модульна кр 1

Модульна контрольна робота

з предмету «Стратегічне управління»

Варіант №7

ЗМІСТ

1. Відповіді на теоретичні питання:

• Методологічні основи стратегічного менеджменту.

• Принципи методології стратегічного менеджменту, їх сутність.

• Еволюція управлінських систем.

Відповіді на теоретичні питання.

1. Методологічні основи стратегічного менеджменту.

Гіпотеза випадковості. Єдиного рецепта оптимального управління компанією не існує. Іноді гіпотезу про випадковість трактують так: якщо універсального рішення немає, отже, кожна компанія унікальна за своєю природою і має шукати свій власний шлях. Однак нині розуміння цієї гіпотези таке: між двома загальними для всіх рішеннями є якийсь середній набір різних типів управлінської поведінки, що відповідають різним типам проблем.

Гіпотеза про залежність від зовнішнього середовища. Проблеми, які ставить перед компанією зовнішнє середовище, визначають оптимальну модель поведінки фірми. У другій половині XX ст. ця гіпотеза набула життєве важливого значення. На початку століття, коли компанії багато в чому самі визначали своє оточення, нею можна було знехтувати.

Гіпотеза про відповідність (запозичена з кібернетики). Для досягнення успіху рівень агресивності стратегії компанії має відповідати рівню турбулентності середовища.

Гіпотеза про стратегію, здібності та діяльність. Діяльність компанії оптимальна, коли її стратегічна поведінка відповідає рівню турбулентності середовища, а ділові здібності відповідають стратегічній поведінці.

Гіпотеза про багатоелементність, яка відкидає припущення про те, що якийсь один компонент управління, чи то ключові менеджери, чи то структура, чи то культура, чи то система, є головною умовою успіху. Навпаки, успіх компанії - результат взаємодії та взаємо доповнення кількох ключових елементів (хоча за різних умов один або кілька компонентів можуть переважати над іншими).

Гіпотеза про збалансованість. Для кожного рівня турбулентності середовища можна підібрати комбінацію (вектор) елементів, що оптимізує успіх фірми. Досить одного погляду, щоб зрозуміти, що лише невелика кількість компаній працює (поводиться) оптимально.

2. Принципи методології стратегічного менеджменту, їх сутність.

Методологія стратегічного менеджменту виокремлює такі принципи:

1. Єдність напряму. Організація, що діє в динамічних умовах зовнішнього середовища, повинна мати єдність цілей, інтересів і принципів управління.

2. Науковість. Застосування досягнень системного, ситуаційного походів, науки про людську поведінку до управління і формування організації для досягнення її цілей. Визначення на базі наукового аналізу найкращих способів виконання завдань.

3. Виокремлення домінант розвитку. Визначення перспективи, що відкривається перед організацією з погляду зростання, норми прибутку, стабільності та технології; виділення на цій основі стратегічних зон господарювання та стратегічних господарських центрів. Стратегічна зона господарювання (СЗГ) - окремий сегмент оточення, на який організація має (або хоче отримати) вихід. Стратегічний господарський центр (СГЦ) - внутрішньо організаційна одиниця, що відповідає за вироблення стратегічних позицій організації в одній або декількох зонах господарювання.

4 Економічність та ефективність. Розроблення та реалізація стратегії організації будується з огляду на наявні ресурси і націлена на перевищення результатів над витратами в певному плановому періоді.

5. Підпорядкованість особистих інтересів загальним. Інтереси одного працівника або групи працівників не повинні превалювати над інтересами організації.

6. Оптимальні пропорції між централізацією і децентралізацією залежно від конкретних умов, що забезпечують реалізацію цілей організації, раціональне використання наявного потенціалу і сприйнятливість до вимог зовнішнього середовища.

7. Мотивація персоналу. Чудово складені плани і найдосконаліша структура організації не мають жодного сенсу, якщо хтось не виконає конкретну роботу. Тому члени організації повинні виконувати цю роботу відповідно до делегованих їм обов'язків і згідно з планом. У стародавні часи мотивацією праці слугували хлист і погрози, для нечисленних обраних - нагороди.

