Міністерство освіти і науки україни

Національний транспортний університет

Кафедра “філософії та педагогіки ”

Реферат

з дисципліни «Соціальна психологія та конфліктологія»

На тему : «Еволюція поглядів на предмет в історії психології»

Студента курсу групи

Спеціальності 073 «Менеждмент»

Керівник: доц. Волобуєва С.В.

м. Київ – 2019 рік

1.1. Донаукова психологія як вчення про душу

Psyche – душа, logos – вчення (гр.), отже психологія – наука про душу. Уперше термін “психологія” з'явився в 1732–1734 рр. у працях німецького філософа Християна Вольфа, який позичив термін “психе” із стародавніх міфів.

У грецькій міфології “психе” – це уособлення душі, дихання. Психе ототожнювалося з тією чи іншою живою істотою, з окремими функціями живого організму та його частинами. Дихання людини наближалося до повіву, вітру, вихору. Богиню психею зображали у вигляді метелика або дівчинки з крилами. Апулей створив поетичну казку про мандрування людської душі, яка бажає злитися з любов’ю. Амур (Ерот), син Зевса та Афродіти, покохав смертну жінку – Психею. Однак Психея порушила заборону ніколи не бачити обличчя свого загадкового коханця. Уночі вона запалила світильник і побачила юного бога, але крапля гарячої олії впала тому на шкіру, і він зник. Аби повернути до себе коханого, Психея змушена пройти багато випробувань, які створює для неї Афродіта, навіть спуститися до пекла за живою водою. Амур звернувся по допомогу до батька, Зевс дарував Психеї безсмертя й закохані були поєднані навіки. Цей міф був класичним зразком високого кохання, реалізації людської душі. Тому Психея – смертна, яка отримала безсмертя, стала символом душі, що шукає свій ідеал.

Давньогрецькі філософи вирішували питання про душу залежно від того, чому надавалася перевага: матеріалізму чи ідеалізму. Сутність розбіжностей можна виразити формулами:

а) 1+1=1 (душа і тіло єдині, монізм);

б) 1+1=2 (душа і тіло – дві різні сутності, дуалізм).

Демокріт ( V ст. до н.е.) розробляв матеріалістичне уявлення про душу, розумів душу як причину рухів тіла. Душа матеріальна й складається із найбільш дрібних, круглих, гладких, незвичайно рухливих атомів, розсіяних по всьому організмові та подібних до атомів вогню. Коли дрібні частинки проникають у великі, вони, внаслідок того, що за своєю природою ніколи не бувають у спокої, рухають тіло, стаючи його душею.

Таким чином, душа розуміється як продукт розподілу атомів у тілі. Коли складні тіла розпадаються, маленькі виходять із них, розсіюються в просторі та зникають. Отже, душа смертна й знищується разом із тілом. Коли ми дихаємо, ми втягуємо в себе частинки душі, які знаходяться у великій кількості в повітрі, видихаючи, ми викидаємо якусь частину нашої душі. Так душа безупинно матеріально оновлюється з кожним подихом. Демокріт уважав, що душа належить усім, навіть мертвому тілу, тільки в нього дуже мало душі. Це вчення має назву панпсихізм – усе має душу, і рослини, і каміння.

Платон (427–347 рр. до н.е.) вважав, що душа – це самостійна субстанція, яка існує поряд із тілом і незалежна від нього. Душа й тіло знаходяться в складних відносинах. За своїм божественним походженням душа покликана керувати тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло керується різними бажаннями та пристрастями. Воно піклується про їжу, зазнає недуг, страхів, піддається спокусам. Війни та сварки відбуваються через потреби тіла. Воно також заважає чистому пізнанню.

Платон стверджує споконвічне існування світу ідей, який існує поза матерією й індивідуальною свідомістю. Індивідуальна душа – образ світової душі. Вона має потрійний склад:

1) стадо – нижчий рівень – спільне в людині, тварині й рослині. Це нерозумний рівень, саме цією частиною душі людина закохується, відчуває голод, спрагу та буває охоплена іншими прагненнями. Це найбільша частина душі кожної людини;

2) пастух – розумний рівень, протиборствує прагненням першого;

3) собака – лютий дух, який допомагає пастуху.

