МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ ЗВО “МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО — ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АКАДЕМІКА Ю. БУГАЯ”

Реферат

на тему:

Право власності

Виконала:

студентка 3 курсу групи Пк-81

Гоменюк Н. М.

Перевірив:

викл. Сердюк Л. Р.

Київ2020

ЗМІСТ

ВСТУП

1.ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3. ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

На сучасному етапі розбудови правової держави в Україні дуже важливим є конституційне положення про те, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України). Проте будь-яке право особи цінне лише тоді, коли існує реальний практичний механізм втілення цього права в реальність. Зокрема, дуже великого значення набувають відносини власності. Право власності – це фундамент, на якому будується правова система будь-якої країни. Звідси цілком зрозуміла важливість теоретичного і практичного вирішення проблеми становлення права власності в Україні. У зв’язку із становленням нових економічних відносин, проголошенням курсу на рівноправність усіх форм власності, на широкий розвиток підприємництва, змінився підхід до визначення меж здійснення права власності громадян, юридичних осіб та держави, а також до гарантій здійснення цього права. Тому потребують свого вирішення загальнотеоретичні питання щодо встановлення відповідних аксіоматичних понять, закріплення цих понять у діючому законодавстві та гармонізації діючого законодавства з приводу здійснення права власності.

1. Поняття права власності

У Конституції кожної держави, незалежно від форми державного правління та панівної політичної ідеології, містяться норми, які певною мірою визнають основоположні принципи здійснення права власності взагалі та такої її форми, як право приватної власності, а також їх захисту. В демократичній правовій державі система гарантій реалізації права власності закріплюється перш за все в Конституції. Тому це «передбачає пряму дію конституційних норм та ефективні процедури конституційного контролю». Отже, переліченим у Конституції правам надано верховенство відносно норм, закріплених у чинному законодавстві, що, у свою чергу, є підставою для того, щоб визнати протизаконним будь-який законодавчий акт, адміністративні або інші урядові дії, які порушують конституційні права або суперечать їм. [1] Питання приватної власності знаходить своє відображення не лише в конституціях держав, а й у різних нормах цивільного, земельного, сімейного, житлового та іншого національного права. У різних державах по-різному розв'язуються питання приватної власності, але у більшості з них ті чи інші відносини, пов'язані із власністю, регулюються на рівні Основного Закону. Конституції, як і конституційне право в цілому, визначають лише «вихідні, принципові положення», пов'язані з регулюванням відносин власності. [2] У Конституції України питанням власності присвячено вісім статей (13, 14, 41, 85, 92,116,142 та 143), а приватна власність в загальних рисах розглядається у ст. 41 Конституції України, згідно з якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове

відчуження права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього повного відшкодування їх вартості. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Такими є визначальні положення про власність Конституції України. Однак, щоб, нарешті, зробити висновок про те, що в Україні вже завершено формування інституту права власності ринкової орієнтації, конкретніше такої її форми, як право приватної власності, стало необхідним прийняття нового Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Саме ЦК повинен всебічно врегульовувати відносини всіх форм власності, в результаті чого відпала потреба в існуванні Закону України «Про власність». Але на цьому шляху було багато соціально-економічних перешкод, адже, як уже засвідчив післяконституційний період, нормотворчі процеси у сфері власності відбуваються досить повільно й суперечливо. [2] Перед науковцями, що розглядають проблему визначення поняття права власності, постає питання, яке свого часу найчіткіше сформулював академік О. В. Венедиктов: чи можливо, спираючись на зовнішню подібність формулювань про право власності в законодавстві різних правових систем, визначити право власності як право володіння, користування, розпорядження майном, у межах, встановлених законом. Найбільш глибокій і всебічній критиці визначення права власності як права володіння, користування і розпорядження майном було піддано в роботах О. В. Венедиктова, який вважав, що «сумою» трьох правомочностей не вичерпується зміст права власності. Окрім того, на його думку, ця тріада не виражає й сутності права власності, оскільки вона

не зобов'язує дослідника розкрити специфічні класові особливості конкретно-історичних типів і форм права власності. [3] Академік О. В. Венедиктов зазначав, що, виходячи з правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, немає можливості простежити різницю між формами власності; відмежувати їх можна лише за способом привласнення. Саме тому, на його думку, в основу загального поняття права власності не може бути покладена сума окремих правомочностей власника або право розпорядження як найбільш характерну, за твердженням деяких авторів, правомочність власника, так само як і деякі формальні критерії: визначення права власності як права всеохопного, вищого, найбільш повного, абсолютного, необмеженого або виключного панування над річчю. Такі визначення, аналогічно правомочностям власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, можуть бути наповнені специфічним конкретним змістом лише тоді, коли вони будуть пов'язані зі способом привласнення, властивим тій формі власності, для характеристики якої даються ці визначення. [3] Отже, позиція академіка О. В. Венедиктова полягає в тому, що в основу загального поняття права власності не можуть бути покладені ні згадані правомочності власника, ані вищенаведені формальні критерії. Тому при формулюванні загального поняття права власності необхідно виділити специфічні ознаки, які відмежовували б право власності як право привласнення від інших прав на засоби виробництва (тобто виявити ті специфічні ознаки, що характеризували б право власності як привласнення, як відношення особи до засобів виробництва «як до своїх» та за чиєю допомогою право власності можна було б відмежувати від інших прав на майно, які набуває особа шляхом привласнення). [3] Отже, приватна власність за своєю природою є такою, що не може належати всім. Вона сама теж індивідуалізується залежно від тієї особи, якій належить об'єкт права. Приватна власність із найдавніших часів протиставлялася публічній, насамперед державній, власності. Існує безліч понять і формулювань права приватної власності. Наприклад, у Цивільному кодексі Франції (ст. 544) зазначається, що приватна власність - це право користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином; згідно з п. 903 Німецького цивільного укладення - це право розпоряджатися речами на свій розсуд; відповідно до ст. 64 Цивільного кодексу Швейцарії - це повне та виняткове панування над річчю. Однак можна з впевненістю стверджувати, що приватна власність, незважаючи на всі свої недоліки, відігравала і дотепер відіграє важливу роль у загальнолюдському прогресі. На сучасному етапі ситуація змінюється досить швидко, поняття власності змінюється, розвивається і на сьогоднішній день сфера застосування інституту права приватної власності в Україні наближається до стандартів, що застосовуються в ринковій економіці промислово розвинутих країн Європи. В країні поступово формується концепція приватної власності. Що стосується визначення суб'єктивного права приватної власності та права власності взагалі, то воно пов’язане з труднощами, незважаючи на певну простоту і ясність. Згідно з найбільш поширеним визначенням, що збігається з життєвим уявленням про право власності, останнє є необмеженим і винятковим пануванням особи над річчю. Крім того в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні. Так, в об’єктивному значенні право приватної власності громадян – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність громадянам майна споживчого та фінансово-виробничого призначення та забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом. Право приватної власності в суб’єктивному значенні – це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.