8. Поділ праці націлений на виконання роботи, більшої за обсягом і кращої за якістю, за одних і тих самих умов.

3. Еволюція управлінських систем.

У міру зміни рівнів нестабільності зовнішнього середовища управлінська практика виробила ряд методів організації діяльності підприємства в умовах зростаючої непередбачуваності, новизни і складності оточення. Чим складнішим і несподіваним ставало майбутнє, тим відповідно більше ускладнювали системи, причому кожна подальша доповнювала попередню. А саме, залежно від пріоритету використовуваних підходів і реакції на зовнішні зміни в розвитку корпоративного управління виділяють наступні етапи:

• бюджетно-фінансовий контроль;

• управління на основі екстраполяції;

• передбачення змін;

• управління на основі гнучких екстрених рішень.

1900 – 1950 рр. − управління на основі бюджетно-фінансового контролю (постфактум), для якого характерні:

• внутрішня спрямованість звітності і планової інформації;

• відсутність системної інформації про зовнішні умови діяльності підприємства.

Бюджетний контроль здійснюється шляхом внесення поправок в об'єм і структуру доходів/витрат, виробництва і збуту у міру зміни поточної ситуації на ринку за умови збереження основних напрямів діяльності підприємства. Така реакція на зміни найбільш природна для підприємства, але вимагає багато часу на усвідомлення неминучості змін, вироблення нової стратегії і адаптацію до неї системи. В умовах наростання темпів змін такий тип управління неприйнятний. 1940 – 1970 рр. − управління на основі екстраполяції. Бюджетно-фінансовий контроль доповнюється екстраполятивними прогнозними оцінками об'єму продажів на декілька років вперед. На підставі контрольних цифр, заданих в прогнозі продажів, визначаються усі функціональні плани: виробництва, маркетингу, постачання та ін., які потім агрегуються в єдиний фінансовий план. Головне завдання менеджера полягає у виявленні економічних проблем, лімітуючих розвиток підприємства. 1970 – 1990 рр. − управління на основі передбачення змін і визначення реакції на них шляхом вироблення відповідної стратегії. На цьому етапі почали виникати несподівані явища і темп змін прискорився, проте не настільки, щоб не можна було вчасно передбачити майбутні тенденції і визначити реакцію на них. Для цієї системи управління характерні:

• відхід від екстраполювання оцінок;

• врахування мінливості чинників діяльності;

• аналіз внутрішніх можливостей підприємства і зовнішніх чинників;

• пошук шляхів найкращого використання внутрішніх можливостей з урахуванням зовнішніх обмежень і відповідності наявних резервів вимогам зовнішнього середовища;

• альтернативність рішень.

З початку 80-х рр. по теперішній час − управління на основі гнучких екстрених рішень (стратегічне управління), коли багато важливих завдань виникають настільки нестримно, що їх неможливо вчасно передбачити. Відмінними рисами такої системи управління є наступні:

• акцент на впровадження стратегічних рішень і інтеграцію управлінських дій;

• децентралізація і демократизація управління;

• ріст значущості інтуїції і посилення якісного підходу в оцінках;

• розгляд підприємства як суб'єкта активного впливу на середовище;

• використання стратегії як основного інструменту управління розвитком підприємства.

Отже, системи управління, що змінюють один одного, орієнтовані на зростаючий рівень нестабільності середовища і все меншу передбачуваність майбутнього. Відповідно, виникнення і практичне використання прийомів стратегічного управління можна розглянути як реакцію на ускладнення управлінських завдань.

Список використаних джерел

1. Забродська Л. Д. Стратегічне управління: реалізація стратегії : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Л. Д. Забродська. – X. : Консум, 2004. – 208 с.

2. Василенко В. О. Стратегічне управління підприємством : навч. посібн. / В. О.Василенко, Т. І. Ткаченко. – 2-ге вид., виправл. і допов. – К. : Центр навч. л-ри, 2004. – 400 с.

3. Ігнатьєва І. А. Стратегічний менеджмент : підручник / І. А. Ішатьєва. – К. :Каравела, 2008. – 480 с.