2. Основні концепції психічного і особистісного розвитку в освітньому процесі

Біогенетичний напрям у психології. психоло­гічним обґрунтуванням педагогічної теорії «вільного виховання», підкреслювали особли­ве значення активності дитини в її саморозвитку.

Соціогенетичний напрям у психології. джерела й рушійні сили розвитку у позапсихологічних факторах, на соціальних процесах, у яких бере участь людина.

Концепція конвергенції (взаємодії) спадковості й оточення у розвитку дитини.

Когнітлівно-генетлічна теорія. психічний розвиток як якісний процес, зумовлений внутрішніми законами саморуху (Жан Шаже, 1896—1980).

Теорія трьох ступенів розвитку дитини. Карл Бюлер (1879—1963). три ступені розвитку дитини (інстинкт, тре­нування, інтелект) пов'язані не тільки з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, а й з перебі­гом афективних процесів (бурхливих переживань) і пов'язаного з ним задоволення.

(інстинкти) насолода виникає у результаті задоволення інстинктивної потреби (після виконання дії); на другому (тренування, навички) — задоволення переноситься на процес здійснення дії

(інтелект), коли існує передбачуване задоволення.

Теорія розвитку вищих психічних функцій. Лев Виготський (1896—1934) процесі оволодіння знаряддя­ми праці, а також шляхом навчання. Тому навчанню нале­жить провідна роль в організації життя, психічному розвитку. Розвиток психіки не можна розглядати поза соціальним середовищем, оволодінням досвідом поперед­ніх поколінь.

2.3. Роль навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини

Навчання є основним чинником і формою прояву розвитку дитини, в умовах навчання відбувається формування наукового світогляду школярів, їх свідомості та самосвідомості, переконань, моральних якостей, розвиток духовності, здібностей.

У психологічному та особистісному становленні дити­ни виявляються такі основні закономірності розвитку пси­хіки, як безперервність, інтегративність, системність, сен-зитивність, компенсаторність.

Особистісно-діяльнісний підхід як основа організації освітнього процесу. Особистісно-діяльнісний підхід роз­глядає особистість як суб'єкта діяльності, який, формуючись у діяльності і спілкуванні з іншими людьми, визна­чає характер цієї діяльності і спілкування.

Соціалізація особистості та освітній процес. Соціаль­ність людини виявляється на рівні індивідуальної творчо­сті, духовного служіння, громадянської поведінки тощо, в усіх її взаємодіях зі світом (суспільством, природою, інши­ми людьми та ін.). Такі якості є результатом її соціалізації.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — результат освіти, процес опанування, відтворення соціального досвіду, норм і цінно­стей, засвоєних особистістю у навчанні і вихованні, а також в умо­вах стихійної та організованої дії чинників соціального оточення.

культурна трансмісія — передавання соціальних і культурних цінностей, норм, способів поведінки новим членам суспільства.

Вирішальне значення для успішної соціалізації дити­ни мають її прихильні стосунки з матір'ю.

Прихильність — стосунки дитини з матір'ю, які забезпечують /и надійну безпеку та емоційну підтримку.

Одним із важливих способів соціалізації в дитинстві є гра, передусім такі її різновиди, як гра за правилами, рольова гра, під час яких у дітей формуються адекватні уявлення про рольові позиції і відповідну до них поведінку.

2.4. Основні теорії виховання і навчання

Теоретичні засади навчально-виховного процесу

Біхевіористська концепція навчання і виховання. психіч­ний розвиток засвоєння навичок: чим їх більше і доско­наліше вони відпрацьовані, тим краще дитина пристосована до життя, більш розвинута. Біхевіористський підхід до процесу навчання полягає в намаганнях зв'язати методи навчальної роботи вчителя і знання без врахування діяльності учнів. Ф. Скіннер що покарання не є ефек­тивним способом подолання (гальмування) незадовільної поведінки

що покарання супроводжується такими небажаними побічними ефектами:

а) часткове усунення ймовірності негідної поведінки.

б) стимулювання негативних переживань (наприклад, почуття провини) лише за певних обставин.

в) заохочування будь-якої поведінки, наслідком якої бувають менше покарання чи його відсутність.

г) привертання уваги до небажаної поведінки.

ґ) пробудження не тільки почуття провини, а й тривоги та ворожості;

д) негативний вплив на стосунки учня і вчителя, бать­ків і дитини, руйнування почуття довіри і прихильності, зогляду на сприймання його як несправедливого чи занадто жорстокого.

