2-2 Социальная психология / Навч_посібн_Соціальна психологія
.pdfдомінує у невротичного типу особистості, у формуванні віри у власні конструктивні сили, у пошуку й знаходженні себе та свого місця у світі.
Специфічне відображення в теорії К. Хорні знайшов феномен невротичного кохання, суть якого, на думку дослідниці, полягає в гіпертрофованій потребі, насамперед жінки, в емоційній прив’язаності, в позитивній оцінці оточуючих, у порадах та підтримці, а також у перебільшеній чутливості до фрустрації цих потреб. Якщо для здорової особистості важливо, щоб її кохали, поважали та цінили ті люди, яких вона цінує сама або від яких вона залежить, то невротична особистість у цьому сенсі в коханні є нав’язливою та нерозбірливою.
Невротичне кохання багатолике, але найчастіше можна стикнутися з наступними його проявами. Наприклад, може мати місце так звана «переоцінка кохання», коли жінка зосереджується виключно на пошуках кохання як єдиного сенсу життя і почувається самотньою, нещасною, якщо поруч навіть нетривалий час немає людини, безкінечно відданої їй, такої, що огортає турботою. Навіть талановиті жінки у такому стані не здатні реалізувати свій потенціал, а у деяких з них прагненнях стати заміжнею перетворюється на «ідею-фікс».
Характерною ознакою невротичного кохання є «ненаситність», що виявляється насамперед у ревнощах, але не таких, що є реакцією на певні факти, а тих, що полягають у вимогах бути єдиним об’єктом уваги. Одночасно з цим жінка також постійно намагається задовольнити потребу в безумовній любові, яку чоловік повинен увесь час демонструвати, доводити своє ставлення, тому що будь-яке невиконання абсолютних вимог партнерки інтепретується нею як зрада. Ще одна особливість невротичного кохання – підвищена чутливість до відторгнення, що часто характеризує поведінку істеричних особистостей. Усе, що може тлумачитися як відторгнення, сприймається ними з ненавистю, зазначає К. Хорні.
5. Сексуально-економічна теорія Вільгельма Райха
Вільгельм Райх народився 24 березня 1897 року в селищі Добряничи у Галичині. Його дитячі роки та юність минули в містечку Южинці (нині це Черновицька область), де його батько керував орендованим земельним маєтком. Райх-старший був владним і запальним чоловіком, який дошкуляв ревнощами своїй дружині-красуні. Незважаючи на єврейське коріння, він вважав себе німцем за культурною приналежністю, тому своїм домашнім дозволяв говорити тільки німецькою мовою. Коли Вільгельму було 14 років, мати покінчила життя самогубством, у 17 він взагалі став сиротою, оскільки батько помирає від туберкульозу, який став пізніше причиною смерті й старшого брата Райха.
Після смерті батька, продовжуючи отримувати освіту, Райх намагається самостійно вести справи маєтку, але внаслідок подій Першої світової війни бізнес було втрачено, і він приймає рішення піти до лав австрійської армії. У 1918 році Райх вступає до медичної школи Віденського університету, а за рік
101
стає членом Віденського психоаналітичного товариства й розпочинає психоаналітичну практику. В університеті він знайомиться зі своєю першою дружиною – майбутнім медиком Анною Пінк, яка теж почала займатися психоаналізом. Зважаючи на популярність психоаналізу й марксизму у студентському середовищі, Райх прагнув поєднати вчення Фрейда та Маркса.
Отримавши у 1922 році медичний ступінь, він стає першим клінічним асистентом Фрейда, працюючи в у створеній Фрейдом клініці. У 1924 році Райх стає директором і викладачем першого в країні учбового інституту психоаналізу. Як уже зазначалося, Фрейд часто конфліктував зі своїми учнями, коли ті починали наполягати на власних поглядах. Не оминув такий конфлікт і Райх, який дотримувався марксистських поглядів, а також припускав, що в основі кожного неврозу лежить відсутність сексуального задоволення. До того ж Райх почав активно цікавитися політикою, й навіть вступив до лав комуністичної партії.
У 1929 році він разом із колегами створює клініку сексуальної гігієни для робочих, де вони могли безкоштовно отримати інформацію щодо контролю над народжуваністю, виховання дітей і сексуальної освіти. Стикаючись із негативним ставленням колег-психоаналітиків до своєї політичної діяльності, він переїжджає до Берліну, де почувається більш вільно, ніж у Відні, опікується здоровцям трудящих, читає просвітницькі лекції й створює гігієнічні центри по всій Німеччині.
