Кримінологія ЗП-81-20210115T121054Z-001 / Лекція по кримінології №2
.docxЛекція по кримінології № 2
ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ
ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ
ТЕМА № 2. «Історія розвитку та сучасний стан кримінології.»
З дисципліни: «Кримінологія»
Категорія слухачів: студенти.
Навчальні питання:
1 . Зародження кримінологічної думки
2. Періодизація історії кримінології та характеристика її основних напрямів
3 - Сучасні кримінологічні теорії
4 Розвиток кримінології на теренах України.
ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
Зародження кримінологічної думки
Кримінологія – відносно молода наука. Вона оформлюється як самостійна наприкінці 19 століття. Однак кримінологічні ідеї виникають задовго до формування науки у філософській літературі. В античні часи (приблизно VІІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.) багато філософів того часу розмірковували і над проблемами злочинності і шляхами її зменшення. Зокрема, Конфуцій (551 – 479 до н. е), Піфагор (580 — 500 до н. е.), Демокріт (приблизно 460 — 370 роки до н. е.) , Сократ (469 — 399 до н. е.), важливе значення надавали вихованню і моральним засадам, які можуть значно вплинути на окремі вчинки та поведінку дітей і молоді. Конфуцій, наприклад, наголошував на важливості виховання підданих прикладом правителя. Сократ пов’язував моральність з розумом і відзначав, що доброчесність полягає у пізнанні добра. Він також вважав, що коріння злочинності слід шукати в поганому вихованні, недоліках системи освіти: людина поводить себе дурно тому, що не знає, в чому її благо. З іншого боку, у Давній Греції особливе значення надавалось державному устрою як фактору, що зумовлює повагу до законів і їх виконання. Протагор (481 — 411 cт. до н. е.) відзначав, що суспільне життя є результатом політичного мистецтва. Мистецтво правителя полягає у створенні такого державного устрою, за якого всі люди будуть переконані в справедливості законів і будуть вважати за благо їх виконання. Платон (427 — 347 або 348 до н. е.) у багатьох своїх творах розмірковував над проблемами права і законодавства. Він розвинув положення про соціальні перебудови як фактори, що перешкоджають злочинності, оскільки розглядав порушення законів як наслідок величезної хвороби держави, джерелами якої є міжусобиця і поляризація доходів бідних і багатих. На його думку, допустимим є чотирикратне перевищення майна заможних над бідними. Платон також вважав, що слід створювати законодавство, щоб випереджати події, тобто вперше звернув увагу на негативну роль безкарності як однієї із основних причин правопорушень. Він розглядав злочинців як морально хворих людей, а головним завданням правосуддя вважав лікування їх душ. У підвалини своєї концепції Платон заклав три постулати. Перший постулат — прихильність до хиби є душевною хворобою, що руйнує і, зрештою, вбиває. Другий постулат — покарання за злочин слід розглядати як моральні ліки — не смачні, але корисні. Третій — для злочинця держава повинна бути "лікарем" чи джерелом і причиною його видужання. Аристотель ( 384 — 322 до н. е.), зараховував до причин злочинів бідність, необґрунтовані привілеї певних соціальних верств і політичне безправ’я інших, національні протиріччя. Серед засобів впливу на злочинність він виокремлював наступні соціальні фактори: справедливий державний устрій, стабільність законів, беззаперечну їх перевагу над посадовими особами, боротьбу з корупцією, розвиток економіки, який повинен забезпечувати високий рівень життя, активну участь всіх прошарків населення в різних соціальних справах. Підвалиною стабільності державного ладу Аристотель вважав належну систему виховання. Особливо відмітними ідеями Стародавнього Риму є ідеї Цицерона та Сенеки. Римський оратор і юрист, Цицерон найважливішими причинами злочинів вважав "нерозумні та жадібні пристрасті до зовнішніх задоволень", а також надію на безкарність. Звідси визнання важливості покарання, що переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує безпеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Сенека - римський філософ, політичний діяч, письменник, - як і Платон, думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.
