Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 22

керівництва, втрутилася в політичний процес і стала діючою силою конфлікту. Якщо федеральний центр, яким управля­ ло сербське керівництво, порівняно легко розлучився зі Сло­ венією та Македонією (сербської меншини там не було), то в Хорватії події розвивалися за іншим сценарієм.

На початку 1991 р. сербські громади в Північній Далмації, Бараны, Кордуні та Славонії заявили про свою незгоду стати хорватськими громадянами й оголосили про створення Сербської автономної області Крайна (АО Крайна), яка зай­ мала 28 % хорватської території, де мешкало 880 тис. чоловік (з них лише 316 тис. сербів). Сербія підтримала цю акцію, а контрольована Белградом ЮНА виступила у кривавій і руйнівній війні, що супроводжувалася терором та етнічними чистками, на боці крайнських сербів. У ході боїв, з серпня 1991 по січень 1992 р., загинуло 6 тис. чоловік, а матеріальні збитки становили 30 млрд дол. На міжнародній конференції по Югославії, що відбулася в жовтні 1991 р. у Гаазі, прийня­ то Декларацію, в якій світове співтовариство вперше визнало факт розвалу СФРЮ. Тоді ж на адресу Сербії та Чорногорії пролунали звинувачення в намаганні силою перешкодити відокремленню республік від Югославії. На початку грудня 1991 р. Рада міністрів Євросоюзу ухвалила рішення про засто­ сування економічних санкцій шодо Югославії (фактично — Сербії та Чорногорії). Рішенням Ради Безпеки ООН навесні 1992 р. до Хорватії були направлені миротворчі сили. У хор­ ватських подіях чітко визначилась позиція сербського керівництва на чолі з президентом С. Мілошевичем, яке прагнуло збереження Югославії як єдиної держави.

Сербський національний інтерес, боротьба проти сепара­ тизму, за об’єднання сербів у межах “Великої Сербії” й фак­ тична міжнародна ізоляція об’єднали на певний час і лівих, і правих, владу і опозицію в Сербії і Чорногорії. Між націоналізмом влади і опозиції не було істотних відміннос­ тей. За цих умов Скупщини Сербії та Чорногорії, а на­ прикінці квітня 1992 р. і югославський парламент у складі представників цих республік прийняли рішення про пере­ творення СФРЮ на Союзну Республіку Югославію (СРЮ) зі столицею в Белграді.

490

Югославія

Політичні процеси у "третій Югославії"

Удень офіційного створення Союзної Рес­ публіки Югославії, 27 квітня 1992 р., була

прийнята її Конституція, яка проголосила СРЮ федерацією двох республік: Сербії (в її складі два краї — Воєводина і Косово) і Чорногорії (площа новоутвореної держави — 102,2 тис. кв. км, населення — 20,5 млн чоловік). Федераль­ ний парламент СРЮ (Народна Скупщина) складається з двох палат — Віча громадян і Віча республік. Повноваження Президента СРЮ, який обирається союзною Скупщиною, дуже незначні в порівнянні з правами республіканських лідерів. Панівну роль у федерації посіла Сербія, територія якої становить 86 % території країни.

Протягом 1992 р. завершилось організаційне оформлення різних політичних течій. Правляча Соціалістична партія Сербії (СПС) консолідувалася навколо президента С. Мілошевича і на травневих виборах 1992 р. до Скупщини СРЮ здобула переконливу перемогу. Національно-демократична течія була представлена Сербським рухом оновлення (СРО) на чолі з В. Драшковичем, а націоналістичні сили репрезен­ тувала Сербська радикальна партія (СРП), лідером якої був В. Шешель. Поміркованих демократів (лібералів) очолював відомий югославський письменник і громадський діяч

Д.Чосич, обраний 15 червня 1992 р. президентом СРЮ.

Удругій половині 1992 р. ці політичні угруповання роз­ горнули запеклу боротьбу за владу. СРО, апелюючи до національних почуттів сербів, закликав їх усіма засобами бо­ ротися за Велику Сербію та всі території, на яких мешкають серби, й обіцяв відродити демократію, культурні традиції сербського народу, православну релігію, приватну власність тощо. СРП закликала до встановлення сильної влади на всіх рівнях, об’єднання сербських земель, проведення жорсткої політики щодо Заходу, ліквідації усіх “зрадницьких партій” всередині країни. Д. Чосич обстоював демократичні рефор­ ми, помірковану політику у сфері міжнаціональних сто­ сунків й помірковану зовнішню політику, а на посаду прем’єр-міністра СРЮ запропонував М. Паніча — амери­ канського підприємця сербського походження, кандидатура

якого була схвалена Скупщиною.

