2. Предмет та методи, принципи кримінального права.
Предметом кримінального права є певні відносини. Останні складаються у зв’язку з існуванням таких феноменів, як: 1) кримінальне правопорушення; 2) покарання; 3) заходи, альтернативні покаранню, включаючи звільнення від кримінальної відповідальності; 4) обставини, які виключають злочинність діяння.
Кримінально-правові відносини поділяються на:
1) загальнорегулятивні (пов’язані із криміналізацією та пеналізацією діянь, небезпечних для суспільства, і виникають за наявності двох основних умов – набрання кримінальним законом чинності і досягнення особою певного віку);
2) охоронні;
3) конкретнорегулятивні (випливають із діянь, що не є злочинами, але із зовнішнього боку нагадують їх, та із посткримінальної поведінки особи).
Уточнимо лише, що охоронні кримінально-правові відносини варто пов’язувати не тільки із вчиненням кримінального правопорушення, а і з суспільно небезпечними діяннями неосудної особи та особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності. Реалізація охоронних кримінально-правових відносин, пов’язаних із вчиненням злочину, відбувається у формі кримінальної відповідальності, втіленої в обвинувальному вироку суду, або у формі звільнення від кримінальної відповідальності. Реалізацію охоронних кримінально-правових відносин, пов’язаних із вчиненням суспільно небезпечного діяння неосудною особою та особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, не слід пов’язувати з кримінальною відповідальністю, – її підсумовують інші процесуальні документи (ухвала суду про застосування примусових заходів медичного характеру щодо неосудної особи та ухвала суду про застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність).
В основному охоронні кримінально-правові відносини виникають з моменту вчинення кримінального правопорушення як юридичного факту (про це свідчить, зокрема, те, що згідно зі ст. 49 КК строки давності починають спливати з дня вчинення кримінального правопорушення). Вказані відносини виникають між особою, яка вчинила кримінальне правопорушення і має за це понести кримінальну відповідальність, і державою в особі уповноважених органів, покликаних покласти на винного у злочині цю відповідальність.
Свій внесок у розвиток охоронних кримінально-правових відносин роблять і такі юридичні факти, як передбачені нормами Загальної та Особливої частини КК обтяжуючі і пом’якшуючі кримінальну відповідальність обставини. Тривають зазначені відносини, зокрема, до тих пір, поки особа вважається судимою.
Юридичними фактами, які припиняють охоронні кримінально-правові відносини, слід визнавати також: смерть того, хто вчинив кримінальне правопорушення; захворювання до постановлення вироку особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними; декриміналізацію діяння; звільнення особи від кримінальної відповідальності. В останньому випадку припинення охоронних кримінально-правових відносин може бути остаточним або тимчасовим. Мається на увазі те, що умовно звільнена від кримінальної відповідальності особа все ж притягається до кримінальної відповідальності або через те, що не виправдала довіру колективу – поручителя, ухилялась від заходів виховного характеру і порушувала громадський порядок (ч. 2 ст. 47 КК), або через те, що ухилялась від примусових заходів виховного характеру (ч. 3 ст. 97 КК).
Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.
Основним методом кримінального права є імперативний метод, за якого регулювання відповідних відносин здійснюється з використанням владних засад. Учасники кримінально-правових відносин на відміну від цивільно-правових є нерівними і перебувають у субординаційній залежності.
Імперативний метод передбачає наявність юридично не рівних суб’єктів правовідношення, коли лише один з них наділений владними повноваженнями і визначає обов’язкові межі поведінки іншого суб’єкта, не даючи йому права вибору форми поведінки в певній ситуації.
Використання імперативного методу у кримінальному праві знаходить свій прояв у такому: 1) за джерелом походження норми кримінального права є централізованими, тобто похідними від публічної влади, а не від договорів між окремими особами; 2) кримінально-правові норми мають для їхніх адресатів наказовий, авторитарний характер, не допускаючи, як правило, домовленості про інші шляхи врегулювання відносин; 3) наслідки порушення кримінально-правових правил визначаються самим фактом кримінального правопорушення, а не вимогою зацікавленої сторони, позбавленої можливості діяти на власний розсуд
Інколи кримінальне право використовує диспозитивний метод. Диспозитивний метод передбачає наявність рівних, автономних і не підпорядкованих один одному учасників суспільних відносин.
