Національна і міжнародна екологічна політика

Національна і міжнародна екологічна політика

План

Діалектика взаємодії природи і суспільства.

Генезис екологічної кризи.

Оцінка сучасної екологічної ситуації у світі.

Екологічна політика, її види.

Національна екологічна політика.

Міжнародна екологічна політика.

Міжнародна екополітика країн Європи.

Екологічна політика розвинених зарубіжних країн.

Основи глобальної екологічної політики.

У соціальній філософії до природи у широкому розумінні належать усі об'єкти неживої, живої і соціально організованої матерії. У вузькому розумінні природа - це сукупність натуральних умов існування людини і людства: близький космос, атмосфера, літосфера з її водним і ґрунтовим покривом, рослинним і тваринним світом, усе оточення людського існування, обсяг якого постійно розширюється у міру поглиблення пізнання і збільшення масштабів діяльності в ньому людей. Узагальнивши набуті людиною знання про природу, можна дійти певних висновків:

• природу не можна створити чи знищити. Вона вічна, нескінченна і безмежна, перебуває в постійному русі, зміні; 

• жива природа — це особлива частина природи на планеті Земля;

• людина і суспільство — це також частина природи, вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, результат тривалого і складного еволюційного процесу. 

Суспільство — це певною мірою відокремлена від природи частина матеріального світу, форма життєдіяльності людей.

Природа — це середовище, у якому існують людина і суспільство, поле їхньої перетворювальної діяльності та пізнання. Людський розум має бути спрямований не на руйнування, а на відтворення природи.

В історичному плані виділяють декілька етапів зміни біосфери людством, які увінчались екологічними кризами, а саме:

• вплив людства на біосферу як звичайного біологічного виду;

• надінтенсивне полювання без змін екосистем у період становлення людства;

• зміни екосистем внаслідок процесів, що відбуваються природнім шляхом: випасання, посилення росту трав шляхом випалювання тощо;

• інтенсифікація впливу на природу шляхом розорювання ґрунтів та вирубування лісів;

• глобальні зміни всіх екологічних компонентів біосфери в цілому.

Вплив людини на біосферу зводиться до чотирьох головних форм:

1. Зміна структури земної поверхні (розорювання степів, вирубування лісів, меліорація, створення штучних водойм та інші зміни режиму поверхневих вод тощо).

2. Зміна складу біосфери, кругообігу і балансу тих речовин, які її складають (добування корисних копалин, створення відвалів, викиди різних речовин у атмосферу та водойми),

3. Зміна енергетичного, зокрема теплового, балансу окремих регіонів земної кулі і всієї планети,

4. Зміни, які вносяться у біоту (сукупність живих організмів) внаслідок знищення деяких видів, руйнування їх природних місць існування, створення нових порід тварин та сортів рослин, переміщення їх на нові місця існування тощо.

Об’єктивна необхідність міжнародного співробітництва в галузі охорони природи на міждержавному рівні випливає з глобального характеру екологічної кризи та неможливості іншим засобом забезпечити охорону навколишнього середовища. Природа екологічних проблем загально планетарна, і її неможливо вирішити окремо в тій чи іншій державі. Виникло нове явище в розвитку цивілізації - екологічна політика. У сучасному суспільстві екологічна політика стала самостійною сферою в політичній діяльності держав.

Національна екополітика спрямована на розв‘язання екологічних проблем у межах окремої країни. Але багато питань охорони середовища, раціонального природовикористання і екологічної безпеки неможливо розв‘язати у рамках окремих країн. Тому поряд з національною екополітикою, розвиваються міжнародна регіональна екополітика, метою якої є пошук шляхів розв‘язання великих регіональних екологічних проблем і глобальна екополітика, яка займається розв‘язання екологічних питань планетарного масштабу.

Завдання екополітики - таке задоволення зростаючих потреб населення в об'єктах довкілля, щоб його структура, якість і сталість процесів, функцій не погіршувалися і відповідали потребам людей.Основні принципи екологічної політики нашої держави сформовані в Декларації про державний суверенітет України (10.07.1990 р.). Згідно з сьомим розділом "Екологічна безпека" цього документа, наша держава самостійно встановлює порядок організації охорони природи та порядок використання природних ресурсів на своїй території, має свою комісію з радіаційного захисту населення та екологічної безпеки.