Але незабаром діяльність Райха фактично припиняється, оскільки ні психоаналітики, ані марксисти її не схвалюють: майже одночасно його виключають із Інтернаціональної психоаналітичної асоціації й з лав компартії Німеччини. Але слід зазначити, що ідеї Райха, які сьогодні здаються зрозумілими, просто набагато випереджали час і не влаштовували сучасне йому суспільство. Зокрема, він відстоював ідею освіти в сфері народжуваності та поширення контрацептивів; дозвіл на аборти; дозвіл на розлучення; необхідності сексуальної освіти як засобу профілактики венеричних захворювань та сексуальних проблем; сексуальну просвіту лікарів і вчителів; відмову від покарання злочинників, які здійснили злочин на сексуальному ґрунті та лікування їх технологіями психоаналізу.
Криза кар’єри Райха співпала з політичною кризою в країні, оскільки в 1933 році до влади, ліквідуючи своїх опонентів, прийшов Гітлер. На цей момент Райх майже дописав свою книгу «Психологія мас і фашизм». Фашизм, з його точки зору, є вираженням ірраціональності характерологічної структури пересічного громадянина, первинні біологічні потреби якого піддавались тиску протягом кількох тисячоліть. Зрозуміло, що книга була заборонена нацистами, а її автор переїхав до Данії, потім до Швеції, залишивши у Берліні дружину, яка не розділила його професійні та політичні погляди. З 1935 року він із новою дружиною – балериною Ельзою Ліндберг – проживає в столиці Норвегії. Нове захоплення Райха – біоенергетика приносить йому нові випробовування: громадська думка й науковий загал не сприймають ці ідеї, починається газетне цькування вченого, і в цей складний момент життя від нього йде дружина.
102
У1939 році на запрошення керівництва Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку Райх разом із своєю лабораторією назавжди залишає Європу. Тут його асистенткою й третьою дружиною стає емігрантка німецького походження Ільза Оллендорф. Численні переїзди та постійне нервове напруження погіршують здоров’я вченого, зокрема більш частими стають напади тривожності та підозріливості, на які він страждав ще в юності й свого часу намагався лікуватися психоаналізом.
Продовжуючи біоенергетичні дослідження, Райх засновує Інститут оргону, в якому проводить експерименти з вивчення «енергії життя», яку він назвав «оргоном». Сучасні дослідники вважають, що йшлося про універсальну енергію ци – одну з основних категорій китайської філософії, медицини та східних цілительських практик. У 1950 році він намагається створити пристрій (оргонний акумулятор), який би відновлював в організмі людини запаси втраченого за життя оргону. Але це стає черговим приводом для гонінь на Райха, і в 1954 році Управління з санітарного нагляду за якістю медикаментів відмовляє йому в ліцензії на виготовлення оргонних акумуляторів і забороняє подальші експерименти. Райх відмовляється підкоритися й демонстративно продовжує свої дослідження, звинувачуючи Управління в некомпетентності. Його заарештовують і засуджують на два роки за неповагу до влади, при цьому колеги теж не підтримують його, вважаючи концепцію оргону маргінальною теорією.
3 листопада 1957 року Вільгельм Райх помирає у федеральній в’язниці від серцевого нападу.
Усвоїй сексуально-економічній теорії Вільгельм Райх, на відміну від Адлера та Юнга, які розійшлися з Фрейдом на ґрунті несприйняття ідеї абсолютної сексуальної обумовленості людської поведінки, знову поставив проблему сексуальності в центр теоретичних міркувань та практичної діяльності, намагаючись розглянути в цьому контексті як окрему людину, так і суспільні відносини в цілому.
На думку Райха, здоров’я та хворобливий стан людини залежать від ступеня можливого досягнення розрядки сексуальної енергії. Оскільки прояви індивідуальної сексуальності в сучасній культурі (йдеться про першу третину
ХХстоліття) розглядаються ним як патологічна карикатура на природне людське кохання, вилікувати людину (невротика) може лише створення умов для виникнення природних відносин між представниками різної статі й розвитку суто людської здатності до любові.
Широка клінічна практика підштовхнула Райха до думки щодо соціальної обумовленості неврозів, що особливо впадало в око в тих випадках, коли йому доводилося мати справу з невротиками з малозабезпечених сімей з робітничого середовища, для яких він відкрив у Відні кілька клінік.