491

РОЗДІЛ 22

Напередодні дострокових федеральних і республікансь­ ких виборів, намічених на грудень 1992 р., сербська опозиція об’єдналася в Демократичний блок — Демократичний рух Сербії (ДЕПОС), проте не змогла домовитися про єдину кандидатуру на посаду президента Сербії. А відтак перемогу на виборах здобув лідер сербських соціалістів С. Мілошевич. Представники СПС, що мала комуністичні корені, дістали більшість місць у Скупщині Сербії (101 мандат). Значну кількість місць здобули також СРП (73) і СРО (50). Підсум­ ки виборів засвідчили підтримку електоратом нової Юго­ славії політичних діячів, які стояли на антизахідних, націоналістичних позиціях. Помірковані демократи зазнали поразки. М. Паніч пішов у відставку, а союзна Скупщина увільнила з посади президента СРЮ Д.Чосича. Новим пре­ зидентом югославської федерації став соціаліст Зоран Ліліч, підтриманий коаліцією сербських соціалістів і радикалів. Фактично влада була зосереджена в руках С. Мілошевича і правлячої Соціалістичної партії Сербії. Посилився тиск на опозицію в особі Сербського руху оновлення.

Незважаючи на катастрофічний стан економіки, парла­ ментські та президентські вибори в Сербії 20 грудня 1993 р. знову завершилися перемогою СПС. Правляча партія забез­ печила собі половину місць у республіканському парламенті (123 мандати). Соціалісти набагато обійшли як демократич­ ну опозицію, представлену коаліцією ДЕПОС В. Драшковича, так і націоналістів з Радикальної партії В. Шешеля. Пре­ зидентом Сербії знову став С.Мілошевич, який вніс суттєві зміни до своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Почалося здійснення програми економічної стабілізації, грошової ре­ форми, різко зменшено асигнування на соціальні потреби. У галузі зовнішньої політики керівництво СРЮ проводило ре­ алістичний курс, на якийсь час відмежувалося від гасла “всі серби — в одній державі”, намагалося встановити контакти з лідерами Хорватії, Хорвато-мусульманської федерації у Боснії та Герцеговині, представниками міжнародних ор­ ганізацій з метою розв’язати мирним шляхом питання про статус сербського населення в сусідніх державах.

Припинення війни в Боснії та Герцеговині, укладення Дейтонських і Паризьких мирних угод й остаточне скасуван­ ня з жовтня 1996 р. економічних санкцій щодо СРЮ сприя­

492

Югославія

ли активізації політичного життя у країні. У 1996—1998 рр. у центрі громадсько-політичних дискусій перебували питання модернізації економіки й підвищення добробуту громадян, статусу албанського населення Косово, долі біженців тощо. Демократична опозиція звинувачувала правлячі партії — Соціалістичну партію Сербії та Демократичну партію соціалістів Чорногорії — в авторитарності, обмеженні демо­ кратичних прав і свобод.

Навесні—влітку 1996 р., напередодні виборів до союзної Скупщини та місцевих органів влади, на політичній сцені СРЮ відбулося перегрупування сил. СПС сформувала коа­ ліцію лівих сил, а опозиційні демократичні, реформістські партії об’єдналися в політичний блок “Єдність”. На крайньо­ му правому фланзі перебувала націоналістична Сербська ра­ дикальна партія. У листопаді 1996 р. відбулися вибори до Віча громадян Скупщини СРЮ та місцевих органів влади. Найбільшу кількість місць як у союзному парламенті, так і в 75 % виборчих округів у провінції зібрала правляча коаліція лівих партій. Проте вона зазнала фіаско в Белграді та інших великих містах країни, де перемогла опозиція.

Невдовзі після виборів Верховний Суд Сербії анулював результати голосування в округах, де перемогу здобула опо­ зиція, посилаючись на те, що там буцімто мали місце пору­ шення виборчого законодавства. У відповідь опозиція зви­ нуватила уряд у зловживанні владою й вивела своїх прихиль­ ників на вулиці. Антиурядові демонстрації під гаслами виз­ нання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, досягнення компромісу з косовськими албанцями тривали до січня 1997 р. Країна пере­ живала гостру політичну кризу. Від правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Рес­ публіки Чорногорії (прем’єр-міністр М. Джуканович), армії та сербської православної церкви. Влада змушена була по­ ступитися. У лютому 1997 р. кандидати блоку “Єдність” здо­ були більшість місць у муніципальних органах кількох вели­ ких міст Сербії, включаючи Белград. Лідер Демократичної партії Сербії 44-річний доктор філософських наук 3. Джинджич став мером столиці.

