Тема 2. Філософія Стародавнього світу
Культурно-історичні передумови виникнення філософії у Стародавній Греції.
Періодизація Античної філософії.
Антична філософія відрізняється розмаїтістю шкіл, напрямків, проблем. Це багатоцвіття обумовлене культурно-історичним середовищем. Античне суспільство - це рабовласницька демократія з досить високим ступенем свободи особи, а там, де свобода - там різноманіття і прогрес. Рабовласницьке суспільство - це суспільство, у якому здійснювався третій великий поділ праці - відділення розумової праці від фізичної. Наслідком цього був зліт духовної культури і, зокрема, розквіт філософії.
Характерні ознаки Античної філософії:
Зв'язок з міфологією
Філософія поступово виділяється з міфології, відбувається рух від міфу до логосу (озн слово, розумний принцип, логічні знання). Вплив міфологічного світогляду проявляється в філософів особливостях стилю античних: часте звертання до образів, до метафор, до притчі, до поезії, до діалогу.
Філософія в давні часи була осередком всього наукового знання. Наука ще не звертається до дослідно-експериментальної методології, користуючись, як і філософія, умоглядними методами осягнення істини.
Космоцентризм - головна відмінна риса античної філософії. Світ представляється як вічний, живий, який розвивається, є розумним, одухотвореним, самодостатнім Космосом. небо було для древніх вічною красою, абсолютним розумом, самим божеством.
Філософи вдаються до пояснення природи речей.
4. Розиток діалектики. Вивчали мінливість, рухливість, суперечливість самого світу (натурфілософія): звідси діалоговий характер давньої філософії.
Історія античної філософії охоплює більше тисячі років. В її розвитку виділяють три основні періоди:
Перший - період ранньогрецької філософії – досократики, охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку УІ ст. до н.е. до часів Сократа /кінець У ст. до н.е./.
Другий період має назву класичний. 3 філософів цього періоду першим варто назвати Сократа. Сюди належать також софісти Протакор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Також представниками даного періоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа - кіренаіки, мегарики і кіники. Третій період – елліністичний,пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді декількох основних філософських напрямів - це епікурійці /засновник Епікур/, аскетики /Піррок/, стоїки /Цицерон, Сенека, Марк Евреміт, Епіктет/.
Перший період – досократики
Перші школи старогрецької філософії відомі під назвою натурфілософських, оскільки в основі їхнього вчення лежали міркування про те, як влаштований світ. Ці школи були вільними об'єднаннями, в яких навколо мудреця-вчителя збиралися однодумці та учні з вільних громадян полісів. Пошуки істини часто приймали форму філософських диспутів. Для творів грецьких філософів характерний виклад у вигляді діалогів, що породило поняття «діалектика».
Об’єкт філософії – природа.
Проблема - пошук вихідного початку буття «архе».
Мілетська школа (грецька філософія природи)
Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення.
Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес /близько 624-547 р. до н.е./ - представник мілетської школи. З точки зору Фалеса вода - основа і першопочаток всього сущого. Вода - джерело життя. Вода для Фалеса - це не фізична речовина. його філософська метафора, адже без води немає життя. Друга його теза – «все має душу» - причини змін та рухів у природі у внутрішній природі речей.
Його учень - Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи: - на першому із "безмежного" виділяється "світовий першопочаток", своєрідний ембріон та гарячого; - на третьому- на другому відбувається розподіл протилежності початків - вологого і сухого, холодного етапі в процесі боротьби цих початків буття утворюються чотири основні стихії. Це - вогонь /як поєднання гарячого і сухого початків/, повітря /як поєднання вологого і теплого/, вода /вологого і холодного/, земля /холодного і сухого/. В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.
В поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро - і макрокосмосу. великий космос /макрокосмос/ -світ в цілому. Людина - це уподібнення світу і існує нарівні з ним.
Третій представник мілетської школи Анаксимен, аналізуючи свої попередників, вважав, що початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття і необхідний для життя, ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. У вченні Анаксагора як причина і рушій змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.
Піфагорійство
Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Коли мудреці з мілетської школи шукали речове, матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос, започаткувавши ідеалістичний напрям у філософії. Першооснову цього закону вони бачили в натуральних числах. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювалися як принципи і причини речей. Число є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. У ньому здійснюється синтез єдності і множини. Піфагорвів в обіг поняття «космос» (впорядкований всесвіт), «гармонія» (єдність різнорідного, навіть протилежного). Він першим себе назвав не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Сучасник Піфагор Геракліт Ефеський поєднав абстрактні міркування з наосністю. Вчення Геракліта Ефесського трактують як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.
Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.
Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. Згідно з цим законом, все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече».
. Душа людини має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий ло
У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу.