Щодо структури особистості, то вона, на думку Райха може бути представлена трьома рівнями (шарами):
«поверхневий, облудно-соціальний або шар соціальної кооперації»;
«проміжний, антисоціальний шар»;
«глибинний шар або біологічне ядро».
103
На першому рівні справжнє обличчя людини приховане під маскою ввічливості, люб’язності, тут індивід прикривається штучною соціальністю та штучним самоконтролем перед існуючими вимогами суспільства. На другому рівні поєднані різноманітні «вторинні імпульси», які містять брутальні, садистські та спотворені несвідомі потяги людини. Й лише третій шар містить природні імпульси, носії яких є здоровими, гармонічно розвиненими, чесними, працелюбними істотами, здатними на щиру, суто людську любов. На відміну від Фрейда, Райх вважав, що агресивні потяги не є уродженою рисою людини, перекручення природних імпульсів відбувається за певних соціальних умов, а «інстинкт смерті» – це цілком результат і продукт життя в суспільстві. Третій шар структури – найбільш важлива та суттєва частина особистості, яка свідчить про природну й здорову основу людської істоти, й хоча тут виявлення усіх потягів має не завжди поміркований характер, а є стихійно-несвідомими, це все-таки є проявами суто людського характеру.
Природно-соціальні імпульси набувають збоченого, ірраціонального забарвлення лише на другому рівні. Піднімаючись на поверхню, ці спотворені імпульси штучно маскуються, створюючи специфічний характер, який свідчить про мниму згоду з існуючим соціальним порядком. На цьому ґрунті й виникає невротичний характер, що може розглядатися як своєрідний захист від надмірного тиску з боку соціального середовища та як штучна перешкода для вільного вияву природно-соціальних імпульсів індивіда. Тобто неврози та невротичний характер не є проявами хвороби індивіда, а загальною патологією людини, патологією її існування в конкретно-історичних умовах життя.
Невротичний характер є своєрідною маскою та відповідає тому поверхневому шару структури особистості. Який отримує розвиток в сучасній (Райху) культурі, коли особистість орієнтується на соціальний світ, намагаючись пристосуватися до нього. Здоровий характер відбиває глибинні структури особистості, на ґрунті яких повинні розвиватися природні потяги людини до праці, любові та пізнання. Сексуальність, за Райхом, це певний центр, навколо якого розвивається не лише індивідуально-особисте життя, а й суспільний прогрес у цілому.
Різні політичні та ідеологічні угруповання, соціальні рухи в суспільстві відповідають рівням людської психіки, наприклад, усі суто революційні рухи Райх співвідносив із глибинним шаром структури особистості. Фашизм, на думку Райха, як щось ірраціональне та підсвідоме, є політично організованим виразом проміжного рівня структури особистості, емоційним, несвідомим ставленням «маленької людини» до авторитарного суспільства та влади. Це ставлення характеризується амбівалентністю почуттів, коли особистість одночасно прагне до встановлення диктатури й стихійно бунтує проти неї.
Оскільки основою будь-якої політичної реакції, зокрема встановлення фашизму в Німеччині, він уважав сексуальне пригнічення в сім’ї, то вихід із ситуації вбачався йому в скасуванні репресивної моралі патріархальної сім’ї та суспільства в цілому шляхом сексуальної революції. Її кінцева мета – встановлення саморегулювання, орієнтованого на здійснення природних проявів людської любові, а моральним в оновленому соціумі, на думку Райха,
104
буде те, що сприятиме гармонії між людиною та культурою, особистістю та суспільством.
Сексуальна революція розглядалася ним як єдиний шлях до справжньої свободи особистості. Її кінцева мета – встановлення саморегулювання, орієнтованого на реалізацію природних проявів людської любові. Моральним є те, що відповідає гармонії між людиною та культурою, особистістю та суспільством. Ідеї Райха були взяті на озброєння бунтівною молоддю 60-х років ХХ ст., але лише під кутом зору сексуальних відносин, гармонія ж, про яку писав Райх (і праця, і пізнання, і любов) не сприймалася.
