Укр.літ посібник зно

милосердя Богоматері) — перепиняє комунарові шлях до омріяного гармонійного суспільства: другий розділ закінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У третьому розділі з'являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу».

Володимир Сосюра (1898-1965)

Володимир Сосюра народився на ст. Дебальцеве, що на Донеччині, у родині вчителя, помер у м. Києві.

Поет.

Найвідоміші твори: роман «Третя Рота»; збірки поезій «Поезії», «Червона зима»; поеми «Червона зима», «Мазепа», «Розстріляне безсмертя»; вірші «Любіть Україну!», «Так ніхто не кохав».

Вірш «Любіть Україну!» (1944)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідний мотив: щира любов до рідної України.

З історії вірша: 1951 р. в газеті «Правда» з'явилася стаття «Против идеологических извращений в литературе», у якій В. Сосюру за цей вірш засуджено як буржуазного націоналіста, адже «страшними» для тодішніх інтернаціоналістів видалися такі рядки з вірша: «Без неї ніщо ми, як порох і дим!»

У цьому вірші поєдналися пристрасть поета-патріота і ніжність поета-лірика, що дало йому змогу виразити

найзаповітніші думки, почуття й переконання людської душі...

Цей вірш став хрестоматійним, проте й досі друкується не за першою публікацією 1944 р., а за «причесаною» радянською цензурою. Порівняймо, наприклад, різні варіанти п'ятої строфи: донедавна її текст звучав так:

вона, тобто Україна, «...у квітці, в пташині, в електровогнях...», натомість у В. Сосюри: «...у квітці й пташині,

в кривеньких тинах...». Здавалося б, зміна лише кількох слів, але вона спотворювала пафос твору, думку поета, його справжні почуття до України. Електровогні — символ радянської влади, її здобутків, кривенькі тини — символ споконвічного селянського хліборобського краю, не завжди щасливого, але свого, рідного, єдиного, наділеного щедрою долею і Божою ласкою.

Простота художніх засобів і їхня довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрим серцем на добро, добрі вчинки — цим ти звеличиш і прославиш своє ім'я, свою Україну у віках.

Валер’ян Підмогильний (1901-1937)

Валер'ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. в с. Чаплі під Катеринославом (тепер Дніпропетровська обл.) в селянській родині. Він працював учителем у Павлограді та Катеринославі. Був одним із засновників літературної групи «Ланка» (з 1926 р. - МАРС (Майстерня Революційного Слова). У грудні 1934 р. письменник був заарештований та ув'язнений. 3 листопада 1937 року В. Підмогильного було розстріляно.

В. Підмогильний багато перекладав, зокрема твори Вольтера, Д. Дідро, О. де Бальзака, А. Франса, Г. де Мопассана, Г. Флобера та ін.

Активно займався письменник і проблемами функціонування української мови, уклавши разом із С. Плужником словник «Фразеологія ділової мови» , який видавався 1926 та 1927 pp.

Популярність і визнання приніс В. Підмогильному роман «Місто» (1928).

Прозу В. Підмогильного можна назвати інтелектуально-психологічною. Світогляд письменника сформований під впливом зарубіжної класичної літератури XX ст. та найяскравіших представників західноєвропейської філософії поч. XX ст.: 3. Фрейда, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера.

Роман «Місто» Історія написання: 1929 р. В.Підмогильний так пояснив свій задум щодо створення роману: «Написав

«Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній. І коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість» до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Жанр твору: Роман «Місто» - перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.

Критик Ю.Шевельов назвав роман «Місто» «першим справжнім прозовим романом» XX століття та вважав його «однією з вершин української прози і дороговказом для її дальшого розвитку».

Деякі критики вважали роман автобіографічним, а висловлювання героя ототожнювали з автором, проти чого в пресі застерігав В.Підмогильний своїх читачів. Хоча, звичайно, були прототипи деяких героїв: в образі поета Вигорського вгадуються риси Є.Плужника, а в образі маститого критика - М.Зерова.

Отже, жанр роману - інтелектуально-психологічний.

Персонажі роману

Степан Радченко - головний герой;

Надійка - дівчина з села;

Левко - студент;

Ганнуся та Нюся - товаришки Надії;

Лука Гнідий - хазяїн;

Тамара Василівна (Мусінька) - дружина крамаря, у якого жив Степан, його коханка;

Максим - їхній син;

Борис Задорожній - студент, товариш Степана; .

