Укр.літ посібник зно

У головних героях новели «Три зозулі з поклоном» легко впізнаються сам автор і його безталанний батько. Присвячена новела «любові Всевишній». А любов ця й справді була, як кажуть, неземна. Тридцятитрирічного чоловіка Михайла, батька оповідача, безнадійно покохала молода дівчина Марфа Яркова. Вона й жила на світі тільки тим, що могла бачити його — односельцями ж були. І ось прийшла біда. Михайло попав у веремію сталінських репресій і опинився в сибірських таборах. Тепер дівчину тримали на світі листи Михайла, які він, зрозуміла річ, писав не їй, а своїй родині. Вона ж потайки просила листоношу тільки в руках «подержати письомце».

Так були знедолені всі четверо — оповідач із матір'ю, його батько й Марфа. Знедолений весь народ.

Особливості композиції:

-три сюжетні лінії, пов'язані одним почуттям людини;

-є обрамлення;

-у кожному фрагменті є інший головний герой, але центр - Марфа.

Василь Стус (1938-1985)

«Господи, гніву пречистого...»

У вірші автор говорить про власну силу й незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність.

У Богові та матері Стус бачить духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях.

Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати вродила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб вироблення внутрішньої сили.

Зауважимо, що Бога як символ совісті людської, віри в добро та справедливість Стус згадує досить часто. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.

Іван Драч (1936-2018)

«Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі...» (І. Драч)

Іван Драч народився в с. Теліжинцях, що на Київщині.

Поет, кіносценарист, належить до шістдесятників.

Найвідоміші твори: «Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Крила», «Чорнобильська мадонна».

«Балада про соняшник» (1962)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: балада (модерна).

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.

Віршовий розмір: верлібр.

Перша збірка І. Драча «Соняшник» ознаменувала новий етап у розвитку української лірики своїм жанровим новаторством.

«Балада про соняшник» (1962), що увійшла до збірки, була перекладена багатьма мовами світу.

Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет... У його баладах ліричний суб'єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов'язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід'ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз... Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором).

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов'язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві.

Дмитро Павличко (1929 – наш час)

«Два кольори»

Тема: синівська вдячність за силу материнської любові, заповітом вишитій на сорочці-оберезі для захисту на непростій життєвій дорозі.

Головна думка: «мене водило в безвісті життя, та я вертався на свої пороги» (уславлення материнської любові та заклик не забувати про своє коріння, батьків).

Поет Дмитро Павличко та композитор Олександр Білаш створили пісню «Два кольори» буквально за півгодини, окрилені вишитими яскраво-червоними трояндами на темному тлі жіночої хустки.

Вишиванка завжди слугувала символом незламності українського народу, була його оберегом від зла та передавалась від покоління до покоління.

В орнаменті вишиванки працьовитого українського народу переважали червоно-чорні кольори, що позначали сонце та землю, духовність та матеріальність. Рядок вірша «червоне — то любов, а чорне — то журба» має глибокий символізм.

Ліна Костенко (1930 – наш час)

Ліна Василівна Костенко - найпомітніша поетеса другої половини XX ст. Активна учасниця «шістдесятництва». Відновлюючи ідеї митців «розстріляного відродження», письменниця наснажує читачів любов'ю до України, до нашої історії, культури.

Американський літературознавець Джордж Луцький назвав Ліну Костенко «царицею поезії в Україні». Збірки «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980) «Сад нетанучих скульптур» (1987) та ін.

«Маруся Чурай» (1979)

Жанр: Історичний роман у віршах, в якому на національному ґрунті порушено важливі суспільні та філософські проблеми.

Фольклорна та історична основа твору

Майже три з половиною століття живе в народі легенда про Марусю Чурай -славнозвісну піснярку. Легенда про любовну помсту (отруєння дівчиною свого коханого) була поширеною темою і в художній літературі (драма М. Старицького «Ой не ходи, Грицю...», повість О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала»).

В авторському міні-пролозі - вказівка на історичну основу твору: «Влітку 1658 р. Полтава згоріла дощенту». У творі справжні події пересипані авторськими домислами, важливі історичні події української історії середини XVII ст. відтворено в образах Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка, Павла Павлюка, Яреми Вишневецького та ін.

Назва роману - своєрідна легенда, національний символ, що передає і зміст епохи, і особливості українського етносу.

Головна ідея: незнищенність українського народу (особистості з багатим духовним світом), глибока віра в його (її) духовну силу і могутність.

Головні герої: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань.

Композиція. Роман складається з дев'яти розділів, події в яких розгортаються протягом року: судять Марусю влітку, а помирає дівчина від сухот навесні.

Розділи роману:

I - розділ «Якби знайшлась неопалима книга». Дощенту знищена пожежею Полтава 1658 р. Суд над Марусею, яку звинувачено в отруєнні коханого Грицька Бобренка. На захист Марусі стають козаки — полковник Мартин Пушкар та Іван Іскра. Марусі виносять смертний вирок.

II - розділ «Полтавський полк виходить на зорі». Полтавський полк па зорі вирушає в похід боронити волю свого народу.

IIIрозділ «Сповідь». Маруся перебуває у в'язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною. У кінці розділу Марусю виводять на страту.

IV - розділ «Гінець до гетьмана». Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.

V - розділ «Страта». Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди порізному висловлюються щодо Марусиної трагедії. В останній момент перед стратою на площу вривається Іван Іскра з добутим універсалом, у якому наказано скасувати вирок.

