1
.docxПізніше, у XVII — XVIII ст., великий крок у розвитку теорії пізнання зроблено європейською філософією. Гносеологічна проблематика зайняла центральне місце. Основоположник матеріалізму і експериментальної науки англійський філософ Френсіс Бекон вважав, що науки, які вивчають пізнання, мислення є ключем до всіх інших, бо містять «розумові знаряддя», дають розуму вказівки або застерігають від помилок («ідолів»). Закликаючи зміцнювати фортецю розуму діалектикою, Френсіс Бекон вважав, що поширена тоді логіка — викривлена схоластами арістотелівська формальна логіка — даремна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про «іншу логіку», Френсіс Бекон підкреслював, що нова логіка — на відміну від чисто формальної — має виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, не «винаходити і вигадувати», а відкривати і висловлювати те, що творить природа, бути змістовною, об'єктивною. Френсіс Бекон виділяв три основні шляхи пізнання: по-перше, «шлях павука» — виведення істин з чистої свідомості. Такий шлях — основний у схоластиці, яку піддав різкій критиці, відмічаючи, що тонкість природи в багато разів переважає тонкість міркувань; по-друге, «шлях мураха» — вузький емпіризм, збір розрізнених фактів без їх концептуального узагальнення; по-третє, «шлях бджоли» — об'єднання перших двох шляхів, поєднання хисту, досвіду і розуму, тобто чуттєвого і раціонального. Рятуючи за це поєднання, Френсіс Бекон все ж віддає пріоритет досвідченому пізнанню формулює свій емпіричний засіб пізнання, яким є індукція — істинне знаряддя дослідження законів («форм») природних явищ, що мають дозволити зробити розум адекватним природним речам. А це й є головна мета наукового пізнання, а не «опутування супротивника аргументацією». Важлива заслуга Френсіса Бекона — виявлення і дослідження глобальних помилок пізнання («ідоли», «примари» розуму). Важливий засіб їх подолання — надійний метод, принципи якого мають бути законами буття. Засіб — органон (інструмент, знаряддя) пізнання і необхідно постійно пристосовуватись до предмету науки, але не навпаки.
Гносеологію Рене Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду суті речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майданчик». А це означає, що необхідно спочатку «розчистити ґрунт» від традиційної культури. «Розчистку ґрунту» у Рене Декарта виконує сумнів: все сумнівно, але безсумнівний самий факт сумніву. Для Рене Декарта сумнів — це не безплідний скептицизм, а щось конструктивне, загальне і універсальне. Після того, як сумнів «розчистив» майданчик для нової раціональної культури, в дію включається «архітектор», тобто засіб. З його допомогою і заряджаються на ретельну і нещадну перевірку їх «вірчі грамоти», обґрунтованість їх претензій представляти справжню істину. За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягнути в усіх сферах знання повної вірогідності, якщо тільки керуватиметься істинним засобом. Істинний засіб є сукупність чітких і простих правил, суворе дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю неправдивого за істинне. Правила раціоналістичного засобу Рене Декарта поширюються на все вірогідне знання тих раціональних засобів і методів дослідження, що ефективно застосовуються в математиці (зокрема, в геометрії). Це означає, що потрібно мислити ясно і чітко, розчленовувати кожну проблему на складові її елементи, методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного, не допускати пропусків в логічних ланках дослідження тощо. Свій раціоналістичний засіб Рене Декарт протиставляв індуктивній методології Френсіса Бекона, до якої ставився схвально, і традиційній, схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці, вважав необхідним очистити її від шкідливих і непотрібних схоластичних нашарувань і доповнити тим, що вело б до відкриття вірогідних і нових істин. Таким засобом і є, насамперед, інтуїція.
Перше питання.
Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова - "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми пізнання.
Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й методології широко ставилось і розв'язувалось філософами Нового часу, діалектичного матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін. Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.
Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час, рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.
Проте недопустимо впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його в "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). В сучасних методологічних концепціях, зазвичай, намагаються не допускати вказаних крайнощів, хоча вони й зустрічаються.
Існує думка (Р.Фейман, лауреат Нобелевської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий індивідуальний і неповторний як і його предмет, чи особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), не придатні в іншому. Це означає, що неможливо створити загальний метод пізнання, а необхідно, кожного разу шукати новий шлях дослідження, тобто кожне нове відкриття вимагає застосування нових методів і нової методології дослідження.
Зрозуміло, що така позиція має як свої позитиви, так і негативи, оскільки розвиток і ускладнення процесу пізнання вимагають все нових, досконаліших методів дослідження. Проте навколишній світ, і кожен об'єкт зокрема, є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) й загального (типового, повторюваного). Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні. Більше того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об'єктивному світові притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості та характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при дослідженні обмеженого числа об'єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.