В епоху Середньовіччя ( а саме від 5 століття - падіння Римської імперії - до епохи Відродження та Реформації - кінець 15 століття - початок 16 століття) вчинення злочинів розглядалось як прояв зла, переважала концепція особливого внутрішнього та зовнішнього стану злочинця і можливість його раннього діагностування. Християнський богослов і політик, один із батьків католицької церкви Блаженний Августин (354 - 430), свідок падіння Риму та його розгрому племенами вандалів, розвинув вчення про сутність боротьби людей як протиборства добра і зла, втіленого в людському образі. Августин заклав підвалини концепції свобідної волі, у відповідності з якою людина є вільною у виборі вчинків, і лише під впливом злої волі, в результаті «вселення» в неї диявольских сил, вона вчиняє те, що прийнято називати злочинами. У злочинців наявне значне зменшення добра, яке може мати зворотній характер (розкаяння і розпочинання нового життя багатьма раніше засудженими). У працях Святого Августина багато також психологічних і можна сказати кримінологічних думок щодо хибних поглядів і невірних понять як причин злочинів, мотивів злочинів, ролі співучасників у ґенезі злочину. Слід звернути увагу на погляди Томи Аквінського (1225-1274 ), на думку котрого добропорядні особи в змозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закони природи. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не підлягають переконанню. Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності - злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, порушує свої священні обов´язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. Реформатори церкви - Мартін Лютер і Жан Кальвін - заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, волоцюг). Томас Мор ( 1478 — 1535) і Томмазо Кампанелла (1568 — 1639) італійські філософи – утопісти у своїх найвідоміших творах “Утопія” і “Місто сонця” звернули увагу своїх сучасників на ідеї соціальних перетворень як засобу впливу на злочинність. Вони вважали, що приватна власність і гроші породжують злочини, які не можна зупинити жодними законами та санкціями. У другій половині ХVII і протягом XVIII століття запановує епоха Просвітництва. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники були прихильниками теорії природного права і вважали, що метою суспільства є людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом. Праці Вольтера ( 1694 - 1778), Монтеск’є (1689— 1755), Дідро (1713—1784), Руссо (1712— 1778) заклали підвалини ідей і поглядів учених, яких ми зараз називаємо представниками класичної школи кримінології. Зокрема, Вольтер виступаючи проти надмірно суворих покарань, обурювався їх безглуздою жорстокістю і рішуче виступав проти страти. Категорично засуджував переслідування людей за богохульство, блюзнірство, чаклунство, за незгоду з догматами віри. В той же час він вказував на необхідність вживання заходів для запобігання злочинам.
Періодизація історії кримінології та характеристика її класичного напряму
У розвитку кримінології можна виокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).
Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський — біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії)— з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) — з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу.
Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італійський дворянин Чезаре Беккаріа (1738 – 1794) та англійці Ієремія Бентам (1748 – 1832), Джон Говард ( 1726 – 1790). Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему. Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. У своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх попередників і надав їм форми правових принципів:
• краще запобігти злочинові, аніж карати;
• хочете запобігти злочинові? Зробіть так, щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті;
• повинна бути домірність між злочинами й покараннями;
• єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації;
• для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином;
• ціль покарання полягає не в катуванні людини, ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж;
• чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й корисніше;
• упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність;
• страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...;
• право тлумачити закони не може належати суддям лише тому, що вони не законодавці... Немає нічого не безпечнішого за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом закону... Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки судді, від гарного або дурного його тлумачення.
Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу присвятив вивченню становища ув'язнених у в'язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав основну працю свого життя "Стан в'язниць в Англії й Уельсі". Джону Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від дорослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочину. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув'язнення. Дж. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціонального поводження з ув'язненими в різних державах.
Англійський учений Бентам (1748-1832) розробив свою теорію покарання у праці «Паноптикум» - трактаті про раціональне облаштування в'язниць на засадах одиночного утримання та центрального нагляду з наявністю необхідних майстерень, шкіл, лікарень задля виправлення та перевиховання ув'язнених. Бентам сконструював ідеальну модель злочинця та процесу прийняття ним рішення перед вчиненням злочинного діяння. Той оцінює позитивні та негативні наслідки порушення закону й залежно від того, що злочин принесе більше - позитивного чи негативного, вирішує, вчинити його або не вчинити.
Бентам вивів низку принципів призначення покарання злочинцям:
• потрібно, щоб зло покарання перевершувало вигоду злочину;
• чим менша неминучість покарання, тим більшою повинна бути строгість його;
• чим тяжчий злочин, тим більше можна зважити на покарання жорстоке для подальшої надії запобігти злочинові;
• однакові покарання за однакові злочини не повинні бути, що накладаються на всіх злочинців без вилучення. Слід взяти до уваги обставини, що мають уплив на чутливість
Пауль Фейєрбах (1775-1833) - автор популярного в свій час підручника з кримінального права розробив кримінально-правову теорію психічного примусу, чи психічного залякування, як мети покарання. Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) розробив власну теорію злочину й покарання, згідно з якою чим справедливіші закони, чим більша кількість громадян визнає їх такими, тим менше є бажаючих їх порушувати, тим нижчий рівень злочинності. Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінології. Вони розглядали злочин і покарання з боку юридичної форми, користуючись юридико-догматичним методом, специфікою якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і покарання, однак воно не було пов'язане з об'єктивними соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему абстрактних логічних побудов. Дане вчення трактувало злочин лише як акт вільної соціально недетермінованої волі людини. Здійснення злочинів пояснювалось переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей. Недоліки класичної школи зумовили появу нових напрямків кримінологічних досліджень.