Заохочення (рос. подкрепление) — спонукання когось до якоїсь дії певними засобами (похвала, нагорода, переконання, приклад тощо).

Позитивне заохочення належної поведінки є більш принятною формою контролю за нею, ніж покарання.

Припинення позитивного заохочення є альтернативою покаранню.

Скіннер описав п'ять схем заохочення:

1. постійне заохочення, коли кожен правильний вчи­нок, дія заохочуються. Ця схема особливо ефективна на ранніх стадіях навчання з метою відчуття успіху. За постій­ного заохочення навички швидко засвоюються, одночасно виникає почуття перенасиченості заохочення;

2. заохочення через певний інтервал, наприклад заохо­чення дитини тільки після того, як вона спокійно посиділа кілька хвилин;

3. заохочення через певну кількість правильних дій, вчинків. Наприклад, коли учень розв'язує п'ять задач;

4. заохочення через різні інтервали часу (місяць, чверть, семестр, рік тощо);

5) заохочення через різну кількість правильних дій, вчинків.

Навчання шляхом спостереження

Навчання шляхом спостереження неможливе без знання взятої за взірець поведінки іншої людини.

Ефективно впливають на поведінку спостерігачів такі характеристики моделі:

поінформованість (обізнаність). демонструють ефективні зразки поведінки,

престиж, статус. Вплив батьків і вчителів

контроль і заохочення.

Відтворення. перетворює на дію візуальні образи і словесні схеми модельованої пове­дінки, порівнює вироблені ним реакції з тим, що він запам'ятав із поведінки моделі.

Мотивація і самозаохочення.

Прямий

Мимовільним

Рефлексивність. Здатність використати порівняльну інформацію, одер­жану зі спостережень за іншими людьми, набувається з досвідом.

Формування почуття самоефективності у навчанні

Заохочення вербалізацїї під час виконання завдання.

Ефіктивність виконання завдання може бути підвищена

зовнішньої вербалізацїї — проговорювання учнями своїх думок і переживань щодо можливих помилок. Внутрішня вербалізація сприяє становленню само­аналізу та саморегуляції.

завдання мають такі властивості:

• специфічність.

• рівень труднощів

близькість мети.

Розвиток здатності до саморегулювання

а) самоспостереження. враховування якісних, кількістних, швидкість, доречність і наслідки поведінки.

б) самосудження. оціню­вання власної поведінки. пішні у виконанні спеціальних завдань;

в) саморегулювання. реагуванням на власні дії.

2.5. Освіта як об'єкт педагогічної психології

Загальна характеристика освіти

Системотвірною складовою освітньої системи є мета освіти: розвитку і саморозвитку людини як особистості у процесі навчання і виховання. Освіта як процес не припиняється до кінця свідомого життя люди­ни. Вона безупинно видозмінюється за цілями, змістом, формами.

Характеристика освітнього процесу

три аспекти — розвиток і саморозвиток, навчання і самонавчання, вихо­вання і самовиховання.

Виховання як складова освіти. Освіта є процесом освоєння світу особистістю, яка перебуває під впливом багатьох зовнішніх (суспільних) чинників..

Виховання — діяльність педагогів-вихователів, спрямована на зміну свідомості, світогляду, психіки, ціннісних орієнтацій, знань і способів діяльності особистості, що сприяє П моральному, духов­ному зростанню і вдосконаленню.

Метою виховання є очікувані зміни особистості в результаті реалізації системи виховних дій, становлення різнобічно, гармонійно розвиненої особистості.

Навчання як складова освіти. забезпечення засвоєння учнями системи наукових знань і створення умов для формування внутрішнього суб'єктивного світу особистості кожної дитини.

Навчання — спільна діяльність педагога і дитини, зорієнтована на засвоєння знань, умінь і навичок, способів пізнавальної діяльності.

У центрі навчання перебуває особистість.

Психічний та особистісний розвиток учня як складова освіти. здатність організувати свій вну­трішній світ, усвідомити себе.

Самоактуалізація — прагнення людини до найповнішого виявлення і розвитку своїх можливостей.

Суб'єкти освітнього процесу. Кожен педагог і учень

Психічне здоров'я школярів як результат освіти

Психічне здоров'я — збалансованість внутрішнього, духовні, моральні, когнітивні, емоційні, фізіологічні, фізичні потенцій і зов­нішнього (вимоги соціального оточення, відповідність стилю навчання і виховання дітей особливостям розвитку їх особистості) у життєдіяльності Індивіда.