У сучасній психотерапевтичній практиці Вільгельм Райх вважається засновником тілесно-орієнтованої психотерапії, в основу якої було покладено ідею про те, що емоції – це відбиття динаміки енергії тіла і що хронічне м’язове напруження блокує цей потік енергії, перешкоджаючи вираженню таких емоцій, як гнів, страх, радість і тривога. У здоровому організмі, вважав Райх, ця енергія тече вільно й повно, при блокуванні її потоку можуть виникати прояви психічної або фізичної патології. Тому він розробив методику оргонотерапії для досягнення емоційного здоров’я шляхом ліквідації перешкод для вільного бігу оргону в людському організмі.
6. Міжособистісна психіатрія Гаррі Саллівана
Г. Салліван розробив теорію особистості, основними аспектами якої є міжособистісні відносини й дослідження стосунків людей із значимими іншими. Що ж стосується його біографії, то абсолютно достовірна інформація про Саллівана обмежується лише послужним списком й укладається в декілька рядків. Все інше – поєднання сумнівних фактів, чуток, натяків і суб’єктивних думок. Так, Саллівану, який був знаним фахівцем в галузі вивчення шизофренії, самому приписували цей діагноз; ходили чутки про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію, про зловживання алкоголем. Колеги та знайомі скаржилися на те, що він, часто беручи в борг, «забував» повертати гроші. Щодо останнього зауваження, то слід зазначити, що, дійсно, в 30-ті роки для того, щоб уникнути виплати боргів, він навіть двічі офіційно об’являв себе банкрутом.
Народився Гаррі Стек Салліван у містечку Норвіч (штат Нью-Йорк) 21 лютого 1892 року в небагатій фермерській сім’ї. Його батьки були нащадками ірландських емігрантів, і сповідуючи католицизм, вимушені були тримати дистанцію по відношенню до своїх сусідів–протестантів. Стосунки між батьками Саллівана характеризувалися певною напруженістю, оскільки мати як за віком, так і за рівнем освіченості явно переважала над батьком, до того ж ферма теж була її власністю, яку вона успадкувала. Гаррі був єдиною дитиною в Сіма, оскільки жоден з його братів і сестер не вижив, але близькості у стосунках з батьками все одно не було.
У 16 років Салліван закінчує з високими оцінками середню школу, отримавши завдяки цьому стипендію на продовження освіти. Але перша спроба виявилася невдалою: він покинув за неуспішність Корнельський університет
105
усього за рік після початку навчання. Два роки потому (в 1911) він вступає до медичного коледжу в Чикаго. Отримавши ступінь доктора медицини, Салліван розпочинає приватну практику в галузі психіатрії, зосередившись на досить складному контингенті – хворих на шизофренію.
Значним був інтерес Саллівана до суспільних проблем. Він залишив після себе багато публікацій, які торкалися проблем чорношкірої молоді на півдні Сполучених Штатів, антисемітизму в нацистській Німеччині й міжнародної напруженості, оскільки вважав, що психологам належить відіграти важливу роль у розв’язанні цих проблем. У співробітництві з канадським психіатром Б. Чизхольмом, який в подальшою був очільником Всесвітньої організації охорони здоров’я, він намагався втілити свої ідеї в практику. Ці зусилля сприяли створенню Міжнародної федерації психічного здоров’я. Помер Салліван несподівано від серцевого нападу 14 січня 1949 року в Парижі, куди прибув на засідання ради Федерації. Оскільки він мав певні заслуги перед Збройними силами США (під час Першої світової війни), його похоронили на відомому Арлінгтонському військовому цвинтарі.
Гаррі Саллівану, який присвятив свої дослідження аналізу міжособистісного існування людини, розгляду особистості під кутом зору міжособистісних зв’язків та відносин людини, належить розробка так званої теорії «міжособистісної (інтерперсональної) психіатрії». Фахівці вважають, що ця теорія виникла під впливом деяких варіантів інтеракціонізму (соціального біхевіоризму), психоаналізу та власне біхевіоризму. На думку Саллівана, справжня особистість виявляється лише при спілкуванні з іншими людьми, і хоча міжособистісні відносини не завжди бувають зримо присутніми (вони можуть бути результатом спілкування в нашій уяві або з літературними героями), вони є завжди, незалежно від того, усвідомлює людина це чи ні. Саме тому для пізнання її природи та внутрішнього життя, специфіки існування треба досліджувати міжособистісні ситуації, в яких людина виявляє свої почуття та емоції, спрямованість своєї діяльності. Міжособистісна психіатрія покликана вивчати ті ситуації міжособистісного спілкування, в яких індивіди виявляють свій психологічний розвиток – нормальний чи хворобливий, поєднавши таким чином в єдине ціле факти внутрішньо психічного розвитку людини та соціальні детермінанти, що обумовлюють її життєдіяльність.
Салліван заперечував існування будь-яких уроджених елементів особистості, стверджуючи, що в людській психіці нема нічого, окрім ставлення до інших осіб та об’єктів. Практичну основу його теорії складало вивчення особистості хворих на шизофренію, з якими неможна було, наприклад працювати за допомогою фрейдівського методу вільних асоціацій. Тому Салліван розробляє й активно застосовує своє авторське напрацювання в галузі методів лікування, яке він називає «психіатричним інтерв’ю». Салівана цікавило те, як саме пацієнт розповідав йому про свої проблеми, тобто власне експресивна поведінка пацієнта як важливе джерело інформації. Велику увагу у зв’язку з цим він приділяв встановленню контакту з пацієнтом.
Своєрідним енергетичним джерелом особистісної активності є так званий «неспокій», пов’язаний із занепокоєністю особистості з приводу свого
106
існування в соціальному світі, міжособистісному оточенні. Ця риса набувається людиною в перші дні життя, насамперед від матері, яка непокоїться щодо самопочуття та комфорту дитини. Пізніше з’являються власні причини для неспокою через те, що далеко не всі потреби людини задовольняються й взагалі можуть бути задоволені. Своє завдання Салліван вбачав у тому, щоб виявити механізми захисту, які б сприяли нейтралізації цього почуття.
Разом з тим він уважав, що людські потреби не тільки створюють напруження, а й формують засоби його подолання – так звані «динамізми», які зовні виявляються в загальній лінії поведінки, що відповідає тій чи іншій життєвій ситуації. На жаль, Салліван не дає чіткого та однозначного тлумачення цього поняття. В різних роботах воно представлене як звичка, соціальну установку, несвідоме прагнення або, навпаки, усвідомлений вияв почуттів. Але зовнішнє виявлення динамізми знаходять у загальній лінії поведінки особистості.
Особистість Салліван визначав як «відносно усталений паттерн інтерперсональних ситуацій, які повторюються, характеризуючи людське життя». Процес соціалізації особистості відбувається на основі взаємодії з іншими людьми (мати, ровесники, просто інші люди тощо). Так, спочатку визначальна роль належить неспокою, що, як уже зазначалося, передається від матері. В подальшому на кожному етапі розвитку (від раннього дитинства до юнацтва) формуються певні моделі особистості: в дитинстві – на основі спільних ігор з ровесниками, пізніше – на ґрунті спілкування з представниками протилежної статі. Поступово в психіці людини утворюється своєрідна система символів, які суттєво впливають на життєдіяльність особистості, її ціннісні орієнтації, умонастрої. Ці символи є різними образними уявленнями особистості та різноманітними ілюзіями, якими наповнене наше життя. У сучасному світі ілюзії наповнюють сутність людини настільки, що особистість сама перетворюється на своєрідну ілюзію – нівельовану особистість, яка орієнтується на типові для даного суспільства ілюзії, не має індивідуальноособистісних характеристик, тобто в «ілюзію особистісної індивідуальності». Тому людська особистість – не більш як гіпотеза, як сукупність різних масок, котрі необхідні людині в міжособистісному («міжмасочному») спілкуванні.
Як уже зазначалося, складність життя викликає постійне відчуття тривоги (неспокою), не дає йому зменшитися, формуючи в особистості потребу в униканні (рос. – избегании). З метою послаблення неспокою в процесі становлення особистості виникає захисний механізм, якому Салліван дав назву «система самості» або «система антинеспокою (антитривоги)», що повинен коригувати мотиваційну поведінку людини з урахуванням особливостей соціальної реальності. Ця система санкціонує певні типи поведінки, ліквідуючи або мінімізуючи відчуття неспокою. Але якщо для Хорні чи Адлера Самість – ідеал особистісного розвитку. Мета, яку особистість прагне досягти, то для Саллівана це лише механізм пристосування до існуючої реальності, призначення якої полягає в орієнтації особистості на відповідні соціальні цінності, що також мають ілюзорний характер.