Конституція України проголошує як одне з важливих повноважень Верховної Ради України - дбати про охорону довкілля, визначати екологічну політику держави, яку реалізує Кабінет Міністрів України. Суттєвим елементом екологічної політики є екологічне навчання та виховання. Це відображено в Конституції України, положення якої є нормами прямої дії (ст. 8) і складають основу природоохоронного законодавства нашої держави, та в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища". В преамбулі цього закону визначено, що Україна здійснює екологічну політику спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу довкілля, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи.

У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні-регіональний і глобальний.

Міжнародна глобальна екополітика — це розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально - економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, та їх розподілу між регіонами і країнами, а також розв‘язання екологічних питань планетарного масштабу – потепління клімату внаслідок забруднення, руйнування озонового екрану, створення еталонних біосферних резерватів, планетарного моніторингу та багато інших.

Мета такої політики - збереження глобального інтегрального ресурсу планети. Тому в ході її здійснення встановлюються зони, квоти і ліміти на використання тих чи інших корисних копалин, узгоджується плата за забруднення, видаються заборони на викиди тих чи інших речовин.

Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об’єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найтісніші контакти мають країни, в яких спільні кордони. Вони обумовлюють і характер транскордонного переносу забруднень повітрям, водою, встановлюють квоти на видобування природних ресурсів і інше. Слід зазначити, що регіональна екополітика, на жаль, ще не пішла далі загальних декларацій про загрози, що виникли. Країни діють головним чином відособлено на своєму державному рівні. Як правило, немає чіткої координації дій між найближчими сусідами.

Лідерами у формуванні принципів екологічної політики стали країни Західної Європи. Французький вчений Т. Лаво (1991) виділив у Європі чотири великих регіони з різною екологічною політикою:

Перший регіон – країни півдня Європи, найменш економічно розвинуті, з аграрною направленістю виробництва. Вони мають багато складних екологічних проблем та покладаються в їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського співтовариства.

Другий регіон – північна Європа, держави якої відрізняються найбільш гармонійним розвитком та раціональним використанням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізованний світогляд широких верств населення.

Третій регіон – країни північно-західної Європи, що відрізняються високим промисловим потенціалом та сильно забрудненим природним середовищем. Країни цього регіону мають достатньо засобів та коштів і з кінця 80-х років почали проводити енергійну екологічну політику.

Четверта група – країни східної Європи, які відрізняються дуже високим рівнем забруднення середовища та не мають економічних і фінансових засобів для оперативного та стратегічного вирішення екологічних проблем.

У промислово розвинених країнах розвиток регіональної екополітики пов'язаний з виконанням таких принципів :

1) «принцип профілактики» полягає в тому, щоб завчасно уникати забруднення навколишнього середовища;

2) «принцип винного» являє собою ринковий інструмент охорони навколишнього середовища, який ґрунтується на передумові, згідно з якою витрати з усунення забруднення навколишнього середовища повинен брати на себе той, хто несе відповідальність за його виникнення;

3) «принцип кооперації» означає, що держава здійснює свої цілі в галузі охорони навколишнього середовища в злагоді з усіма суспільними групами. 

Для запобігання екологічної катастрофи в глобальному масштабі потрібно сформувати на планеті єдиний екологобезпечний господарсько-економічний простір, який буде основою сталого і врівноваженого соціально-економічного розвитку всіх країн світу.

Початок міжнародному співробітництву з проблем навколишнього середовища було покладено в 1913 р. у Берні (Швейцарія), коли вчені 18 країн зібралися на конференцію по міжнародній охороні природи. 

Права людини, пов'язані з якістю оточуючого середовища, його екологічними характеристиками, закріплюють міжнародні договори і конвенції. Це стверджує Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. В 1966 р. прийнятий Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права людини. Тільки в 1972 р. Стокгольмська декларація закріпила фундаментальне право людей не тільки на свободу та рівність, але й на адекватні умови життя в навколишньому середовищі тієї якості, яке забезпечує їхню гідність та добробут.