Зоська - міська дівчина, кохана Степана;

Рита - балерина;

Вигорський - поет, товариш Степана.

Епіграф до роману: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина - людина їсть і п'є: як тварина - вона множиться і як тварина - викидає; як янгол - вона має розум, як янгол - ходить просто і як янгол - священною мовою розмовляє» (Талмуд. Трактат Авот).

Тема та ідея. «Місто» - це перший у пореволюційну добу роман європейського рівня про селянську українську молодь, яка, розбурхана революцією, на початку 20-х років тисячами потягнулась у чужі колись їй міста. І пішла вона туди, щоб виконати покладену на неї історією подвійну місію:

а) «вийти в люди», опанувати колись недосяжну науку, набути певний фах і створити нові загони свідомої державно-творчої української інтелігенції;

б) завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом.

Яновський Юрій Іванович (1902-1954) « Майстер корабля»

"Майстер корабля" — перший любовний роман Ю. Яновського про трикутник почувань, який поєднав три молодих і красивих життя, де жайворонок дзвенів з високості для двох закоханих сердець, але звив сімейне гніздечко для третього.

Твір побачив світ 1927 року і по праву вважається автобіографічним. Письменник осмислив власний життєвий досвід, пов'язаний з роботою на Одеській кіностудії, тому в деяких образах роману вгадуються риси реальних людей. Ось художник Сев, який нагадує О. Довженка, риси В. Кричевськрго помітні в особі мудрого всезнавця Професора, балерина Тайах, ніжна, чарівна та граціозна в танці, нагадує Іту Пензо, танцівницю балетної трупи. Крім того, не можна не вгадати в місті над Чорним морем безліч прикмет Одеси 20-х років.

Цікавою та новаторською є композиція твору, її стрижнем стає сповідь-спогад головного героя роману То-Ма-Кі (тобто Товариша майстра кіно). Йому за сімдесят, це людина, яка вже осмислила свій життєвий шлях, бо "сиве волосся до чогось зобов'язує". Головний герой вболіває за те, що балет витісняється фізкультурою, а в художніх творах зникає головна ідея. Тому й перериваються ці роздуми спогадами про молодість, про зародження і становлення українського кіномистецтва, про секрети творчої праці. Ю. Яновський також подає передісторії інших персонажів — Директора, Сева, Богдана. Наприклад, "бурлака моря" розповідає про різноманітні карколомні пригоди та екстремальні ситуації зі свого життя, що сталися дуже давно. Богдан переконаний: "Я спостеріг, що такі мої пригоди завжди траплялись тоді, коли я починав революцію, бунт або протестував проти несправедливості". Одна з цих історій захопила Сева, тому і вирішив він написати сценарій майбутнього фільму. Оскільки події відбуваються на морі, то потрібен красень-парусник, який для письменника та його героїв став символом краси, одухотвореної творчості, прагнення до високих ідеалів. Ю. Яновський поетизує море, цю вічну стихію з її мінливим настроєм, що надає творові ліризму і схвильованості, непередбачуваності і пригод.

Перед читачем вимальовуються не просто будні з життя і творчості українських кіномайстрів, не лише їхні турботи, а й широкий узагальнюючий зміст, що все життя треба присвятити творчим натхненням, і тоді воно перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей.

Появою роману "Майстер корабля" Ю. Яновський утвердив себе як справжній письменник — мрійник, який ніколи не забував про красу звичайної людської душі.

Остап Вишня (1889-1956)

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко.

Народився на хуторі Чечва, що на Полтавщині, помер у м. Києві.

Письменник-гуморист, засновник жанру усмішка в українській літературі.

Найвідоміші твори: збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські усмішки»; гумореска «Моя автобіографія».

Гумореска «Моя автобіографія» (1927)

Літературний рід: епос.

Жанр: гумореска.

Тема: розповідь про батьків, навчання й формування світогляду письменника.

Головна ідея: у гумористичній формі висвітлити фактори, які впливають на формування митця.

Композиція: гумореска складається з трьох розділів: у вступному етюді-розділі йдеться про народження Остапа Вишні, його батьків і витівки дитинства; у другому й третьому розділі з тим самим, що і в першому, відтінком добродушного сміху розповідається про навчання й формування світогляду майбутнього майстра слова.

