Укр.літ посібник зно

Іван Франко (1856-1916)

«Захар Беркут» — це історична повість, у якій Іван Франко зображує монгольську навалу та соціальне гноблення, проти чого боролися карпатські общини багато століть тому.

Літературний рід: епос.

Жанр: історична повість.

Головне: у повісті розповідається про боротьбу жителів Карпат проти монгольських завойовників.

Ідея: возвеличення єдності народу, всеосяжного патріотизму, готовності боротися за свою Батьківщину; уславлення мужності, хороброго подолання труднощів, взаємоповаги; засудження зради, віроломства, жадібності.

Головні герої: Захар Беркут, Максим Беркут, Тугар Вовк, Мирослава, Бурунда.

Значення в літературі: повість Івана Франка, маючи у своїй основі реальні історичні події, сприяла подальшому розвитку історичної прози в українській літературі.

Особливості: у повісті автор порушує проблеми захисту Батьківщини,морального вибору, єдності народу, кохання, відносин батьків і дітей, людини і природи.

Додатково: Іван Франко написав «Захар Беркут» у 1882 р. на конкурс, що проводила газета «Зоря».

Поема «Мойсей» (1905)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: філософська поема.

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом» — так визначає тему сам автор і далі наголошує: «ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Головна ідея: заклик вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися рабської психології й будувати нове життя.

Головні герої: ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог); єврейський народ; супротивники Мойсея — Датан і Авірон; демон пустелі Азазель.

Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень.

Сюжет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипетської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення бажаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують закидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу» — Мойсей застерігає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятись іншим богам

— Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звертається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвятив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з'являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він пиши синів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «на момент» засумнівався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з'являється князь конюхів

Єгошуа й закликає євреїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв, Авірона поб'ють камінням, а Датана повісять.

Вірш «Чого являєшся мені у сні?..» (1896)

(Із збірки «Зів'яле листя»)

Літературний рід: лірика.

Вид лірики: інтимна.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив: нерозділене кохання.

Літературознавці про твір. Цей вірш є вершиною не тільки української, а й світової інтимної лірики. Завдяки досконалій єдності змісту й форми вірш справляє незвичайно сильне враження. Поет висловлює найщиріші, найглибші почуття, звіряючи своє кохання тій гордій і неприступній, від якої не чекає на взаємність:

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш Як я люблю тебе без тями...

Схвильованість, переживання ліричного героя відтворені змінним ритмом поезії, який утворюється чергуванням різноскладових рядків.

Побудова речень також органічно пов'язана зі змістом. Вони переважно короткі — запитання або вигуки, але двічі автор удається до великих поширених речень. Ліричний герой немовбито не може зупинитися, мусить викласти одразу ж усе, що на серці. Таким високоемоційним, напруженим є останнє речення до коханої, зіроньки, з проханням з'являтися хоч уві сні, щоб живити його стомлене серце.

Література ХХ ст.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913)

- видатний український письменник, найвизначніший майстер імпресіонізму в українській літературі початку XX ст., громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства Тарасівців.

Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Новаторство позначилося на стилістиці творів, жанровій системі. «Його проза - це синтез народності й гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, виверненість образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського - це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину» (П. Кононенко).

«Intermezzo»

Жанр: Новела розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком незвичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а епічний твір.

Історія написання: М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов'язків виснажився фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська область). Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з'явилася новела «Intermezzo».

Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Музичний термін означає невелику інструментальну п'єску, виконувану між діями драматичного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський смисл у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок утомленого митця, але й на органічний зв'язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати й автобіографічним твором.

Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв'язок людини і природи. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдяки багатій художньо-виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.

М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в українській літературі.

«Тіні забутих предків» (1911)

Жанр: повість

Історія написання: У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка).

Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Тема: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.

Ідея: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблеми:

-гармонія між людиною та світом природи;

-життя і смерть, добро і зло;

-язичництво і християнство;

-сила кохання і неможливість існування без нього;

-роль праці в житті людей;

-стосунки батьків і дітей. ,

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

-між родами (Палійчуки - Гутенюки) - Іван - кохання — Марічка;

-людини з дикою гірською природою (Іван - Чугайстир);

-людини із власним «я» (роздвоєність. Івана);

-побутовий (Іван - Палагна);

-людини з людським буттям (Іван - смерть).

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульетта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, - Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М.

Коцюбинського гинуть.

Василь Семенович Стефаник (1871-1936) «Камінний хрест»

«Камінний хрест» — твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові).

У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.

Літературний рід: епос.

Жанр: психологічна новела (художнє дослідження душі головного героя).

Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX ст. (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади).

Головна ідея: єдність селянина з рідною землею.

Ольга Кобилянська (1863-1942)

Новела «Valse melancolique»

Новела О. Кобилянської «Valse melancolique» була опублікована у 1898 р. в «Літературно-науковому віснику», хоча її німецькомовний варіант написано чотирма роками раніше.

Сюжет. «Valse melancolique» — історія життя трьох талановитих дівчат — вчительки Марти, художниці Ганни та піаністки Софії, світовідчуття та життєва позиція яких не відповідали тогочасним уявленням про роль жінки в суспільстві.

Тема. Основною темою новели «Valse melancolique» є художнє зображення долі талановитої жінки, яка присвятила своє життя служінню мистецтву.

Зміст новели розкривається через художнє відтворення думок і почуттів жінок-естеток. Героїні твору — сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, які прагнули утвердитися в патріархальному світі. Вони не боялися залишитися незаміжніми, а особисте щастя вбачали у мистецьких пошуках. У цих жінок різний характер, але об'єднує їх здатність до милування красою, прагнення до гармонії життя, фізичної та духовної досконалості.

Починається твір сповіддю Марти. Її емоційна оповідь вводить читача у світ музики, з яким асоціюється постать Софії. Дві подруги — Марта та Ганна — мали схожі погляди на життя, мешкали разом. Після підвищення орендодавцем оплати за квартиру, дівчата були змушені шукати третю співмешканку, якою стала піаністка Софія. Знайомство з дівчиною відбувається опосередковано — служниця повідомляє про неї, акцентуючи увагу на деталях її гардеробу, зокрема подертих рукавичках та гудзику від пальта, що тримається на одній нитці. Згодом перше упереджене враження про нову співмешканку кардинально змінюється після зворушливого виконання нею етюду Ф. Шопена. Дівчата розуміють, що Софія — глибока особистість, яка має вразливу душу і талант до музики.

Долі дівчат складаються по-різному. Марта виходить заміж і стає дбайливою матір'ю. Ганна виїздить до Риму, де знайомиться з чоловіком, зв'язок із яким не скріплюється справжніми почуттями та швидко розривається. Батька своєї дитини вона покидає, сином опікується сама. Найтрагічнішою виявилася доля Софії. Вона не мала можливості сповна реалізувати свій талант, оскільки не зуміла покрити великі видатки, потрібні для здобуття музичної освіти у Відні. Смерть матері, відмова рідного дядька у допомозі завдали дівчині великого душевного болю. Звук розірваної струни фортепіано став останнім акордом для змученого серця.

У літературній критиці були неоднозначні судження щодо розуміння ідейно-художнього змісту новели О. Кобилянської «Valse melancolique». Так, письменник О. Маковей сприйняв твір як позитивістський портрет трьох жінок — «простодушної», «зламаної» і «відважної». У радянські часи акцент робився на прагненні жінок - інтелігенток стати на шлях духовного розвитку, що на рубежі віків було недопустимим явищем. Сучасна дослідниця Т. Гундорова позиціонує цей твір лише як «жіночий духовний роман».

За жанром «Valse melancolique» — «музична новела». Основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи та музичні переживання. Використовуючи неоромантичні засоби, О. Кобилянська створює образ естетки — творчої, духовно багатої особистості.

Письменниця першою в українській літературі зобразила європейський тип жінки-інтелігентки, яка є аристократкою духу, має високу життєву мету, прагне до власного вдосконалення, сповідує світові культурні цінності.

Новела «Valse melancolique» значною мірою має автобіографічний характер. О. Кобилянська порівнювала своє життя із життям однієї з героїнь твору, а саме Софії Дорошенко.

Леся Українка (1871-1913)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) - українська письменниця, яка писала у найрізноманітніших жанрах: ліриці, поезії, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала у фольклористиці (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Збагатила українську літературу новими темами, сюжетами, образами, жанрами.

Творчість Лесі Українки багато в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі XX ст. Її неоромантична (новоромантична) символістська поезія та драматургія означили на межі століть увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем (йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології).

Авторка поетичних збірок «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки» та ін. Леся Українка ввела в

українську літературу жанр драматичної поеми.

«Contra spem spero» (1890)

Поезія з першої збірки Лесі Українки «На крилах пісень», яка вийшла у 1893 р.

Назва у перекладі з латинської мови означає «Без надії сподіваюсь».

Поезія насичена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Імпульсом до створення стало загострення хвороби Лесі Українки.

Наскрізний лейтмотив твору - рішучі змагання героїні з чорними реакційними силами.

Леся Українка ставить головне питання про місце особистості в суспільному житті. На початку поезії лунають слова:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!

Рішучі дії авторки («буду сіять квітки на морозі», «буду лить на них сльози гіркі») вселяють оптимізм — Леся Українка вірить в перемогу над хворобою і над кривдою в суспільстві.

У кінці твору слова «ні» заміняються на «так», «хочу» - на «буду», показуючи незламність духу і оптимізм поетеси в боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно - визвольному аспектах. Твір побудований на антитезах.

«Лісова пісня» (1911)

Жанр: драма-феєрія.

Історія написання: цей шедевр світової драматургії був створений за 12 днів. У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з'явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».

Головні персонажі: лісове царство - Мавка, Лісовик, Водяник, Перелесник, Русалка; Той, що греблі рве; Той, що в скалі сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні; реальні волинські селяни - молодий хлопець Лукаш, дядько Лев, мати Лукаша, молодиця Килина.

Композиція, конфлікт: найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох світів - природи й людини. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі за аналогією до людських.

Композиція: драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.

Микола Вороний (1871-1938)

Народився на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область) у родині ремісника, розстріляний (як «ворог народу») в м. Одесі.

Український поет-патріот, перекладач, критик, історик літератури, займався режисерською та акторською діяльністю, писав праці з історії національного театру, світової драматургії, активний громадський діяч.

Основні твори: «Євшан-зілля», «Блакитна панна», «Інфанта», «Іванові Франкові» (Відповідь на його Посланіє), «Ти не любиш мене», «Зрада», «За Україну!».

Уся мозольна праця поета, вченого, громадянина була присвячена рідній Україні, яку він любив так само пристрасно, як красу і справедливість. (Г. Верес)

«Блакитна панна» (1912)

«Блакитна панна» відкриває цикл «Гротески», який складається із десяти поезій. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню.

Літературний рід: лірика.

Жанр: вірш.

Вид лірики: пейзажна (весняні настрої).

Провідний мотив: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна - це образ-символ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя.

Олександр Олесь (1878-1944)

Справжнє ім'я: Олександр Іванович Кандиба.

Народився на хуторі біля містечка Білопілля (нині Сумська область) у родині дрібного службовця, помер у м. Празі, де й похований.

Поет.

Романс «Чари ночі» (1907)

Літературний рід: лірика.

Жанр: романс (він став популярною народною піснею).

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: захоплення красою життя й красою кохання.

Вірш належить до збірки «З журбою радість обнялась». Автор закликає читача улити «струмінь власної душі» у «шумляче море» краси весняної природи, до дна випити чашу щастя від молодості й кохання, тим паче, що щастя — надто швидкоплинне. Отже, краса життя, краса кохання — над усе. Продовжуючи народнопісенну традицію, О. Олесь будує вірш на наскрізному паралелізмі «людина — природа»:

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її — Знов молодість не буде!»

Численні персоніфікації (напиклад, у п'ятій строфі) підкреслюють злитість природи й людини в прагненні жити, кохати й бути щасливими. Проступає у вірші і традиційний для поета контраст («Гори! — життя єдина мить, Для смерті ж — вічність..»). Він особливо підсилює, загострює спалах радості, кохання.

Вірш «О слово рідне, орле скутий..» (1909)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідні мотиви: любов до рідної мови і заклик до її збереження.

У збірці «Будь мечем моїм...» О. Олесь, розвиваючи традицію Т. Шевченка та Лесі Українки, гостро порушує проблему рідного слова, щиро захоплюється ним і нищівно картає колонізаторів, які його нищать, і своїх безбатченків, котрі його зневажають. Вірш буквально пульсує потужним патріотичним почуттям, яке особливо посилюють риторичні вигуки й звертання. Красу, мелодійність і багатство української мови О. Олесь розкриває через емоційно насичені пейзажні порівняння, метафоричні епітети (співочий грім, шовковий спів, левій рев Дніпра). Ідея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах меча, сонця, судних дощів. Меч тут символізує войовничу грань українського слова, а отже, і самої нашої національної душі; сонце — миролюбну, окрилену, творчу властивості мови. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов'язково стане судними дощами для її ворогів.

Павло Тичина (1891-1967)

Павло Григорович Тичина — це «шукання й шукання, праця й вимогливість і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший...» (Олесь Гончар)

М. Рильський, характеризуючи індивідуальну неповторність поезії П. Тичини, дуже вдало назвав її музичною рікою. Він мав на увазі насамперед те, що творчість одного з найкращих поетів минулого століття не просто напрочуд музична, але й передає одвічний космічний світлоритм, переливається і плине, як музична ріка.

Ранні твори П. Тичини - це учнівське шукання свого шляху в поезії. Вони позначені емоційним піднесенням, сповнені інтимними мотивами («Коли в твої очі дивлюся...», «Ви знаєте, як липа шелестить...», «Я сказав тобі лиш слово...»).

Найвідоміші твори: збірки поезій «Соняшні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України»; поеми «Похорон друга», «Сковорода»

Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія «О панно Інно...». Це - щире освідчення ліричного героя, його схвильована сповідь, у якій «кожне слово - мов клавіш» (С. Тельнюк), «ніби інший звук, інший настрій» (П. Хропко)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.

«Пам’яті тридцяти» (1918)

В основу твору «Пам’яті тридцяти» покладено дійсні події, що відбулися 29 січня 1918 року. Проти регулярної більшовицької шеститисячної армії виступили триста юних патріотів-українців. Тридцять знайдених пізніше тіл юнаків, полеглих у бою під Крутами, поховали 19 березня 1918 року на Аскольдовій Могилі над Дніпром у Києві...

Літературний рід: лірика.

Жанр: вірш-реквієм.

Вид лірики: громадянська лірика.

Провідний мотив. У творі «Пам’яті тридцяти» П. Тичина зобразив приклад самопожертви молодих патріотів заради Батьківщини, утвердив ідею патріотизму й гуманізму, засудив жорстокість, терор і класову ненависть.

Композиція твору. Вірш має кільцеву композицію. Поезія «Пам’яті тридцяти» складається з п’яти строф. Поезія починається й закінчується рядками: «На Аскольдовій могилі поховали їх».

Образи твору: Ліричний герой — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучеників, цвіт нації. У творі багато образів-символів: сонце, вітер, Дніпро. Символічним є й образ Каїна, який підняв руку на патріотів рідної землі.

Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа… А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну. Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт!

«Ви знаєте, як липа шелестить...» (1911)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна.

Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.

Поезія-мініатюра (складається з двох 6-рядкових строф).

У творі паралельно (настроєво суголосно) зображуються два світи - світ природи і світ людини (прийом паралелізму).

Починаючи вже з першого питального речення, поет намагається уявно поєднати людину й природу. Вдало застосовані художньо-виражальні засоби (епітети «місячні весняні ночі», «старі гаї»; метафори «сплять гаї» та ін.), майстерне створення словесно-музичних асоціацій роблять поезію стрункою й елегантною.

Максим Рильський ( 1895-1964)

Серед розгорнутих образів-символів, створених М. Рильським, найвідомішими є образи троянд і винограду: Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне.

Образ винограду — один із найулюбленіших у поезії М. Рильського. У “Слові про рідну матір” він уособлює працю і буяння життя:

І труд, і піт благословен,

Життя рясного виногради...

Відомий і такий рядок поета: “Як парость виноградної лози, плекайте мову...”. А неокласичний сонет “У теплі дні збирання винограду...” — це гімн любові та молодості.

У вірші “Троянди й виноград” образи троянди й винограду символізують людське щастя, яке має два рівноправні крила — красиве і корисне. Логіка художнього розгортання думки така: стомлена працею дівчина не прагне відпочити, а поспішає до квітника, де пишаються рожі, любисток, м’ята; відірваний далекою дорогою від домівки машиніст після повернення поспішає до виноградника, бо вболіває за його ріст; молодий агроном наполегливо вивчає закони опилення, але його душа дослідника, який досконало знає життя природи, не зачерствіла, щоб відчувати всю красу навколишнього світу, його первозданність. Людина прагне до краси, до гармонії буття, і це дарує їй окриленість і щастя.

Микола Хвильовий (1893-1933)

Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов (1893-1933)

Народився в с. Тростянці, що на Харківщині (нині місто в Сумській області), в учительській родині, помер у м. Харкові.

Письменник, ініціатор літературної дискусії 1925-1928 рр.

Найвідоміші твори: збірка прозових творів «Сині етюди» (оповідання «Мати», «Солонський яр», «Кіт у чоботях»); новела «Я (Романтика)», повість «Санаторійна зона», роман «Вальдшнепи»; памфлети «Камо грядеши?» й «Думки проти течії».

Новела «Я (Романтика)» (1924)

Жанр: новела.

Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність.

Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засобами їх досягнення; розвінчання й засудження революційного фанатизму.

Головні герої твору: «Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша; мати

«Я».

Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-марень і картин моторошної реальності.

Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє власне "я"»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова «чорного трибуналу») — «усе це різні "кінці душі"» одного й того самого романтичного “Я"». І для такого твердження в тексті є підстави — досить згадати хоч би й це: «Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я"», якому я даю волю».

Найскладніша ділянка душі головного героя новели — та, де поєднуються кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»).

Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революційним обов'язком, герой твору робить фатальний вибір. Власне, він уже втратив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем, «гвинтиком» і заложником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім'я-символ, утілення безмежної доброти й