Активізація діяльності демократичної опозиції й перемо­ га її кандидатів на муніципальних виборах у Сербії супрово­

493

РОЗДІЛ 22

джувались посиленням авторитарних тенденцій режиму С. Мілошевича, який прагнув до необмеженого контролю над державними інститутами югославської федерації. 15 липня 1997 р. Народна Скупщина СРЮ на спільному засіданні па­ лат обрала С. Мілошевича президентом Югославії, а за ре­ зультатами повторних президентських виборів у Сербії, що відбулися у грудні того ж року, главою сербської держави став його прибічник М. Мілутінович. Водночас коаліція лівих сил здобула перемогу на виборах до сербської Скупщи­ ни. Проте на президентських виборах у Чорногорії 5 жовтня 1997 р. переміг 35-річний прем’єр-міністр М. Джуканович, з ім’ям якого пов’язувалися успішні економічні реформи в республіці.

Новий чорногорський лідер, підтриманий парламентом, виступив з критикою політичного курсу президента С. Міло­ шевича й союзного уряду М. Булатовича, що в кінцевому підсумку привело до бойкоту чорногорською владою феде­ рального центру. Белград, своєю чергою, не визнав ані пре­ зидентства М. Джукановича, ані чорногорського парламен­ ту. Відтак розпочалася криза югославської федерації, котра ще більше загострилася в березні 1999 р., з початком зброй­ ної акції НАТО проти Югославії.

24 червня 2000 р. в Югославії відбулися перші прямі ви­ бори президента, перемогу на яких здобув лідер Демокра­ тичної партії Сербії (ДПС) В. Коштуніца. Спроби Мілоше­ вича та його прихильників фальсифікувати результати виборів, нарешті, оголосити їх такими, що не відбулися, призвели до народного повстання в Белграді 5 жовтня. Мілошевич змушений був піти у відставку. Президентом СРЮ став В. Коштуніца.

Соціально-економічний розвиток Союзної Республіки Югославії

ісля драматичного розпаду СФРЮ у 1991— П1992 рр., через обставини, що склалися, зокрема, оголошення Сербії 30 травня 1992 р. Радою Безпе­

ки ООН агресором і запровадження щодо неї широкомас­

494

Югославія

штабних торгово-економічних санкцій, нова Югославія не змогла використати створені на попередньому етапі переду­ мови для ефективної системної трансформації та успішного соціально-економічного розвитку. Країна опинилася в цілковитій ізоляції. Були заблоковані всі транспортні й тран­ зитні перевезення, закриті всі морські гавані й сербські пор­ ти на Дунаї, перекриті газопроводи, заморожені кошти сербських фірм, організацій і банків на закордонних рахун­ ках, експорт та імпорт товарів був майже повністю блокова­ ний, припинилося будь-яке інвестування в економіку СРЮ. До грудня 1992 р. обсяг виробництва скоротився майже удвічі, інфляція перевищила 7000 % на рік. Посилилося соціальне розшарування суспільства.

За умов дії економічних санкцій, загального спаду вироб­ ництва державні видатки постійно перевищували доходи. Кредитно-грошова та бюджетна політика СРЮ мала до по­ чатку 1994 р. інфляційний характер. Держава покривала свої витрати в основному за рахунок грошової емісії. Наслідком такої політики було переростання традиційно високої інфляції в гіперінфляцію. У 1992 р. роздрібні ціни зросли у 100 разів, а восени 1993 р. вони щодня збільшувалися на 10— 20 %. Фінансова система країни розвалювалася. Німецька марка фактично витіснила національну валюту — динар. Надзвичайно важкий стан економіки спричинив різке зни­ ження життєвого рівня населення. Середньомісячна за­ робітна плата на початку 1994 р. не перевищувала 15 дол., а розмір пенсій становив 4 долари. За рівнем життя СРЮ опи­ нилася на останньому місці у Європі. Для значної частини населення настав період боротьби за звичайне виживання.

Основні виробничі потужності залишалися в руках держави. На приватний сектор припадало близько 7 % фондів країни й 10 % зайнятих. Загалом, господарські реформи в СРЮ були призупинені, закони про прива­ тизацію, прийняті в Сербії у 1991 р., а в Чорногорії у 1992 р., реалізовувалися вкрай повільно. Структурні зміни в еко­ номіці були незначними. Жорстке державне управління економікою здійснювалося шляхом адміністративних заходів надзвичайного характеру. Спроби “поступової фінансової стабілізації” в 1993 р. мали поверховий характер і не поліп­ шили становища.