107
7. Гуманістичний психоаналіз Еріха Фромма
Еріх Фромм народився 23 березня 1900 року у Франкфурті-на-Майні (Німеччина) в Сіма ортодоксальних іудеїв. Свої батьків він описував як дуже невротичних, а себе – як «дуже невротичну дитину». Фромм виріс, знаючи два різних світи – ортодоксальний єврейський а християнський, у якому він час від часу стикався з антисемітизмом. Перша світова війна примусила юнака замислитися над мотивами людської поведінки, ірраціональністю мас та питання миру і порозуміння між народами. Пізніше Фромм зазначав, що у відповідях на ці питання йому багатому в чому допомогли роботи Фрейда та Маркса, спонукаючи до вивчення психології, філософії та соціології. Набагато пізніше – в середині 70-х – уже відомий всьому світові Фромм, переймаючись проблемами ядерної та екологічної загрози, знову ставить питання: «Яким чином стало можливим, що найсильніший з усіх інстинктів – інстинкт самозбереження – фактично припинив спонукати нас до дії?».
Фромм отримав освіту спочатку у Франкфуртському, а з часом у Гейдельбергському університетах. Отримавши у 22 роки ступінь доктора філософії, він, на відміну від Фрейда, Юнга і Адлера, Фромм не маючи медичної освіти, продовжує психоаналітичну підготовку і опиняється в Берлінському психоаналітичному інституті. Сумлінно вивчивши теорію ортодоксального психоаналізу й застосовуючи її в клінічній практиці, Фромм незабаром починає сумніватися. Ці сумніви поступово привели його до ревізії фрейдизму і до створення своєї концепції.
Із 1930 року Фромм працює у Франкфуртському інституті соціальних досліджень, де склалася знаменита Франкфуртська школа. Тут він проводить низку соціологічних досліджень серед німецьких робітників і службовців – і доходить висновку, що серйозного опору нацистам, що йдуть до влади, з боку робочих не буде. Прагнучи уникнути нацистської загрози, у 1934 році він емігрує до Сполучених Штатів,де починає вести приватну практику. Першу свою книгу «Втеча від свободи» він видає в 1941 році, розповівши читачам про особливе значення тих способів, які суспільні сили й ідеології формують структуру характеру людини. Ці ідеї, які знайшли відображення й у подальших публікаціях вченого, принесла йому членство у Міжнародній психоаналітичній асоціації. У 1945 році Фромм стає співробітником Інституту психіатрії Уільяма Алансона Уайта. У подальшому він читав лекції у багатьох університетах США й обіймав посаду професора психіатрії в Національному університеті в Мехіко (1949 – 1965 роки). В цей час Фромм присвячує себе дослідженню Нового часу, соціальних проектів минулого і сьогодення. Видає книгу «Здорове суспільство», в якій виступає з критикою капіталістичної системи. У 1960 році Фромм вступає в Соціалістичну партію США, пише Програму партії. Втім, через партійні суперечки Програма була знехтувана, але він продовжує займатися політичною діяльністю, виступає з лекціями, пише книги, бере участь в мітингах, а у 1962 році відвідує Москву як спостерігача на конференції з роззброєння.
108
У 1968 році з ним стався перший інфаркт. Після тривалої реабілітації, він переїздить до Швейцарії, в якій житиме до самої смерті. У ніч на 18 березня 1980 року, за п'ять днів до свого 80-річчя, Еріх Фромм помер від обширного інфаркту.
Порівняно з концепціями інших представників психоаналізу, «гуманістичний психоаналіз» Еріха Фромма вважається найбільш соціальноорієнтованою теорією, оскільки, на думку вченого, соціальне оточення є не просто умовою, а найважливішим чинником розвитку особистості. Фромм небезпідставно стверджував, що поведінку людини можна зрозуміти лише під кутом зору впливів культури, які існують на даний конкретний момент історії. Він був упевнений, що власне людські потреби еволюціонували одночасно з людиною, а різні соціальні системи впливали на зовнішнє вираження цих потреб. Особистість у теорії Е. Фромма – продукт динамічної взаємодії вроджених потреб та тиску соціальних норм і вимог, а його типологія типів характеру ґрунтується на бездоганному соціологічному аналізі взаємовпливу індивіда, культури та власне соціальних процесів.
Рушійними силами розвитку особистості, на думку вченого, є дві вроджені несвідомі потреби, які перебувають у стані антагонізму:
потреба в укоріненні;
потреба в індивідуалізації.