Психічне нездоров'я означає незбалансованість, асин-хронність внутрішніх і зовнішніх характеристик особи-стісних змін.

психічні травми — негативні переживання з приводу невдач, неподоланих психологіч­них бар'єрів, залишають слід.

дидактогенїї — психічні травми, одержані дітьми у процесі або в результаті навчання.

Взаємодія педагога і психолога

Робота практичного психолога в системі освіти здій­снюється за такими напрямами:

а) психологічна просвіта. Вона полягає у поширенні психологічних знань серед педагогів, учнів та їх батьків;

б) психопрофілактична робота. своєчасне попередження порушень у психологічному та особистісному розвитку,

в) психодіагностична робота.

г) розвивальна і психокорекційна робота вплив психічний розвиток, становлення особистості дитини;

ґ) консультативна робота. Завданням її є надання допо­моги людині у розв'язанні її особистих проблем. Здійсню­ється консультування за такими напрямами:

• консультування адміністрації, педагогів, батьків, осіб, які їх заміняють, з проблем навчання, виховання і розвитку дітей;

• консультування дітей, батьків, осіб, що їх заміняють

• консультування працівників установ інтернатного типу для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклуван­ня батьків, з питань соціально-психологічної реабілітації;

• взаємні консультування спільно з працівниками виховних установ для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (школи-інтернати, дитячі будинки) роботі з дітьми;

• індивідуальні та групові консультації дітей з проблем навчання, розвитку, життєвого і професійного самовизначення, стосунків з дорослими та однолітками, самовиховання тощо;

• консультування адміністрації установи при скла­данні плану навчально-виховних заходів з урахуванням вікових особливостей дітей, особливостей організації життя, навчання і виховання у конкретній установі.

педагогічного консиліуму — колективного методу вивчення учнів з метою їх всебічного дослідження та вибору аде­кватного шляху подальшої роботи з ними.

_{3. Психологія виховання}

3.1. Завдання виховання особистості

є передумовою збереження і примноження цінностей і потенціалу су­спільства, розвитку людини. Цій меті підпорядковуються зусилля сім'ї, школи, позашкільних виховних установ і багатьох інших суспільних інститутів. Виховна діяль­ність є фаховим завданням педагогічних працівників.

Виховання, як і навчання, реалізується у процесах співпраці дорослих і дітей або спільної діяльності одноліт­ки, пов'язаної із презентацією, засвоєнням норм культури, цінностей, смаків, ідеалів, поглядів тощо. За цих умов вихованці є не лише об'єктами, а й суб'єктами виховання.

При цьому важливо врахову­вати такі принципи виховання:

• включення особистості у значущі види діяльності, які обов'язково містять доброчинні дії;

• зміни соціальної позиції особистості в референтній групі;

• врахування домінуючої мотивації особистості в ор­ганізації виховного процесу;

• цілеспрямованого створення емоційно збагачених виховних ситуацій, залучення у них дітей;

• особистісно розвивального морального спілкування, що передбачає спілкування з молодшими, ровесниками, старшими, людьми похилого віку;

• використання співпереживання, ідентифікації осо­бистості з позитивним ідеалом і зразками поведінки;

• систематичного аналізу вихованцем вчинків (влас­них, інших людей), виявлення їх наслідків для іншої лю­дини чи референтної групи.

урахуван­ням сензитивних періодів

спону­кальна сфера особистості: особистісні смисли, смислові установки і цінності, які виникають у процесі життя, регу­люють дії і вчинки

Об'єктом роботи вихователя має бути самосвідомість дитини.слід враховувати, (адекватність, рівень, стійкість)

Виховання особистості передбачає взаємопов'язану діяльність сім'ї, школи та інших соціальних інститутів, реалізується у процесах діяльності особистості, сприяє опануванню людиною власної життєдіяльності.

3.2. Психологічні основи керівництва процесом виховання

Виховна ситуація — поєднання психологічних, педагогічних, со­ціальних, матеріальних та інших умов; система взаємопов'язаних об'єктивних і суб'єктивних обставин життєдіяльності вихованця і вихователя.

Педагог і вихованець є основними дійовими особами виховної ситуації.

Виховна ситуація може створюватися спеціально або виникати стихійно.

Спеціально створена педагогом виховна ситуація має спонукати до виникнення і розвитку у дитини особистісно-го самовизначення

У виховній роботі слід враховувати (честь, правдивість, доброта)

Найголовнішими закономірностями виховання є:

1. Дія зовнішніх виховних впливів на дитину відбу­вається через внутрішні умови, залежність результату ви­ховного впливу від внутрішньої позиції, потреб, ідеалів, Я-концепції, ціннісних орієнтацій вихованця.

2. Цілеспрямоване включення дорослим у життя дити­ни правил, норм поведінки, контроль за їх виконанням.

3. Результат виховання залежить від дії стихійних та керованих чинників.

4. Створення педагогом умов самореалізації, самоутвердження та самовираження шко­лярів

3.3. Психологічні механізми виховання

Внутрішні умови виховання представлені соціально-психологічними та психологічними механізмами. Ці механізми опосередковують ефект виховних впливів педагога.

Загальними механізмами виховання є:

1. Механізм задоволення потреб («зсуву», «зчеплення потреб»). Закріплення форми поведінки, що виникає з ме­тою задоволення потреби дитини, з часом робить її новою потребою, звичкою, що означає становлення нової якості.

2. Механізм оцінювання та самооцінювання. Успіх пе­дагогічного впливу залежить від відповідності особистісній програмі розвитку дитини. Кожна дитина повинна усвідомлювати себе як особистість, що сприяє розвитку самосвідомості, оцінювати свої здібності, моральні якості і вчинки.

Розвиток особистості учня залежить і від співвідно­шення між рівнем його домагань, самооцінкою, вимогами до себе та власними можливостями.

Таке співвідношення може мати різні варіанти:

а) вимоги до себе, домагання і самооцінка нижчі за реальні можливості дитини. Внаслідок цього формуються не­ сміливість, скутість, невпевненість, відсутність домагань;

б) домагання високі й відповідають можливостям дити­ни. За таких умов особистість мобілізує всі сили, активно розвиваються її здібності та характер;

в) домагання, прагнення перевищують можливості дитини.

афекту неадекватності — важкого стану постійного незадоволення, емоційного неблагополуччя. Афекту неадекватності можна позбутися за таких умов:

• переключення домагань на іншу сферу, наприклад з навчання на спорт, де школяр може досягти більшого;

• заміна основних домагань псевдодомаганнями

несприйняття дійсності, ігнорування невдач, неаде­кватне ставлення до дійсності. У такому разі формується вороже ставлення до світу, виникає почуття образи.

3. Психічне зараження.

4. Наслідування.

мотиваційне наслідування

5. Емпатія. відтворювати почуття і переживання інших людей та реагувати на них. його.

6. Ідентифікація. важливо поставити себе на місце іншого через заглиблення внутрішній світ.

7. Раціональне усвідомлення. механізм проявляється в соціальній пам'яті та соціальному мисленні особистості.

Соціальна пам'ять —стосунків, матриці способів поведінки, дотримання норми тощо.

8. Рефлексія.

9. Механізм осмислення та переосмислення. Норми, ідеали, цінності стають рушіями поведінки

10. Саморегулювання мотивації. саморегулювання мотивації, здійснюватись як вольова поведінка щодо подолання внутрішніх перешкод на шляху до мети і як гармонізація спонукальної сфери, подолання внутрішніх конфліктів і суперечностей на основі свідомої перебудови, творення но­вих смислів.

3.4. Чинники виховання

Активність дитини у виховному процесі

Виховання і спілкування

3.5. Критерії вихованості і психологія виховного впливу

Сутність критеріїв вихованості

Для кожного вікового періоду притаманні відповідні показники і критерії вихованості.

Критеріями вихованості є єдність слова і дії, поведінки, рівень довільності поведінки. Моральна стійкість учня, вміння перемагати труднощі неможливі без уміння керувати своїми бажаннями, поведінкою.

Показниками вихованості вважають такі важливі якості особистості, як патріотизм, гуманізм, відповідаль­ність, чуйність, сумлінне ставлення до праці, дисципліно­ваність, активність, принциповість, цілеспрямованість, допитливість, естетичний розвиток, прагнення до фізич­ної досконалості.

Виховний вплив

Виховний вплив — процес організації спільної активної діяльно­сті педагога і учнів з метою зміни моральних, соціально-психологічних характеристик та перебудови поведінки об'єктів виховного впливу.

Ефективний виховний вплив забезпечують такі психо­логічні передумови:

1. доброзичливістосунки між педагогом і вихованцем (авторитет вчителя, гуманне ставлення до вихованця);

2. актуалізуванняпедагогом внутрішніх передумов і зовнішніх умов для реалізації виховного впливу;

3. врахуваннядії соціально-психологічних механізмів захисту Я;

4. оптимальне співвідношення у структурі виховного впливу контролю, вимог до дитини, умов для вияву нею са­мостійності, творчості, ініціативи, емоційної підтримки, способів спілкування з нею

5. урахування детермінант виховання (спадковості, здоров'я дитини; умов і стосунків у сім'ї; впливу класу, ре­ферентної групи; індивідуальних та вікових особливостей дитини, індивідуальності, професійного досвіду вчителя, соціальних умов);

6. оптимальне співвідношення у реагуванні вчителя на вчинок учня оцінки, інтерпретації вчинку, підтримки і за­спокоєння, з'ясування стану учня з метою отримання до­даткової інформації, розуміння його;

7. високий рівень емпатії, знання особистості дитини;

8. попередження негативних стереотипів виховання;

9. зосередженість на виховному впливові;

10) реалізація принципу проблемності у вихованні, коли дитина самостійно відкриває для себе моральні цін­ності, вибудовує адекватні вчинки, випробовує їх;

11) знання педагогом закономірностей вікового розвит­ку дитини та його сензитивних періодів

Найчастіпіе трапляються такі варіанти прояву смисло­вих бар'єрів:

1. різне тлумачення педагогом та учнем змісту вимоги.

2. невмотивоване, нераціональне використання форми пред'явлення вимоги.

3) особливе сприйняття конкретної людини. Уявлення ставлення до неї вихователя

Роль психологічних впливів і стратегій у вихованні

Психологічна взаємодія здійснюється відповідно до та­ких стратегій:

1) об'єктна (реактивна) стратегія психологічної взаємо­дії. Вибір її пов'язаний з трактуванням психіки людини як пасивного об'єкта і продукту впливу;

2. маніпулятивна стратегія психологічного впливу. Вона ґрунтується на навіюванні

3. розвивальна (діалогічна) стратегія психологічного впливу. її основою є віра в конструктивне, активне начало дитини, опора на неповторність та унікальність особисто­сті

3.6. Особистісна орієнтація виховних технологій

Гуманізація виховання

Передбачає загальну позитивну налаштованість педагога до дитини, прагнення зрозуміти її потреби, інте­реси, сприяння її розвитку, формуванню самобутності, завдяки чому вона стає індивідуальністю.

Гуманізація виховного процесу ґрунтується на таких засадах:

1) визнання індивідуальності, неповторності вихованці.

2) заперечення насильства над дитиною.

3) розвивальна стратегія.

Цілі виховання ґрунтуються на баченні людиною цілей і сенсу свого життя, концепціях вікового та індивідуально­го розвитку особистості у конкретних соціально-економіч­них умовах. Загальна мета виховання полягає у становлен­ні різнобічно розвиненої, внутрішньо несуперечливої і психічно здорової особистості. її цілі полягають у:

1. становленні конструктивної концепції світу особи­стості;

2. становленні конструктивної Я-концепції особистості як запоруки і критерію її розвитку, психічного здоров'я;

3) забезпеченні постійного розвитку людських сил (спонукальна сфера, інтелект, здібності, знання, вміння, навички, звички тощо);

4) оволодінні дитиною особистісними засобами життє­діяльності (планування, прогнозування, рефлексування, трансцендентування, корекція, фіксування духовного та соціально-психологічного досвіду та ін.).

Дитина як суб'єкт виховної взаємодії

.

Виховна діяльність педагога передбачає:

1. організування різнобічної активності(діяльності, спілкування) дитини;

2. нейтралізування егоїстичних проявів вихованців(жадібність, користолюбство, заздрість, ненависть, горди­ня, гонористість, підступність, нетерпимість, мстивість, злослів'я, ворожість, лицемірство, гнівливість, скупість, вередування тош,о);

3) доброзичливе ставлення до інших людей

4) актуалізація і підтримка емоційного співпереживаня іншій людині.

5) забезпечення особистісної рефлексії вихованця щодо власних вчинків та їх постреалізації.

6) цілеспрямоване створення емоційно збагачених ви­ховних ситуацій.

7) забезпечення особистісного спілкування у системах «вихователь — вихованець», «учень — учень».