495

РОЗДІЛ 22

Лише в січні 1994 р. у СРЮ почалося здійснення програ­ ми економічної стабілізації та грошової реформи. Запровад­ жено новий динар, що став конвертованим. Водночас зведе­ но до мінімуму грошову емісію, запроваджено нову, жорсткішу систему стягування податків. Різко зменшилося суспільне споживання, скоротилися витрати держави на соціальні потреби.

Здійснення програми економічної стабілізації протягом 1994—1995 рр. дало позитивні наслідки: знизилася інфляція, почалося піднесення економіки, стабілізувались ціни на то­ вари першої необхідності тощо. У 1994 р. суспільний про­ дукт збільшився на 5,5 %, а в 1995 р. — на 6,6 %.

Припинення війни в Боснії та Герцеговині, укладення Дейтонських і Паризьких мирних угод та Основного догово­ ру про Сремсько-Баранську область, рішення Ради Безпеки ООН про пом’якшення економічних санкцій щодо СРЮ створили умови для поступового економічного відродження Сербії та Чорногорії. У листопаді 1995 р. оприлюднена Про­ грама економічної стабілізації, що передбачала деяку лібе­ ралізацію економічної політики: обмежено адміністративні методи господарювання, запроваджено елементи ринкової економіки, демократизовано відносини власності, створюва­ лися умови для іноземних інвестицій. Однією з передумов успішної реалізації програми стала нормалізація відносин з колишніми югославськими республіками і світовим співто­ вариством у цілому. У жовтні 1996 р. остаточно скасовано економічні санкції ООН щодо СРЮ, яка реінтегрувалася до міжнародних структур (ООН, ОБСЄ, МВФ, МБРР та ін.).

До кінця 1996 р. у СРЮ тривав спад виробництва, зроста­ ли ціни, знижувався життєвий рівень. У Чорногорії, яка здо­ була статус вільної економічної зони, соціально-економічна ситуація була дещо стабільнішою. Здійснення реальних еко­ номічних перетворень розпочалося навесні 1997 р. Уже до літа в Чорногорії було приватизовано 90 % підприємств, а в Сербії прийнято низку законів, спрямованих на пристосу­ вання економічної системи до ринкових методів господарю­ вання (про іноземні інвестиції, про трансформацію форм власності, про засади податкової системи та ін.). Наприкінці року в СРЮ намітилося зростання виробництва та експорту, збільшився обсяг торгівлі із західноєвропейськими країнами.

496

Югославія

Почалося оздоровлення банківської системи. Проте висо­ ким залишався рівень безробіття (ЗО %).

Негативні наслідки для народного господарства Юго­ славії мала 11-тижнева збройна акція НАТО у березні— червні 1999 р., яка відкинула економіку країни на десятки років назад. Було зруйновано чи виведено з ладу інфраструк­ туру країни, майже в усіх галузях спостерігався спад вироб­ ництва, скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Після частко­ вого зняття з Югославії санкцій ЄС (жовтень 2000 р.) зусил­ ля федерального центру й сербського уряду спрямовано на відновлення економіки й прискорення економічної транс­ формації країни: завершення процесу приватизації, рефор­ мування фінансової, банківської та податкової систем. Значні зусилля спрямовано на відновлення Дунайського транспортного шляху, що має важливе значення для розвит­ ку зовнішньої торгівлі країни.

Між тим, економічна та соціальна ситуація в Югославії ще більше загострилася. Сербія не отримала фінансової та еко­ номічної допомоги, яку їй обіцяв Захід після повалення режи­ му Мілошевича. Внаслідок скасування наприкінці 2001 р. сербським урядом 3. Джинджича ліцензій чотирьох найбіль­ ших сербських банків у країні було зруйновано банківську систему. Разом з нею “обвалилися” практично всі найпо­ тужніші сербські корпорації та державні фірми, яким удало­ ся вижити навіть за умов ембарго й економічних санкцій з боку світового співтовариства на чолі зі США. Рівень без­ робіття у країні навіть за офіційною статистикою зріс майже на 20 %. Багатьох людей, які й без того десять років перебу­ вали у вкрай пригніченому, наближеному до стресового, стані, охопило не просто розчарування, а цілковита зневіра й відчай.