Метод не є безсуб'єктним, який існує окремо від суб'єкта і поза ним. Суб'єкт у процесі своєї життєдіяльності завжди спирається на методи й включає їх у свою діяльність. Будь-який метод є засобом, прийомом, "органоном" забезпечення й досягнення суб'єктом мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів людської діяльності. Інакше кажучи, "людина - центр всієї методології" (Л.Фейєрбах).
Метод існує, розвивається лише у взаємозв'язку суб'єктивного й об'єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому плані кожний метод об'єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Водночас він суб'єктивний (не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур) як продовження й завершення об'єктивності, на основі якої виростає.
Що стосується методів науки, то основ для їх поділу на групи, типи може бути кілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістовні, емпіричні й теоретичні та методи викладання. Виділяють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні таке ін.
У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В зв'язку з цим метода наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можуть бути поділені на кілька основних груп:
1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До їх числа відносяться й аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.
2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових, найчастіше, відносяться такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.
На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософської методології із методами спеціально-наукових знань. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносять системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний та принципи моделювання, формалізації тощо. їх роль полягає у тому, що в силу свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв'язок філософського й спеціально-наукового знання.
3. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, що застосовуються на стиках науки, включаючи й групи наук, що функціонують в межах на основі вивчення певної форми руху матерії.
4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів і принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.
Методологія (від грец. metodos - шлях дослідження чи пізнання; logos - вчення).
1) Систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті, спостереженні тощо.
Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо.
2) Галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Тобто методологія, по-перше - це органон, систематизований арсенал методів, прийомів, засобів і таке ін., що забезпечують досягнення певної мети, а по-друге - це наука, вчення про методи пізнання та діяльності (теорія про теорії).
Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності та виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність його змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик та множинність рівнів - від філософських принципів до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.
Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод, зокрема, виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системні вчення, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, в котрих вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з них не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною методологією. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.
Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель та інші. Як систематизоване вчення методологія виникла в епоху Нового часу, зокрема, у філософії Ф.Бекона Р Декарта, Б.Спінози, Г. Лейбніца, пізніше - Г. Гегеля, марксизму та ін.
Своїм завданням методологія переслідувала й переслідує мету дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. Вона поглибила існуючу тоді методологію науки і значно розширила коло проблем загальної методології. В ній піднімалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних проблем. Та час засвідчив, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й дотепер. Спираючись на загальнонаукові методи, з'явились вужчі методології, що проявляються, в сфері окремих методик. У відношенні до них філософська методологія стала загальною теорією методів.
Методолога (методологію) цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичних, духовних конструкцій, які відображають цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчує теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про неї є об'єктом дослідження методології. Звідси, методологія прагне дати відповідь не на те, що є даний об'єкт, а як він є? Ще І.Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства. Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого, - методологією. Звідси власне й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас, і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження, як найважливіша умова свого функціонування вимагає положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, в якій би сфері не здійснювався, має загальні моменти.
У рамках цієї методології внутрішньо структурованими виступають методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна та антропна методологія. Вагомий внесок у їх розвиток зробили Франкс, Рассел, Уайтхед, представники Віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гільберт), Львівсько-варшавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні: Ла-катос, Кун, Фейєрабенд, Поппер. Нині обгрунтується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Першими в цьому плані стали концепції Т.Куна та І Лахатоса.
Актуальним залишається і дослідження структури методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди: перший - намагання дати чітку класифікацію і виділити структурні елементи методології, і другий - прослідкується описовий, аморфний підхід.
З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами в філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, -основними структурними компонентами методології наукового пізнання, на абстрактному рівні є: 1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні, дисциплінарні; 4) специфічні методи.
Друге питання.