З перших рядків твору вражає іронія й непідробна щирість, безпосередність оповіді про самого себе. Ось з яким витонченим гумором, але з неприхованою любов'ю він пише про своїх батьків: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному». У такому ж іронічному дусі розмірковує автор над важливими в житті кожного митця моментами: що впливало на його світогляд, які були перші вчителі, як виховували батьки, як формувалася його «класова свідомість», яку освіту вдалося здобути.

Усмішка «Сом» (1953)

Літературний рід: епос.

Жанр: усмішка.

Тема: гумористична розповідь про сома, що жив у річці Оскіл і міг з'їсти гусака, гімалайського ведмедя і навіть парового катера.

Головна ідея: виховання любові до природи.

Композиція: усмішка складається з чотирьох частин: у першій оповідач запрошує читача побувати на Осколі й помилуватися краєвидами цієї річки; у другій частині дід Панько застерігає бути обережним біля ковбані, у якій живе величезний сом; у третій частині йдеться про сома, який тягав за собою моторного човна; у четвертій герой-оповідач розповідає про те, чим живляться соми і як їх ловити.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Ці пейзажі досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

Мова мальовничого пейзажного опису чарівних місць лагідна, ніжна. Такий ліризм посилюється змалюванням появи на річковому плесі сім'ї чирят: матері й «манісіньких чиряточок», а далі — «качка-крижень з криженятами», легесенькі «болотяні курочки». Усе тут рухається, міниться барвами, звуками, з-поміж яких

пробиваються дівочі «різні чудові пісні». Створюється враження від великого живого рухливого організму, яким є природа, і в якому все взаємопов'язане, а людина — її невід'ємна частка.

Від лагідних описів оповідач плавно переходить до перестороги небезпеки (вустами діда Панька) — наприклад, про «велику ковбаню», у яку може і «дзвіниця пірнути». Далі дід розповідає якусь неймовірну історію, яка відбулася «ще за панів» з величезним сомом, який проковтнув і гусака, і собаку панського, і навіть «парового катера». Ця історія змінюється наступною, знову про сома, її розповідає вже «дуже заядлий і дуже справедливий рибалка», й акценти тут інакші — про те, який сом сильний і могутній. Нарешті, картина остання, завершальна, — у цій історії образ сома цілком реалістичний, приземлений — на перший погляд, вона нагадує своєрідну інструкцію з риболовлі сомів. Мабуть, нею можна було б і скористатися, якби не наявний тут відвертий гумор, насмішка з довірливого читача, знову гіперболізація образів і прикметні фантастичні деталі (наприклад, у череві сома може виявитися копчена ковбаса, варений рак і пара «цілісіньких шпротів»).

Микола Куліш (1892-1937)

Микола Куліш народився в с. Чаплинці, що на Херсонщині, у селянській родині, помер у Карелії (Російська Федерація).

Драматург.

Найвідоміші твори: п'єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».

Комедія «Мина Мазайло» (1929)

Жанр: Куліш визначив п'єсу як сатиричну комедію.

Тема (проблема): «міщанство і українізація».

Основні персонажі: Мина Мазайло, Мокій, дядько Тарас, Мотрона Розторгуєва (тьотя Мотя), Рина, Уля Розсоха та ін.

Конфлікт політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина - Мокій, Уля - Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас та ін.

Особливості сюжету: В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше - російське Мазєнін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми.

Ідея: засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років XX ст., висміює носіїв великодержавного шовінізму.

Особливості п'єси «Мина Мазайло»:

- драму не можна перекласти: втрачається обігрування українських і російських прізвищ;

-немає позитивних персонажів (навіть дядько Тарас половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції; Мокій не патріот: українська мова цікавить його більше з наукової точки зору);

-у творі містяться досить прозорі натяки на облудність насильницької радянської українізації;

-фіаско для Мини можливе тільки в літературному творі, бо в той час більшовики підтримували перевертнів.

Богдан – Ігор Антонич (1909-1937)

Богдан – Ігор Антонич народився на Лемківщині в родині сільського священика, помер через хворобу, похований на Яновському цвинтарі в м. Львові.

Поет.

Найвідоміші твори: збірки поезій «Привітання життя», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації».

Вірш «Різдво»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення християнських і язичницьких мотивів).

Віршовий розмір: хорей.

Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемківському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у кресанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри.

Олександр Довженко (1894-1956)

Олександр Довженко народився в с. Сосниці, що на Чернігівщині, у родині хлібороба, помер у м. Москві (Російська Федерація).

Письменник, кінорежисер, один з основоположників національного кінематографа. Засновник жанру кіноповісті в українській літературі.

Найвідоміші твори: кіноповісті «Україна в огні», «Земля»; автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна»; новела «Воля до життя»; «Щоденник».

Кіноповість «Зачарована Десна»

Надрукована у 1956 p., вийшла окремою книгою - 1967 р. Автобіографічний твір, спогади письменника про своє дитинство, перші кроки пізнання життя, що переростає в авторські роздуми - про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України, і разом з тим - багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів тощо. Кіноповість - це гімн землі і людям.

Ідея: заклик любити, шанувати все те, що робить людину духовно багатою, щасливою, не забувати своїх коренів, щоб стати гідним сином своєї землі.

Кіноповість народилася з письменницьких спогадів, викликаних «довгою розлукою з землею батьків», бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Особливість твору — наявність двох ліричних героїв (малий Сашко як носій спогадів і зрілий майстер, що пропускає спогади через свій гіркий життєвий досвід).

Андрій Малишко (1912-1970)

Андрій Малишко народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м, Києві.

Поет, автор пісень, що стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі»).

Найвідоміші твори: «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».

«Пісня про рушник» (1959)

Літературний рід: лірика.

Жанр: пісня.

Вид лірики: особиста.

Провідний мотив: материнська любов і відданість своїм дітям.

Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник вишиваний як символ життєвої дороги, на якому «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї», на якому оживає «і дитинство, й розлука, й... материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої людини — образ матері.

Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір'ю, він відтворює і щем розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.

Василь Симоненко (1935-1963)

Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Василь Андрійович Симоненко належить до покоління «шістдесятників». Він прагнув осмислити життя, звернутися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу.

B. Симоненко постає перед сучасним читачем виразником народної совісті, правди, надії й віри.

Реалізував себе як поет (дві поетичні збірки), прозаїк (збірка новел і оповідань), казкар («Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила»).

«Ти знаєш, що ти — людина…»

Вірш «Ти знаєш, що ти — людина…» входить до збірки «Земне тяжіння». Поезія має глибокий філософський підтекст. Людина повинна знати, що вона не бездушний гвинтик. Саме людина створює цей світ, і вона має про це пам’ятати, шанувати свою гідність. Вірш спонукає замислитись кожного: чи так ми живемо, чи гідні високого імені Людини?

Рід літератури: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Тема: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути якомога більше, зробити добрі справи.

Ідея: утвердження думки про неповторність кожної людини; заклик раціонально використовувати час, відведений на життя, поспішати жити.

Основна думка: людина — велике створення на землі, вмій з гордістю носити це ім’я, кожна людина неповторна.

Композиція: поезія починається з риторичних запитань, після чого В. Симоненко вмотивовано пояснює про смисл і призначення людини на землі, швидкоплинність її життя. Автор твору наголошує на тому, що людина повинна поспішати жити, робити добрі справи, залишаючи по собі слід.

«Задивляюсь у твої зіниці»

Вид лірики: громадянська, патріотична.

Жанр твору: ліричний вірш.

Тема: звеличення рідної землі, її історії.

Ідея: показати щирі синівські почуття поета до своєї Батьківщини.

Провідний мотив: поет звіряється у любові до України, закликає земляків любити рідну землю, дбати про її майбутнє.

Образи твору. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі присутній образ України, яку ліричний герой називає матір’ю, молитвою, віковою розпукою.

Композиція твору. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління. Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.

«Лебеді материнства» Історія написання: вирісши без батька, поет особливе тепло й удячність відчував до матері, яка його виростила, уклавши в сина все найкраще.

Рік створення: написано в 1960-1963 рр., коли поет працював кореспондентом газети «Молодь Черкащини». Напрям: модернізм (умовно). Течія: неоромантизм.

Збірка: «Тиша і грім».

Рід: лірика. Жанр: вірш (колискова пісня).

Тематичний різновид: інтимна лірика.

Тема: материнська любов до сина; любов до Батьківщини.

