Кримінальне право ЗП-81-20210115T121050Z-001 / Лекція по кримінальному праву №3

1. Принципи дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію закону про кримінальну відповідальність (статті 4 - 10). Ст..ст. 4-10 КК стосуються усіх видів кримінальних правопорушень. Просторова юрисдикція означає поширення закону про кримінальну відповідальність України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Часова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність України означає тривалість дії закону в межах певного часового інтервалу.

Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність ґрунтується на чотирьох основних принципах: територіальному, громадянства, універсальному та реальному.

Територіальний принцип регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні кримінальних правопорушень. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.

Принцип громадянства регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Універсальний та реальний принципи передбачають поширення чинності закону про кримінальну відповідальність України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами або вчинення ними тяжких або особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Територіальний принцип просторової чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність України сформульовано у ст. 6. Він полягає в тому, що усі особи, які вчинили кримінальне правопорушення на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права. "Особи, які вчинили кримінальні правопорушення на території України", про яких ідеться в ст. 6, це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства.

Поняття "територія України" визначається нормами національного та міжнародного права. Основні положення щодо цього поняття закріплено у статтях 1-6 Закону "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. Стаття 1 цього Закону визначає: "Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору".

Поняттям "територія України" охоплюються: 1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, в тому числі й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які знаходяться у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 зазначеного Закону прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Кримінальне правопорушення (у формі готування, замаху, виконання, підбурювання, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли воно розпочате і закінчено на території України; 2) коли воно розпочато за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України. Наприклад, якщо особа за межами України придбала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення цього кримінального правопорушення треба вважати територію України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України); 4) коли виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про кримінальну протиправність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р.), або ж навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 1993). Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про кримінальну протиправність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження). Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1972 р. Чинності для України Конвенція набула 1 січня 1996 р.

Ця Конвенція, як і ряд інших ратифікованих Україною міжнародних договорів, згідно із Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. є невід'ємною часткою національного законодавства України (в даному випадку – кримінального) і має пріоритетну чинність, оскільки вирішує питання територіальної чинності кримінального закону та деякі інші питання інакше, ніж статті КК України, і застосовується в такому ж порядку, як і норми національного законодавства.

Передача кримінального провадження, згідно зі ст. 2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі "повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої Договірної Держави"'. Юрисдикція України може обмежуватися і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення кримінального правопорушення іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку. Таку передачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1995 р. Чинності для України Конвенція набула 1 січня 1996 р. Учасниками Конвенції — договірними державами – є 37 країн.

Підставою передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має, є сукупність таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч, 2 ст. 2, 0, "с" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п. "а" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи станом здоров'я не здатна прийняти самостійне рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. "д" ч. 1 ст. 3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п. "є" ч. 1 ст. 3 Конвенції").

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність і стосовно тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., та внутрішнього – прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом. На цих осіб кримінальна юрисдикція України, відповідно до ст. 13 Положення, поширюється як виняток лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона, згідно з пунктами 1, 2 ст. 32 Конвенції, висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України). На загальних підставах кримінальній юрисдикції України можуть підлягати такі особи лише у разі втрати ними такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того, як Україна сповістила державу, котра їх акредитувала, про те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає співробітником дипломатичного представництва дипломатичного агента, якого раніше Україна, згідно з п. 1 ст. 9 Конвенції, визнала неприйнятною особою і сповістила про це дану державу, а та протягом розумного строку не відкликала цю особу або не припинила її повноважень чи відмовилась це зробити.

Крім КК, на території України мають чинність і загальновизнані норми міжнародного права – норми прямої дії, імплементовані у національне законодавство України як його невід'ємна частина Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. Оскільки ця імплементація є загальногалузевою, то стосується вона і кримінального законодавства України. "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ч. 1 ст. 9 Конституції України). Згідно з преамбулою Закону від 10 грудня 1991 р. у випадках суперечності між нормами міжнародного права та КК пріоритетну чинність мають міжнародні норми.

Гарантуючи права і свободи людини і громадянина, ч. 4 ст. 55 Конституції України надає право кожному "після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних судових установ, чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна".

Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст. 7 КК. Передбачена ч. 1 ст. 7 відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на принципі громадянства (національному) просторової чинності закону про кримінальну відповідальність. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни України згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність. Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Якщо діяння не посягало на інтереси іноземного правопорядку і реально не завдало і не могло завдати шкоди інтересам українського правопорядку, то воно є малозначним діянням (ч. 2 ст. ст. 11 КК)

Згідно з діючим законодавством на таких само підставах за дані діяння несуть відповідальність і "особи без громадянства, які постійно перебувають в Україні", тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.

Притягнення до відповідальності за кримінальні правопорушення, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точного встановлення, що дана особа на момент вчинення цього діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно з відповідними статтями Закону "Про громадянство".

Частина 2 ст. 7 КК передбачає, що громадянин України чи особа без громадянства, які вчинили кримінальне правопорушення в іноземній державі і там же зазнали покарання, не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за це кримінальне правопорушення і в Україні. Це положення повністю відповідає Конституції України, яка проголошує: "Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення"(ч.1ст.61). Універсальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі закріплює ст. 8 КК. Вона передбачає відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України і не проти її інтересів кримінальних правопорушень, боротьбу з якими веде світове співтовариство на основі міжнародних договорів, якщо учасницею їх є Україна.

