Проблемно-пошукові питання

1. Де були найсприятливіші умови для розвитку стародавньої землеробської культури?

2. Чому сучасний світ – це сплав східних та західних культур?

3. Коли починає виникати державність?

4. Що таке піктографія та ідеографія?

5. Який зв’язок культури Стародавнього Риму з культурою Стародавньої Греції?

6. Яким чином древньоримська культура послужила джерелом і основою дальшого культурного розвитку Європи?

Теми рефератів

1. Значення культури Стародавнього Сходу для людської цивілізації.

2. Наукові та художні досягнення стародавніх цивілізацій Месопотамії.

3. Релігійні вірування шумерів.

4. «Кодекс Хаммурапі» – перший в історії збірник законів.

Основна література:

9. Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів : Світ, 2004. – С. 21–52, 59–96.

10. Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К. : Літера ЛТД, 2009. – С. 68–79, 93-120.

11. Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука. – [6-те вид., випр і доп.]. – К. : Знання-Прес, 2007. – С. 51–96.

12. Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів : Магнолія, 2011. – С. 36–151.

13. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів : Світ, 1994. – С. 97–148.

14. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів : Бескид Біт, 2005. – С. 27–56.

15. Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х. : Одісей, 2008. – С. 33–58.

Додаткова література:

1. Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – С. 101–119.

2. Культурологія: теорія та історія культури / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – С. 93–150.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К. : Знання, 2010. – С. 117–128, 130–154, 345–361.

Семінар № 3

Доба Середньовіччя та культура Київської Русі

Мета та завдання: розгляд особливостей світової культури Середньовіччя; характеристика культури давніх словян; аналіз процесу прийняття християнства та його значення для подальшого розвитку культури.

План

1. Культура західноєвропейського Середньовіччя.

2. Культура Візантії.

3. Культура давніх словян.

4. Прийняття християнства та його вплив на розвиток культури Давньоруської держави.

1. Культура народів Західної Європи.

Перед розглядом першого питання студентам важливо з’ясувати, що доба Середньовіччя охоплює багатовіковий, складний, наповнений протиріччями період, коли народи Європи, Азії, Північної Африки переживали особливий, відмінний від давньої історії етап у суспільному розвитку, в розвитку світової культури.

В історичній науці середньовіччя поділяють на три великих періоди:

1) раннє середньовіччя – з V до середини XI ст.;

2) розквіт середньовіччя – середина XI – XV ст.;

3) пізнє середньовіччя – XVI – перша половина XVII ст.

Розглядаючи основні тенденції культурного поступу в період середньовіччя, значну увагу зосереджено на культурних процесах Європи та східнослов’янських народів, тому що середньовіччя для Європи – це глибока криза виробництва, нескінченні війни, спад культурного розвитку. Водночас це роки подальшого розвитку продуктивних сил, культури, появи нових міст, розширення економічних зв’язків, зародження й формування сучасних європейських держав і народів, у тому числі й українського, з їх національними рисами, мовами, культурними особливостями.

В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної культури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости.

Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

Під кінець раннього середньовіччя у зв’язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини (так зване «Каролінгське відродження»).

У середньовічній культурі існувала відмінність між «вченою вірою» і «вірою народу». Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю, перетинои народної культури з культурою «вчених», освічених людей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною. Постає запитання: як здійснювався зв’язок між цими вірами, що зумовлювало їх перетин або взаємодію?

Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей висловлювалось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна неконформістська поведінка порушувала порядок природи – загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своєрідним ізгоєм, оголошувався єретиком та ін.

Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

Утім вплив церкви на середньовічну культуру і світогляд людини був не завжди однаковим. Найбільшим він був в епоху раннього середньовіччя – приблизно до другої половини XI ст. Пізніше, в XII– XIII ст., церква утримувала ідеологічний вплив на суспільство і навіть посилювала його в окремих формах (заснування університетів, створення схоластики та ін.), зиачно посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і різкими нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер, що приведе в майбутньому до культури Відродження, до гуманізму.

Як уже зазначалося, європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб – кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім «вільних мистецтв» – граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні – квадріум. Вищі школи в XI-XIV ст. також передбачали вивчення «вільних мистецтв», де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.

Освітянськими та науковими центрами середньовіччя були й університети (від лат. universitas – сукупність професорів і студентів). Найдавнішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як «вільна школа» в першій половині XII ст. Проте в ХІІ ст. роль університетських центрів відігравали вищі школи – Болонська юридична, що спеціалізувалась иа римському праві, і Салернська медична. Іншими найстарішими університетами Європи були Оксфордський і Кембріджський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в XIII ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфрурті, Кельні. В AV ст. кількість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось 65. Практично всі вони діяли із санкції римської курії.