Процес мислення не завжди здійснюється розгорнуто і логічно доказово. Трапляються випадки, коли людина надзвичайно швидко, майже миттєво схоплює складну ситуацію і знаходить правильне рішення. Спроможність осягнути істину шляхом прямого її розсуду, без обґрунтування з допомогою дискусії (від discursus — міркування, доказ, аргумент) називається інтуїцією. В історії філософії поняття інтуїції включало різний зміст. Інтуїція з'ясовувалась як форма безпосереднього інтелектуального знання або споглядання (інтелектуальна інтуїція). Так, Платон стверджував, що споглядання ідей (прообразів речей чуттєвого світу) є вид безпосереднього знання, що приходить як раптове надчуттєве осяяння, що допускає, однак, тривалу підготовку розуму. Починаючи з античності, інтуїція протиставлялася не тільки чуттєвим формам пізнання, але й дискурсивному (логічному) мисленню. Рене Декарт, наприклад, стверджував: «Під інтуїцією я розумію не віру в хитке свідчення почуття і не обманливе судження безладної уяви, але поняття ясного і уважного розуму, настільки просте і виразне, що не залишає жодного сумніву в тому, що розмірковуємо, чи що одне і те ж тривке поняття ясного і уважного розуму, що породжується лише природним світлом розуму і завдяки свої й простоті, більш вірогідне, ніж сама дедукція...». У свої і і системі філософ Георг Гегель діалектично суміщав безпосереднє і опосередковане знання. А філософ Людвіг Фейєр бах трактував інтуїцію як пізнання у вигляді чуттєвого споглядання (чуттєва інтуїція). Інтуїцію розуміли і як інстинкт, безпосередньо, без попереднього навчання визначальної форми поведінки організму (Анрі Бергсон), і як прихований, несвідомий першопринцип творчості (Зігмунд Фрейд). В деяких течіях сучасної філософії (інтуїтивізм та ін.) інтуїція трактується і як Божественне осяяння, як цілковито несвідоме явище, несумісне з логікою і життєвою практикою, досвідом.
Матеріалістична діалектика вбачає раціональне зерно поняття інтуїції в характеристиці моменту безпосередності в пізнанні, що є єдністю чуттєвого і раціонального. Процес наукового пізнання, а також різноманітні форми художнього засвоєння світу не завжди здійснюються розгорнуто логічно і фактично доказово. В процесі інтуїтивного пізнання не усвідомлюються всі ті ознаки, за якими здійснюється висновок, і ті методи, за допомогою яких робиться висновок. Інтуїція є своєрідний таи мислення, коли окремі ланки процесу мислення проносяться у свідомості більш-менш несвідомо, а гранично ясно усвідомлюється саме підсумок думки — істина. Інтуїтивній здібності людини властиві: по-перше, раптовість рішення завдання; по-друге, неусвідомленість шляхів і засобів їх вирішення і, по-третє, безпосередність розуміння істини на суттєвому рівні об'єктів. Такі ознаки відрізняють інтуїцію від близьких до неї психічних і логічних процесів. Але і в таких межах маємо справу з досить різноманітними явищами. У різних людей, в різноманітних умовах інтуїція може мати різний ступінь відмінності від свідомості, бути специфічною за змістом, за характером результату, за глибиною проникнення у суть, за значущістю для суб'єкта. Інтуїція поділяється на декілька видів, насамперед, залежно від специфіки діяльності суб'єкта. Особливості форм матеріальної практичної діяльності і духовного здійснення визначають і особливості інтуїції військового, сталевара, лікаря, інженера. Виділяються види інтуїції: технічна, наукова, буденна, лікарська, художня і та ін.
Проблема інтуїції (від латів. intuitio - пильне вдивляється) в історії філософії приймала різноманітне трактування, а само поняття "інтуїція" включало різноманітний і суперечний зміст:
1) Інтуїція як звичайний біологічний інстинкт (врожденна), що безпосередньо вказує живій істоті те, що необхідно для продовження життя. На цьому розумінні Анри Бергсон (у 20 в) побудував свою антиинтеллектуалистическую інтуїтивістську філософію "творчої еволюції". Інтуїція у Бергсона протиставляється розуму, розуму і науці як форма прояву "життєвої сили", що становить суть буття.
2) Інтуїція як чуттєва форма пізнання - відчуття і сприйняття, які протиставляються розуму і мисленню, але які, як це виявляє діалектичний метод, зовсім не позбавлені елементів розуму, бо інакше вони не були б засобами пізнання. Якщо на початку грецької філософії мало місце вчення про чуттєво сприймані елементи (земля, вода, повітря, вогонь) в іонійській школі (Фалес), то вже з элейской школи (Парменид, Зенон) починається критика чуттєвого, що ніколи не припинялася в античній філософії, сприйнятті, як настільки текучих, смутних, невизначених і помилкових, що вони нібито вже не давали ніякого матеріалу для людського знання. Істинність чуттєвої інтуїції відкидається не лише ідеалістом Платоном (а в новий час також Лейбніцом), але і деякими матеріалістами (напр., у Левкиппа, Демокрита - "відчуття помилкові", "наповнені пітьмою"). У історії математики велику роль зіграло поняття раціональної інтуїції, в якій немає ніякої грубої чуттєвості, та зате немає і ніякого містичного навантаження. Такі усі, напр., геометричні образи. Така розумна інтуїція є основою цілком здорового, точного, очевидного і максимально наукового знання і мислення (у 20 ст. в математиці навіть сформувалася школа "интуиционизма" Л. Брауера).