Особлива частина КК визначає діяння, криміналізація яких відбулася на підставі укладених колишнім СРСР, а також Україною міжнародних договорів щодо боротьби з окремими видами кримінальних правопорушень (наприклад, ст. 147 "Захоплення заручників").

Реальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі також закріплений у ст. 8 КК, відповідно до положень якої іноземнці та особи без громадянства, які постійно в Україні не проживають, підлягають в Україні відповідальності згідно з КК України в разі вчиненні ними тяжких і особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України, а також якщо вони за межами України вчинили у співучасті із службовими особами, які є громадянами України будь-яке із кримінальних правопорушень, передбачений у ст.ст. 368, 368-3, 368-4, 369 і 369-2 цього кодексу, або якщо вони пропонували, обіцяли неправомірну вигоду таким службовим особам, або приймали пропозицію, обіцянку неправомірної вигоди чи одержували її.

Важливе значення при характеристиці дії закону про кримінальну відповідальність у просторі має інститут екстрадиції (ст. 10 КК). Взагалі, екстрадиція – це передача однією державою особи, яка вчинила кримінальне правопорушення або була затримана на території цієї держави, іншій державі громадянином якої ця особа є для притягнення її до кримінальної відповідальності і віддання до суду або для відбування покарання.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою. Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (скажімо, злочинів проти миру і людства та воєнних злочинів).

Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може здійснюватися на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, які безпосередньо укладені Україною або були укладені колишнім СРСР і зберігають чинність для України.

Україна 25 вересня 1995 р. приєдналася до Європейської конвенції від 13 грудня 1957 р. про видачу правопорушників. Україна повинна видавати іншим договірним державам, з урахуванням положень та умов Конвенції, осіб, які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст. 1 Конвенції).

Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена її Конституцією (ч. 2 ст. 25). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п. "а" ч. 1 ст. 6).

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, та сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції).

 2. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі

Крім просторових принципів чинності закону про кримінальну відповідальність України є ще й принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у часі. Цей принцип визначає, який закон про кримінальну відповідальність має застосовуватись до конкретної ситуації з точки зору її часових характеристик. Цей принцип стосується усіх видів кримінальних правопорушень.

Згідно зі ст. 4 КК України злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Після 1 липня 2020 р. в ст.. 4 КК поняття «злочинність» замінено на поняття «кримінальна протиправність». Часом вчинення кримінального правопорушення визнається час вчинення особою передбаченої закону про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання.

Порядок набрання чинності законом про кримінальну відповідальність визначено у ст. 94 КУ. Відповідно до цієї статті, закон підписує Голова ВР та одразу направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето й повернути закон з умотивованими та сформульованими пропозиціями до ВР України для повторного розгляду. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий ВР України не менш, ніж двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати й офіційно оприлюднити протягом 10 днів. Офіційне оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є опублікування його в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”, “Президентський вісник”, а також у журналах “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”. Днем оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його в будь-якому з названих видань.

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів після дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено законом, але не раніше від дня його опублікування (ч. 1 ст. 4). Зміст цього положення й аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий закон може набрати чинності, по-перше, після 10 днів від дня його офіційного оприлюднення (опублікування); по-друге, від дня оприлюднення закону чи від строку, зазначеного у ньому. Наприклад, Кримінальний кодекс України був прийнятий 5 квітня 2001 р., а набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Закони, в яких вказано день набрання ними чинності, застосовуються щодо діянь, вчинених у цей день. 

Чинним визнається закон, що набув законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк – до закінчення такого строку.

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом'якшення або посилення покарання здійснюються шляхом законодавчого виключення чи введення нового складу кримінального правопорушення, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного кримінального правопорушення. Відповідно до ч.1 ст. 58 КУ, закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Детальніше це питання окреслено в рішенні КС України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 КУ, статтей 6, 81 КК України (справа про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі) від 19 квітня 2000 р.

Закріплений у КУ принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їхні приписи поширюються на  правовідносини, що виникли до набрання  чинності закону, за умови, якщо вони  скасовують  або  пом’якшують відповідальність особи. 

Якщо закон виключає караність діяння, він має зворотну силу – діяння, вчинене особою до набрання сили цим законом, більше не вважається злочинним. Кримінальна справа щодо неї не може бути порушена, а наявна підлягає закриттю за відсутністю складу злочину. Якщо особа вже засуджена і відбуває покарання за певне діяння, то на підставі ч. 2 ст. 74 КК вона підлягає звільненню від покарання у порядку передбаченому КПК. Така особа, а також особа, яка повністю відбула покарання за це діяння, на підставі ст. 89 КК визнаються такими, що не мають судимості. Зворотну силу має і закон, який пом’якшує покарання. Пом’якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набув чинності, як щодо основних, так і щодо додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань. Якщо новий закон пом’якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого новим законом, на підставі ч. 3 ст. 74 КК у порядку передбаченому КПК.

При цьому ч. 3 ст. 74 передбачає два варіанти співвідношення покарання, яке було призначене засудженому за  "старим"  законом,  із  санкцією нововиданого  закону:

а) покарання за "старим" законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями одного і того самого виду – при цьому максимальна межа санкції нововиданого закону менша від покарання, призначеного за "старим" законом; б) покарання за "старим" законом і максимальна межа санкції нововиданого закону є покараннями різних видів – при цьому максимальна межа нововиданого закону передбачає більш м’який вид покарання.

За обома варіантами призначене засудженому за "старим" законом покарання зменшується до максимальної межі санкції нововиданого закону.

Таким чином, пом’якшення кримінальної відповідальності здійснюється шляхом зміни у бік пом’якшення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином.

При пом’якшенні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: 

а) встановлювати інший, менш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань); 

б) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних основних покарань; 

в) робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (меншою);

г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (меншою); 

д) не передбачати додаткове покарання; 

е) встановлювати інший, менш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань); 

є) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних додаткових покарань; 

ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою); 

з) робити мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою);

й) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) факультативним, а не обов’язковим;

і) передбачати меншу кількість додаткових обов'язкових покарань;

к) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане лише до окремих, а не до будь-якого із основних покарань, тощо.

Пом’якшення кримінальної відповідальності особи за вчинене іншим чином (без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК) відбувається шляхом: зменшення (зниження) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі Х Загальної частини КК; встановлення можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або зменшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; зміни чи виключення обставин, що обтяжують покарання; зменшення строків погашення судимості тощо.

Закон, який має зворотну дію в часі, поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання цим законом чинності та:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності (у цьому випадку кримінальна справа не може бути порушена у зв’язку з від, сутністю події кримінального правопорушення);

б) котрим пред’явлене обвинувачення у  вчиненні кримінального правопорушення (кримінальна справа підлягає закриттю за відсутністю події кримінального правопорушення);

в) засуджені обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, і відбувають покарання;

г) відбули покарання, але мають непогашену чи не зняту судимість.

Питання про застосування старого чи нового закону про кримінальну відповідальність у випадках вчинення дій організатором, підбурювачем чи пособником кримінального правопорушення, тобто діянь, норми про відповідальність за які не мають власних санкцій, вирішується так само, як і у разі вчинення закінченого кримінального правопорушення його виконавцем, з урахуванням положень ст. ст. 29-31.

Згідно з ч. 2 ст. 5 закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі не має.

Встановлення злочинності діяння (його криміналізація) може бути досягнуте шляхом:

а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи окремими положеннями;

б) зміни норм Особливої частини КК;

в) внесення відповідних змін до норм Загальної частини КК;

г) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки.

Посилення кримінальної відповідальності може відбуватися шляхом зміни у бік посилення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином. При посиленні санкції норми Особливої частини КК новий закон може:

а) встановлювати інший, більш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань);

б) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних основних покарань;

в) робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою);

г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою);

д) передбачати додаткове покарання;

е) встановлювати інший, більш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань);

є) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних додаткових покарань;

ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою);

з) робити мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою);

й) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) обов’язковим, а не факультативним;

і) передбачати більшу кількість додаткових обов’язкових покарань;

к) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане до будь-якого із основних покарань, а не лише до окремих із них тощо.

Посилення кримінальної відповідальності іншим чином (без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК) може відбутися шляхом: збільшення (підвищення) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі Х Загальної частини КК; виключення можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, або збільшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; збільшення строків погашення судимості тощо.

Ч. 3 ст. 5 передбачає, що закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково її посилює або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Наприклад, коли зміни в диспозиції статті спрямовані на посилення відповідальності, а в санкції – на її пом’якшення, зворотну дію мають лише зміни в санкції норми. Коли у новому законі передбачена спеціальна стаття, що передбачає відповідальність за діяння, яке за старим законом кваліфікувалось за більш загальною статтею, а санкція, встановлена у цій новій, спеціальній статті, є більш суворою, то діяння має кваліфікуватися за старим законом. Коли максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є нижчою (меншою), а мінімальна – вищою (більшою), то покарання має призначатися не вище мінімальної межі за старим законом і не вище максимальної межі за новим законом, а коли, навпаки, максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є вищою (більшою), а мінімальна – нижчою (меншою), то покарання має призначатися не вище максимальної межі за старим законом і не вище мінімальної межі за новим законом.

Якщо з часу вчинення кримінального правопорушення і до часу засудження особи закон про кримінальну відповідальність змінювався більше ніж один раз, то застосовуватися має найбільш сприятливий для винного закон із усіх, що були чинними у цей період.

При визначенні зворотної дії закону про кримінальну відповідальність стосовно триваючих і продовжуваних кримінальних правопорушень слід виходити із часу вчинення цих кримінальних правопорушень. Якщо ж триваюче чи продовжуване кримінальне правопорушення почався під час дії старого закону і вчинювався під час дії нового закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність за відповідне діяння, може бути застосований новий закон.