Тема 7. Полiтичне життя русi за київським лiтописом хii ст.
(2 год.)
План
1. Вживання лiтописцем термiнiв «Русь» i «Україна».
2. Формування мiсцевих князiвських династiй.
3. Боротьба за Київ.
Лiтература:
а) основна
Лiтопис руський. – К.,1989. – С.186–193, 199–203, 220–223, 225–240, 260–261, 264–265, 270, 294–295, 308, 342–343, 347, 354–355.
б) додаткова
Крип’якевич I.П. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С.60–69, 489–496.
Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів,1991. – С.59–72.
Грушевський М. Iсторiя України-Русi. – Т.II. – К.,1992. – С.126–445.
Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – Кн.І. – М.,1988. – С.398–510.
Куринный Н.Н. Переяславская земля Х – первой половины ХIII в. – К.,1992.
Методичні рекомендації
Наступні два семінарські заняття є чудовою нагодою зануритися у світ руських літописів.
Тематика цих занять знову й знову повертає до думки, що діяльність людей у минулому була насичена пристрастями, і їхнє життя не було запрограмованим, схематичним чи соціологічно «правильним». Діяльність історичних діячів була наповнена ризиками і їх супутниками – гординею і сваволею з одного боку і тривогами, страхами, відчаєм, розгубленістю з іншого. Під акомпанемент вивірених богословських настанов їх дорога до правильності була звивистою. Тим приємнішою вдачею буде знайти силою свого розуму якийсь порядок (закономірність) у тому хаосі зіткнень честолюбств, характерів, доль.
Літописці, діти тієї ж самої епохи, старалися як могли дати цьому раду і відділити діяння славні від учинків ганебних, і робили це не без окремих творчих знахідок, але в цілому поверхово та еклектично. Тому неодмінною супровідною читання давніх літописів є їх реінтерпретація, критичний аналіз. Йдеться про правльну техніку прочитання літописних текстів.
Щоб правильно прочитати ці тексти, слід дотримуватися кількох правил грамотного прочитання нарративів: 1) розпізнавати дидактичні (повчальні) штампи, ніколи не приймати авторські оцінки за чисту монету, не розуміти буквально сказаного літописцем, невтомно відділяти символіко-алегоричне наповнення текстів від реального; 2) враховувати корпоративну заангажованість авторів-літописців, які зазвичай були ченцями, по-перше, і сучасниками (а то й речниками) певних князів, по-друге.
Стежачи за політичними подіями, необхідно добиватися ясного бачення постатей руських князів чіткого співвідношення розповідей про їхні діяння з генеалогічними таблицями.
В межах першого питання плану семінарського заняття слід зосередитися на вживанні літописцями слова «Русь» у вузькому і широкому значенні. Не можна пройти мимо показової закономірності: «Русь» у літописі протиставляється «Новгородській землі», «Москві», «Смоленську».
За основу тлумачення етимології і наповнення назви «Україна» рекомендується покласти трактування А.Тойнбі, І.Лисяка-Рудницького, О.Пріцака, Н.Дейвіса: Україна – земля, що лежить «у края», тобто на межі землеробської і ординської цивілізацій, прикордонна, прифронтова територія.
В окремих землях формуються місцеві князівські династії. За правнуками старшого з Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську і Пінську половини. За родом другого з Ярославичів – Святослава Ярославича – закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега князі цієї – чернігівської – гілки стали зватися Ольговичами. Нащадки київського князя Володимира Мономаха, сина третього зі старших Ярославичів (Всеволода), започаткували два потужні родові коліна – Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого перетворилися на династичних правителів Володимиро-Суздальського князівства – історичного ядра майбутньої Московської держави. Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава Великого (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів (нащадків Романа Мстиславича і його сина Данила Галицького), що вигасла у 20-х рр. XIV ст. Молодша гілка Мономаховичів Мстиславичів – смоленська – проіснувала до переходу у 1404 р. Смоленська під владу великого князя литовського; її представники впродовж ХІІ-ХІІІ ст. особливо часто запрошувалися на княжі столи Новгорода і Пскова. Наприкінці ХІІІ ст. від цієї ж смоленської гілки відщепилася окрема династична лінія ярославських князів, котрі визнали зверхність Москви аж наприкінці XV ст.