Студенти об’єднувалися в організації – земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, в яких брали участь викладачі, студенти і всі бажаючі. Навчання проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра, а кожний шістнадцятий – магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спостереження, дуже рідко – експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI–XVII ст., став панівим і в науці. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого філософа Бенедикта Нурсійського «Ога et labora – техніка облагороджує працю, а праця – життя».

Середньовічна філософська наука мала назву схоластика. Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в головному вченні середньовіччя – богослов’ї, основою якого було тлумачення і систематизація християнства. «Святе письмо» і «Святий переказ» – це основні праці схоластики. В ранній період свого розвитку як науковий рух, що охопив більшість країн, вона мала певне позитивне значення. Насамперед схоласти після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися, особливо в ХІІ–ХШ ст., до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеалістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт, Еггікур, Лукрецін). Нарешті, багато схоластів були універсальними вченими, займались вивченням усіх доступних для них наук.

Найвідомішими схоластами були П’єр Абеляр, який відіграв значну роль у заснуванні Паризького університету; Альберт Великий – німецький учений, богослов, автор багатьох творів природничого характеру; Фома Аквінський – відомий своєю працею «Сума теології», що була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду і висвітлювала в тогочасному розумінні всі питання природи і суспільства; Роджер Бекон – учений, чернець францісканського ордена, професор Оксфордського університету, наполягав на потребі дослідного вивчення природи. В його творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні крани та ін. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув’язненні.

Дослідники середньовічної науки виділяють у ній чотири основних напрями. Перший – фізико-космічний, ядром якого було вчення про рух. Другий – вчення про світло, в рамках якого будувалась модель Всесвіту. Третій – науки про живе, про душу, що розглядалась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя. Четвертий – комплекс астролого-медичних знань, до якого певною мірою належало вчення про мінерали. Особливим напрямом наукового пошуку була алхімія, цей специфічний феномен середньовічної культури.

Під впливом шкільної та університетської освіти з’являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (бродячих людей), що з’явилась в Північній Італії, Франції, Німеччині.

Розквіт поезії вагантів збігався з розвитком шкіл, університетів, і носіями її були мандрівні студенти. Ця вільнодумна бешкетна поезія була своєрідним протестом проти аскетичних ідеалів середньовіччя. В ній оспівувались молодість, вільне життя, кохання:

«Кинемо всі премудрості, набік вчення,

насолоджуватись в юності – наше призначення».

Ваганти були тісно пов’язані з традиціями латинської поезії, запозичили в неї віршовані рими. Церква невтомно переслідувала поетів, але без особливого успіху.

На півдні Франції виникла лицарська поезія трубадурів, яка згодом поширилася на всю Європу. Ця поезія була багатожанровою: прославляла кохання, культ служіння «прекрасній дамі», ліричні і політичні пісиі, а також пісні, що висловлювали скорботу, та ін.

Поряд з поезією з являються лицарські романи, в основі сюжету яких були лицарські пригоди, хрестові походи тощо. Найвідоміші – цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у середньовіччя і які читаються з великою цікавістю і сьогодні. Нарешті, герой лицарських романів – це знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для написання численних літературних творів Мольєра, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки.

Широкою популярністю користувались і так звані куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудовими країнами. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та Ізольду. їх чисті та трагічні почуття, конфлікт між почуттями та обов’язком викликали зацікавленість багатьох поетів та романістів. До нас дійшли численні варіанти цього твору на всіх європейських мовах.

Народна творчість була представлена в основному у вигляді фольклору словесного і пісенного. Він був записаний і дійшов до нас у різних текстах латинською і національними мовами; передавався усно від покоління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні пісні – любовні, застольні, весільні, поховальні й численні народні казки, саги, загадки, прислів’я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, настрої, бажання.

Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народних сказань – воїни-захисники. Найвідомішими пам’ятками героїчного епосу є «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда» та ін.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкреслити його стильові особливості, які найбільш яскраво проявилися в церковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула «Мистецтво – біблія для неписьменних» зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні божественного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини перевага віддавалась стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.

За часів імператора Карла Великого (742–814) сформувався романський стиль: церкви та будівлі (замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджувалось на головному фасаді і в середині вівтаря. В цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля.

Кінець XII – початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об’єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоуправлінням – все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі. Готика – це характерне устремління споруди вгору, зокрема за рахунок гострих стрілчастих шпилів, це вітражі – великі вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульптури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам’ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське абатство, Міланський собор в Італії та ін.

Крім романського і готичного стилів, середньовічна європейська архітектура представлена ще двома стилями: арабським (мавританським) в Іспанії та візантійським (Італія, Візантія).