Оскільки душа – найвище, що є в людині, вона повинна піклуватися про її здоров'я набагато більше, ніж про здоров'я тіла. Після смерті душа розстається з тілом, і залежно від того, який спосіб життя вела людина, її душу чекає різна доля: вона або буде блукати поблизу землі, обтяжена тілесними елементами, або відлетить від землі в ідеальний світ.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) створив трактат “Про душу” – перший спеціальний психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Арістотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії. Для визначення душі використовував складну філософську категорію ентелехія, що означає “здійснення чогось”. “Якби око було живою істотою – то душею його був би зір”, – писав Арістотель.

Отже, душа є сутність живого тіла, здійснення його буття, так само як зір – сутність і “здійснення” ока як органа зору. Душа робить тіло живим, без неї воно було б трупом. У душі закладена мета активності живого тіла, вона – основа всіх проявів живого. Душа під впливом зовнішніх причин змушує тіло до діяльності певного типу, закладеної в організмі як ціль його розвитку: рослина прагне бути рослиною, тварина – твариною. Тіло й усі його органи є інструменти на службі в душі. Хоча душа безтілесна, її носієм є особлива органічна речовина – пневма, що виробляється в крові. Орган душі – серце. Мозок виконує допоміжну функцію, у ньому кров охолоджується до потрібної норми. Душа – функція тіла, що дозволяє живій істоті реалізувати себе.

Другий, науковий період починається на межі VІІ – VІ ст. до н.е. Психологія в цей період розвивалась в рамках філософії, а тому цей період отримав умовну назву філософського періоду. Також певною мірою умовно встановлюється і його тривалість – до появи першої психологічної школи (асоціанізму) і визначення власне психологічної термінології, відмінної від прийнятої у філософії або природознавстві.

У зв‘язку з умовністю періодизації розвитку психології, природної практично для будь-якого історичного дослідження, виникають різні точки зору при визначенні часових меж окремих етапів. Іноді появу самостійної психологічної науки пов‘язують зі школою В. Вундта, тобто з початком розвитку експериментальної психології.

Проте психологічна наука визначилась як самостійна значно раніше, з усвідомленням власного предмету, унікальності свого положення в системі наук як науки і гуманітарної, і природознавчої одночасно, яка вивчає і внутрішні і зовнішні (поведінкові) прояви психіки. Психологію як самостійну науку вивчали в університетах уже в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

Більш правильно говорити про появу психології як самостійної науки, мені здається, необхідно починати з періоду становлення експеримент-тальної психології, що належить до середини ХІХ ст.

Але в будь-якому випадку необхідно визнати, що час існування психології як самостійної науки значно менший, на відміну від періоду її розвитку в руслі філософії. Зрозуміло, що цей період неоднорідний, і протягом більше 20-ти століть психологічна наука відчула значні зміни. Змінювались і предмет психології, і зміст психологічних досліджень, і взаємозв‘язок психології з іншими науками.

Протягом тривалого часу предметом психології була душа, але в різний час в це поняття вкладався різний зміст.

В епоху античності душа трактувалась як першооснова тіла, за аналогією з поняттям “архе” – першоосновою світу, основною цеглиною, з якої складається все суще. При цьому, головною функцією душі вважалось надання тілу активності, тому що на думку перших учених-психологів, тіло є інертною масою, котру приводить в рух душа. Душа не тільки дає енергію для активності, але і спрямовує її, тобто душа керує поведінкою людини. Поступово до функцій душі додали пізнання, і таким чином до дослідження активності додали вивчення етапів пізнання, котре незабаром стає однією з найважливіших проблем психологічної науки.

