО у 1999 р. Росія постачала в СРЮ нафту і газ, надава­ ла кредити. Важливу роль у розвитку двосторонніх відносин зіграло підписання (наприкінці 1999 р.) Договору про лібе­ ралізацію торгівлі. Згідно з досягнутою домовленістю митні тарифи на товари обох країн знижувалися до мінімальних розмірів. Сторони заінтересовані також у поглибленні спів­ робітництва в галузі машинобудування, чорної і кольорової металургії, хімічної, фармацевтичної та легкої промисло­ вості, розширенні зв’язків в агропромисловому комплексі.

Після повалення режиму Мілошевича офіційний Белград розпочав консультації щодо вступу країни до європейських структур і міжнародних організацій, розраховуючи на їхню підтримку у відновленні економіки. У вересні 2002 р. “дер­ жавна співдружність Сербії та Чорногорії” стала членом Ра­ ди Європи. У квітні того ж року уряди Сербії та Чорногорії заявили про свою готовність співпрацювати з Міжнародним трибуналом у Гаазі, для розслідування воєнних злочинів на території колишньої Югославії.

Болючою проблемою для Сербії залишалися стосунки з НАТО. Сербське керівництво неодноразово заявляло про свою готовність приєднатися до загальноєвропейських про­ цесів, у тому числі й у сфері безпеки, провідним інструмен­ том якої є НАТО. Однак після військової акції НАТО проти Югославії у березні—червні 1999 р. ситуація в країні різко змінилася, ставлення сербів до альянсу сьогодні можна оха­ рактеризувати як вкрай негативне.

Відносини між Югославією і Україною розвивалися до­ сить нерівно. Після розпаду СФРЮ й утворення у квітні 1992 р. Союзної Республіки Югославії Україна не визнала

503

Розділ 23 РЕСПУБЛІКА ХОРВАТІЯ

Становлення держави. Хорвато-сербський конфлікт

Хорватський Сабор 25 червня 1991 р. прий­ няв декларацію, у якій проголошувалося

створення самостійної і суверенної Республіки Хорватії (те­ риторія — 56,5 тис. кв. км, населення — 5,4 млн чол.). Роз­ почався новий етап в національній історії країни. Станов­ лення суверенної хорватської держави відбувалося за умов кривавої і руйнівної сербсько-хорватської війни, в ході якої Хорватії вдалося зберегти й зміцнити свою незалежність. 8 жовтня 1991 р. набули чинності законодавчі акти про цілковиту самостійність республіки, а в грудні 1991 р. Сабор Хорватії прийняв конституційний закон про права і свободи людини та права національних й етнічних меншин (8 % на­ селення). Відповідно до статей цього закону дві автономні території з центрами в містах Кнін і Гліна, де компактно мешкали серби, здобули особливий правовий статус. Проте нове керівництво сербського національного руху в Хорватії не прийняло автономію. 24 грудня 1991 р. сербські території в Хорватії об’єдналися в Республіку Сербська Крайна і про­ голосили себе самостійною державою.

До середини січня 1992 р. воєнні дії в Хорватії припини­ лися. Відповідно до статей перемир’я, під контролем сербів залишилася 1/3 території Хорватії. З метою роз’єднання хор­ ватських військ і збройних формувань сербів під егідою ООН була створена смуга шириною в три кілометри, куди вводилися миротворчі сили. На цей час близько півмільйона хорватських біженців залишили територію Сербської Крайни й переселилися в Хорватію. Війна і розрив економічних

505

РОЗДІЛ 23

зв’язків завдали величезної шкоди економіці республіки, рівень розвитку якої був одним із найвищих у СФРЮ. Більше того, досконаліша структура господарства, а також високий економічний потенціал давали Хорватії певні пере­ ваги над іншими республіками, зокрема сусідньою Сло­ венією. Проте рівень діяльності урядів правлячої партії — Хорватського демократичного союзу — виявився значно нижчим, аніж їх словенських колег. Реформи були призупи­ нені. В ході воєнних дій майже повністю була зруйнована система комунікацій, залізнична мережа. У січні 1992 р. об­ сяг промислового виробництва становив близько ЗО % від рівня 1989 р. Експорт за ці роки скоротився наполовину. Рівень безробіття зріс до 18 % у 1993 р. Різко зменшилася ре­ альна заробітна плата. На середину 1993 р. середньомісяч­ ний темп інфляції сягав 50 %.

Збройний конфлікт із сербами і, як наслідок цього, різке погіршення соціально-економічної ситуації у країні спричи­ нили зростання в суспільній свідомості антисербських настроїв. Від січня 1992 р. по серпень 1995 р. територія Хор­ ватії фактично була поділена на дві частини — Республіку Хорватія (столиця — м. Загреб) і самопроголошену Рес­ публіку Сербська Крайна (столиця — м. Кнін), які пере­ бували у стані відкритого протистояння. Конфронтація супроводжувалася жорстоким насильством, етнічними чист­ ками, унаслідок яких загинули десятки тисяч людей. Усі ці роки обидві частини Хорватії перебували в надзвичайних умовах воєнного часу, а економіка — під жорстким держав­ ним контролем.

У цей час Національна рада оборони й безпеки була наділена надзвичайними функціями, й інколи навіть підмі­ няла уряд і парламент. Повноваження президента були дуже широкими. Був запроваджений урядовий контроль над теле­ баченням, радіо, пресою. Головну роль у громадському житті відігравала Хорватська демократична співдружність (ХДС), яка на виборах до палати представників Сабора у серпні 1992 р. здобула 43,7 % голосів. За кандидатів провідної опо­ зиційної партії — Хорватський соціально-ліберальний союз (ХСЛС) — проголосували 17,3 % виборців. Водночас відбу­ лися й перші прямі президентські вибори, перемогу на яких здобув колишній тітовський партизан, генерал Ф. Туджман

506

Республіка Хорватія

(57 % голосів). У країні було встановлено авторитарний націоналістичний режим. Зокрема, чимало вулиць Загреба перейменовано на честь усташських “героїв” часів Другої світової війни.

У лютому 1993 р. в країні відбулися вибори до палати жупаній (громад) — верхньої палати Сабора, — а також до місцевих органів влади. Перемогу на виборах здобула прав­ ляча ХДС. Новим прем’єром став член ХДС Н. Валентич, прихильник ринкової економіки та економічної лібе­ ралізації. Пріоритетними цілями уряду проголошувалися скорочення інфляції та приватизація. У жовтні 1993 р. уряд і Народний банк почали здійснення стабілізаційної програми “шокової терапії”. Було “відпущено” ціни на переважну більшість товарів і послуг. Зменшувалися державні витрати на соціальні потреби, скорочувалися дотації нерентабельним підприємствам. Це призвело до зростання цін і збільшення безробіття. За цих умов держава змушена була надавати ад­ ресну допомогу непрацездатним і низькооплачуваним верст­ вам населення.

До весни 1994 р. урядові вдалося досягти фінансової стабілізації. Інфляція становила 8 % на рік, темпи скорочен­ ня НВП знизилися до 4 %, а виробництва промислової про­ дукції — до 6 % на рік. Проте різко зріс рівень безробіття (у 1994 р. — 19 %, а в 1995 р. — 22 %). Структурні зміни відбу­ валися повільно через відсутність необхідних коштів. Низь­ кими були темпи приватизації, більшість підприємств зали­ шалися в державній власності й орієнтувалися на випуск військової продукції. Іноземні кредити були, практично, не­ доступні.

У 1994 р. поліпшилися відносини між Хорватією і Союз­ ною Республікою Югославією, активізувалися контакти між Загребом і Кніном. Проте досягнуті з великими трудно­ щами домовленості практично залишалися нереалізовани­ ми. Незважаючи на важке соціально-економічне становище, політичне керівництво Сербської Крайни не погоджувалося на статус автономії у складі Хорватії й продовжувало плека­ ти надії на утворення “Великої Сербії”.

31 березня 1995 р. закінчився строк мандата миротворчих сил ООН, що розділяли хорватів і сербів Крайни. Хорватсь­ кий уряд відмовився продовжити його, а 1 травня 1995 р.

