Укр.літ посібник зно

Тарас Шевченко ( 1814-1861)

Т.Г. Шевченко - центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Тарас Шевченко відомий у всьому світі як Великий Кобзар, співець життя народного. Він є основоположником критичного реалізму в українській літературі. Він підняв дух кріпосної України, не зупинився перед зухвалою політикою національного гноблення. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства.

Творча спадщина Великого Кобзаря

Збірка поезій «Кобзар»; 9 повістей (із 20-ти задуманих); п'єса «Назар Стодоля»; кілька уривків інших драматичних творів; щоденник; листи.

Поетична збірка «Кобзар» названа в народі Книгою Правди; це «епоха в історії духовного розвитку цілого народу українського», бо вона «відразу відкрила немов новий світ поезії» (І. Франко).

Перше видання «Кобзаря», що вміщувало 8 творів (відкривалося віршем «Думи мої, думи мої...»), припадає на

1840 р.

Етапи творчості Тараса Шевченка:

I - ранній (1838 - 1843 pp.);

II - 18431847 pp.;

III - невольнича поезія (1847 - 1857 pp.);

-1847 - 1850 pp. (Оренбург, Кос-Арал);

-1850 - 1857 pp. (Новопетровська фортеця);

IV - творчість після заслання (1857 - 1861 pp.).

І. Рання творчість

Шевченко виступає переважно як романтик і реаліст одночасно.

Основні мотиви ранньої творчості:

-сирітство і соціальна нерівність («Тяжко-важко в світі жити»);

-трагічна доля жінки-покритки і розбещеність панів («Катерина», «Мар'яна-черниця»);

-героїчне минуле України («Іван Підкова», «До Основ'яненка», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Гамалія»);

-тема ролі поета в суспільному житті («Думи мої, думи мої...»);

«Катерина» (1838)

Жанр: ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.

Тема: розповідь про трагічну долю матері-покритки та дітей-безбатченків в експлу-ататорському суспільстві та зображення розбещеності російського офіцерства.

Сюжет і композиція Ліричний вступ. Поема розпочинається зверненням-застереженням до дівчат не кохати москалів-паничів, бо

їхня «любов» зрадлива, легковажна, а покинуті «москалями» дівчата часто гинуть морально або накладають на себе руки.

Сюжетна основа твору - розповідь про нещасливе кохання сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила пана-офіцера.

Зав'язка сюжету. Знайомство Катерини з офіцером Іваном, його від'їзд і народження у Катрі позашлюбного сина, що викликало осуд усього села.

Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись москалики», але «іншими шляхами» (не до Катерини, яка все чекає на батька дитини). Батьки, прислухаючись до суспільної думки, не можуть чекати.

Другий розділ починається драматичною сценою. У глибокій зажурі сидять за столом батьки Катерини. Мати докоряє дочці тим, що вона, не пошанувавши ні своєї, ні батьківської честі, народила позашлюбне дитя, що є великою ганьбою. Батькам краще не мати на старості підтримки від дочки, а ніж на кожному кроці чути глузування з боку односельців. Тому мати проганяє Катерину, наказавши не зізнаватися нікому, що в неї є мати:

Проклятий час-годинонька, Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця Була б утопила...

Катерина падає на коліна, просячи пробачення. Але батьки непохитні у своєму рішенні. «Молись Богу та йди собі - мені легше буде», - звучать слова батька.

Катерина з дитиною блукає «чи в лісі», «чи на полі», «чи в діброві з-під колоди вовка виглядає», прямуючи на схід. Зустрічає чумаків, розповідає про свою нещасливу долю.

Настала зима, а Катерина майже боса йде в Московщину. Покритка зустрічає « москаликів», та на ввічливе запитання про Івана почула від них у відповідь грубий, образливий жарт.

Четвертий розділ. Кульмінація - зустріч Катерини з Іваном.. Сподіваючись на обіцяні почуття, дівчина звертається до офіцера ніжними словами, але той робить вигляд, що не знає її, дає грубий наказ прибрати її з дороги.

Розв'язка – у розпачі Катерина залишає дитину серед шляху, а сама топиться у ставку.

П'ятий розділ (виконує роль епілогу): син Катерини (уже підліток) - поводир у сліпого кобзаря. Хвилюючою є його зустріч "з батьком, тепер великим паном, що відцурався своєї дитини.

II. Період 1843 - 1847 pp.

Це золота пора творчої зрілості Тараса Шевченка.

Перший період цих років - період «трьох літ» (як і назва циклу від назви останнього вірша, уміщеного в рукописній збірці).

«Тризна» - перший твір цього етапу творчості.

«Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», поема «Сова», «Невольник», «Великий льох», «Наймичка», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», «Заповіт».

Провідний метод - критичний реалізм.

«Заповіт»(1845)

Історія написання

Гостюючи на Переяславщині в грудні 1845 p., Шевченко серйозно захворів. У нього виникла невесела думка сказати людям останнє слово.

Композиція, ідейний зміст

За формою «Заповіт» - монолог. Складається з шести строф, які об'єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з яких має свою провідну думку.

Перші - вражають простотою, буденністю. Простежується логічний ланцюжок: слово «поховайте» - образ труни - висока могила - уся Україна, зігріта любов'ю Шевченка. Читач піднімається на таку височінь, що видно всю Україну, відчуває себе господарем цієї краси й величі та усвідомлює громадянську відповідальність за її долю.

У двох наступних парах строф автор лине думкою до рідного народу, турбується про його майбутнє. Шевченко вірить, що трудящі переможуть, скинуть з себе пута, тому й звертається до них із закликом:

...вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. Ці рядки - кульмінація думок і вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання. У них - сподівання, що після смерті поета здійсниться його палка мрія про волю народу.

Про «Заповіт» або за його мотивами написано сотні творів: М. Рильський «Слово про рідну матір», М. Тихонов «Слово на Тарасовій горі в Каневі», М. Танк «Заповіт» та ін.

На слова й мотив «Заповіту» написано понад 50 музичних творів: хори М. Лисенка, Г. Гладкого, М. Вербицького, О. Кошиця, К. Стеценка, Я. Степового, Л. Ревуцького; кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, симфонічні поеми і т.д.

«Сон» («У всякого своя доля...»), (1844)

Тематика: зображення неймовірних страждань трудящих і «райського життя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, продажності чиновництва.

Ідея: викриття аморальності паразитизму та вірнопідданства, заклик до людської гідності, пробудження національної свідомості трудящих.

Жанр. Поема «Сон» - перший в українській літературі твір політичної сатири.

Назва - від образної алегоричної форми викладення змісту сну. Кріпосництво -як жахливий сон, від якого дерев'яніє навіть людина, що спить. Поет закликав прокинутися, позбутися жахів і жити повноцінним життям.

У невеличкому творі автор прагнув охопити всю Російську імперію, і сон виправдовує уривчастість розповіді, швидку зміну подій, казкові пересування, фантастичні картини (сцена «генерального мордобитія»), алегоричні образи (біла пташка - душа замучених козаків), звільняє від довгих переходів.

Сюжет і композиція

У вступній частині Шевченко саркастично таврує головні недоліки кріпосницького суспільства, готує читача до основної розповіді. Дає загальну характеристику російського самодержавства. «Той мурує, той руйнує» - слова, що мають підтекст (одні використовують працю інших, і в цьому недосконалість суспільства).

Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників; характеризує панів як п'явок трудового народу.

Основна розповідь - поетова розповідь про видіння, які нібито йому приснилися. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною, «безталанною вдовою», і обіцяє їй повернутися.

Перша картина - опис літнього ранку. Чарівні пейзажі контрастують з картинами життя суспільства - злигоднів покріпаченого народу України, знущання панів («з шкурою знімають», «розпинають», «катують»...).

,

У ліричних відступах поет від імені народу ставить актуальне для свого часу питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» (підтекст - заклик до збройного повстання).

Друга картина - зимовий пейзаж, співзвучний з долею каторжників. Поет пролітає над пустинею вічного холоду, чує, «як загули кайдани під землею» (змальовано Сибір -могилу каторжників). Автор називає винуватцем цього лиха «неситого» царя.

Шевченко створює образ борця, у якому узагальнює риси багатьох поколінь волелюбних, самовідданих, героїчних, гідних патріотів.

Третя частина поеми починається міським пейзажем, на тлі якого муштрують солдатів.

Герой поеми потрапляє на феєрверк, на якому зустрічає земляка, що став рабом-перевертнем.

Потрапивши до царського палацу, герой сміливо вигукує: «Так от де рай!» Але цей рай не для трудівників, а для свавільних панів.

І. Франко назвав поему «сміливим маніфестом слова проти темного царства».

«Кавказ»

(стислий переказ, виклад змісту)

Рід літератури: ліро-епос.

Жанр «Кавказ»: сатирична поема з елементами лірики та героїки («...огниста інвектива проти «темного царства» (І. Франко).

Тема «Кавказ»: зображення загарбницької політики російського самодержавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.