Соціально-економічна ситуація в Чорногорії на зламі двох століть також була складною, хоча й дещо сприят­ ливішою, аніж у Сербії. Важливе значення для стабілізації економіки мало принципове рішення Подгориці про переве­ дення грошового обігу в республіці на німецьку марку, за­ вдяки чому вдалося уникнути фінансової кризи. На кінець 2002 р. Чорногорія, залишаючись у складі державної спів­ дружності “Сербія і Чорногорія”, мала самостійну еко­ номіку, валюту (євро) й митну систему. І хоча в республіці

497

РОЗДІЛ 22

немає розвинутої промисловості, вона намагається розвива­ ти екологічно чисті рекреаційні зони туризму, свої транс­ портні вузли й магістралі. Економічне відродження Чорно­ горії керівництво республіки вважає можливим лише за підтримки й фінансової допомоги міжнародних організацій та країн Євросоюзу.

Проблема Косово

Із розпадом СФРЮ й утворенням Союзної Республіки Югославії тривала суверенізація

Косово. Після двох референдумів, парламентських і прези­ дентських виборів у 1992 р., які бойкотувала сербсько-чор­ ногорська меншина, Косово проголосило себе незалежною республікою зі своїм президентом — 1. Руговою, урядом і парламентом. Самопроголошену “Республіку Косово” офіційно визнав лише уряд Албанії. У 1992—1997 рр. косовські албанці фактично розбудували тут свою “тіньову державу”, яка контролювала товарно-грошові відносини й суспільне життя албанської громади, організувала стягнення податків, охорону громадського порядку, напівлегальну сис­ тему середньої та вищої освіти, медичного обслуговування, соціальної допомоги. Косовські албанці, не визнаючи влади Белграда, бойкотували всі вибори, що відбувалися у СРЮ і Сербії.

Найбільший вплив серед албанців, які мешкали у краї, ма­ ла очолювана І. Руговою Демократична спілка Косово, члени якої обстоювали ненасильницький опір і прагнули до феде­ ралізації СРЮ й перетворення Косово та Метохії (назва краю, запроваджена Белградом у 1989 р.) у третю югославську рес­ публіку. З іншого боку, активізувалися албанські рухи, які ви­ ступали за цілковиту незалежність краю від Белграда, насам­ перед Армія визволення Косово (АВК). Її збройні сутички на­ прикінці лютого — на початку березня 1998 р. з сербськими силами правопорядку призвели до загибелі десятків албанців і сербів. Під впливом цих кривавих подій лідер косовських ал­ банців І. Ругова, переобраний у березні 1996 р. президентом ніким не визнаної республіки, зажадав цілковитої незалеж­

49 8

Югославія

ності Косово, відкинувши ідею розширення автономії краю. Щоб уникнути подальшого кровопролиття й поширення конфлікту на сусідні країни, міжнародні організації запропо­ нували конфліктуючим сторонам розпочати політичний діалог. Пропозиція була підкріплена рішенням представників шести країн Контактної групи (за винятком Росії) запровади­ ти ембарго на постачання зброї до СРЮ та заморозити всі югославські активи за кордоном. На Чорногорію, керівництво якої наполягало на мирному врегулюванні косовської кризи, економічні санкції не поширювались.

Зрештою, у травні 1996 р., підтиском міжнародних інсти­ туцій, розпочався переговорний процес за участю помірко­ ваного косовського лідера І. Ругови, президента СРЮ С. Мілошевича й уряду Сербії, але він завершився нічим. Під приводом боротьби з албанськими терористами серби, використовуючи танки, міномети й артилерію, розпочали обстріл албанських населених пунктів на сході Косово та по­ близу кордону з Албанією. У відповідь нелегальна АВК за­ кликала до зброї всіх чоловіків-албанців. Конфлікт між Белградом і Пріштиною та локальні сутички ворогуючих сторін переросли у справжню громадянську війну. Спокуса розв’язати косовське питання з позиції сили обернулася тра­ гедією для мирного населення краю, що стало заручником етнічних чисток, запроваджених режимом Мілошевича. Шу­ каючи порятунку, тисячі етнічних албанців змушені були за­ лишати свої домівки й стати біженцями.

Засудивши дії сербських і косовських радикалів, країни НАТО збільшили контингенти своїх миротворчих сил в Ал­ банії та Македонії, щоб запобігти переростанню конфлікту в третю балканську війну. Проте дипломатичними заходами врятувати хисткий мир на Балканах не вдалося, і 24 березня 1999 р. розпочалася 76-денна військова операція Північноат­ лантичного альянсу проти Югославії, в ході якої завдано ра­ кетних і бомбових авіаударів по стратегічних і військових об’єктах Югославії. Союзницькі сили за участю авіаційної армади (1,1 тис. літаків) здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет. Від назем­ ної операції командування альянсу утрималося. За даними НАТО, втрати ЮНА в ході військової операції становили близько 5 тис. чол., а втрати цивільного населення — 1,2 тис.

4 9 9