3) Інтуїція як вчення раціоналістів, що знаходять безпосереднє знання в самих операціях розуму або розуму - т. н. інтелектуальна інтуїція. Декарт в "Правилах для керівництва розуму" пише: "під інтуїцією я розумію не віру в хистке свідоцтво почуттів і не оманливе судження безладної уяви, але поняття ясного і уважного розуму, настільки просте і виразне, що воно не залишає ніякого сумніву в тому, що ми мислимо, або, що одне і те ж, міцне поняття ясного і уважного розуму, що породжується лише природним світлом розуму і завдяки своїй простоті достовірніше, ніж сама дедукція (логічне виведення).. ". Те ж і у Лейбніца ("Нові досліди про людський розум").
Цей раціоналізм був протилежний до кантівського, оскільки Кант, заперечуючи у людини здатність інтелектуальною інтелектуальною, повинен був хочеш не хочеш для порятунку точності науки визнати простір і час апріорним (доопытными), тобто ідеально нерухомими і раз назавжди цими чуттєвими інтуїціями. Інтелектуальна інтуїція у Декарта, Спінози, Лейбніца протилежна також і тій інтелектуальній інтуїції, яку ці філософи розуміли просто як здоровий глузд (включаючи релігійну віру). Інтелектуальній інтуїції старих раціоналістів споріднена інтуїція феноменологічної філософської школи почала 20 ст. Феноменологи типу Гуссерля або Мейнонга розуміли філософію як опис суті усього того, що з'являється у свідомості, причому усі ці суті розумілися безвідносно до того, чи відповідає цим сутям що-небудь у реальному світі або не відповідає.
Термін "інтуїція" застосовувався також в 20 ст. неокантианцами, і передусім Когеном і Наторпом, для позначення того, що вони називали "переживанням", протиставляючи це останнє всякому мисленню і позбавляючи його усіх пізнавальних елементів. Це була якась цілком ірраціональна, сліпа інтуїція.
4) Інтуїція як прихований, прихований і несвідомий первопринцип творчості. Такі вчення про підсвідому і організуючу усю творчість інтуїцію висунули Бергсон і Фрейд.
5) Від усіх цих позитивних і негативних вчень про інтуїцію треба відрізняти спекулятивне (умоглядне) вчення про інтуїцію, коли інтуїція і розум трактувалися як підпорядковані моменти цілісного знання, а само цілісне знання на них не зводилося, але було порівняно з ними чимось новим.
Тут Гегель діалектично поєднував безпосереднє і опосередковане знання у своїй системі абсолютного ідеалізму, побудованій саме на інтелектуальній інтуїції, що розуміється їм в плані ідеалістичної діалектики. Ще далі йшли антично-середньовічні прибічники интеллигибельной (мислимою, пізнаваною) інтуїції, тобто Платон у своєму вченні про споглядання ідей, Арістотель у своєму вченні про самоспоглядання перводвигателя і про перевагу споглядального (теоретичною) життя людини, неоплатоники, середньовічні філософи від Августина до Миколи Кузанского. До цього ж розуміння інтуїції примикали в повое час романтики (Новалис, Шеллинг) і Фихте. Самий термін "интеллигибельный" не означає нічого іншого, як "умопостигаемый", але тут малося на увазі не просто досягнення розумом, а ще особлива містична дійсність, яка і визнавалася предметом чистого мислення. В той же час історія філософії повна спроб розглядати інтуїцію не окремо від протилежних до неї розсудливих операцій, а разом з ними, як єдине ціле. Елементи подібного роду діалектичної єдності інтуїції і розуму зустрічаються у багатьох авторів античності, середньовіччя і нового часу, причому цюдіалектику намагалися будувати як ідеалісти, так і матеріалісти. Представниками цієї діалектики в області ідеалізму були Микола Кузанский і Гегель.
Матеріалістична діалектика (Енгельс) убачає раціональне зерно поняття інтуїції саме в цій характеристиці елементу безпосередності в пізнанні, яке є єдність чуттєвого (безпосереднього) і раціонального (опосередкованого). В той же час ніде і ніколи не існує інтуїції в чистому і ізольованому вигляді. Всякий інтуїтивно цей предмет вимагає визначення, тобто пізнається не лише інтуїтивно і безпосередньо, але аналізується розумом. Тільки діалектика дає точне і строге вчення про єдність протилежностей інтуїції і розуму, і тому тільки діалектика і може визначити як справжню суть інтуїції, так і її місце в людському пізнанні, мисленні і практиці.