Ідея: возвеличення відданої материнської любові та її вміння виховувати дитину відповідно до найвищих моральних і патріотичних критеріїв («Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину»)

Композиція: зображення казкового вечора — звернення матері до досади, щоб не приходила до сина, прохання до лебедів, зір прийти до сина — зображення химерного танцю півнів на стіні — повчання матері про життєвий вибір.

Василь Голобородько ( 1945 – наш час) «Наша мова»

Тема: висловлення почуття любові, пошани до рідної мови, яка «проспівана у Пісні», «записана у Літописі». Ідея : «Наша мова»: уславлення ролі мови, її значимості у житті нашого народу; гордості українців за свою мову.

Основна думка: «Наша мова»: мова — це існування нації; кожний українець повинен пишатися своєю мовою

— милозвучною, пісенною, образною.

Жанр: «Наша мова»: патріотичний і філософський вірш.

Олесь Гончар (1918-1995)

“Модри камінь”

Рік написання: 1946.

Літературний рід: епос.

Тема: спогади руського (тут у значенні українського) вояка-партизана про зустріч з дівчиною Терезою у словацьких горах.

Ідея: показ цінності простих людських почуттів (доброти, симпатії, довіри, закоханості) у надзвичайно складні воєнні часи.

«Модри камінь» проблематика: війна як руйнівник життя; подвиг солдатів-партизанів; прості людські почуття у воєнний час; закоханість як ознака життя в людських серцях; любов до рідного дому, рідної землі; кохання як вічне почуття.

Герої «Модри камінь»: Оповідач; його товариш Ілля; дівчина Тереза; мати Терези; словацькі вояки (у спогадах матері).

«Модри камінь» сюжет та композиція:

Експозиція: оповідач зі сховку спостерігає за дівчиною.

Зав’язка: прихід партизанів (оповідача і його друга Іллі) у дім Терези і її матері. Розвиток дії: перебування партизанів в словацькому домі, їх відхід. Кульмінація: розповідь матері про те, як забрали Терезу.

Розв’язка: спогади-мрії оповідача про кохану.

Новела складається з п’яти розділів. Найменшим за розміром є перший, найбільшим – другий. Новела написана у формі звертання оповідача до Терези. Наприклад: “Скочивши з стiльця, ти стала навпроти мене”; “Куди ти задивилась? У що заслухалась?”. У п’ятому розділі містяться елементи п’єси – розмова героїв подана як репліки персонажів п’єси: Тереза. Де ви так довго були? Я. Уже все закiнчилось. Тепер я вже не пiду вiд тебе.

Григір Тютюнник (1931-1980)

Григір Тютюнник народився в с. Шилівці, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Належить до тих письменників-новелістів, які у звичайних буденних реаліях життя бачили їхню глибинну сутність, закономірність суспільних процесів. Він увів в українську літературу цілий ряд нових художніх типажів, плідно продовжив стефаниківську лінію в прозі (глибоко психологічного аналізу) і багато в чому оновив жанр новели, розширивши її зображальні можливості, збагативши засобами аналізу психологічних станів і настроїв людини.

Перу письменника належать чотири десятки оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів, рецензій, кіносценарій за романом «Вир», твори для дітей.

«Три зозулі з поклоном»

Жанр: новела. У певній мірі автобіографічний твір (згадка про репресованого у 1937 р. батька).

Присвята: «Присвячено Любові Всевишній».

Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.

Пояснення назви:

1)щоб позбавити мук людину, якій не могли відповісти взаємністю в коханні, через старця чи малу дитину передавали «три зозулі з поклоном», що означає: «Забудь, покинь, залиш, відпусти»;

2)зозуля гнізда не мостить, тобто людина має розуміти: кохання приречене.

Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Головна ідея: возвеличення любові як високої християнської цінності, яка вивищує людину над буденністю, очищає її душу.

Головні герої: оповідач, його батьки — Михайло й Соня; Марфа Яркова, поштар — дядько Левко.

Сюжетна основа: У творі представлена життєва ситуація - любовний трикутник (Марфа Яркова -Михайло (батько оповідача) - Соня).

Новела містить яскраві деталі - «татова сосна» як пам'ять про батька, людину, невинно загублену (для родичів та односельців), символ рідного дому, трепетна надія на повернення (для Михайла).

Щоб глибше, багатогранніше змалювати постаті головних героїв, автор удається до портретних деталей, наприклад, в образі матері: «мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи».