ЛЕКЦІЯ 25

Тема: Система освіти в Україні

План

1. Основні історичні етапи розвитку системи освіти.

2. Загальна середня освіта – основна ланка в системі освіти.

3. Основні принципи системи освіти.

Рекомендована література

Базова

1. Зайченко І. В. Педагогіка: підручник / І. В. Зайченко. – 3-тє видання, перероблене та доповнене – К. : Видавництво Ліра-К, 2016. – 608 с

2. Максимюк С. П. Педагогіка : навчальний посібник для вузів / С. П. Максимюк. – К. : Кондор, 2009. – 670 с.

3. Фіцула М. М. Вступ до педагогічної професії : навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти / М. М. Фіцула. – 2-е вид. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2003. – 136 с.

Додаткова

1. Волкова Н. П. Педагогіка : посібник / Н. П. Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2012. – 616 с.

2. Онишків З. М. Основи школознавства : навчальний посібник для студентів педагогічних вузів. – 3-тє видання доповнене і перероблене / З. М. Онишків. – Тернопіль : навчальна книга – Богдан, 2003. – 176 с.

3. Фіцула М. М. Педагогіка : навч. посібник / М. М. Фіцула. – К. : «Академія», 2001. – 528 с.

4. Ягупов В. В. Педагогіка : навч. посібник / В. В. Ягупов. – К. : Либідь, 2002. – 560 с.

1. Основні історичні етапи розвитку системи освіти.

Система освіти – сукупність навчально-виховних закладів, які систематично і послідовно здійснюють виховання, навчання і підготовку до життя підростаючих поколінь відповідно до завдань суспільства. Характерною особливістю сучасної системи освіти в Україні є гуманізм і демократизм, зв’язок із розбудовою української державності, формуванням національної самосвідомості громадян України.

Освіта є основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку кожного суспільства.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання моральності. Освіта покликана формувати громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачувати на цій основі творчий, інтелектуальний, культурний потенціал народу, забезпечувати народне господарство кваліфікованими фахівцями.

Закон України «Про освіту» (ст. 3) гарантує громадянам України право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду і характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею закладів освіти державної та інших форм власності, наукових установ;

— відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання: стаціонарною, заочною, вечірньою, екстернатом, а також педагогічним патрона том.

До 1918 року в Україні існувала система формальної та матеріальної освіти. До нижчого рівня належали сільські, земські або церковно-парафіяльні школи, де навчали дітей (у межах 2-3 класів) письма, лічби, читання, Закону Божого. На середньому рівні формальній освіті відповідали гімназії в містах, які готували з числа забезпечених городян службовців, чиновників або абітурієнтів до вступу у вищі чи середні навчальні заклади. Формальною вона називалася тому, що вивчалися предмети, які не завжди мали практичне значення, спиралися на механічне запам’ятовування матеріалу. Особливо формальними були латинська й давньогрецька мови, бо людині середнього рівня вони нічого не давали. До вищого рівня належали університети, які надавали переважно гуманітарну освіту.

Матеріальну освіту надавали в реальних (спеціально для виробництва) і в комерційних (купці, економісти) училищах, технікумах, політехнічних інститутах. Існували також у незначний кількості духовні та учительські семінарії. Загальної письменності не було. Царизм ніколи не вважав за потрібне давати освіту всьому народу. Рідну мову українців, яку тоді називали «малоросійським діалектом», взагалі забороняли, з чим завжди боролися українські прогресивні діячі.

У 1919 році, проголошуючи нову школу, вважали, що це шкільна община — комуна. У 30-х роках вийшло кілька постанов про відновлення у школі класно-урочної системи, предметний поділ викладання змісту освіти, про гімназії, пільги вчителям, обов’язки класного керівника. Експерименти вчителів були розкритиковані й заборонені.

У 20-30 роках українська школа переживала період бурхливого національного оновлення. Система народної освіти в Україні була схвалена Всеукраїнською нарадою у справах освіти і становила: дошкільні заклади (для дітей 3-8 років - це садочки і майданчики), школа І ступеня (8-12 років), школа II ступеня (12-15 років), а також ФЗУ (учнівство) та технікуми. Із 1930 р. запроваджувалося обов’язкове початкове навчання, а з 1934-1935 рр. – семирічне, розвивалися середні школи, профтехучилища, технікуми в містах і райцентрах, удосконалювалось управління — з’явилося МО України.

Планом Наркомосу УРСР передбачалося розгортання цілої низки установ, таких як:

• майданчики різних типів, які мали функціонувати в основному в літній період і вилучати дітей «з вулиці», організовуючи їхній побут;

• дитячий садок, школа – клуб неповного дня;

• денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня;

• дитячі будинки, які мали забезпечувати повне влаштування дітей, їх харчування і навчання;

• дитячі об’єднання (об’єднані дитячі будинки);

• заклади та установи охорони дитинства (колектори, розподільники, приймальні точки);

• заклади для дефектних дітей.

Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, що забезпечували навчання і виховання, а найголовніше порятунок дітей віком від 7 до 15 років. По закінченню закладів соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл – від курсів до вузів. На початку 20-х рр. у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.

До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні).

2 листопада 1922 р. був затверджений «Кодекс законів про народну освіту є УРСР», в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.

Таким чином, в 20-ті роки XX ст. на Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства, викликана загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років.

5 вересня 1931 року було прийнято постанову «Про початкову та середню школу», в якій зобов’язав нарком оси республік негайно розпочати роботу по складанню нових навчальних планів і програм, що забезпечили засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв’язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.

25 серпня 1932 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі». Даною постановою було засуджено комплексну систему навчання бригадно-лабараторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчання повинен використовуватись системний виклад учителем матеріалу, самостійні та лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давалися принципові вказівки щодо обліку знань учнів. Рекомендувалося проводити індивідуальний системний облік знань.

23 січня 1942 року виходить Постанова «Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей». При обласних і крайових виконкомах створювались комісії для боротьби з безпритульністю, притулки і розподільники для дітей сиріт і безпритульних, дитячі будинки. Для підлітків, які в роки війни залишили навчання і пішли працювати, в 1943 року були створені вечірні школи.

З 1944-45 н. р. було запроваджене обов’язкове навчання дітей у школах, починаючи з семирічного віку, що сприяло ліквідації розриву між дошкільними установами і школою.

Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджене обов’язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи – школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти.

24 грудня 1958 був прийнятий закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти». Законом запроваджувалась загальна обов’язкова восьмирічна освіта. Згідно з законом встановлено обов’язкову систему шкільної освіти:

• загальна обов’язкова восьмирічна школа для підлітків молоді 15-18-річного віку (денні середні школи, вечірні/змінні і заочні середні школи працюючої молоді);

• школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

• Технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади.

Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. З 15-16 років вся молодь повинна була включила в посильну суспільно-корисну працю.

В постанові від 10 серпня 1964 р. «Про зміни терміну навчання в середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням» було встановлено замість 3-річного – 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8-го класу.

Школа знову ж ставала 10-річною. Причинами відходу від 11-річної школи були: перша демографічна криза (школу закінчували діти війни, яких було мало, і тому тримати молодь зайвих рік в школі було невиправдано); незначний процент випускників 11-х класів йшов у виробництво за отриманим фахом; слабка матеріально-технічна база виробничого навчання; у багатьох школах виробниче навчання не було органічно пов’язане з вивченням основ наук. У зв’язку з цим, у 1966 р. в «Закон про школу» було внесено часткові зміни, у відповідності з якими скасовано обов’язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах.

Суттєвим у 60-ті роки XX ст. було запровадження в українській школі кабінетної системи навчання.

У 1970 році був прийнятий новий Статут середньої загальноосвітньої школи. На основі цього державного документу випускники восьмирічних шкіл могли продовжити освіту в загальноосвітній повних середніх (десятирічних) школах (9-10 класи), середніх спеціальних навчальних закладах – технікумах (3-4 роки навчання), а також в школах робітничої і селянської молоді (9-11 класи). Всі ці навчальні заклади давали повну середню освіту і атестат зрілості.

20 червня 1972 року було прийнято постанову «про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи». Перед органами народної освіти висувалось завдання завершити до 1975 року здійснення середнього всеобучу,переходу на нові навчальні плани і програми.

У 1984 р. була зроблена спроба вивести школу з кризи, накреслено заходи по проведенню реформи загальноосвітньої і професійної школи, яка мала на меті подолання наявних недоліків в системі освіти, в зміст і методах навчання і виховання.