5. Історичний процес формування напрямів методології наукового пізнання до ххі століття.

Розвиток наукового пізнання пройшов досить змістовний шлях, починаючи від стихійної античної філософії, яка проду¬кувала комплекс ідей і вчень грецьких та римських мислителів у період VII ст. до н.е. до VI ст. н.е., які стали важливим етапом історичної динаміки предмета філософського пізнання. В ме¬жах античної філософії в Європі були сконструйовані онтологія та метафізика, гносеологія та логіка, антропологія та психоло¬гія, філософія історії та етика. Моральна і політична філософія дала початки атомістичної теорії, схему побудови Космосу. Ан¬тична філософія з її відомими представниками наукової думки (Сократ, Платон, Арістотель) у значній мірі визначили найваж¬ливіші тенденції розвитку не лише європейської філософської думки, але й західної культури в цілому.

Якісно своєрідним був етап розвитку філософського пізнан¬ня в період Середньовіччя VII-XV ст. н.е. Текст Старого і Ново- го Завіту отримує статус єдиного і безумовного. Саме філософія розглядається як упереджуюче вчення, що прокладає та спрямо¬вує шлях до Христа. Мислителям Середньовіччя належить сут¬тєвий внесок в обґрунтування догми Святої Трійці. Найбільш відомим представником західної патристики вважається Аврелій Августин. Головною темою його філософії є «Бог і моя власна душа». Німецький містик Мейстер Екхарт у центр філософії ста¬вить іпостась Бога, висуває ідею Божества, яка народжує саму Святу Трійцю. Сутність його вчення в єдності душі людини та Абсолюту. Людина перетворюється в ніщо, зате душа - це пев¬ний слід, який залишається після її зникнення. Тому людина під час життя повинна відректися від усіх благ, бо Бог не може ввійти в неочищену душу, тобто у людини на землі основна місія - вона замикає собою коло, початок і кінець якого в Абсолюті.

Розвиваючи ці ідеї, філософи Відродження (епохи Ренесан¬су) (філософи Н. Кузанський, Джордано Бруно, Леонардо да Він- чі та ін.) формально ставили в центр створення світу Бога, але перевагу надавали людині, її тілу, природі, творчості, красі, самоствердженню. Отже, основний принцип філософії Відро¬дження - антропоцентризм неоплатонівської побудови: «Там, де є життя, там є душа, там є розум» (Мірандола). Це був пере¬хідний період від Середньовічної філософії до Нового часу.

В Новий час (XVII ст.) показовою є епоха ранніх буржуазних революцій, які сприяли формуванню нових філософських ідей. Зокрема, філософ англієць Ф. Бекон зосередив увагу на прак¬тиці та науці, практично-експериментальній обумовленості знан¬ня. Декарт же первинну форму пізнання істини вбачає в чуттєво- му, емпіричному, зазначаючи, що основою знання є не прове¬дення експерименту, а інтелект людини («Я мислю - значить існую»), його концепція «людини розуміючої». Під впливом його фик іеофії еф< ірмувався напрям раціоналізму (Спіноза).

В цей же період увійшов у історію наукового розвитку і іта¬лійський мислитель Галілей з фізичними та астрологічними експериментами, теоретичними відкриттями принципу віднос-ності та об’єктишіості існування світу, безкінечного і вічного, яким підпорядковано рух небесних світил подібно до Землі. Галілей визнав два методи пізнання - аналітичний і синтетич¬ний. І лише в єдності аналітичного й синтетичного, чуттєвого й раціонального можна пізнати істину. Йому належить матема¬тичний метод дослідження картини світу. Отже, філософія XVII століття за своєю спрямованістю була раціональною. Відомими мислителями Нового часу є Дідро, Руссо, І. Кант, Вольтер.

У наступний період ХУІІІ-ХІХ століття цю концепцію роз¬вивали філософи Франції, Німеччини. Під впливом ідей Канта німецький філософ Й.Фіхте обґрунтував і реалізував у своїх працях критичну філософію, вивчення основ людського «Я» як активного початку. Розвиток суспільства він розглядає, як про¬цес переходу від несвідомого панування розуму через загальне падіння моралі до царства абсолютного розуму. Місце і значен¬ня Фіхте в історії філософії визначені його вкладом у розвиток критичної філософії, яка в свою чергу вплинула на розвиток німецької класичної філософії Шеллінга, автора так званої по¬зитивної філософії, «філософії тотожності», переходу від Абсо¬люту до світу, сутності до явищ, єдності до різноманіття, без-кінечності до кінцевості.

Німецький філософ Г.Гегель прагнув наблизити філософію до науки, напрацював особливий варіант філософського стилю мислення, надав філософії системний характер, акцентуючи увагу на процесах змін і розвитку. Розробив теорію діалектики на основі теорії абсолютного ідеалізму. В його праці «Феноме¬нологія духу» ми маємо справу з свідомістю та її предметом: свідомість пізнає предмет, порівнює свої знання про нього з цим предметом, перевіряє їх відповідність. Фейербах (Німеччина XIX ст.) ставить у центр світу чуттє¬ву людину з її головним відчуттям - любов’ю, звільняючись від догми релігії. Він акцентує свою увагу на людині, перш за все на почуттях дружби та любові, а також концентрує свою увагу на релігії як соціокультурного феномену. Розгадку віри, він вважав, потрібно шукати в глибині людської психіки, праг¬ненні людини побороти власний кінець і безсилля. В філософії Фейербаха на місце любові до Бога ставиться любов до людини.

