Екзистенціалізм

       Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.               Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.               Визначальні риси екзистенціалізму:        - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;        - особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;        - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;        - вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;        - існування людини тлумачиться як драма свободи;        - найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.               Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.               В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

Соцреалізм

  Соцреалізм (соціалістичний реалізм) — псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі.

Обгрунтуванням нового методу спершу (ще до революції) зацікавився Луначарський, який назвав його «пролетарським реалізмом». Вперше термін «соціалістичний реалізм» з'явився в статті І. Гронського, опублікованій в «Літературній газеті» 23 травня 1932 року.

Остаточно концепція сформувалася до Першого з'їзду совєтських письменників (1934), на якому було постановлено, що соцреалізм – це основний метод совєтської літератури й критики, що вимагає від художника «правдивого, історично конкретного відображення дійсності в її революційному розвитку». При цьому правдивість і конкретність мали поєднуватися «з задачею ідейної переробки та виховання трудящих у дусі соціалізму». Це визначення було зафіксоване в Статуті СП, і його мали дотримуватися члени новопосталого союзу. Горький на з'їзді роз’яснював, що новий метод «утверджує буття як дію, як творчість, ціль якої – безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини…», уточнюючи, що соцреалізм виступає або як акушерка (сприяє народженню нового), або як гробар (хоронить старе). Інакше кажучи, можна говорити не лише про будівництво соціалізму, а й про капіталізм – але з точки зору пролетаріату, викриваючи й засуджуючи. Після того ретельно напрацьовувалася теорія соцреалізму, строго визначені його основні риси:

- ідейність: все описане слід було осмислювати, оцінювати з погляду марксистсько-ленінської теорії, революційної доцільності й пролетаріату;

- народність: ніколи не забувати, що правий і мудрий завжди народ, який, коли потрібно, спрямує героя-небораку на шлях істинний;

- колективізм: лише в колективі людина позбувається буржуазного індивідуалізму; якщо хтось намагається протиставити себе колективу (робітнику), він обов’язково стане ворогом соціалізму;

- оптимізм (історичний): у творі можна описувати трагічні події, та це має бути «оптимістична трагедія»: герой може загинути, але його справа все одно переможе; хоча, звісно, краще, коли в творі «и жизнь хороша, и жить хорошо»;

- революційний гуманізм. Звичайний (християнський за походженням) гуманізм виходить із того, що людям не слід заподіювати зла. Чого собі не бажаєш, того й іншим не роби, і навпаки: як хочеш, щоб із тобою вчинили, так і з іншими вчиняй… Та, це, виявляється, критерій індивідуальний і хибний. Справжній, революційний гуманізм пропонує розрізняти добро і зло так: що корисно для революції й побудови соціалізму (комунізму), є добро.

- особлива задача соцреалізму – «формування нової людини». Ця теза теж була сформульована на Першому з'їзді совєтських письменників. Країна будує соціалізм. А письменники («інженери людських душ») виховують нового героя, який стане людиною прекрасного майбутнього, що сама збудує це майбутнє. Із героя мають брати приклад прості жителі країни, тому він має бути чимось на кшталт ікони, досить пригадати Павку Корчагіна («Як гартувалася сталь» Μ. Островського), Чапаева з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку («Бур'ян» А. Головка).