Ідея «Кавказ»: «Борітеся — поборете!» — заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога — російського царату; співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців; утвердження безсмертя народу;

Композиція «Кавказ»: твір написаний у формі викривального ліричного монологу, сповненого ораторських, агітаційно-закличних інтонацій надзвичайної пристрасної сили. Це цикл монологів, що має різних адресатів, і від адресатів залежить характер та ступінь поетової пристрасті. Уся колосальна панорама російського життя з безліччю внутрішніх планів і переходів, зі складними образами в поемі вмістилася в 178 віршованих рядках.

Експозиція: романтичне зображення величі Кавказьких гір; давньогрецький міф про Прометея.

Зав’язка: розмірковування автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких утисків катівгнобителів та засудження бездіяльності, пасивності простого люду у зв’язку з цим.

Кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця.

Розв’язка: інтимний реквієм загиблому другові, «доброму», «незабутньому» Якову де Бальмену, який випив «з московської чаші московську отруту». Значить, його вбивця — царизм, а не горці.

«І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»

(1845)

Жанр: послання.

Особливості побудови: відсутність епічного, перевага ліричного, пройнятого актуальними громадянськими мотивами.

В епіграфі до послання (слова з Біблії «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - лже оце») автор натякає на панів-експлуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять.

Ідейно-художній зміст. У своєму посланні Шевченко розвинув ідеї, закладені у творах, написаних у попередні роки, указав на історичне коріння суспільних явищ. Він зіставляє минуле, сучасне, майбутнє.

Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя, критикує панів, указує їм на інший шлях (лякає жахами революції і закликає припинити знущання з народу).

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», - пише Шевченко, вважаючи, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури.

У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки шляхом єднання.

Шевченко ставить п'ять коротких запитань, натякаючи на те, що історію треба переглянути: «Що ми?», «Чиї сини?, «Яких батьків?», «Ким закуті?», «За що закуті?»

Ідея і значення твору: вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

III. Невольнича поезія (1847 1857)

- Цикл «В казематі», який складається з 13 віршів;

Історична доля України;

Взаємини між панством та біднотою;

Стосунки між Україною та Росією;

Вірність обов’язку, козацька честь;

Місце Запорозької Січі в історії України;

Любов і ненависть;

Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.

Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.

Головні герої:

Яким Сомко — наказний гетьман Лівобережжя, переяславський полковник;

Павло Тетеря — правобережний гетьман;

Васюта Золотаренко — ніжинський полковник;

Іван Брюховецький — кошовий — гетьман Запорозької Січі;

московський князь Гагін;

Кирило Тур — запорозький козак, курінний отаман;

полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний);

Петро Шраменко — його син;

Михайло Черевань — колишній козак, господар хутора;

Меланія дружина Михайла Череваня;

дочка Леся;

Божий Чоловік;

Композиція

Твір містить 18 розділів. Автор влучно використав композиційний прийом — подорож героїв. Цей прийом дає змогу показати широку панораму народного життя, різні стани, верстви населення, ознайомити і героїв твору, і читачів із тим, як і чим живе й дихає народ, складними соціальними проблемами тогочасності.

Експозиція: зображення історичної епохи, у якій відбуватимуться події твору, знайомство з головними героями роману.

Зав’язка: прагнення Шрама підтримати на раді Я. Сомка, подолати розбрат і безлад серед козацтва. Кульмінація: проведення «чорної ради», за підсумками якої І. Брюховецький — гетьман, Я. Сомко — в’язень. Розв’язка: смерть Я. Сомка, І. Шрама; одруження Петра з Лесею.

Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»

(справжнє прізвище – Левицький) – український прозаїк, перекладач. Він увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози.

За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей.

Особливості творчості письменника:

–у соціально-побутових оповіданнях та повістях відобразив тяжке життя українського народу другої половини XIX ст., зокрема селянства й заробітчан;

–на відміну від своїх попередників – Г. Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях із соціальними умовами;

–своєрідна риса стилю І. Нечуя-Левицького – тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів, тонкий гумор.

Жанр: «Кайдашева сім’я» – яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, у якій на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються характерні риси вдачі українського народу: його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям.

Жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто

окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної ментальності, багатої, за його спостереженнями, на гумор.

Особливості композиції

Розгортання сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен,

колізій, завдяки чому виразно окреслюється характер конфлікту.

Смислову роль відіграють численні діалоги.

Головна ідея повісті

Через показ конкретних буденних ситуацій автор змальовує здрібніння людської душі. Духовна роз’єднаність, спричинена відсутністю прагнення зрозуміти одне одного, – це те лихо, яке отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Панас Мирний

Справжнє ім'я — Панас Якович Рудченко.

Народився в м. Миргороді в родині дрібного чиновника, помер у м. Полтаві.

Прозаїк, драматург.

Найвідоміші твори: романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». «Повія»; п'єса «Лимерівна»; повісті «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне»; оповідання «Морозенко».

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875)

Жанр: соціально-психологічний роман («роман з народного життя»).

Тема: зображення майже столітньої історії села Піски і, зокрема, долі правдошукача-бунтаря, «пропащої сили» Чіпки Варениченка.

Головна ідея: заперечення боротьби з несправедливістю через злочин, пролиття крові.

Історія написання роману: Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого» із почутої від візника історії про відомого на Полтавщині Василя Гнидку, який зі своїми поплічниками вбив цілу сім'ю; потім на основі нарису створив повість «Чіпка», прототипом якого був Василь Гнидка; пізніше до написання роману (розширення повісті) долучився рідний брат Панаса Мирного Іван Білик (псевдонім), в одній із редакцій твір дістав назву «Пропаща сила», а згодом - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Головні герої твору: Чіпка Варениченко, його мати Мотря, батько Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов), баба Оришка; друг Чіпки з дитинства Грицько Чупруненко і його дружина Христя; друзі Чіпки — Матня, Лушня й Пацюк; москаль Максим Ґудзь, його дружина Явдоха й дочка Галя (дружина Чіпки); чиновництво: голова повіту Кряжов, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко; пани Польські, Порох та ін.

Композиція: чотири частини; тридцять розділів (академік О. Білецький назвав твір «будинком з багатьма прибудовами і надбудовами» через його композиційну складність).

Пояснення цього факту - у непростій творчій історії роману. Спочатку Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» і надрукував його у львівському журналі «Правда». З нарису виросла повість «Чіпка». Згодом її автор відгукнувся на заклик брата Івана створити «народний роман на основі щирого реалізму». Іван Рудченко (літературний псевдонім — Білик) також включився в роботу над новою версією твору. У ході його доопрацювання автори все більше відходили вглиб історії, унаслідок чого і з'явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після переробки повісті з-під пера братів Рудченків з'явився широкоформатний, панорамний реалістичний роман, час дії в якому сягає від катерининських часів до скасування кріпацтва й пореформленого періоду.

Панорамність роману забезпечує передусім його друга, найбільш самодостатня, частина. Крізь призму історії села Піски в ній показано столітню українську історію. Ідеться про перетворення козаків на «покірних волів». Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі, зруйнування Очакова турками; польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною II кріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала...») і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою...

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичу-поляку, який вислужився в

російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй і володій» ділять на козаків і «генералових»...

Оповідь у другій частині ведеться за законами хроніки. У ній з'являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пісок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо піщаненських «хахлів» і «мазеп» генеральша та її «кацапська» свита; проте й сцени, у яких селяни принижуються перед пані, теж не позбавлені гірких сатиричних нот; сумирність «волів» викликає в авторів роману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні роману історичним і «суспільствознавчим» змістом. Немало місця в другій частині займають і сторінки, присвячені трудам і дням українського селянина. Що ж до персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Ґудзь із його баламутством, історією перебування в «рекрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням в рідне село. Загалом, друга частина сюжетно мало пов'язана з трьома іншими. «Прив'язкою» виступає та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

І все ж сюжетним епіцентром роману є Чіпка. Його історія займає три частини роману. Олександр Білецький писав, що перетворення цього героя роману з «шукача правди на кровожерливого вбивцю вийшло непереконливим». З таким твердженням погодитися важко: Панас Мирний та Іван Білик мотивували його складну еволюцію грунтовно, шукаючи витоки його розбійництва не тільки в «дурних умовах», а й в індивідуально-психологічних особливостях Чіпки (В. Пахаренко).

Іван Карпенко - Карий. «Мартин Боруля»

« Сцена - мій кумир, театр - священний храм для мене!» (Іван Карпенко-Карий)

Справжнє прізвище - Іван Карпович Тобілевич. Один із засновників театру корифеїв (1882 рік). Народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці на Кіровоградщині. Помер 15 вересня 1907 року в Берліні. Похований у селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія. Іван Франко писав: « ...Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Основні твори: «Бурлака», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Житейське море», «Сава Чалий», «Чумаки», «Безталанна»

«Мартин Боруля» (1886)

Композиція: комедія в 5-ти діях - так визначив жанр твору автор. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

Драму було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Роль Мартина Борулі блискуче грав Марко Кропивницький.

Події у драмі відбуваються в середині XIX століття у родині багатого орендатора землі.

Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти: Марися й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвський; повірений Трандалєв; наймити Омелько й Трохим.