Простежуючи формування місцевих князівських династій, необхідно приглядатися як до династичних обставин, так і до поведінки місцевих еліт – «мужів», «луччих людей», «киян» (чи «галичан», «суздальців» тощо), «бояр», які сприяли чи протидіяли успіхові тогочи іншого князя, ба більше – тієї чи іншої князівської лінії. Треба задуматись, гра яких інтересів могла лежати в основі такого роду спілок.
До середини ХІІ ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає. Однак парадоксом було те, що чим далі відходили один від одного родові уділи, тим гучніше пропагувалася ідея єдності і братерства усіх князів політиками і книжниками. Такі уявлення, сперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель втягуватися в боротьбу за столичний Київ, де між 1146 та 1246 роками правителі мінялися 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол; тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.
Перебіг політичного життя Русі значною мірою визначався суперництвом за Київ між двома князівськими кланами: Мономаховичами1 й Ольговичами2. З часом у боротьбу за Київ починають дедалі активніше втручатися князі з роду Ростиславичів3. Далі головне суперництво за Київ звелося до двобою між Ізяславом і Юрієм. Ізяслав став першим київським князем, якого запросили на княжіння місцеві бояри. З того часу боярство на Русі дедалі активніше втручається у міжнязівські взаємини. Ізяслав поширив свою владу на Волинську, Перяславську й Смоленську землі.
У наступні роки за Київ змагаються глави кланів Мстиславичів4, Ростиславичів (теж Мономаховичів) і Ольговичів.
Неприховану агресивність щодо Києва почали виявляти володарі Північно-Східної Русі. Володимиро-суздальський князь Юрій Долгорукий оволодівав Києвом у 1149 і 1155-1157 рр. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні роки сім разів запрошувало князів до Києва, двох вигнало, а одного – стратило. Кияни захищали свої права всіма доступними способами. Через п’ять днів після бенкету у боярина Петрила Юрій Долгорукий помер.
У боротьбі з Юрієм Долгоруким і його синами Мстиславичі так ослабли, що мусили погодитись на першість чернігівської династії, яка дала двох видатних князів київських – Всеволода Ольговича (1139-1146) і його сина Святослава (1175-1194).
Син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський у 1169 р. об’єднав 12 князів, і ці сили штурмом взяли Київ. Зруйнування Києва описано в Київському літописі з осудом. Володимиро-суздальський князь посадив на київський стіл брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити Київську землю на другорядне князівство. Характер акції А.Боголюбського промовистий: заради зміцнення власної влади він уже не утверджувався в Києві, а нищив його. Брат і наступник Андрія Всеволод також вороже ставився до Києва, але вже не посилав своїх полків на Київ, а діяв інтригами.
Ось навколо таких сюжетів, власне, і побудована робота на цьому семінарському занятті.
За основу роботи на семінарі має бути взятий текст Київського літопису. В списку рекомендованої літератури вказані вибрані сторінки літопису за виданням «Літопис руський». Виділення окремих сторінок слід розуміти як вказівку на ті частини літопису, на яких вартий обговорення, і матеріал є найбільш концетрованим. В цілому ж є очевидним, що найкращим підходом є читання усього тексту джерела підряд; тільки так можна отримати цілісну уяву, отримати найбільше задоволення і мати можливість робити адекватні судження про політику князів.
Порядок підготовки до семінару рекомендується наступний: 1) ознайомлення з загальним контекстом теми за оглядовими працями (І.П.Крип’якевич, Д.І.Дорошенко); 2) осягнення панорами політичних подій через читання всього тексту літопису; 3) опрацювання монографічної літератури (М.С.Грушевський та ін.) з метою ознайомлення з досвідом інтерпретації літописних повідомлень та осягнення спектру можливих ідей і пояснень, які можна виробити на основі їх аналізу; 4) ретельне опрацювання вибраних місць з літопису і підготовка власної інтерпретації. В ході читання «Літорпису руського» радимо звертати увагу на примітки упорядника видання і перекладача, які часто містять корисні пояснення і доповнення.