Після Геракліта фісофські вирішення притання про світобудову розвивалися через поєднання питань «Що?» (Що є світ?), і «ЯК?» (як його слід мислити)
Елейська школа
наголошувала на незмінності першооснови світу. Найвідоміші представники Парменід та Зенон.
Парменід навчав про істинно-суще як про єдине, вічно-незмінне. «Лише є буття, а небуття узагалі немає». Бо, з одного боку, про що б ми не мислили, думка не буде порожня». З іншого – будь-який рух – це лише перехід від одного виду буття до іншого, але не вихід з нього. Парменід не заперечує існування "відчутного світу ", який базується на сприйманні світу за допомогою чуття, але мислення переважає чуття. Його вважають одним із засновників метафізики.
Зенон спрямував свої зусилля на захит ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок «апорій», які доводили не мислимість руху.
Апорії Зегона Елейського такі: 4/ "Стріла, що летить" формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце, йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою? 7/ Апорія супроти чуттєвого сприймання світу "Зерно, що падає". Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них неможливо покладатися.
Зенон розробив систему доказів "від супротивного". Схема доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, котре необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, котрі суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує.
Атомізм
Представники школи атомізму Левкіпп і Демокріт з Абдери (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущого атоми, що рухаються у порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неподільними, розрізняються за розміром та формою і цим зумовлюють усю різноманітність явищ. Демокріт проводив думку про причинний порядок усіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок.
Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним питанням було - "із чого" виникають усі речі, то у Демокріта - "в силу чого". Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх. В теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає "темне", неповне знання і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття не спроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт в кінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого /споглядального/ досвіду. За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полагає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних вогню. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, - це особливі з'єднання вогненних атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж невічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Софісти - першими повернули проблематику філософії від пізнання природи до людини та сфер людської життєдіяльності. Характерні риси – суб’єктивізм та релятивізм.
Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику граматику і стилістику. Попередні течії грецької філософії стверджували, що реальний світ зовсім не такий, яким людина його бачить і відчуває.. Пізнання мінливого світу явищ дає тільки враження, думку про світ. Натомість, софісти стверджують, що Мірою всіх речей стає людина, її сприйняття і оцінка, як учив Протагор .
Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного а значить, і істинного змісту в людських знаннях. Характер діяльності софістів полягав у тому, вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивних цінностей приводило до таких тверджень: "хвороба - зло для хворого і благо - для лікаря";.
Сократ /49-399 рр. до н.е./.
Його внесок у розвиток філософської думки визначають як "сократівський поворот" у філософії. суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. "Пізнай самого себе" - такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у бесіди з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих бесід відображені в діалогах Платона. В ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповіді, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: "Я знаю лише те, що нічого не знаю". Це означає, що в нього є критерій як відрізнити справження незнання від незнання. Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу винайдення істини.
Позиції Сократа:
Людина повинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях(незмінні і незавершені)
Справжні знання слід шукати в собі.
Після смерті Сократа в Греції утворилося декілька філософських шкіл його послідовників - кіників, кіренаїків та мегариків. Кіники /від гр. "кінос" - собака/ - засновник школи Антисфен /бл. 435-370 рр. до н.е./. Назву ця школа одержала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно по природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та надмірностей. Кіренаїки. Засновник школи Аристипп з Кірени /бл. 435-360 рр. до н.е./. Сутність вчення: "людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афекті в та почуттів". На основі цього вони захищають позиції одержання насолоди від життя /гедонізм/. Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура і його послідовників. Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари /жив між 450-380рі до н.е./. Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків засновується на тому, що суще одне, але потрібно мати на увазі, що існує багато імен сущого. Мегорська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.
Платон /427-347 рр. до н.е./. Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму /лінія Демокріта/, то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка одержала назву - лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях /ідеях.
Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. ідеї вічні, незмінні, досконалі.Речі зміннюються.Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу, його "тінь", Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування душі (теорія анамнезу) Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про то, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей - можливе лише за допомогою розуму. ---
Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як 'здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геометрія/ здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість - це два основні полюси людського життя, котрі повинні бути узгоджені між собою.
Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.
Аристотель /384-322 РР. до н.е./ - навчався у Платона. Який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Створив свою філософську школу - Лікей. Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: "Платон мені друг, але істина дорожча". З точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, активний початок, тоді як матерія - пасивна. Врешті-решт Арістотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії. Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно є першопочатком за своїм буттям. Універсалії /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її пізнаною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання. Арістотель - фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:1. Закон тотожності:2. Закон усунення протиріччя;3. Закон вилучення третього. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: та інтелектуальні. Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання - це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад - це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення "раб - господар", але рабами повинні бути не елліни, а варвари.