VI - «Проща»

VII- «Дідова Балка»

VIII - «Облога Полтави»

IX - «Весна, і смерть, і світле воскресіння»

Центральним є розділ «Сповідь» - три ночі Марусі, проведені в темниці перед стратою. Через спогади героїні перед нами проходять епізоди історії України, змальовано переживання і страждання дівчини, її особисту драму.

«Страшні слова, коли вони мовчать»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідним мотивом вірша Ліни Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать є ліричний роздум про значення слова в житті людини та суть мистецтва.

У поезії «Страшні слова, коли вони мовчать» напрочуд тонко передано психологічний стан митця, який не може собі дозволити писати будь-що, збиватися на штампи, повторювати кимось уже сказане.

Так, і справді, багато що повторюється в цьому світі - краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Однак справжньою поезією стає лише те, про що мовлено наче вперше за всю історію цивілізації, що читача вразить, здивує, приголомшить новизною думки чи художньої форми. Адже поезія є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.

ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

Іван Багряний (1907 – 1963)

Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'ягін.

Народився в с. Куземині, що на Полтавщині (нині Сумська область), у родині робітника-муляра, помер у м. Шварцвальді (похований у м. Новий Ульм, Німеччина).

Належить до письменників-емігрантів (член МУРу).

Одним з перших був заарештований радянською тоталітарною системою 30-х років XX ст. Його життя можна назвати шляхом постійних звинувачень, тортур, концтаборів.

Більшість творів має автобіографічне начало.

Найвідоміші твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», роман у віршах «Скелька», повість «Огненне коло», збірка поезій «Золотий бумеранг»; із публіцистики — лист «Чому я не хочу вертатись до

СССР?».

Роман «Тигролови» (1946)

Літературний рід: епос.

Жанр: пригодницький роман.

Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.

Головна ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен передусім має бути Людиною.

Головні герої: Григорій Многогрішний (молодий український інженер-авіатор); родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сірко й Сірчиха; майор НКВС Медвин.

Іван Багряний - відомий український письменник-романіст, автор повістей, численних публіцистичних виступів, памфлетів, поезій, активний учасник творення літератури відродження.

Перша назва - «Звіролови».

Назва символічна: 1) родина Сірків полює на тигрів; 2) тигр - символ тайги; 3) в умовах тоталітарного режиму людина полює на людину (у тайзі - найбезпечніше, поки не з'являється людолов (у романі - майор Медвин)).

Сюжетні лінії:

-пригодницька (втеча Григорія Многогрішного, його перебування в тайзі);

-сталінських репресій (уривчаста).

Основний композиційний принцип побудови роману - принцип дихотомії (сюжетні лінії розгортаються паралельно, протиставляються і зіставляються).

Образ Григорія Многогрішного об'єднує сюжет в одне ціле. Життєвий принцип героя -«Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи».

Григорій - правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного (1668 - 1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що був засланий на каторгу до Сибіру. Іван Багряний підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців. «Сміливі завжди мають щастя» - доля головного героя, який не скорився жахливим обставинам, а діяв («стрибнув у смерть, але не здався»). У боротьбі за право на життя і щастя він перемагає. Саме з цим героєм Іван Багряний пов'язує свої сподівання щодо майбутнього України, історія якої нагадує замкнене коло.

СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

Загальний огляд, основні тенденції. Постмодернізм як літературне явище

Сучасна українська література не може розвиватись без інновацій у світовій літературі, тому таке явище, як постмодернізм, є і у нашій країні. У поезії він більш притаманний Е. Андрієвській, Р. Бабовалу, С. Гостиняку, у прозі – В. Медведю, Ю. Андруховичу, Є. Пашковському, О. Забужко. Дата виникнення постмодернізму залишається дискусійною. Більшість дослідників сходяться на тому, що перехід від модернізму до постмодернізму припадає на середину 1950-х рр. У 1960-і – 1970-і рр. постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 1980-і рр. він став домінуючим напрямком сучасної літератури і культури.

Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, “цитатне мислення”, інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри. У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне співставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури.

Іншими характеристиками постмодернізму є невизначеність, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача. А найпоширенішими образами-метафорами постмодернізму є карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля. Особливе значення у постмодернізмові надається текстовій структурі, власне, текстові у тексті.

Характерні ознаки сучасної прози

-Жанрове розмаїття, пошуки нових мотивів, мистецьких ідей.

-Відхід від лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії (Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.

-Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики (історичний роман Ю. Мушкетика «На брата брат» (1996), М. Вінграновського «Северин Наливайко», Р. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистенціальних проблем буття людини (роман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994)).

-Постмодерне світобачення, у центрі творів - «маска «автора.

Існування двох шкіл прозаїків:

1)«київсько-житомирська» - перевага екзистенціальних мотивів, герой творів - інтелектуал, рафінований інтелігент (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва та ін.);

2)«львівсько-франківська» - перевага гри та іронії, карнавалу і травестії, герой - маргінал (міський житель - вихідець із села), сільська людина з комплексом меншовартості (Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та ін.).

Характерні риси сучасної драматургії

-наповнена інтелектуалізмом;

-перехід до модерного моделювання дійсності, звільнення від традиційних шаблонів;

-поєднання поезії, філософії, моральності, вчинків героїв у драматичному творі;

-колажний принцип побудови твору;

-поява імен-абстракцій, імен-символів;

-перевага камерності;

-звернення до проблем сучасної школи.

Представники сучасної драматургії: Василь Босович (п’єса «Ісус - Син Божий»); Ярослав Стельмах («Стережися лева», «Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко»).