507

РОЗДІЛ 23

хорватські війська за наказом президента Ф. Туджмана роз­ горнули наступ проти Сербської Крайни. Уже наступного дня вони вийшли на кордон з Боснією та Герцеговиною. Західна Славонія увійшла до складу Хорватії. У серпні хор­ ватська армія зайняла м. Кнін, і самопроголошена рес­ публіка перестала існувати. “Серби розпочали цю війну, а хорвати надали їй характеру середньовічного звірства”, — так охарактеризував роль Хорватії у війні відомий юго­ славський дисидент тітовських часів М. Джилас. Близько 200 тис. сербських біженців, вигнаних із Хорватії, пере­ бралися до Сербії, Боснії та Герцеговини, а також Східної Славонії.

Між тим, 3 жовтня 1995 р. Загреб і Белград досягли домо­ вленості про поетапне повернення Східної Славонії, Бараньї і Західного Срема (території, контрольовані сербами) під юрисдикцію Загреба. На перехідний період Східна Славонія переходила під контроль тимчасової адміністрації ООН. Відтак, унаслідок багаторічного збройного хорвато-сербсь- кого конфлікту й масової міграції населення на території Хорватії виникла “етнічно чиста” хорватська держава. На­ прикінці 1995 р. в ній мешкало лише 4 % нехорватів. З відновленням територіальної цілісності Хорватської держави на перший план виступили внутрішні соціально-економічні проблеми.

Соціально-економічний і політичний розвиток на межі століть

аумов внутрішнього миру хорватський пре­

Ззидент і правляча ХДС дістали можливість

відмовитися від авторитарного стилю управління й розпочати реформи в усіх сферах суспільного життя. У жовтні 1995 р. відбулися вибори до палати представників Сабора. Більше половини депутатських місць (75 із 127) здобули представни­ ки ХДС. Новий однопартійний уряд, сформований на базі ХДС, очолив колишній міністр економіки Златко Матеша. У червні 1997 р. відбулися президентські й парламентські вибо­ ри, на яких 75-річний Ф. Туджман був переобраний на дру­

508

Республіка Хорватія

гий п’ятирічний термін. Зусилля парламенту й виконавчої влади спрямовано на стабілізацію економічного розвитку, зо­ крема ліквідацію зовнішнього боргу країни, який збільшився з 3 млрд дол. у 1990 р. до 10 млрд наприкінці 90-х років. Еко­ номіка Хорватії отримала стійку орієнтацію на імпорт. Вод­ ночас можливість покривати зовнішню заборгованість за ра­ хунок власних валютних резервів постійно скорочувалась (у 1995 р. - 63 %, в 1996 р. - 48 %, у 1997 р. - 35 %).

Дефіцит державного бюджету в 4 млрд кун (понад 1 млрд німецьких марок) у 1999 р. уряд безуспішно намагався по­ крити за рахунок приватизації. Як зауважували з цього при­ воду опозиційні хорватські економісти, все, що мало хоч якийсь попит у країні, було вже розпродано. Унаслідок но­ менклатурної приватизації державна власність опинилася в руках 200 сімей, тісно пов’язаних з правлячим режимом. Що ж до великих промислових об’єктів хорватської економіки, то іноземний капітал не поспішав з їх купівлею. Через пану­ вання в економіці країни номенклатурних кланів, наближе­ них до режиму Ф. Туджмана, низький рівень демократичних свобод і правових гарантій Хорватія мала рейтинг високого ризику інвестування коштів. Покриття дефіциту бюджету пов’язувалося з продажем хорватських телекомунікацій та з додатковою грошовою емісією. У цілому ж, за оцінками ек­ спертів, Хорватії знадобиться ціле десятиліття, щоб вийти на рівень 1990 р. за основними соціально-економічними показ­ никами.

У грудні 1999 р. помер Ф. Туджман, якого Захід звинува­ чував в авторитаризмі й обмеженні демократичних прав і свобод. На парламентських виборах у січні 2000 р. перемог­ ла лівоцентристська коаліція у складі шести партій. Тим са­ мим було покладено край дев’ятирічному пануванню ХДС. Представник лівоцентристської коаліції, колишній перший прем’єр незалежної Хорватії, Степан Месич дістав підтримку електорату і в ході президентських виборів у лютому 2000 р.

Зусилля президента С. Месича та урядової коаліції прем’єра І. Рачана були спрямовані на ліквідацію спадку соціалістичної системи й демократизацію політичного життя, побудову демократичного капіталізму й інтеграцію країни до європейських структур і НАТО. Одним із перших кроків на цьому шляху стало співробітництво офіційного Загреба з

509