В епоху Середньовіччя душа була предметом вивчення передусім для богослов‘я, що суттєво звужувало можливості її наукового пізнання. Тому, хоч формально предмет психологічної науки не змінився, фактично в галузь дослідження в той час входило вивчення видів активності тіла і особливостей пізнання, насамперед, чуттєвого пізнання світу. Регулятивна функція, вольова поведінка, логічне мислення вважалося прерогативою божественної волі, боговдохновенної, а не матеріальної душі. Недарма ці аспекти душевного життя не були частинами предмету наукового вивчення в концепціях деїзму і томізму Авіценни, Ф. Аквінського, Ф. Бекона й інших вчених.

У Новий час психологія, як і інші науки, позбувається диктату богослов‘я. Наука намагається, як і в період античності, стати об‘єктивною, раціональною, а не сакральною, тобто заснованою на доказах, на розумі, а не на вірі. Проблема предмету психології знову постала зі всією актуальністю. В цей час було неможливо повністю відмовитися від богословського підходу до розуміння душі. Тому психологія змінює свій предмет, стає наукою про свідомість, тобто про зміст свідомості і шляхи її формування. Це дозволило відділити предмет психології від предмету богослов‘я в дослідженнях душі і її функцій.

Але цей перехід призвів до того, що вже у ХУІІІ столітті фактичним предметом психології стали пізнавальні процеси, в той час як поведінка, а також емоційні процеси, особистість і її розвиток не увійшли в цей предмет. Таке обмеження галузі дослідження спочатку мало і позитивне значення, тому що давало психології можливість позбутися сакральності, стати об‘єктивною, а згодом і експериментальною наукою.

Рене Декарт (1596–1650) доходить висновку про цілковиту різницю, що існує між душею й тілом, яка полягає в тому, що тіло за своєю природою завжди подільне, тоді як дух зовсім неподільний. Душа й тіло – дві абсолютно протилежні субстанції, кожна з яких не потребує для свого існування нічого, крім себе самої.

Існують суто матеріальні речі – уся природа, включаючи людину, і річ, або субстанція, уся сутність якої полягає в одному мисленні – це душа. Власні прояви душі – бажання й воля, вони не мають відношення до будь-чого матеріального.

Метафізичні гіпотези й досвід спостереження вступили у вченні Декарта в протиріччя. Він уводить поняття “тваринних духів”, що керують рухом, поняття рефлексу.

Міркування Декарта породили так звану психофізичну проблему: усе, що не може бути приписане тілу, належить до душі.

Засобом пізнання душі є внутрішня свідомість. Це пізнання ясніше й достовірніше, ніж пізнання тіла. Свідомість відкривається людині в самоспостереженні.

Це також дало можливість їй відокремитися в самостійну науку, виділити свій предмет, свою галузь дослідження від предмету філософії. З іншого боку, такий підхід починав перешкоджати розвитку психології, і тому вже до середини ХІХ століття він був переглянутий.

Завдяки розвитку біології, в тому числі теорії еволюції Ч. Дарвіна, роботам Г. Спенсера й інших дослідників, психологія не тільки відійшла від філософії, ідентифікувала себе з природознавчими дисциплінами, але й розширила свій предмет, вивівши його «з поля свідомості» в «поле поведінки».

Таким чином, крім пізнавальних процесів у предмет психології були включені поведінка і емоційні процеси. Важливо, що бажання стати об‘єктивною наукою не призвело ще до появи нових методів дослідження психіки, тому що до 80-х років ХІХ століття основною залишається інтроспекція.

Важливий етап в розвитку психології пов‘язаний з появою експеримент-тальної лабораторії В.Вундта, який зробив психологію не тільки самостійною, але і об‘єктивною, експериментальною наукою. В той же час асоціативний підхід, на ґрунті якого і побудував свою модель психології В.Вундт, не в стані був пояснити нові факти душевного життя, які були використані при вивченні структури особистості, емоційних переживань, творчої активності людини. Обмеженим було і застосування тих експериментів і тестів, які існували у психології на початку ХХ століття.