Найбільш розвинутою формою філософського пізнання в XIX ст. став діалектичний матеріалізм К. МарксатаФ. Енгельса.

Класична філософія від античності до Гегеля та Маркса була «розумною», спираючись на склад розуму. Вона вважала виз¬начальним моментом дійсності сутність, але на думку окремих філософів у них була загублена людина.

Некласичні філософи в якості первинної реальності поста¬вили життя та існування людини. Німецький філософ Ф.Ніцше заклав фундамент «філософії життя», був прихильником вихо-вання сильних особистостей типу «мудрої змії чи гірського орла», які спроможні вести за собою маси і проявляли волю до влади. Його вислів: «Бог помер: і ми хочемо - нехай живе над¬людина» . Філософія ІІіцше - це варіант філософії життя на про¬тивагу філософії раціоналізму. Він вважав, що фізичний стан людини набагато вищий від духовного, який є лише надбудо¬вою над істинним фундаментом життя тіла.

В розумінні цих філософів людиною є лише істота розумію¬ча. Всі інші мають другорядне значення. Герменевтиків ціка¬вить лише «співпереживання» особистостей, їх діалог, унікаль-ність їх спілкування (це можуть бути не тільки люди, а й інші об’єкти: дерево, камінь, статуя, дім тощо). Відомі вчені герме¬невтики - Дільтей, Гайдеггер, Гадамер та ін.

У період некласичного етапу розвитку філософії значні ус¬піхи в математиці, фізиці не могли залишитися непоміченими філософами. Німецький математик Г. Фреге був одним із дослід¬ників, який засобами логіки прагнув удосконалити математи¬ку, особливо математичні доведення, що викликало різні проти¬річчя та парадокси. За його твердженням, потрібно суттєво роз¬винути саму логіку, створити формалізовану мову, яка б заміни¬ла натуральну мову з численними її недоліками. Винахід Фреге буквально змінив логіку, яка отримала доступ до математики та різного виду формалізованим і натуральним мовам, а відповідно й до філософії. Мета філософії - не пропозиції, а логічне прояснен¬ня думок. Тому філософія-це не вчення, а діяльність (І. Фреге).

О. Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до

складного: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, со¬ціологія, мораль. Гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології) Конт не надавав особливого значення. Під наукою він розумів передусім природознавство. Філософії він відвів роль науки про науку - роль «служанки наук». Філософія не здобу¬ває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки. Конт фактично ігнорував світоглядну функцію філософії. Згодом це сприяло виокремленню філософії в окрему галузь філософського знання.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, виріс із першо¬го в XIX столітті. Його представники: австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький мате¬матик Анрі Пуанкоре. Вони звернули увагу на факт релятив¬ності (відносності) наукового знання та зробили висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише симво¬ли, знаки практики. Філософія зводиться до теорії пізнання відірваної від світу. Авенаріус власну філософську позицію на¬звав «емпіріокритицизмом» - надпартійним філософським підходом, критично оцінюючи все, нібито це перевірені істи¬ни. На думку Махе, наука - це спроба економного ставлення до досвіду. Потрібно шукати константу в природі, явищах. Пред¬ставниками його еволюційного розвитку були представники аналітичної філософії Поппер, Остін, Гудмен та ін.

Третій позитивізм, неопозитивізм, має два різновиди: логічний (емпіричний) і семантичний позитивізм. На думку перших вчених, предметом філософії повинна бути логічна дум¬ка, мова, логічний аналіз речень, логічний синтаксист мови. На думку других - сприяв розвиток семантики, напряму, який визначає мові головну роль у всіх сферах діяльності. Всі соці¬альні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спіл¬кування.

Ідея суспільного прогресу як поступового розвитку була базовою в творчості англійського мислителя Герберта Спенсера (1820-1903 рр.), який, надумку вчених, на сім років раніше за Ч. Дарвіна висунув ідею еволюції. Його твори: «Основні нача¬ла», «Основи біології», «Основи психології», «Основи соціо¬логії», «Основи етики». Він виступав за індивідуальну свободу та свободу конкуренції. На його думку соціалістичне планування приводить до біологічного виродження. Центром його світогляду - ідея загальної свободи і рівності індивідів перед законом.

У 60-х роках XX століття в Франції домінували методо¬логічні ідеї філософії структуралізму, постструктуралізму і по¬стмодернізму. В основі цих ідей латинське слово «структура», що в перекладі означає будову, порядок, стійкий спосіб органі¬зації системи, її внутрішніх взаємовідносин. Початок структу¬ралістської методології поклав Фердинанд де Сосюр в курсі за¬гальної лінгвістики.