Методологічною основою кримінологічних учень позитивістського періоду була філософія позитивізму, що виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до "причинності" злочину. Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному та соціологічному. Засновником біологічного напрямку в кримінології Ч. Ломброзо, який дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена фізичними та біологічними характеристиками злочинця, злочинцями народжуються. Злочинність є не що інакше як природній біологічний феномен, а конкретний злочинець — це злочинний генотип. Теорія Ч. Ломброзо була визнана хибною та антигуманною.
Кримінологи соціологічного напрямку вважали важливими причинами злочинності соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під впливом несприятливого середовища. Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку. Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія. Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії - цей термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Роберт Мертон запропонував тезу про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами, намагається їх отримати шляхом вчинення кримінального правопорушення. Теорію диференціального зв'язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці "Принципи кримінології". Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання.
Сучасні кримінологічні теорії
До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація.
Концепція стратифікації з'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення.. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами на¬селення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.
Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка - це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями штеракціоністів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.
Стигматизація (таврування) - це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й для формування кримшальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян.
Розвиток кримінології на теренах України
До жовтневого перевороту 1917 р. вітчизняна кримінологія розвивалась умежах кримінального права. Науковцями, яких можна із сьогоднішніх позицій назвати кримінологами, були М.П. Чубинський, І.Я. Фойницький, О. Жижиленко, Г. І. Волков, М. М. Гернет, А. Н. Трайнін, Д. А. Дриль, М. О. Неклюдов, С. В. Познишев, М.В. Духовський, М.Д. Сергеєвський. У період між 1918 ідо початку 1930-х рр. уСРСР спостерігався бурхливий розвиток кримінології. Створювалися кабінети звивчення злочинності таособи злочинця (Одеса, Харків, Київ, Москва, Саратов), проводилися грунтовні дослідження мотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень стосовно різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії. Для наукових праць того часу характерною була відносна незалежність від ідеологічних догм. Використовувалися досягнення таких наук як біологія, психіатрія, психологія. Однак на початку 1930-х рр., у зв’язку з перетворенням країни у диктаторський комуністичний режим на чолі з Й. Сталіним, під приводом боротьби з ломброзіанством, кримінологію було знищено. Її відродження в СРСР почалось із кінця 1950— початку 1960-х рр. З1963 р. кримінологію почали викладати в юридичних вузах. В Україні наука почала відновлюватись у Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх справ України) завдяки зусиллям професора П. Михайленка. Кафедру кримінології в Харківському юридичному інституті було створено в 1972 р. У кримінології часів СРСР домінував марксистський класовий підхід до вивчення злочинності, що розглядав це явище як наслідок в основному класових і суспільних суперечностей. Злочинність визнавалася обов’язковим атрибутом лише капіталістичного суспільства. Незважаючи на це, в Україні проводились ґрунтовні прикладні дослідження таких відомих українських кримінологів, як І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, І. П. Лановенко, І. К. Туркевич. Найбільш розробленими в теоретичному плані були розділи про особистість злочинця, детермінацію та запобігання як злочинності в цілому, так і її окремим видам: розкраданню державного і суспільного майна, злочинам проти особи, крадіжкам, грабежам, розбоям; хуліганству; злочинам, пов’язаним з порушенням правил безпеки руху на автотранспорті; злочинам неповнолітніх і молоді; також досліджувалися проблеми взаємозв’язку алкоголізму, наркоманії із злочинною поведінкою. В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування. У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР була створена науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. Михайленко, а згодом - відомий кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю. Функції координації в цій сфері покладені на Координаційне бюро з проблем кримінології, що створене при Академії правових наук України в 1995 р.. У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої - об'єднання та координація зусиль учених і практичних працівників задля розвитку кримінології. Необхідно відзначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права імені Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові. В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як:
• теорія та практика профілактики злочинів;
• значення "фонових" явищ у генезі злочинності;
• аналіз кількісних і якісних показників злочинності
• удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень;
• вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпеч¬них діянь;
• узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних країнах тощо.
У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи - Ю. Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А. Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушанський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І. Туркевич та ін..
Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання запобігання злочинності, запобігання та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології