семінар 1 іук
.docxТема 1. Історія української культури як навчальна дисципліна
Виникнення поняття культури та його сучасний зміст.
Поняття "культура” складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура” латинського походження і означає "обробіток”, "догляд”.
Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.
Пізніше слово "культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура” асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у ХVІІ ст. слово "культура” набуває самостійного наукового значення.
Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура”. Ось деякі з них:
Культура – все те, що є результатом людської історії;
Культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи;
Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей які людина виробила протягом всієї її історії і сам процес творчості;
Культура – водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.
Структура та функції культури
Структура. Традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний – відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної.
Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам’ятники і монументи.
Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей.
Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її багатофункціональність. Серед всіх можна виділити найосновніші:
Пізнавальна.
Світоглядна.
Комунікативна.
Оцінно-нормативна.
Інтегрована.
Суть пізнавальної полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і сама себе. Оволодіває різними формами знань. Через науку - людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, розрізняє добро і зло. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення законів буття, технічні знання.
Суть світоглядної - проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність складників духовного світу особи - пізнавальних, емоційних, оцінних, вольових.
Суть комунікативної зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадковості та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Оцінно-нормативна реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Для епохи Ренесансу - цінністю була універсалізація особи, для індустріальної доби - її вузька спеціалізація.
Інтегрована виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від світогляду її ідеології, національної приналежності у певні соціальні угрупування, а народи - в світову цивілізацію.
Культура як засіб національної самоідентифікації
Самоідентифікація – це ототожнення себе з певною соціальною групою, образом, архетипом. Можна виділити сім рівнів самоідентифікації:
соціально-професійний;
сімейно-клановий;
національно-територіальний;
релігійно-ідеологічний;
еволюційно-видовий;
статевий;
духовний.
Соціально-професійний рівень визначається твердженнями типу: я – інженер, я – багатий, я – шановний громадянин.
Сімейно-клановий рівень визначається твердженнями: я – мати, я – дядько, я – друг.
Національно-територіальний рівень: я – українець, я – росіянин, я – слов’янин, я – європеєць.
Релігійно-ідеологічний: я – православний, я – мусульманин, я – комуніст, я – демократ, я – пацифіст. Цей рівень ідентифікації визначає відношення до будь-якої релігійної або ідеологічної групи і пов’язаної з нею системи цінностей.
Еволюційно-видовий: я – людина. Сама декларація "я – людина" несе набагато більше навантаження, ніж просто позначення приналежності до біологічного виду. Для різних людей бути людиною означає не одне і теж.
Статевий рівень ідентифікації: я – чоловік, я – жінка. Це один з найглибших рівнів ідентифікації, дослідження якого може дати винятково цінну інформацію про несвідомий стан особистості.
Духовний рівень навряд можна висловити словами. Це той комплекс відчуттів, світосприйняття і пов’язаної безпосередньо з ними системи цінностей, який визначає наші стосунки з Богом або Вселенським розумом. Він пов’язаний тільки з особистим духовним досвідом.
Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Вона характеризується суб’єктивним ототожненням себе з тими чи іншими типологічними формами культурного пристрою, перш за все – з культурною традицією. Коли людина приходить у світ, він "занурюється" в певну культурну "спадковість", яку засвоює від оточуючих його людей
Основні риси української ментальності
Ментальність – це сукупність стійких духовних цінностей, навичок, звичок, стереотипів поведінки, символів і способу мислення, яка відображає уявлення етнічної спільності людей (певної епохи, географічної області і соціального середовища) про навколишній світ. Ментальність обумовлює мотиви поведінки і вчинки людей, закріплюється в їхній свідомості в процесі спілкування.
Домінантою, яка визначає специфіку української ментальності, є мова. Саме вона була протягом століть носієм української культурної ідентичності. Світосприйняття українців відбивалося не стільки в філософських трактатах, скільки в поезії, кобзарському епосі, фольклорі, піснетворчості. Для кожної національної культури мова є важливою ознакою, яка відображає ступінь розвитку культури народу, національної свідомості. Уособлює її святині, її генетичний код, основу державності
До характерних властивостей української ментальності відноситься індивідуалізм. Який характеризується не як активний, а як споглядальний. Такий тип індивідуалізму формує самодостатність, яка спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього: зовнішній світ, який не стосується безпосередніх потреб та інтересів людини, не існує або не цікавить його. Тому українцям притаманна глибока повага до традицій, обережність до нововведень, прагнення до постійності, господарська жилка. У той же час українці – це мобільна нація, яка завжди прагне до мандрів і переслідує практичні цілі.
Емоційно-чуттєвий характер української ментальності знайшов свій вияв у естетизмі традиційної обрядовості, гуморі, сердечності. Безкрайні степи, стрімкі річки, затишні куточки лісів не залишали байдужими нікого, пробуджували поетичне натхнення і уяви художників, поетів, письменників. Майже всі життєві ситуації український народ намагався наповнити красою. Її вищий прояв він бачив у природі, вважав своїм ідеалом природну красу.