Проявами диспозитивності у цьому разі є те, що КК включає в себе норми, які дозволяють особі діяти певним чином (зокрема, реалізувати право на необхідну оборону, на крайню необхідність, виправданий ризик, на вчинення позитивних посткримінальних дій, з якими пов’язане кримінально-правове заохочення), передбачають варіанти реагування на вчинене кримінальне правопорушення з боку суду у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання та його відбування. У загальному визначенні право має своїм завданням регламентацію регулювання суспільних відносин, що виступає, як відомо, необхідною складовою процесів державного будівництва, функціонування суспільства, розвитку людини і громадянина.
Кримінальне право, як визначено в ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу України, в свою чергу, має своїм завданням правове забезпечення (регламентацію) охорони тих суспільних відносин, які складають сутність найбільш значимих соціальних цінностей від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням. В зв’язку з цим правова регламентація кримінально-правових відносин виступає важливою умовою створення та підтримки соціальних цінностей та стабільного правопорядку в суспільстві за рахунок побудови необхідної правової бази для охорони встановлених у державі суспільних відносин.
Соціально-правова обумовленість кримінального права визначається різноманітними за значущістю соціальними, економічними, політичними, психологічними, правовими та іншими чинниками, встановлення й розкриття яких дає можливість пояснити необхідність кримінально-правової охорони певних суспільних відносин, прогнозувати розвиток тих чи інших інститутів кримінального законодавства, підвищити обґрунтованість змісту закону
Принципи кримінального права Принципами кримінального права визнаються найбільш визначні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.
Всі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальні принципи притаманні усім галузям права. Такими є: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, справедливості, гуманізму та демократизму.
Принцип законності, що випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення та покараний інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності проявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за те вчинене їм діяння, що містить у собі склад кримінального правопорушення, передбачений КК.
Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення (злочинець), підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового й посадового положення, місця проживання, відносини до релігії, переконань, приналежності до громадських об'єднань, а також інших обставин.
Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, проявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб при призначенні покарання, її виконанні й, зокрема, при звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки) й покарання.
Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (однак не тільки злочинця, але й у першу чергу того, хто постраждав від нього). Зокрема, він виражається в тому, що кара, яка тягне істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує єдину мету - захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань
Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, що вчинила кримінальне правопорушення, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ні в кого не повинне бути привілеїв.
Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання або інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки кримінального правопорушення, а також особі злочинця.
Зазначений принцип варто розуміти й у тому розумінні, що ніхто не може двічі нести кримінальну відповідальність за те саме кримінально-протиправне діяння.
Спеціальні принципи притаманні тільки кримінальному праву, вони стосуються тільки кримінальних правопорушень.
Розглянемо їх:
1. Принцип законодавчого визначення кримінального правопорушення (nullum crimen sine lege - немає злочину, не передбаченого Законом). Це одне із найважливіших загальних положень (принципів) кримінального права.
Воно визначається в ст. 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, яка між іншим прямо заборонена в ч.4 ст.3 КК.
Принцип особистої відповідальності. Кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за кримінальне правопорушення, вчинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо витікає із змісту ч.2 ст. 2 КК „Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.
3. Принцип винної відповідальності. Кримінальна відповідальність настає тільки при наявності вини, тобто лише в таких випадках, коли заподіяна шкода, вчинене кримінальне правопорушення були заподіяні навмисно чи необережно (ст.23 КК).
Невинно заподіяна шкода (казус), незалежно від її тяжкості, кримінальним правопорушенням не визнається і кримінальної відповідальності не тягне.
4. Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не враховує, не припускає участі в діях свідомості та волі.
Крім вини, як підґрунтя суб'єктивної сторони кримінального правопорушення, кримінальна відповідальність припускає, вимагає усвідомлювання винною особою всіх ознак складу кримінального правопорушення. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, які не охоплювалися їх умислом.
5. Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину все скоєне злочинцем, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм воно все передбачено. Ніяких меж чи обмежувань така вимога не має, незалежно від того, створює воно реальну чи ідеальну сукупність кримінальних правопорушень. В рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове слідство.
6. Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин.
При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення кримінального правопорушення.
7. Принцип більшої караності групового кримінального правопорушення. За невеликим винятком всі або переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні кримінальні правопорушення містять кваліфікуючу ознаку - вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п.2 ст.67 КК визнає вчинення кримінального правопорушення групою осіб за попередньою змовою, обставиною яка обтяжує відповідальність винної особи.
8. Принцип повного відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди.
Принцип повного відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди є здійсненням, частковою реалізацією нової концепції кримінального закону - концепції захисту, заміни караючої функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав, інтересів особи. Кара за злочин може і повинна бути лише засобом захисту а не тільки покарання, як це витікає із змісту ст.50 КК. Карати - щоб захистити, а не карати - щоб покарати.
9. Принцип економії кримінальної репресії. Принцип економії кримінально-правової репресії - це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі, відокремлюючої злочин від незлочинного, межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів.
Отже принципами кримінального права визнаються найбільш визначні, головні положення (засади) кримінального законодавства, які встановлені законом чи безпосередньо із нього витікають, і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.
Кримінальне право в системі права України. Кримінальне право і суміжні галузі права
Кримінальне право тісно пов’язане з іншими правовими галузями, особливо такими, як конституційне, кримінальне процесуальне, кримінально-виконавче, адміністративне, міжнародне право.
Кримінальне і конституційне право. Кримінальне право стосовно конституційного права перебуває у певній субординаційній залежності, бо положення КК України повинні цілком відповідати положенням Конституції України. Якщо ж будь-яка кримінально-правова норма суперечить положенням Основного Закону, вона не може бути застосована. У зв’язку з цим кримінальний закон містить багато норм, прийнятих на розвиток положень Конституції. У зв’язку з тим, що в ч. 1 ст. 3 Конституції України вказується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, у Кримінальному кодексі України встановлено сувору відповідальність за кримінальні правопорушення, спрямовані проти цих благ особистості (розділи II–IV Особливої частини КК).Конституція у ч. 3 ст. 27 проголошує, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Це є підґрунтям для такого кримінально-правового інституту, як необхідна оборона, основні положення якого сформульовані у ст. 36 КК.Основний Закон України в ч. 2 ст. 28 встановлює таке положення, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Це положення Конституції відбито у ч. 3 ст. 50 КК, крім того, ст. 127 КК передбачає відповідальність за катування, а ст. 434 КК – за погане поводження з військовополоненими.Стаття 58 Конституції України в ч. 1 вказує, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, а в ч. 2 наголошує, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Ці конституційні положення знаходять закріплення і розвиток у ч. 2 ст. 4 та ст. 5 КК. У ч. 1 ст. 61 Конституції України зазначається, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Це знайшло відбиття у ч. 3 ст. 2 КК. У ч. 1 ст. 62 Конституції України передбачається, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це конституційне положення дослівно відтворює ч. 2 ст. 2 КК. У ч. 1 ст. 63 Конституції України вказується, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. КК України свої фундаментальні та принципові положення узгоджує з положеннями Конституції України.
Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Кримінальне право співвідноситься з кримінально-процесуальним правом як зміст і форма, тобто кримінально-процесуальне право є тією формою, в якій знаходить своє застосування кримінальне право. Кримінально-процесуальне право регламентує порядок порушення, розслідування і розгляду справ про вчинені злочини та кримінальні проступки, а також порядок приведення у виконання вироків та інших рішень судів за кримінальними справами.
Кримінальне і кримінально-виконавче право. Кримінально-виконавче право регулює порядок та умови виконання і відбування покарань, визначає засоби виправлення засуджених, охорону їхніх прав і законних інтересів, надання засудженим допомоги в соціальній адаптації. Воно базується на відповідних нормах кримінального права, що визначають загальні засади та межі призначення кримінального покарання.
Кримінальне й адміністративне право. Передбачаючи відповідальність за різні правопорушення, адміністративне право також виконує охоронну функцію. Однак кримінальне право охороняє суспільство від найбільш небезпечних посягань «кримінальних правопорушень». Саме ступінь суспільної небезпечності відрізняє адміністративні правопорушення від кримінальних правопорушень.
Кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче, адміністративне право є суміжними галузями права стосовно кримінального права.
Кримінальне і міжнародне право. У ч. 1 ст. 9 Конституції України вказується, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Водночас у ч. 5 ст. 3 КК України зазначається, що закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, а в ч. 3 ст. 3 КК міститься категорична вимога закону стосовно того, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. У зв’язку з цим низка норм чинного КК України сконструйовані відповідно до змісту міжнародних договорів.
Система кримінального права
Система кримінального права складається з Загальної частини КК та Особливої частини КК. Поділ КК на Загальну та Особливу частини є значною мірою умовним і використовується з метою економії тексту кримінального закону та спрощення його викладу. Кримінальне право єдине, воно характеризується взаємопов’язаністю та взаємообумовленістю всіх без винятку норм Загальної та Особливої його частин. Правові норми та інституції Загальної частини кримінального законодавства мають широку царину дій – вони поширюються на всі приписи Особливої частини кодексу. Це норми загального значення.
Загальна частина КК: визначає, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення передбаченого КК; окреслює окремі принципи кримінального права; регламентує питання, пов’язані з дією кримінального закону в часі та просторі; містить визначення понять «кримінальне правопорушення», «злочин», «кримінальний проступок» і «малозначне діяння»; наводить класифікацію злочинів; встановлює основні положення щодо кримінальної відповідальності за готування до кримінального правопорушення і за замах на нього; визначає зміст і кримінально-правове значення добровільної відмови при незакінченому кримінальному правопорушенні; розкриває зміст поняття «суб’єкт кримінального правопорушення» та його основні характеристики; закріплює дефініцію вини, її форм і видів; визначає особливості кримінальної відповідальності співучасників; встановлює види, зміст і кримінально-правове значення множинності кримінального правопорушення; наводить перелік обставин, що виключають злочинність діяння;регламентує інститути покарання, призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування, судимості; визначає особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх; встановлює правила та особливості застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування; встановлює заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб.
Однак усі приписи Загальної частини КК не діють доти, поки тією чи іншою особою не буде вчинено діяння, яке містить або, навпаки, не містить складу кримінального правопорушення, передбаченого нормою Особливої частини КК.
Особлива частина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше суспільно небезпечне діяння. Порушення такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи – виконавця кримінального правопорушення . Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного й того самого кримінального правопорушення спільними діями кількох осіб (співучасниками) описано в Загальній частині КК (ст. 29). Норми Особливої частини не повинні суперечити положенням Загальної частини.
Також необхідно враховувати фундаментальне значення для кримінального права Конституції України. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить нормам Основного Закону, вона не може бути застосована. Нові кримінальні закони повинні бути співвіднесені з нормами Конституції, бо не можуть мати з ними розбіжностей. Норми Основного Закону є нормами прямої дії і можуть застосовуватись у вирішенні кримінальних справ.
Статті Загальної та Особливої частин КК розрізняються не лише за змістом, а і за формою (структурою). Норми Загальної частини мають описовий характер (наприклад, ст. 11 містить визначення злочину, а ст. 50 – покарання). У статтях Особливої частини КК традиційно виокремлюють дві складові – диспозицію і санкцію (це не стосується норм-визначень і норм, які передбачають звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення окремих злочинів).
У Рішенні КС у справі про зворотну дію кримінального закону в часі від 19 квітня 2000 р. зазначається, що кримінально-правова норма складається з трьох елементів: гіпотези – визначає умови, за яких застосовується правова норма щодо забороненої поведінки особи; диспозиції – закріплює таку правову норму; санкції – встановлює покарання для осіб, які порушили цю правову норму.
Якщо у статті (частині статті) Особливої частини КК текстуально виділені лише дві складові – диспозиція і санкція, то кримінально-правову норму про відповідальність за певний злочин слід визнавати триелементною – якщо виходити з того, що її гіпотеза знаходиться в статтях Загальної частини КК. Крім триелементних (переважна більшість норм Особливої частини КК), можна виділити одноелементні (наприклад норми-дефініції) і двоелементні (більшість норм Загальної частини КК) кримінально-правові норми.
Поняття і система Загальної частини.
Поняття - Загальна частина КК - це сукупність кримінально-правових норм, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Система Загальної частини КК складається із розділів Загальної частини КК.
Наука кримінального права, її предмет, завдання, методи, зв’язки з іншими науками.
Наука кримінального права – це система наукових положень, понять, поглядів та уявлень про соціальну обумовленість і сутність кримінального закону, підстави і принципи криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь, злочини і покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, а також ефективність застосування кримінально-правових норм та шляхи їх удосконалення.
Тобто кримінальне право як галузь законодавства і як галузь права виступає для кримінально-правової науки предметом вивчення. В ході цього вивчення наука кримінального права здійснює наукове тлумачення чинного кримінального законодавства, виявляє його прогалини та суперечливості, приділяє увагу слідчо-судовій практиці та виявленню її типових помилок і на цих підставах розробляє рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства та правозастосовної практики.
Таким чином, предмет науки кримінального права включає: 1) надання коментарів до чинного кримінального законодавства; 2) вивчення історії вітчизняного кримінального законодавства; 3) порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства; 4) дослідження міжнародного кримінального права; 5) вивчення історії та сучасного стану правозастосування; 6) вивчення розробок та поглядів вітчизняних та зарубіжних науковців; 7) розробка пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення кримінального законодавства та правозастосовної практики з урахуванням соціальної обумовленості, підстав і принципів криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь.
Криміналізація - це законодавче визнання тих чи інших діянь кримінально-протиправними, встановлення за них кримінальної відповідальності.
Декриміналізація означає виключення діяння з числа кримінально-протиправних, скасування кримінальної відповідальності за них.
Підстави криміналізації можуть бути різними, але як основні й типові в науці виділяють такі шість підстав: 1) несприятлива динаміка певного виду суспільно небезпечних діянь, які раніше не визнавалися кримінально караними; 2) виникнення або суттєвий розвиток нової групи суспільних відносин, що відбувається на базі економічного чи технічного прогресу; 3) відкриття шкідливих наслідків господарської та іншої діяльності, у зв’язку з чим виникає необхідність обмежити її певні форми та межі; 4) суттєва і раптова зміна соціального, економічного чи політичного стану, що може обумовити превентивну криміналізацію, яка здійснюється ще до того, як відповідні можливі суспільно небезпечні діяння отримають реальну розповсюдженість; 5) такий розвиток суспільства, що визначає нетерпимість, особливу небезпеку певних діянь, з якими раніше доводилось (або можливо було) миритися, але за нових умов подібні діяння опиняються у суперечності з існуючим ладом суспільного життя або отримують реальну базу для їх викорінення; 6) необхідність виконання зобов’язань за міжнародними угодами.
Методи науки кримінального права – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища, що становлять предмет цієї науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права, котрі можна поділити на основні та допоміжні.
До основних методів науки кримінального права належать: філософський або діалектичний метод пізнання, історико-правовий (або генетичний), логіко-юридичний (або догматичний), порівняльно-правовий (або компаративістський), соціологічний, системно-структурний методи дослідження. Як допоміжні наука кримінального права використовує, наприклад, такі як методи математичного моделювання, психологічного аналізу, експертних оцінок тощо.