Перша із цих потреб примушує людину прагнути до суспільства, співвідносити себе з іншими людьми, прагнути до спільної з ними системи орієнтацій, ідей, переконань; друга – штовхає до ізоляції, до свободи від тиску та вимог суспільства. Ці потреби є причиною внутрішніх протиріч, конфлікту мотивів людини, яка завжди марно прагне якимось чином поєднати ці протилежні тенденції у своєму житті. Індивідуалізація шкодить укоріненню, ставши незалежною, людина починає тужити про укорінення, прагне позбавитися досягнутої свободи. З цією метою вона починає щука ти надійну роботу, намагається ідентифікуватися, наприклад, з політичним діячем, який обіцяє стабільність та надійність. Так, прийняття ідей фашизму Фромм пояснював саме прагненням позбавитися непосильного вантажу свободи. Соціалізм також насильно позбавляє людей індивідуальності, нав’язуючи стереотипність способу життя, мислення, світогляду. Єдиним почуттям, яке допомагає їх примирити, є любов у найбільш широкому розумінні цього слова – як активна зацікавленість у житті й розвитку того, до кого ми відчуваємо це почуття, як досягнення міжособистісного єднання, злиття свого «Я» та «Я» іншої людини.
У своєму прагненні до індивідуалізації люди, як правило, прагнуть до «свободи від» – від інших, від зобов’язань щодо них. Досягши цієї свободи, ми часто не знаємо, що з нею робити, й у нас виникає бажання знову змінити її на укорінення. Але є й інша свобода, «свобода для», необхідна людині задля здійснення її намірів. Така свобода потребує звільнення не від усіх зв’язків, а лише від тих, які заважають здійсненню омріяного, тому вона сприймається людиною з радістю. Саме така свобода для життя з близькими людьми й народжується в любові. Однак далеко не всі союзи людей створюються на
109
основі любові, тому їх Фромм називає «симбіотичними союзами», виділяючи чотири види цих об’єднань, які ґрунтуються на підкорянні, пануванні, конформізмі та деструктивізмі.
Фромм стверджував, що остаточної відповіді на питання, що є людина за своєю суттю, не може бути, оскільки еволюція людини поки ще триває. Розмірковуючи над питанням про сутність людини, Фромм намагається розкрити її через поняття протиріччя: між буттям у природі, буттям кинутого у світ без згоди на це та тим, що людина виходить за межі природи завдяки здатності усвідомлення себе, інших, історичного минулого та майбутнього. Існує кілька протиріч людського буття:
Екзистенційні дихотомії:
протиріччя між силою людини як суб’єкта, наділеного свідомістю, та слабкістю як природної істоти
протиріччя між життям та смертю
протиріччя між здібностями та потенціями й неможливістю їх повністю реалізувати через обмежений термін буття
протиріччя між прагненням ідентифікуватися зі світом та прагненням зберегти свою унікальність.
Історичні дихотомії, які не є обов’язковою умовою нашого існування, а виникають і вирішуються в процесі історичного розвитку (наприклад, протиріччя між досягненнями НТП та неспроможністю використати їх у мирних цілях).
При цьому – перші є онтологічними, тому знайти їхнє вирішення неможливо, але їх можна частково вирішити шляхом розкріпачення та вивільнення внутрішніх сил людини, її прагнення до любові, віри та міркувань; історичні ж дихотомії виникають і вирішуються в процесі поступового розвитку людства, зокрема, через побудову нового, «гуманістичного суспільства»
Як уже згадувалося, Фромму належить також ідея існування соціального характеру як результату зв’язку між соціальною структурою суспільства та характером «середнього індивіда». На думку Фромма, соціальний характер формується в результаті адаптації вільних індивідуумів до соціальних умов, завдяки яким у кожної людини розвиваються характерні риси, які примушують
їїповодитися так, як більшість інших людей, які належать до тієї ж культури. Соціальний характер інтерналізує зовнішні потреби, орієнтуючи конкретних людей на завдання, що стоять перед соціально-економічною систему. Аргументуючи правомірність ідеї існування соціального характеру, Фромм наводить такі міркування. Вивчаючи реакції будь-якої соціальної групи, ми маємо справу зі структурою особистості членів цієї групи, але при цьому нас цікавлять не ті індивідуальні особливості, які відрізняють цих людей, а ті спільні риси, що притаманні більшості, тобто «соціальний характер». Це поняття є ключовим для розуміння соціальних процесів, оскільки характер – в динамічному смислі аналітичної психології – специфічна форма людської енергії, яка виникає в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя в певному суспільстві.
110