Я-цінність — відображені суб'єктом сфери його існування, че­рез які відбувається виокремлення ним себе, своєї особистості, свого я.

3.7. Вікові та індивідуальні аспекти виховання

Виховання молодших школярів

Виховання підлітків і старшокласників

Індивідуальний підхід у вихованні

Психологічний аспект індивідуального підходу полягає у виявленні непов­торності учняПедагогічний аспект індивідуаль­нішого підходу впливу на школяра

3.8. Психологічні основи організації самовиховання

Самовиховання — управління суб'єктом своєю діяльністю, спілкуванням, поведінкою, переживаннями, спрямованими на зміну своєї особистості відповідно до усвідомлених цілей, ідеалів і переконань задля самовдосконалення.

Психологи виокремлюють такі форми самовиховання:

1. виховання у собі нової якості, якою особистість ще не володіє, наприклад акуратності;

2. подолання старої, негативної якості, наприклад безвольності, лінощів тощо;

3. поглиблення недостатньо сформованої якості, наприклад розвиток здібностей.

Важливими психолого-педагогічними умовами само­виховання є:

а) усвідомлення вихованцем суперечності між суспільними вимогами, духовним і моральним ідеалом, особистими бажаннями і реальною поведінкою;

б) знання своїх можливостей (адекватна самооцінка). Завищена самооцінка не стимулює потреби у самовихованні; занижена — не дає змоги побачити сенс у ньому;

в) сформованість у вихованця критичності, самостійно­сті, волі, активності та ін.;

г) володіння способами, методами самовиховання;

д) наявність цілісної програми самовдосконалення.

3.9. Психологія перевиховання

Виділять такі групи важковиховуваних школярів:

а) емоційно нестійкі діти і підлітки. Вони піддаються будь-якій спокусі, роблять усе легко, хаотично переключа­ються з одного заняття на інше, виконують його абияк і знову кидають.

б) збудливі, афективні діти і підлітки. Жарт товариша, зауваження педагога викликають у таких дітей бурхливу реакцію, сила якої не відповідає силі подразників (вибух іде зсередини). У такому стані вони не думають навіть про найближчі наслідки своєї поведінки. Афективність, вибуховість, ворожість є захисними діями, які, закріплюючись, стають звичними реакціями.

в) недовірливі, потайні, вразливі діти і підлітки. Вразливість, недовірливість, замкненість формуються під впливом байдужого ставлення до підлітка, постійного надання переваги іншим дітям. Не знаходячи виходу із ситуації, такі учні замикаються у собі, проявляють байдужість.

г) діти і підлітки, які мають фізичні і морально-психічні вади. Усвідомлення дитиною своїх вад часто зумовлює появу комплексу неповноцінності, зосередження на своїх фізичних, психічних або моральних проблемах. Цей комплекс неповноцінності може бути пов'язаний із навчанням: школяр фіксує успіхи однокласників і власні невдачі, але не може знайти їх причин; із зовнішнім виглядом, фігурою, якостями особистості. Усе це є причинами самотності, бажання залишатися поза увагою інших.

виховна робота з підлітками—правопорушниками, адже вона потребує точного діагностування причин відхилення, з'ясування особливостей особистості.

дітьми, які мають відхилення у розвитку своєї особистості. їх аномальна поведінка може бути зумовлена паталогією мозку (розлад нервової системи, розумова відсталість),

педагогічно занедбаних. Найбільш яскраво їх типові особливості (неслухняність, вередливість, впертість

Проблеми виховання підлітків часто зумовлюють прорахунки у навчально-виховній діяльності школи. Найпоширенішими з них є:

• незнання і неврахування педагогами індивідуально-психологічних і вікових особливостей учнів у плануванні та організації навчально-виховної роботи;

• необізнаність учителів із труднощами, суперечно­стями, проблемами особистісного розвитку конкретної дитини;

• недостатні знання причин виникнення виховних проблем, що зумовлює помилки у виборі засобів виховного впливу;

• відсутність системи в роботі з проблемними учнями та їхніми батьками;

• формалізм, адміністрування в роботі школи, бездіяльність органів самоврядування, байдужість до участі дітей в організації життя школи;

• недостатня увага до розвитку духовності учнів, до ви­ховання у них таких моральних якостей, як турботливість, милосердя, чуйність, взаємодопомога, товариськість;

• відсутність у школі практичного психолога, який би здійснював просвітницьку, профілактичну, консультатив­ну та корекційну роботу.